Плекання у вихованця вчинку-вцщаності

Вершиною розвитку духовно-практичної сфери осо­бистості, крім вчинку-служіння, є також вчинок-відданість. Він пов'язаний із наявністю вищих почуттів і відповідних переживань людини як основи, що де­термінує такі моральні дії. Безпосередньо з вищим почут­тям ототожнюється природно задане тяжіння людини до святості її життєвого покликання, до справжнього духов­ного ідеалу, що зумовлює безкінечність розвитку людини як особистості.

Отже, вчинок-відданість є виявом бажання творити добро іншому без будь-яких власних інтересів, а заради глибокого почуття співстраждання як витоку альтруїстич­ної спрямованості людини. Такий учинок — це відгук серця людини на внутрішні й зовнішні негаразди іншої людини, яка самостійно не може їх подолати.

Автор учинку-відданості, дбаючи про благополуччя (внутрішнє й зовнішнє) іншої людини, завжди переживає радість, коли результат його морально-духовної дії вия­вився успішним. Проте, вчинок-відданість неможливий без поєднання внутрішніх світів учасників суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Все це потребує розгляду таких учинків у широких межах дружніх стосунків, що виника­ють між людьми. У міжособистісному ставленні дієвою ознакою вчинку-служіння вважається люб'язність.

Завдання педагога стосовно формування у вихованців учинку-відданості полягає в забезпеченні їхнього емоційного розвитку і особливо того сегменту, який реп­резентований почуттям емпатії.

У вихованців потрібно послідовно утверджувати по­зицію незлитості і водночас нероздільності їхніх емо­ційно-почуттєвих образів "Я" як учасників емпатійних контактів. Лише в таких ситуаціях у суб'єкта може виник­нути внутрішня сила, що спонукає його до активного діяння на благо іншої людини.

196

197

Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

Сходження вихованця до вчинку-вірності

Істотною ознакою вчинку-вірності вважають надійність суб'єкта за різних обставин, пов'язаних із міжособистісною взаємодією. Адже суб'єкт цього вчинку має схильність до інтеграції суб'єктивного сприйняття конкретної соціальної ситуації, оцінювання власних психологічних можливостей, вольових зусиль та емоційних переваг.

Людина зі сформованим вчинком-вірністю зазвичай сприймає іншу людину в контексті турботливого ставлен­ня до неї. Тому на суб'єкта вчинку-вірності за будь-яких обставин можна покластися, не побоюючись, що він підведе в якійсь ситуації. При цьому на виражені чи не-виражені потреби людини з боку суб'єкта вчинку-вірності завжди знайдеться гідна відповідь. Здійснення вчинку-вірності супроводжується актуалізацією ставлен­ня суб'єкта до наслідків цієї моральної дії. Про людину як носія вчинку-вірності говорять, що "за нею, як за кам'яною стіною", наголошуючи на її непохитності.

Витоки вчинку-вірності пов'язані з формуванням внутрішньої позиції індивіда, згідно з якою він поводить­ся відповідно до очікувань спочатку рідних і близьких йому осіб, а потім і більш широкої спільноти (групи, колективу тощо).

У свідомості особистості такий учинок асоціюється з необхідністю бути моральною людиною у власних очах і очах навколишніх. Для людини, в якої вчинок-вірність набув певної усталеності й перетворився на складову її моральної структури, центром, що санкціонує його здійснення, є власне сумління.

Вчинок-вірність слід формувати у вихованця за таки­ми напрямами:

1. розуміння суспільної й суб'єктивної необхідності та важливості дотримання соціальних норм у різновидах власної поведінки;

2. прогнозування можливих ускладнень у міжосо-бистісних стосунках у ситуації вчинку-вірності (його оцінка з боку друзів, ровесників тощо);

5.3

Вчинкова життєва сфера особистості

3. створення власного алгоритму подолання цих уск­ладнень і свого вчинкового сценарію;

4. усвідомлення поетапної процедури вчинку-вірності;

5. емоційне самооцінювання результату вчинку-вірності;

6. набуття моральної звички до вчинку-вірності.

