Література

- Журавський В. Церква і держава //Спостерігач. - 1996.- №28, с.ІЗ-17.

- Журавський В. Релігійні чинники у політичному процесі України (Релігійна ситуація в Україні) //Спостерігач. – 1996.- №21,с. 17-31.

- Релігієзнавство. Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

- Уткін О. Вектор державно-церковної політики //Віче. - 1998.- №4, с. 11-20.

• Шуба О. Релігія і політика в українському суспільству //Урядовий кур'єр. - 1998. - 16 червня.

• Мировов А.В., Бабинов Ю.А. Государственно- церковные отношения //Социально – гуманитарные знания.- 1999.-№3.

• Салыгин Е.Н. Теократические тенденции современной государствености //Общественные науки и современость. – 19996. - №5.

Розділ хіv. Світовий політичний процес план

1. Провідні тенденції становлення й розвитку світового співтовариства на зламі ХХ-ХХІ століть.

2. Проблема створення нового міжнародного порядку.

3. Основні закономірності розвитку сучасної світової політики.

Світовий політичний процес - це сукупна діяльність народів, держав та інших інститутів, соціальних спільнот та їх організацій і рухів, які переслідують певні політичні цілі в галузі міжнародного життя. Водночас світовий політичний процес являє собою своє рідну форму інтегративних тенденцій у розвитку людського суспільства, форму взаємодій, взаємозв'язок його складових комплекс усе загальної, глобальної політичної і соціальної взає­модії. Гетерогенність макросистем, що зумовлена політичною та економічною неоднорідністю її-складових, визначила характер еволюції світового політичного процесу у сучасний період - від біполярної взаємозалежності в 50-80-ті роки до мультиполярної наприкінці XX ст. Після усунення біполярної структури міжнародної системи провідною тенденцією світового політичного процесу стає пошук новими суб'єктами світової політики свого місця в процесах формування нового світового порядку під впливом чин­ників локального та глобального характеру.

Про істотне поширення параметрів світогосподарських та світополітичних зв’язків і водночас про їх концентрацію свід­чать глобалізація та регіоналізація суспільно-політичних проце­сів»

Структура світового політичного процесу складається в політично значимої діяльності ООН та інших легітимних міжнарод­них організацій та їх органів, політичних акцій регіонального і міжрегіонального міждержавного, наднаціонального характеру, а також відповідних суспільних угрупувань, об’єднань і союзів; зовнішньополітичної діяльності суверенних держав.

Сучасному світовому політичному процесу властиві такі риси:

1. щільне переплетення інтеграційних і дезінтеграційних проце­сів;

2) поєднання в діяльності суб’єктів політичного процесу впоряд­кованих і спонтанних акцій, що надає йому суперечливого та ін­варіантного характеру;

3) неоднозначна спрямованість функціонування соціально-політичних структур, завдяки чому політичний процес стає альтернатив­ним;

4) зростання відносної самостійності політичного процесу і влас­на субстанціональність його складових політичних партій, організацій і рухів.

Цілями суб’єктів сучасного світового політичного процесу є участь в міжнародному поділі праці й пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними здобут­ками й духовними цінностями, взаємне культурне збагачення, за­безпечення міжнародного миру; спільний захист прав людини; спіль­не вирішення глобальних проблем сучасного світу.

Визначальною метою світового політичного процесу в умовах сучасного складного і разом з тим єдиного, цілісного світу і боротьба за збереження цивілізації, забезпечення головної людсь­кої потреби - права на життя, що стало загальносвітовим завдан­ням. Тому людський вимог зовнішньої політики кожною країною як суб’єкта світового політичного процесу в його гуманістичному сенсу є суттєвим фактором активізації ролі держав, урядів, партій, організацій, рухів, багатьох людей.

Епіцентром досягнення цієї мети виступає система міжнародних відносин, яку увінчує ООН.

Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб’єк­тами виступають народи, держави, суспільні рухи і організації. В силу цього політичний процес набуває власного змісту, специ­фічних рис та закономірностей розвитку.

В документах ООН вживається поняття "світове співтоварист­во". Воно означає сукупність всіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить і того чи іншого типу сучасних суспільств.

Під міжнародними відносинами, як правило, розуміють систем­ну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатич­них, правових, військових і гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства. Такими суб’єктами е, як уже зазначалося, народи, держави, суспільні сили, рухи і організації.

Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в новітній час стали по-справжньому всесвітними. Саме як такё вони формують обличчя сучасного світу, в якому співіс­нують понад 200 різних держав, велика кількість народів, які говорять понад двома з половиною тисячами мов.

Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 року світ був розділений на СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу і Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої і політичній орієнтації.

Після Другої світової війни 1939-1945 р.р. розвалилася колоніальна система і виникла нова типологія країн; розвинуті країни і країни, що розвиваються, до яких були віднесені 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в XIX ст.). На цю типологію накладалася класи­фікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн видаляли­ся капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, - ті, що йшли по капіталістичному шляху і країни некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації).

Нині зберігається соціально-класова неоднорідність (гете­рогенність) світу. Здавалося б, гетерогенність входить у су­перечність з самим поняттям "світове співтовариство". Але це не так. У перші післявоєнні десятиліття світове співтовариство було справді утворенням формальним - механічною сумою держав з різними, часто антагоністичними інтересами, на рубежі 70-80-х р.р. держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв’язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерний війні та економічний катастрофи, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо).

Національно-державні інтереси сьогодні переплутаються з загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий, цілісний організм. Світове співтовариство сьогодні являє собою інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечнос­ті взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності.

Усередині світового співтовариства склалися під структури (міжнародні спільності). Це великі групи держав, що належать до одного соціально-економічного типу суспільства, наприклад, капіталістичні держави. Взаємовідносини елементів світового співтовариства будуються на макрорівні - між під структурами (Схід - Захід, Північ – Південь) і мікрорівні - між державами всередині спільностей або окремими державами міжнародних спіль­ностей (СНД -Україна, Україна - Росія тощо).

Окремі держави світового співтовариства постійно змінюють­ся, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вишива­ються вперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку. Часті, якщо це багатонаціональні держави, в них на грунті економічного відставання або політичних суперечностей з’являються міжетичні конфлікти. Треті тривалий час "випробовують" різні варіанти розвитку і замість того, щоб іти у напрямку гло­бального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі.

Світове товариство характеризується не тільки сукупністю держав, а й їхніми зв’язками, відносинами. Життєдіяльність будь-якої під структури нерозривно зв'язана з іншими. Сьогод­нішній капіталізм набув сучасних рис багато в чому завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а саме: вико­ристанню планування в економіці, розробці державної соціаль­ної політики (створення державних систем освяти, медицини, соціального забезпечення тощо).

Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї, В’єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, - ринкову економіку, свободу підприємництва, де­мократизацію. Всередині кожного елемента світового співтова­риства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Таким чином, всі елементи є взаємозв’язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І чим глибші, багатоманітний ці зв’язки, тим сталіше світове співтовариство, тим більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу внутрішню схожість.

Які ж основні тенденції становлення ? розвитку світового співтовариства можна визначити?

У кінці XX століття стала очевидною тенденція до формування всесвітнього господарства. У світовій економіці - це розвиток і вдосконалення ринкових відносин.

Провідним критерієм і своєрідним "спільним знаменником" економічної зрілості стає ступінь поширення "п’яти ринків" (товарів, капіталів, робочої сили, послуг та інформації), глибина суспільного поділу праці, диверсифікація виробництва (розширення асортименту виробів) і ступінь залучення національ­них економік у світове господарство.

Формування всесвітнього господарства відбиває дію закону інтернаціоналізації суспільного життя. Така інтернаціоналізація характеризується виходом держав за національно-державні кордони. Ефективний розвиток сучасної промисловості вимагає міжнародного поділу праці. Так, наприклад, автобус "Ікарус" виготовляється в Угорщині, але багато комплектуючих деталей поставляється з інших країн. Ринок збуту "Ікарусів" знаходить­ся в багатьох державах світу. Це типовий приклад інтернаціоналізації однієї з сторін господарського життя.

Відповідно інтернаціоналізуються й інші суспільні процеси соціальні, політичні, духовні. Оскільки інтернаціоналізація нескінченно повторюється в багатьох явищах і процесах, вона виступає як закон життя світового співтовариства.

Всесвітнє господарство е цілісною, планетарною економічною системою зі своїми власними законами (наприклад, закон нерівномірності розвитку). Цілісність планетарного господарства існує незалежно від того, з яких частин воно складається. У все­світньому господарстві діють не класові, а надкласові і над­національні, єдині виробничі відносини, котрі охоплюють ви­робництво, розподіл, обмін, споживання.

Вимова СНД та країн Східної Європи від "державного соціалізму", перехід їхніх національних економок на рейки ринково­го господарства - це ще один доказ загальнолюдського характе­ру товарно-грошових відносин.

