На формування імунітету суттєво впливають різні фактори: індивідуальні особливості організму (в окремих осіб імунітет виробляється сповільнено або не виробляється); вік (імунологічна реактивність грудних дітей та у старечому віці знижена); особливості харчування людини (негативний вплив незбалансованого раціону та нестачі вітамінів); клімат (при деяких інфекційних хворобах у південних районах імунітет формується активніше, ніж у північних); екологічна ситуація. Чорнобильська катастрофа суттєво змінила імунологічну реактивність людей. Так, протягом останніх років значно зросла кількість імунодефіцитних станів у людей і дітей зокрема, через що почастішали не лише інфекційні, але й пухлинні, автоімунні, алергічні та інші захворювання.

набутий

природний

штучний

Мал. 3. Складові резистентності макроорганізму.

Крім індивідуального імунітету розрізняють колективний імунітет та імунний прошарок населення. Під колективним імунітетом розуміють несприйнятливість суспільства до інфекційних хвороб. Він створюється внаслідок перенесеної епідемії або завдяки масовій вакцинації населення і досягненню високого матеріального та культурного рівня (забезпечення якісним харчуванням, житлом, екологічне благополуччя тощо). Вакцинацію можна вважати успішною, якщо після неї в колективі не менше 80 % осіб набуває повноцінного імунітету. За таких умов створюється достатній імунний прошарок населення (частка осіб, які несприйнятливі до певної інфекційної хвороби), що стає на заваді появи нових випадків хвороби.

Однак збудники відзначаються мінливістю. У першу чергу це стосується їх вірулентності. Ще на початку XX сторіччя було встановлено, що пневмококи, виділені від хворих і носіїв, мають різну вірулентність. Пізніше було підтверджено, що збудники здатні змінювати свою вірулентність на різних стадіях хвороби. Згодом динамічне спостереження за групами людей показало зміни вірулентності збудників під час епідемічного та інфекційного процесів.

Згідно із концепцією В.Д. Белякова, мікроорганізми можуть перебувати у двох фазах – резервації та активації. У фазі резервації вірулентність збудників мінімальна, через що вони перебувають в організмі, не спричиняючи хвороби, або викликають лише спорадичну захворюваність. Зовні це сприймається як епідемічне благополуччя. Але через якийсь час, в результаті зниження опірності організму та антигенної мінливості збудників, вони активуються, переходячи в другу фазу. Саме тоді захворюваність зростає і реєструється епідемічний спалах. Згодом кількість імунних осіб до цієї інфекції збільшується і це стає на заваді дальшого розповсюдження хвороби, епідемія вгасає.

Таким чином, В.Д. Беляковим була обґрунтована теорія саморегуляції паразитарних систем у ході епідемічного процесу.

Поняття паразитарної системи набагато ширше, ніж «епідемічний процес», оскільки останній є лише її окремим випадком, при якому взаємодія паразита і хазяїна відбувається на основі специфічного механізму передачі збудників від джерела до сприйнятливого організму.

Залежно від способу перебування збудників у довкіллі та їх стійкості до шкідливих для них чинників навколишнього середовища розрізняють відкриту, напіввідкриту та закриту паразитарні системи.

Чи не найпристосованішими до існування у довкіллі є збудники кишкових інфекцій. Відтак, вони є класичними представниками відкритої паразитарної системи, при якій паразит спроможний відносно тривалий час зберігатися поза організмом хазяїна.

Повною протилежністю відкритої є закрита паразитарна система, при якій збудники в силу своєї непристосованості не можуть зберігатися у довкіллі, а потребують прямої передачі від джерела до сприйнятливого організму (збудники венеричних хвороб, ВІЛ, вірус сказу та інші абсолютні паразити).

Для напіввідкритих паразитарних систем характерне нетривале перебування збудників у навколишньому середовищі. До такого типу належать інфекції дихальних шляхів (грип, краснуха, кашлюк, дифтерія та ін.).