Вчинок — збереження честі як моральний орієнтир вихованця

У морально-духовному вихованні підростаючої осо­бистості честь виступає як її стабілізатор і основний кри­терій розвитку. Ця етична категорія є виявом усвідомлен­ня особистістю своєї гідності, яка визначається її добро­чинною сутністю, прагненням практично утверджувати засвоєні морально-духовні цінності.

Почуття честі безпосередньо пов'язане із суспільним визнанням цінності особистості на підставі її добродійних учинків. Честь є одним із виявів моральної самосвідо­мості, вона спонукає особистість звіряти свої вчинки з вищими культурними надбаннями.

Розглядаючи складові свого морально-духовного "Я" в контексті соціальних вимог, особистість здійснює це в межах власного внутрішнього простору, який піддає пев­ному ціннісному впорядкуванню в процесі розгорнутого самоставлення. На перше місце в цій духовно-практичній діяльності зазвичай виступає розуміння себе як суб'єкта, який постійно своїми діями позитивно перетворює нав­колишнє соціальне середовище, визначаючи його відповідні зміни шляхом ціннісного впливу на конкрет­них осіб.

Честь як духовне утворення особистості слід вихову­вати, використовуючи сімейні цінності та традиції. Для цього вихованець має глибоко пережити важливість взаємин, що панують у сім'ї, надалі таке емоційне став­лення потрібно поширити на всю його родину, щоб не розірвався смисло-життєвий зв'язок поколінь. Так у зрос-

198

199

Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

таючої особистості може сформуватися родинна честь, яку вона має зберегти і відстоювати впродовж життя своїми активними перетворювальними вчинками.

Згодом схильність до збереження й утвердження такої форми честі доповнюється схильністю до честі про­фесійної, що втілюється у високій позитивній самозначу-щості як суб'єктивному результаті своєї діяльності. Подібне самооцінювання спонукає особистість виконува­ти професійні обов'язки якомога ретельніше.

Вищою формою честі є честь особистісна. Вона не дозволяє суб'єктові поводитися ситуативно, підкоряю­чись умовам, що склалися на певний час. Натомість мо­ральні дії людини, особистісна честь якої перетворилася на міцний внутрішній стрижень, відзначаються стійкістю, сміливістю, самовладанням передусім в екстремальних і конфліктних ситуаціях.

Збагачення морально-духовного досвіду виховання вчинком-шануванням

Вчинок-шанування є вищим ступенем морально-духов­ного ставлення людини до людини. Його спонукою є особ­ливий тип мотивації: "Я дію заради тебе ". Можна стверджу­вати, що це найвищий вияв гуманізму, вершинна соціальна спрямованість особистості, що визначає стратегію її життя.

Розгляньмо кожний компонент вичлененого нами мо­тиваційного відношення, яке визначає сутність учинку-шанування. Той, заради кого може бути здійснене певне діяння, повинен бути значущим для суб'єкта діяння. Але це має бути особлива значущість, тобто зумовлена безпо­середньо морально-духовною досконалістю індивіда, як того, заради кого може відбутися діяння. Отже, цей індивід має виступити володарем морально-духовної сис­теми, яка не байдужа суб'єктові діяння, оскільки ос­танній безпосередньо чи опосередковано емоційно пере­жив її реальний вияв.

Суб'єкт діяння має бути готовим демонструвати моральну повинність щодо індивіда як об'єкта вчинку-шанування.

5,3

Вчинкова життєва сфера особистості

Дія "заради тебе" — це активність суб'єкта в межах морально-духовної системи індивіда як об'єкта вчинку-шанування. Така дія кваліфікується як віддання шани індивідові. Вона може виявлятись у різних формах, на­приклад: "поставитися до нього з любов'ю і вдячністю", "зробити йому щось приємне", "прислухатися до його думки, поради", "поводитися відповідно до його мораль­них принципів" тощо.

