7.2 Формування політичної еліти в сучасній Україні
В історії нашої країни неодноразово відбувалася зміна правлячої політичної еліти. Для сучасної України, що стала на шлях демократизації політичної системи, особливого значення набуває проблема якості політичної еліти, яка здатна була б конструктивно розв’язувати складні завдання сьогодення. Саме від її організуючого впливу багато в чому залежить подолання існуючого правового нігілізму і створення дійових законодавчих механізмів функціонування нашого суспільства.
За часів незалежності українська еліта структурно, функціонально і за своєю суттю дуже змінилася. Керівна еліта протягом перших років української незалежності значною мірою носила постноменклатурний характер. Ця риса політичної української еліти навіть отримала визначення феномену «партії влади». Остання являла собою неформальну, вірніше, публічно не оформлену, але впливову громадську силу з певними політичними й економічними інтересами і потужними засобами їх захисту. Її визначали як політичний блок, який складався з прагматично орієнтованих і деідеологізованих вищих кіл старої комуністичної номенклатури, представників державного апарату і засобів масової інформації, керівників традиційних секторів промисловості і сільського господарства. Саме для них був характерний політичний та економічний консерватизм, схильність до авторитаризму і командно-адміністративних методів діяльності, корумпованість, висока ступінь кругової поруки і кланових зобов’язань. «Партія влади» визначалась як криптокомуністична (від грецьк. kryptos – таємний, прихований), а її впливовість, як елемента політичної еліти, накладала відповідний відбиток на процеси модернізації політичного режиму в Україні.
Номенклатура, яка фактично була керівною олігархією у комуністичному режимі і складала «внутрішню партію» (за визначенням відомого письменника Дж. Оруела) у КПРС, була за суттю колективним власником державної влади і власності, оскільки втілювала державний апарат. Вона відмовилася від марксистсько-ленінської ідеології, розпустила «зовнішню партію», декоративну за змістом, щоб зберегти владу і власність та провести тіньову приватизацію державної власності. Для досягнення нової легітимації вона своєчасно змінила гасла.
З метою збереження своїх позицій «партія влади» пішла на певний компроміс (рекрутувала до своїх лав більшість конформістських лідерів колишньої контреліти), використовуючи національно-демократичні гасла. Цим вона не тільки підсилила свої власні позиції, але й внесла розкол у лави націонал-демократів. Таким чином, відбулася своєрідна дифузія влади – колишньої комуністичної еліти і конформістської частини контреліти.
З часом місця в колись монопольній піраміді влади зайняли численні елітні угрупування, що знаходяться між собою у відносинах конкуренції. Еліта втратила велику частину важелів, які були у старого правлячого класу. У цих умовах зросла роль економічних факторів управління суспільством, треба було шукати нових союзників, йти на тимчасові альянси. Замість стабільного правлячого класу із сильними вертикальними зв’язками створилися динамічні елітні групи, між якими активізувалися зв’язки горизонтальні і неформальні. Тому в нашій країні існують дві осі розгортання елітних груп – вертикальна, як і в кожному суспільстві, та горизонтальна, як у суспільстві, яке є або свідомо федеративним, або ще не консолідувалося в політичну єдність.
Вертикальна стратифікація суспільства відображає рівень доступу елітних груп до політичних та економічних важелів та ресурсів. Тут можна виділити дві еліти – новостворену політичну, яка пов’язана з новим бізнесом, та стару номенклатурну, яка теж породила новий бізнес, але, окрім того, ще міцно прив’язана і до старого, соціалістичного за своєю суттю виробництва.
Горизонтальна стратифікація відображає регіональну структуризацію України. Ще в радянську епоху сформувалися такі регіональні утворення, як київське, дніпропетровське, донецьке, харківське, одеське, західноукраїнське та ін. Кожна з регіональних еліт має свій специфічний склад і свою специфічну економічну базу. З них випливають і політичні орієнтації відповідних територіальних елітних груп.
Взаємовідносини між регіональними елітними групами (кланами) розгортаються у напрямку перерозподілу впливів та власності у державі. На першому етапі незалежності та приватизації регіональні та галузеві еліти (клани) більше утверджувалися у регіонах та галузях промисловості. Натомість тепер розпочалися горизонтальні процеси укрупнення капіталів і впливів, які починають формувати вищий рівень елітних груп. Можливо, з часом їх можна буде назвати загальнонаціональними.