Розпад старої моделі світового соціалістичного господарства прискорить формування й розвиток планетарної економіки. Зні­мається проблема “непоєднуваності” соціалістичної і капіталіс­тичної економок, що базувалися відповідно на механізмах адміністративно-командного і ринкового господарювання.

В цій ситуації на передній план висувається перебудова зовнішньоекономічних відносин. Ми повинні увійти в міжнародні фінансові ринки, в глобальну інформаційну систему, активно використовувати інновації. Для цього необхідно створювати спільні підприємства, вільні економічні зони, частково впроваджува­ти на внутрішньому ринку конвертовану валюту тощо. Такі захо­ди мають узгоджуватися зі змінами відносин власності, відмо­вою від директивного планування, свободою підприємництва, цільовою переорієнтацією економіки на попити споживача. Господарсь­ка трансформація на основі передового світового досвіду дозво­лить нам інтегрувати в планетарну економіку.

Розвиток всесвітнього господарства проходить через інтенсифікацію регіональних зв’язків. З середини 50-х років XX ст. будується “єдина Європа” До 2000 року західна Європа мала стати спільним економічним простором з єдиною валютою, без кордонів і митниць, з наднаціональними політичними установами. Подібні але менш просунуті процеси економічної інтеграції йдуть в інших частинах світу - Латинський Америці, Арабському Сході, в Азіатсько - Тихоокеанському регіону.

У середині 80-років з’явилася концепція "загальноєвропейського дому" як розвиток французької формули "Європа від Атлантики до Уралу". Суть цих доктрин полягає в тому, що всі держави континенту взаємозалежні, зв'язані тісними стосунками в економічний і науково-технічній сферах. Європейські народи об'єднує й історико-культурна цільність.

В остання роки ще однією сферою, яка тісно зв'язує європейські держави, стала загальна економічна безпека. "Загально­європейський дім" не означає самоізоляції, автарій континенту (тобто замкнутої економіки, самозабезпеченої). Всі держави сві­тового співтовариства повинні зміцнювати співробітництво.

Додатковим внеском у розвиток цілісності, взаємозалежнос­ті світу виступає "євразійська" ідея, що була сформульована в 1991 році. Пропонується поглибити співробітництво Європи та Азії. На базі регіональної інтеграції, формування планетар­ної економіки діють глобальні тенденції соціального, політич­ного й духовного розвитку.

Прогрес всесвітнього господарства став наслідком новітнього етапу НТР - "комп’ютерної (інформаційної) революції". На початку 80-х -років у передових країнах відбулася масивне впровадження електронної обчислювальної техніки (ЕОТ) у промисловість, управління, побут - розгорнулась і триває справжня "комп’ютерна революція", а відтак і глибоко зміни в соціально-класових зв’язках суспільства. Оволодіння комп’ютерною технікою вимагає якісно іншої кваліфікації робітника неухильно і швидке застає кількість робітників з середньою і вищою освітою. Підвищення рівня освіти і кваліфікації працівників впли­ває на співвідношення людей розумової і фізичної праці. Розмиваються класові кордони, формуються перехідні міжкласові групи, зростає внутрішньокласова стратифікація. Практично неможливо визначити, чи належать трудящі з середньою спеціальною освітою, що працюють на ЕОМ, до робітничого класу чи до технічної інтелігенції.

Ускладнення соціальних зв'язків зумовлено й появою нових форм власності - групової, колективної, акціонерної, розвитком дрібного й сімейного підприємництва, домашньою та надомною працею, життєвим циклом найманої праці (становищем людей похи­лого року та молоді).

З середини 80-років зростає тенденція до формування "еко­номіки участі”. Таку назву отримали нові системи участі найманих працівників у підприємницький діяльності - в прибутках, власності й управлінні, робітники й службовці отримують преміальні виплати з прибутків компаній згідно з динамікою прибутків. Трудящі є власниками акцій (у США серед персоналу підприємств розподіляється від 10 до 40% капіталу). Організація праці бу­дується так, щоб робітники брали участь в управлінні на різ­них рівнях - дільницях, цехах, підприємствах і фермах. Частка оплати праці в національному доході в розвинутих країнах підви­щилась з 30-35 до 65-70%. Висока заробітна плата у поєднання з "економікою участі" і зростанням нематеріальних форм багатст­ва означає зниження ступеня експлуатації і розширення сфери мильних інтересів трудящих і підприємств. Формується гібрид­ний соціальний тип найманого робітника - власника.