Таке розуміння вчинку-шанування істотно відрізняє його від учинку-поваги, коли враховується переважно психічний стан людини, на яку спрямовано цей учинок. Тут акцент робиться на необхідності щадити переживан­ня цієї людини незалежно від її морально-духовної спря­мованості.

Зусилля педагога, спрямовані на формування у вихо­ванця вчинку-шанування, мають бути зосереджені, по-перше, на виокремленні ним морально-духовної системи суб'єкта, на який спрямовується даний вчинок. По-дру­ге, вихованець повинен зіставити свої особистісні утво­рення з цією системою і встановити відмінність між ни­ми. По-третє, він мусить уявно відтворити певну мораль­но-духовну колізію певного суб'єкта, перевтілившись у його особистість. За цих умов у вихованця й може виник­нути психологічна готовність до вчинку-шанування.

Вчинок-вдячиість у моральній системі вихованця

У міжособистісних стосунках учинок-вдячність посі­дає особливе місце завдяки своїй якості емоційно-ціннісного зближення людей, їх позитивної налаштова-ності один до одного, що певною мірою прискорює про­цес їхнього морально-духовного становлення. За такого статусу вчинку-вдячності його недоцільно відносити ли­ше до сфери етикету, коли людина вербально виражає свою прихильність чи ласку іншій людині. До того ж удячність як вияв етикету часто буває формальною, не зачіпаючи глибинного ставлення особистості, яка її де­монструє ("Я дуже вам вдячний").

200

201

■

Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

Тож у вчинку-вдячності має обов'язково втілюватися діяльнісне ставлення однієї людини до іншої. У такому разі вдячність безпосередньо пов'язують із морально-духовни­ми діями особистості, її суспільно значущою поведінкою.

Структура вчинку-вдячності має дві форми. Перша виражає поведінкову ситуацію, коли моральна дія відбу­вається як суб'єкт-суб'єктне відношення. Один суб'єкт виявив добродійність щодо іншого, а той у відповідь на це надає певну послугу чи здійснює загальносхвальний вчинок. Друга форма — це поведінкова ситуація, змістом якої є доброчинність суб'єкта, що поширюється на певну людську спільноту (групу, колектив), а той чи інший суб'єкт психологічно розглядає таке моральне діяння як презентоване лише йому одному. За такого індивідуаль­ного сприйняття й оцінювання тієї чи іншої моральної дії суб'єкт чинить так, нібито він за всіх відповідає, вважаю­чи себе боржником за все.

Ця форма вчинку-вдячності є ціннісно вагомішою, оскільки суб'єкт не намагається привласнити певну доб­родійність, і тим самим обмежити її, а прагне своє по­чуттєве ставлення перенести на інших, викликати у них аналогічні переживання й моральне діяння — відповідь. За такої форми вчинку-вдячності у суб'єкта може виник­нути почуття моральної відповідальності, тобто особисто­го обов'язку як перед окремою людиною, так і перед людською спільнотою.

Педагог, враховуючи сутність учинку-вдячності у ви­ховному процесі, не повинен обмежуватися лише пер­шою (нижчою) його формою, а піднімати кожного вихо­ванця до вищого рівня.

Вчинок-чуйність як показник нєбайдужості вихованця до мнимої людини

Вчинок-чуйність — це міра участі однієї людини в житті іншої: у її справах, клопотах, особливо у її самопо­чутті. У здійсненні цього вчинку важливу роль відіграє просторова і психологічна близькість двох суб'єктів. Тож бажано, щоб вони перебували в одному життєвому прос-

5.3

Вчинкова життєва сфера особистості

торі, йшли поруч. Це, однак, не означає, що привід для здійснення вчинку-чуйності зникає, коли люди перебува­ють далеко один від одного. Своє піклування й підтрим­ку за таких обставин вони виявляють, використовуючи телефонний зв'язок, листування тощо.