У перші роки незалежності в Україні з’явилася своя «українська олігархія». Проте, не відміну від класичних олігархій, вона формувалася за іншим принципом. Це – владні неформальні утворення, що виникли на уламках радянської адміністративно-командної системи і отримали нічим не обмежений доступ до фінансових та економічних ресурсів у зв’язку з прямою чи опосередкованою приналежністю до державного керівництва. Тобто, до реальної влади прийшли колишні радянські чиновники. У центрі формування української олігархії стояли, як правило, чиновники середньої і вищої управлінської ланки або колишні начальники системи держторгівлі, а також легалізовані під час перебудови тіньові підприємці.
Американський дослідник Дж. Мейс дав визначення феномену корумпованої влади як «клептократії» (влади лиходіїв). В умовах корупції спостерігається специфічний «розподіл влади». Він здійснюється між політиками-прагматиками, які належать до «класу керівників», а також особами, союз і взаємодовіра між якими скріплені особистими стосунками та інтересами, різного типу політиками-романтиками, мафіозними колами тощо. В Україні спостерігається перерозподіл сфер впливу між різними кланами керівної олігархії і структурами мафіозного типу. Як наслідок, відбувається замикання політичної еліти на своїх вузько групових, егоїстичних інтересах та дистанціювання її від громадської більшості.
Суспільний і економічний вплив українських олігархів незмірно зріс з того часу, коли вони отримали прямий і нічим не обмежений доступ до прийняття і реалізації рішень загальнодержавного значення, а також можливість загального та оперативного впливу на перших осіб держави – Президента, прем’єр-міністра тощо. Це пояснюється тим, що в умовах стрімкої деградації української економіки, політики і громадського життя другої половини 90-х рр. ХХ ст. авторитет держави дуже сильно упав. Зате зріс авторитет власника і розпорядника частини державних ресурсів, тобто відбулося закріплення олігархів як нових важливих суб’єктів економіко-політичних відносин. Українські олігархи утверджувалися в новому статусі за допомогою методів, які не мають відношення до методів класичних: перепродаж ресурсів (здебільшого іноземних), ігри на валютному ринку, корупція державних чиновників, співробітництво зі структурами транснаціональної та організованої злочинності.
Таким чином, величезна кількість національних ресурсів випадала з офіційної економіки та переходила в її нелегальний сектор. Ситуація ускладнювалася тими обставинами, що в умовах незбалансованої інвестиційної і податкової політики прибутки, які одержувалися в цьому секторі, масово вивозилися за кордон. Американський політолог З. Бжезинський наводить цифри, що з 1992 по 1995 роки з України на Захід було вивезено близько 20 млрд. доларів (Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі // Політика і час. – 1997. – №9. – С. 25).
З початком оформлення багатопартійної системи в Україні почала структуруватися партійно-парламентська еліта. Якщо в перші роки незалежності України ця еліта складалася переважно з комуністів та безпартійних, то вже починаючи з виборів до парламенту 1996 р. вона представлена членами політичних партій різного спрямування.
В Україні ще за перших часів незалежності інститут президентства став ключовим інститутом політичної системи. Саме президент міг контролювати процес становлення суспільно-політичних відносин і прийняття політичних рішень. За своєю суттю та за методом обрання інститут президентства є репрезентантом інтересів всього народу, а не якоїсь конкретної організаційно оформленої політичної сили. В умовах неструктурованості громадянського суспільства, дезінтеграції та аморфності соціальних інтересів і відсутності реальних механізмів артикуляції цих інтересів президент отримував можливість діяти у вільному від політичних і передвиборних обіцянок просторі. Протягом тривалого часу фігура президента була практично неконтрольована у кадрових призначеннях. Незалежним президент був і від певної політичної команди. Це призводило до ситуативності його дій, проявів непередбаченості та вульгаризації влади. Наприклад, Л.М. Кравчук, який виступав головним опонентом РУХу і націонал-демократичних організацій перед виборами, на посту Президента України підтримував програму націонал-демократів. Подібні зміни політичної позиції спостерігалися й у другого Президента України Л.Д. Кучми. Виступаючи на виборах як прихильник поміркованої політичної реформи та проросійської політики, він, коли став президентом, орієнтувався на радикальні перетворення у вирішенні мовного питання підтримав позицію націонал-демократів.