Соціально - класова структура суспільства, що значно уск­ладнюється, перестає бути антагоністичною. Відносини між підприємцями й трудящими будуються як соціальний мир, партнерство, обопільна згода, спільна зацікавленість усіх в нормальному, безкризовому функціонування економіки і суспільства в цілому.

Таким чином, провідні тенденції розвитку світового співтовариства на початку XXI ст. свідчать Марксова концепція соціально-класових відносин сучасного йому капіталістичного сус­пільства (буржуазія - робітничий клас) в сучасних умовах розвинутих капіталістичних суспільств вже застаріла. В постіндустріальній цивілізації відбувається заміна примусу (насилля) зао­хоченням (участю). Наймані працівники, науково - технічний і управлінський персонал, політики об’єднуються на базі знань, компетентності. Знання (інформатика) стають вирішальним фактором розвитку економіки й організації інтересів, лінією роз­витку соціальних структур.

Усе це кардинально змінює зміст і форми як найманої праці, так і капіталу. Відбувається їхнє внутрішнє переродження і стратифікація, виникнення нових, невідомих Марксу і Леніну соціальних спільностей.

не менш складними процесами характеризуються міжетнічні зв'язки. XX століття стало століттям піднесення національно-визвольних рухів, боротьби за незалежність, тяжіння народів до самоствердження. Жовтнева революція 1917 р. у Росії стала стимулом боротьби за національне визволення Туреччини, Афганіс­тану, Китаю. Друга світова війна сприяла розпаду великих колоніальних імперій і перемозі народів Індії, Індонезії, Індоки­таю. У 50-60-ті роки активізувався національно-визвольний рух на Африканському континенті. Ліквідація фашистських режи­мів в Португалії і Іспанії в середині 70-х років поклала по­чаток національному визволенню народів Анголи, Мозамбіку, Гвінеї -Бісау та ін.

Але піднесення національно-визвольних рухів народів часто супроводжується і посиленням націоналізму, націоналізм може набувати й релігійного забарвлення. Тоді одна нація протистав­ляється іншій за принципом релігійної несумісності і ворожнечі (християни-мусульмани, мусульмани-буддисти тощо). І все і таки у передових країнах Заходу перемагає тенденція до інтернаціонального об’єднання. Зняттю міжетнічних суперечностей сприяє високий рівень соціально - економічного розвитку. Західна Європа 2000-го року - це добровільне міжнаціональне співтовариство народів, які досягли такого рівня суспільної свідомості, коли національні й інтернаціональні інтереси не протис­тавляються, а гармонічно поєднуються. В умовах коли ускладню­ються етнічні зв’язки, цій гармонії належить майбутнє.

Однією з найважливіших тенденцій розвитку світового співтовариства є деідеологізація міжнародних відносин. Що це озна­чає? Протягом десятиліть людству розділялося на дві протилежні суспільно-економічні системи - капіталізм і соціалізм. Це був біполярний (двополюсний), конфронтаційний світ. Усвідом­лення неминучості знищення цивілізації у випадку розв’язання ядерної війни привело керівників провідних держав до рішучої зміни міжнародної політики. На зміну конфронтації прийшло співробітництво, взаєморозуміння, були зроблені конкретні кро­ки для роззброєння, скорочення збройних сил і військових бюджетів, конверсії.

До середини 80-х років світовий суспільний розвиток роз­глядався крізь призму класової боротьби двох суспільних систем - капіталістичної і соціалістичної. Їхня інтереси уявлялись як антагоністичні, а тому передбачалося, що ці непримиренні супе­речності могли бути вирішення тільки перемогою однієї системи над іншою. Комуністи вважали, що історично неминучою є заги­бель капіталізму і перемога соціалізму. Ідеологи буржуазії - навпаки. Але коли обидва соціуми нагромадили гори ядерної зброї і загроза самознищення людства стала реальною, розум перемог. Класовий підхід був визначений неспроможним і замінений на глобалістський. Не класові, а загальнолюдські інтереси лягли в основу зовнішньої політики різних держав світу. Відбулася деідеологізація міжнародних відносин.

Загальною тенденцією політичного розвитку всіх елементів світового співтовариства виступає їхня демократизація.

Демократизація - це залучення великих мас людей до політи­ки, це неперервний розвиток громадянського суспільства. Демократизація – це процес. Його головний зміст - зростання обсягу свобо­ди. В світовому політичному процесі - це розвиток народів і дер­жав по шляху демократії, який став нездоланним та інтернаціо­нальним.