Учинок-чуйність найінтенсивніше виявляється вна­слідок фізичних чи психологічних негараздів, які пережи­ває одна з особистостей як об'єкт такої моральної дії. Інша особистість, сприйнявши такий її стан, відповідним чином відгукується на нього. Це може бути, наприклад, уважність до хворого, що виявляється у формі догляду за ним або співпереживанні людському горю тощо.

Формування у вихованця вчинку-чуйності має почи­натися з усвідомлення ним необхідності брати участь у розв'язанні проблем інших людей (рідних, ровесників, дорослих), бути причетним до них. Вихованцеві психо­логічно легше здійснити вчинок-чуйність щодо людини, яку вона любить чи якою дорожить. Тож виховання таких почуттів має передувати чуйному ставленню особистості до людей загалом.

Педагог повинен підвести вихованця до рішення, що він має зробити все, що вважає корисним для усунення негараздів близької йому людини. Навіть якщо він і не досягне цього, то звільниться зрештою від докорів сумління.

Вчинок-самовмдданість як морально-духовний орієнтир вихованця

Важливою ознакою цього вчинку є високий ступінь запопадливості, яку докладає індивід до своєї моральної діяльності. Соціальним підґрунтям для вчинку-самовідда-ності є людське оточення, в якому відбувається процес морально-духовного розвитку конкретної особистості. Однолітки чи старші товариші часто не підтримують ви­хованця в його прагненні до особистісного самовдоско­налення, а іноді й заважають цьому процесу. Тож індивідові доводиться долати їхній опір, виявляючи зав­зятість у своїй поведінці. Інколи це переростає у справж-

202

203

Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

ню боротьбу, яку веде вихованець. І він це робить з пе­реконаністю у своїй правоті.

Вчинок-самовідданість може розгорнутись і тоді, ко­ли немає якихось негативних зовнішніх чинників. Тоді детермінантою такого вчинку є особливості його моти­ваційної основи, внутрішня налаштованість людини. Наприклад, два вихованці надають допомогу своєму това­ришеві, який через нездужання не може впоратися з ро­ботою, яку запропонував йому педагог. Практичний вне­сок у цю роботу обох вихованців виявився неоднаковим. У першого — більшим, у другого — меншим. Проте дру­гий доклав більше зусиль, старанності, завзятості порівняно з першим. Отже, з його боку це був учинок-са-мовідданість, чого не можна сказати про першого вихо­ванця. Тому з морального погляду вчинок другого вихо­ванця виявився більш значущим.

Здійснюючи вчинок-самовідданість, його суб'єкт пе­ребуває в особливому психологічному стані: він, так би мовити, забуває про себе, про свої інтереси, поступаєть­ся ними заради інших людей. У таких морально-психо­логічних ситуаціях і народжується почуття жертовності особистості.

Вчинок-самостійність як показник моральної впевненості особистості

Вчинок-самостійність є виявом найповнішої мораль­ної свободи, до якої піднімається особистість внаслідок тривалої серйозної праці над собою, над своєю сутністю. Така особистість цілковито опановує собою попри всі зовнішні чи внутрішні обставини. Вона сама собі радник, але йде до цього складним, неторованим, лише їй влас­тивим, смисло-ціннісним шляхом.

Вчинок-самостійність не пов'язаний із певною фор­мою підпорядкування. Він є продуктом особистісного творення як духовної самодіяльності людини і стає мож­ливим завдяки міцності образу "Я", який є стабілізатором суспільно значущої поведінки особистості. Таким чином,

5.3

Вчинкова життєва сфера особистості

моральна самостійність вступає у нерозривний зв'язок із почуттям гідності суб'єкта.