В 2004 р. у громадян України, які голосували за В. Ющенка, були величезні надії на нового Президента, але фактично не відбулося відокремлення олігархічного бізнесу від влади, гасла «помаранчевої революції» залишилися тільки гаслами, а політична еліта України розмежувалась на «помаранчевих» і «біло-блакитних».
Таким чином, за роки розбудови державності України відбувається процес формування нової української еліти. В ній виділяється декілька складових: правляча еліта (складається з політиків-чиновників); «олігархи», що використовують головним чином владу грошей; партійно-парламентська еліта; регіональні еліти.
Характерною рисою сучасної української політичної еліти є не тільки глибокі ідеологічні розбіжності між її фракціями, але й наявність не менш суттєвих регіональних відмінностей. Домінування у її складі «олігархів» обумовлює велику роль адміністративних каналів «входження у владу», при цьому вирішальне значення мають особисті зв’язки. Другим механізмом відтворення загальнонаціональної еліти є вибори до Верховної Ради, місцевих, обласних та інших органів влади. З переходом нашої країни на пропорційну виборчу систему до політичної еліти , крім депутатів Верховної Ради України, членів уряду, голів обласних адміністрацій слід віднести і лідерів політичних партій країни. Виходить, що українська політична еліта – це категорія осіб, яка володіє владою незалежно від того, які чинники зумовили їх владне походження: фінансовий стан, зв’язки, освіта або особисті заслуги.
Нашому суспільству в значній мірі властиві такі принципи формування нової еліти, як особиста відданість, земляцтво, досвід попередньої спільної роботи, клановість, протекціонізм тощо. Тому в Україні все ще продовжується олігархізація політичної еліти, тобто зрощення бізнесу і влади. Олігархи самі проходять у владу і стають політиками-депутатами, як в загальнодержавному масштабі, та і на регіональному рівні.
Процес формування політичної еліти України триває. Перспективи демократичної еволюції в Україні багато в чому залежать від реальної здатності її правлячої еліти адекватно відповідати на виклики часу та знаходити політичне порозуміння.
Політичне порозуміння, як і соціальна однорідність, традиційно розглядаються як фактори стабільної демократії. У багатоскладових суспільствах політичне порозуміння набуває особливого значення, оскільки такі суспільства внутрішньо поділені сегментарними протиріччями. Україна також багато в чому належить до суспільств цього типу. У багатоскладових суспільства політичні протиріччя в цілому збігаються з лініями соціального розподілу. Ці протиріччя можуть бути релігійного, ідеологічного, мовного, регіонального, культурного або расового чи національного характеру. Особливо загрозливим є збіг таких меж розподілу з територіальними межами у середині держави. Як вважає відомий сучасний політолог А. Лейпхарт, у таких суспільствах основний фактор стабільності – це співпраця еліт, яка передбачає стратегію врегулювання конфліктів через домовленість між елітами, а не через боротьбу за владу. Така стратегія на перспективу сприятиме виникненню взаємної довіри як на рівні еліт, так і на рівні мас. У процесі співпраці накопичується досвід спільного розв’язання конфліктів, стверджується ідеологія центризму, йде становлення соціального порозуміння, тобто формується спільне соціокультурне поле між суспільними силами.
Політична практика в Україні свідчить, що крайні політичні позиції є вагомими не тільки на рівні мас, а й на рівні еліт. Протидіючі сторони налаштовані на нав’язування своїх поглядів, а не на пошук шляхів порозуміння. Громадське порозуміння, про яке так часто і голосно декларується, на жаль, не є виявленою реалією серед представників політичної еліти. На цьому тлі ми бачимо необхідність формування сильного і впливового центру, який мав би бути гарантом політичної стабільності та еволюційного розвитку. Саме центристські позиції могли б стати своєрідним стрижнем для формування у політичній сфері, особливо у парламенті, великих коаліцій. Феномен великих коаліцій передбачає залучення до співпраці представників широких політичних сил, попри всі розбіжності, налаштованих на конструктивний діалог, пошуки злагоди на шляху національного розквіту.