При всій несхожості конкретних форм і результатів демократичного процесу в окремих країнах і регіонах загального значен­ня набули намагання народів, ліквідувавши авторитарно-бюрократичні й тоталітарні режими, побудувати сучасне розвинуте громадянське суспільство й правові держави, які забезпечують політичний плюралізм; поділ влад; національно-культурну автономію і місцеве самоврядування; економічні, соціальні й індивідуальні свободи і права; високий рівень добробуту населення, його на­дійний-соціальний захист.

Просування до демократії, як і створення соціальні ринко­вої економіки, - це тривалий історичний процес, ціла епоха зі своїми періодами й етапами в межах національних держав, конти­нентів і світового співтовариства. Історія ринку і політичної демократії налічує кілька тисяч років, а тому неможливо говорити про завершення шляху народів у пошуках їхньої оптимальної модель. Безумовно також, що в остання десятиліття XX ст. людст­во вступило на цей шлях, досягнувши політичних результатів у розвитку глобального демократичного процесу, про що свідчать численні факти.

На наших очах розгорнулися демократичні перетворення на одній шостий частині світу, у межах колишнього СРСР, а також в країнах Східної Європи, в Латинській Америці, де були повалені антидемократичні режими, на величезних просторах Азії та Африки. Відчувається політичне пробудження народних мас, котрі розгорнули активну боротьбу Проти політичних диктатур, війсь­кових хунт, централізованих моноструктур влади, різних форм панування корумпованої бюрократії та олігархії. Саме тому світовий політичний процес набуває нових рис. У кількісному і якісному відношеннях це виявилося не тільки втому, що до по­літики залучень мільйони людей. Суттєво розширилося само істо­ричне поле демократії.

Воно засіяно десятками нових держав, які раніше перебува­ли в іншому просторі - у зонах капіталізму і неоколоніалізму, фашизму й расизму, військового деспотизму.

В України, інших країнах СНД відбувається складний, що не має аналогів в історії, перехід від "державного соціалізму" до нових форм економічного, соціального і політичного життя, до демократичного й гуманного суспільства.

Сучасному політичному процесу, діючим в різних країнах соціально-політичним структурам притаманні й інші характерні риси та особливості. Визначимо їх.

1. Тісне переплетення революційних і еволюційних (реформаторських) чинників, через які реалізується історична необхідність.

2. Поєднання в діяльності суб’єктів політичного процесу свідомих, упорядкованих, запрограмованих виступав зі стихійними, спонтанними, непередбачуваними акціями. Це робить політичний процес особливо складним та інваріантним.

3. Різна спрямованість функціонування соціально-політичних струк­тур. Поряд з прогресивною діяльністю численних політичних інституцій зберігаються і такі, котрі відстоюють регресивні, консервативні та реставраційні моменти в політиці. Внаслідок цього політичний процес набирає нерідко альтернативного характеру.

4. Зростання відносної самостійності політичного процесу при збереження загальної його детермінації (визначення) соціальне-економічними факторами. Виявляється зростаюча незалежність і самостійність політики, політичних партій і рухів, їхня - власна субстанціональність (сутність). Політичний процес і його суб’єк­ти зберігають у своєму розвитку різний ступінь об’єктивізації від базисних відносин і структур, що їх породили, який зале­жить від ряду причин та умов, в тому числі рівня розвитку демократії, політичної культури населення, соціально-класової структури національних спільнот, демократичних традицій тощо.

5. Видозміна структури, механізмів, форм, засобів і методів здійснення політики через ускладнення й демократизацію суспіль­ного розвитку. Зараз у політичному процесі беруть участь різноманітні сили й рухи: партії, професійні спілки, молодіжні жіночі, конфесійні організації, армія, групи підтримки й тис­ку тощо.

6. Створення певних передумов для подолання відчуження: особистості від держави (державної влади) і держави від громадянського суспільства під впливом участі широких мас у політичних рухах реалізації цих об’єктивних передумов перешкоджають дії деструк­тивних, у тому числі екстремістських, сил, охлократія (влада натовпу).

7. Суперечливі тенденції і чинники: спадкоємність і новизна, незворотність і незавершеність, поступовість і неповторність, спрямованість і непередбаченість, стабільність і мінливість. Через це визначити на конкретних історичних етапах вектор роз­витку політичного процесу буває дуже складно.