У суб'єкта вчинку-самостійності формується нова етична ідеологія, згідно з якою він постійно переживає стан духовного боргу перед іншою людиною. Суб'єкт цього вчинку переконаний у тому, що коли він ділиться своїми морально-духовними надбаннями, то дедалі біль­ше особистісно збагачується, коли робитиме багатьох учасниками свого здобутку, то збільшить і власне духов­не багатство. Суб'єкт вчинку-самостійності завжди по-думки промовляє: "Якщо я приховаю щось у душі і буду постійно зберігати це, не адресуючи нікому, то матиму меншу користь, а якщо запропоную всім те, чим володію, то моє духовне багатство зросте".

Індивідуальний шлях людини до вчинку-самостій­ності пролягає через подолання нею механізму сумніву, який є спадковим за походженням. Виявляючись біль­шою чи меншою мірою в кожній людині, він може справ­ляти істотний вплив на її загальний психологічний розви­ток. Конкретно механізм сумніву дається взнаки через невпевненість у вірогідності якогось судження, положен­ня, висновку, що супроводжують розв'язання якого-не-будь питання чи проблеми. Стосовно розвитку морально-духовної сфери особистості механізм сумніву асоціюється з непослідовністю поглядів, із ваганнями під час прий­няття морального рішення.

Опозицією механізму сумніву є механізм упевненості як ознака внутрішньої сили особистості. Саме він має бути предметом спеціальної психолого-педагогічної діяльності. Тут слід дотримуватися певної послідовності, оскільки не­можливо сформувати у суб'єкта універсальну внутрішню позицію впевненості (йдеться про впевненість щодо мо­рально-духовної сфери), проминаючи етап переконання. На цьому етапі істини досягають логічними доказами, роз­мірковуванням, теоретизуванням. Тут на повну силу "пра­цюють" механізми свідомості та самосвідомості. Саме внаслідок цього в суб'єкта можуть сформуватися певні пе­реконання. Звичайно, повнота їх може бути відносною.

204

205

Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

Етап упевненості, на відміну від попереднього етапу, має розгортатися на основі єдності механізмів свідомості, самосвідомості, підсвідомості та надсвідомості, дія яких має обов'язково підкріплюватися відповідною практи­кою. Ця закономірність має бути особливо глибоко ре­алізована щодо становлення моральної впевненості осо­бистості. З набуттям такої впевненості людина зможе ста­ти справжнім суб'єктом учинку-самостійності.

Формувати/ у вихованця вчинку-скромності як стилю його життя

Скромність — це внутрішня позиція людини, що виз­начає міру у своїх потребах, домаганнях, соціальних сто­сунках та самоставленні. Набуваючи стійкості й сили, во­на перетворюється на життєву тенденцію.

У людини з нерсйвиненою скромністю серед потреб домінують користолюбство, владолюбство, славолюбство; вона надмірно захоплюється матеріальними благами, прагне здобути соціальний статус, який не відповідає її внутрішнім можливостям, постійно шукає приводу для самозвеличення. Нескромна людина — морально невихо-вана, її часто можна впізнати за насупленими бровами, гордовитим виглядом. Зазвичай її оточують люди, схильні до лестощів.

Виховання скромності передбачає виховання розум­них потреб, що визначатимуть її мотиваційно-ціннісну систему. Це однаковою мірою стосується як матеріаль­них, так і широких соціальних мотивів, гармонія яких зу­мовлює особистісну поміркованість вихованця. Тому пе­дагог має навчити вихованця знати міру у привласненні предметів матеріального й соціального довкілля та у своїх домаганнях і самопрезентації.

Важливу роль відіграє вміння вихованця здійснювати багатоплановий аналіз зовнішніх соціальних умов, у яких він формується й розвивається. До них слід віднести соціально-економічний стан суспільства і власної сім'ї, її ціннісні пріоритети і стиль життя, сімейні традиції та смисложиттєві настанови. Залежно від них вихованець

5.3

Вчинкова життєва сфера особистості

аналізує і власну психологічну ситуацію функціонування (рівень свого розвитку, потенційні можливості, соціальні очікування). Лише у процесі глибокого й диференційова­ного порівняння таких ситуацій вихованець може визна­чити міру власних соціальних та інтимно-особистісних претензій, що втілюватимуться у відповідних учинках-скромності: користуванні певними речами культурного призначення, носінні одягу та прикрас, побудові міжосо-бистісних відносин, способах самоутвердження, терпи­мості до людських недоліків, виробленні власних форм суспільного обов'язку тощо.