8. На будь-якому рівні політичний процес - це втілення внутрішніх і зовнішніх умов, сторін і чинників, що взаємодіють один з одним. У результаті взаємодії зовнішніх причин і обставин модифікується розвиток внутрішніх основ демократизації: інституціональних, нормативних, міжособистісних, а також усього політичного процесу. Так, на політичному розвитку держав поз­начається загальна міжнародна обстановка і становище в регіо­нах, успіхи (або слабкість) антивоєнного та інших демократич­них рухів тощо. Політичні процеси, що зараз відбуваються в Україні, певною мірою відбивають ситуацію, яка склалася в країнах СНД та за її мерами.

9. Уся сукупність політичних процесів як в окремо взятих краї­нах, так і в світовому співтоваристві кінець - кінцем замикаєть­ся на проблемі влади, політичний процес і владу об’єднує те, що вони являють собою певне суспільне відношення, ризниця між ними випливає з різних масштабів цих феноменів і особливостей їхнього реального функціонування.

Відійшли у минуле розкол світу на дві антагоністичні економічні і політичні системи, два ворожо політичні табори з їх замкненими державними структурами, два самостійні ринки, два відособлені типи націй, культури й ідеології. Двополюсний світ, який очолювали дві "наддержави" - США і СРСР, - поступився місцем новій системі політичних та інших взаємовідносин, яка в перспективі буде багатополюсною і спиратиметься на регіональні центри політичної, промислової, фінансової та технологічної могутності.

Новий міжнародний порядок передбачає докорінне соціально-економічне перетворення людського суспільства, тобто таку реорганізацію міжнародних політичних, економічних, культурних взає­мозв'язків, яка давала б можливість зняти або звести до мінімуму кризи, конфлікти, конфронтацію у взаємовідносинах між країнами і народами, й допомогла б людству запобігти катаст­рофи самознищення.

Концепція нового міжнародного порядку пропонує встанов­лення такого типу взаємовідносин між країнами і народами, за якого б панували співробітництво, взаєморозуміння, взаємодія, довіра, а не воєнна сила. Причому прихильники даної концепції розглядають встановлення такого нового порядку не тільки як результат зовнішньополітичних і дипломатичних зусиль держав, але й як об’єктивно необхідний процес суспільного розвитку в цілому. Прагнення до встановлення нового міжнародного порядку передбачає активізацію процесу формування глобальної політичної діяльності, яка розвивається на міжнародній арені без єдиного центру політичної влади, і являє собою - рівнодіючу взаємозв’яз­ків усіх рівноправних і суверенних держав, що поширюється в обстановці боротьби і співробітництва, незгод і компромісів, скептицизму і довіри, негативізму і конструктивізму, напруженості і розрядки.

Вона означає діяльність усіх суб’єктів світового співто­вариства, тобто сукупну міжнародну діяльність держав, класів, націй, урядових і неурядових організацій, суспільних рухів на світовій арені.

Важливу роль у формуванні глобальної політичної діяльності відіграють взаємозв’язки політики і економіки, політики і ідеології, деідеологізація світової політики, воєнно-технічної революції і політики, міждержавних відносин і світового господарства, міждержавного співробітництва і міжгосподарських зв’язків.

Глобальна політика - це співпричетність суб’єктів світово­го співтовариства його обов’язку зберегти життя на землі, визначення форм, завданого змісту і напрямків їхньої глобальної діяльності для досягнення загальнолюдських цілей.

Однією з головних особливостей міжнародної політики е те, що вона розвивається в умовах відсутності єдиного центру влади і управління, наслідком чого є поширення в її сфері стихійних процесів і зростання ролі суб’єктивних факторів.

Ці обставини заважають визначити якісь загальні закономірності, що зумовлюють розвиток міжнародної політики в цілому. І все ж міжнародні відносини і міжнародна політика такі закономірності мають. Це, по-перше інтернаціоналізація економічного, соціального, політичного й узагалі всього суспільного життя, і, по-друге, створення і зміцнення суверенних держав, які прагнуть реалізації своїх інтересів поза національно-державними кордонами. Зміст указаних закономірностей можна сформулювати так:

1. Закономірність інтернаціоналізації суспільного життя відображає два взаємозв’язаних і єдиних за своєю спрямованістю процеси: перший із них - це повторення, відтворення в різних краї­нах загальних рис в економіці, політиці, культурі тощо, а другий - формування цілісної світової спільності; взаємозв’язаного, єдиного у своїй багатоманітності всесвітнього цілого, що - розвивається.