Якою ж є міра, що має презентувати скромність люди­ни? За всієї її індивідуальності характерною для неї є орієн­тація лише на необхідність і достатність у контексті тілесно-духовного функціонування та розвитку особистості.

Доцільна для кожної людини міра як критерій скром­ності має забезпечувати її пристойність і статечність. Ли­ше за цієї умови внутрішня позиція скромності зробить свій конструктивний внесок у морально-духовний розви­ток особистості, і вона житиме за законом стриманості, долаючи потяг до розбещеності.

Формування у вихованця вчинку-розради як показника його людяності

У процесі психічного розвитку в суб'єкта виникають усілякі життєві неприємності, пов'язані з розладами соціальних відносин, до яких він залучений, чи спричи­нені проблемами в потребнісно-мотиваційній сфері або неналежним перебігом процесу спілкування. Таких не­приємностей людина зазвичай не очікує, тому виявляєть­ся психологічно не підготовленою до них.

Унаслідок цього в неї з'являються сильні й тривалі негативні переживання смутку, роздратування, страждан­ня. Самостійно вийти із затяжних емоційно негативних станів їй надзвичайно важко, тому необхідна особлива дія сприяння — розрада, спрямована передусім на нівелю­вання зазначених емоційних переживань, а потім усунен­ня причин, які їх викликали.

206

207

Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

відкинути підозру в обмані. Висока педагогічна май­стерність дає педагогові можливість досягти такого ви­ховного впливу, за якого об'єкт учинку-"хитромудрості" докорінно змінить свою позицію, а згодом дякуватиме другові за виявлену передбачливість.

Запобігання негативній вчинковій післядії вихованця

У виховному процесії, коли моральна стійкість вихо­ванців ще доволі низька, а певні соціальні цінності не визначають їхньої реальної поведінки, спостерігається небезпечна тенденція. Сутність її в тому, що один вихо­ванець може здійснювати стосовно іншого вчинок, не сумісний із загальноприйнятими етичними уявленнями, точніше застосовувати лестощі, незаслужену надмірну похвалу тощо. Все це можна кваліфікувати як певні підступні дії, спрямовані на задоволення власних суспіль­но несхвальних цілей.

Особистість, на яку спрямовано цей негативний учи­нок, може сприйняти його безпосередньо, не усвідомлю­ючи підступу. На таке міжособистісне явище можна було б не зважати, якби воно не мало чітко вираженого мо­рально деструктивного продовження. Як вчинкова післядія це явище може розгортатися за двома якісно відмінними напрямами.

Перший напрям характеризується тим, що вихованець як об'єкт підступного вчинку демонструє щодо його авто­ра принизливе догоджання (словесні або матеріальні дії). Така поведінка спостерігається тоді, коли об'єкт учинку потрапляє у психологічну (а то й статусну) залежність від автора вчинку, вважає його у чомусь вищим за себе.

За другим напрямом післядія розгортається таким чи­ном: об'єкт підступного вчинку виявляє зарозумілість або гордовитість стосовно вихованців, яких вважає у чомусь нижчими за себе, втрачаючи будь-яку об'єктивність у взаєминах із ними.

5.3

Вчинкова життєва сфера особистості

Корекційний вплив педагога у цьому разі має бути спрямований і на вихованця — автора підступного вчин­ку, і на вихованця, який був його об'єктом.

Перший має усвідомити ганебність своєї поведінки, а другий — критичніше ставитися до себе, навчитися роз­пізнавати справжню сутність подібних дій і відповідно реагувати на них.