Сьогодні жоден народ, жодна країна неспроможні нормально розвиватися в умовах автаркій, самоізоляції. Внаслідок об’єктивного розвитку сучасної цивілізації, світової економіки, тех­ніки, технології, засобів інформації, культури всі країни, неза­лежно від свого положення і становища у світовому співтоваристві, втягнуть в глобальну і регіональну систему взаємозв'язків і взаємовідносин. Все це дає постави стверджувати, що на сучас­ному етапі розвитку міжнародних відносин і світової політики роль цієї закономірності постійно зростає.

2. Закономірність розвитку національних і державних утворень, виходу соціальних спільнот на світову арену відображає посту­пальний розвиток продуктивних сил у національно-державних кор­донах, зростання національної самосвідомості, культури, відтво­рення специфічних рис життєдіяльності суспільства в своєрідних (національно-етнічних, природно-географічних і т.ін.) умовах його існування.

Хоча згадані закономірності й мають певну специфіку, оскільки діють у відносно самостійний сфері суспільних від­носин, вони тісно пов'язані із загально соціологічними закона­ми суспільного розвитку, які справляють на них суттєвий вплив. З іншого боку, дія закономірностей інтернаціоналізації і роз­витку національних спільнот і держав поширюється також на сферу внутрісуспільних відносин. Щоправда, в цій сфері їх прояв має свої особливості, пов'язані із характером багатона­ціональної держави, її соціально-економічним і політичним ла­дом.

Так, формування і розвиток української державності від­бувається під впливом двох протилежних процесів - дезінтеграції і децентралізації тоталітарної системи, що існувала в СРСР з одного боку та інтеграційного процесу країн Західної Європи і входження країн Центральної та Східної Європи в існуючі, але трансформовані європейські регіональні інституції, з іншого боку. Таким чином згадані закономірності не існують і не проявляються поза конкретними соціальними та історични­ми умовами і їхня дія визначається багатьма чинниками:

а) природою суспільного ладу;

б) типом політичного режиму;

в) характером внутрісуспільних і міжнародних відносин конкретної історичної доби;

г) рівнем розвитку продуктивних сил тощо.

Як і будь-які закономірності суспільного розвитку, закономірності міжнародних відносин діють у різних конкретні історичних умовах і їх прояв, опосередкований свідомою діяльністю відбувається на тлі певної економічної і політичної, регіональної і світової обстановки.

Саме тому вивчення цих закономірностей потребує деталь­ного аналізу тих реальних тенденцій, що діють у повсякденний дійсності і через які ці закономірності виявляються. Так, закономірність інтернаціоналізації в наші дні виявляє себе через тенденцію посилення взаємодій всіх учасників міжнародної полі­тики, бурхливого розвитку інтеграційних процесів.

Інтеграція являє собою процес руху і розвитку певної сис­теми, в якій кількість та інтенсивність взаємодії її елемен­тів зростає - посилюється їхній взаємозв'язок і зменшується відносна самостійність. Міжнародні інтеграційні процеси при­водять до все більшої взаємозалежності і розширення сфери спільних інтересів усіх держав.

Об'єктивна тенденція до посилення взаємозалежності вияв­ляється перш за все в поширення світогосподарських зв'язків, що охоплюють не тільки економіку і торгівлю, а й науку, куль­туру, мистецтво, спорт, туризм. Проте найбільш ця тенденція виявляється в економічний інтеграції, яка є формою відобра­ження процесів усуспільнення праці і виробництва, інтернаціоналізації економічного життя. В сучасних умовах економічна інтеграція сприяє забезпеченню політичної стабільності в міжнародних відносинах і соціальному прогресу.

Посилення інтеграційних процесів має не тільки позитивні а й негативні наслідки в міжнародних відносинах. Головна не­безпека полягає в нерівномірності економічного, соціального, політичного о воєнного розвитку. Це може призвести до випа­дення з інтеграційних процесів великої групи країн, неспроможних здійснити радикальні перетворення в історично короткий строк.

Дальше поглиблення розриву в рівнях розвитку може привес­ти до розмежування країн на активних учасників світової політики і аутсайдерів, що створює небезпеку появи нових джерел міжнародної напруженості і конфліктів. До того ж небезпека може підігріватися внутрішньою нестабільністю і кризами в окремих країнах що, у свою чергу, вправлятиме дестабілізуючий вплив на регіональну безпеку і міжнародні відносини в цілому. Отже, інтереси взаємозалежністю й, насамперед, інтереси міжнародної політичної безпеки детермінують (визначають) необхідність оновлення всієї існуючої системи взаємозалежності держав міжнародного співтовариства, зміни основних параметрів і зміс­ту взаємозалежності при збереженні реальностей, породжених неоднотипністю й нерівномірністю існуючих у ній структур і відносин, вимагають доповнення інтеграційних процесів у сфері економіки формування політичної взаємозалежності.

Згадана тенденція також набуває чинності. В сучасних умо­вах політична взаємозалежність формується в результаті вста­новлення стійких політичних зв'язків і взаємодій, що повторюються, між соціальними, національними та іншими спільнотами людей у самій державі, міждержавами і політичними силами, які діють на міжнародній арені. Політична взаємозалежність матеріалізується головним чином в інтернаціоналізації політики. Піді цим терміном розуміють процес перетворення внутрішньої і зовнішньої політики суб'єктів міжнародного опікування в об'єкт міжнародного регулювання. У вужчому розумінні інтернаціоналізація політики може зводитися до втягування держав, політичних сил у ті чи інші внутрішньо – і зовнішньополітичні кризи, історія розвитку міжнародних відносин XX ст., особливо останнім часом, дає цьому чимало підтверджень. Разом з тен­денціями, ці визначають дію закономірності інтернаціоналізації міжнародного життя, діють і протилежні, як вияв першої закономірності. К.Райт (США) звертає увагу на дві тенденції світової політики. "Світ організувався одночасно у двох протилежних напрямках. В один і той же час відбувся рух у напрямі універсалізму і націоналізму... ...Економічний взаємозв'язок, ефективні комунікації, які покривають будь-які відстані, воєнні, економічні та пропагандистські впливи дозволяють стверд­жувати, що світ єдиний. К.Райт зауважує: “Сучасна людина не може бути ізольованою на обмежені території”, бо цього не дозволяють об'єктивні інтеграційні процеси. Внаслідок цього виникає проблема сполучення універсального з національним, скільки починається розмивання традиційних засобів життєдіяльності різних народів. Саме в цьому одне з найважливіших джерел соціальної напруженості у світовій політиці, вважає Райт. Таким чином, незважаючи на розвиток інтеграційних процесів, посилення взаємозалежності, у світовій політиці проводжують домінувати національні інтереси. Це виявляється як тен­денція до максимальне повної реалізації державності та суверенітету, зростання прагнення до інституалізації національних спільнот на світовій арені.

Птичому ця тенденція діє сьогодні у всіх регіонах світу, включаючи Північну Америку і Західну Європу. Але особливо це стосується новоутворених держав. В наш час у системі міжнарод­них відносин відбувається перехід від конфронтаційної рівно­ваги, що спиралася на приблизний паритет воєнно-політичної могутності двох систем, до нового світового порядку. У практиці міжнародного життя це проявляється в тому, що старі ме­ханізми, які підтримують стабільність відносин на світовій арені, зникли, а нові ще тільки починають формуватися. За цих умов виразно проявляється прагнення молодих новоутворених дер­жав реалізувати свої національні інтереси, закріпити свої міжнародні позиції, що об'єктивно й природно. Поряд із зазначе­ними тенденціями сучасної міжнародної політики діють і інші хоч і не настільки виразно, але й вони певною мірою позначають­ся на її розвитку. Так, універсалізація цінностей, на які орієнтуються політики, зменшення небезпеки ядерного конфлікту сприяють посиленню тенденції до гуманізації системи міжнародних політичних відносин, їхньої демократизації. Це означає що з одного боку постійно зростає кількість суб'єктів міжнародної політики, а з іншого - сама міжнародна політика поступово починає проводитися загади інтересів більшості що інтереси людини, її права і свободи виступають на перший план. Підхід "від людини" є єдиновірним. Розвиток цивілізації - це розвиток людини, перехід від простих потреб до складних, від мате­ріальних - до духовних, від економічних - до політичних, до всебічного розвитку індивідуальності.

Тенденція до гуманізації міжнародних відносин по-новому і більш гостро ставить питання про розвиток зовнішньополітичної свідомості. Її можна визначити як усю сукупність існуючих у певний історичний час уявлень людей з питань зовнішньої політики держави і світового розвитку.

Сучасний світ суперечливий. Протиріччя є традиційним, звичайним виявом міжнародного життя. Але це протиріччя повинно бути джерелом розвитку людської цивілізації, а не фактором ри­зику самого її існування.