- •Методологія, закони та принципи державного управління.
- •Методологія державного управління.
- •5. Мета, завдання, зміст навчальної дисципліни «Державне та регіональне управління».
- •Зміст навчальної дисципліни «Державне та регіональне управління»:
- •5. Мета, завдання, зміст навчальної дисципліни «Державне та регіональне управління».
- •Зміст навчальної дисципліни «Державне та регіональне управління»:
Методологія, закони та принципи державного управління.
Державне управління як наука і мистецтво. До складу науки державного управління входять дві взаємопов'язані частини: теорія управління і мистецтво управління. Якщо теорія управління орієнтована, в основному, на відображення раціонального аспекту реальних систем управління, їх загальних закономірностей і моделей, то мистецтво управління визначається навичками, інтуїцією, здібностями людей, їх умінням творчо застосовувати управлінську науку в практиці з урахуванням конкретних особливостей функціонування об'єкта і суб'єкта державного управління.
Методологія державного управління.
Об'єктом дослідження науки державного управління є діяльність органів виконавчої влади.
Предметом науки державного управління є організація, форми і закономірності функціонування системи органів виконавчої влади.
Виходячи з об'єкта і предмета, основними напрямами досліджень науки державного управління визначають такі:
а) теорія та історія державного управління;
б) державна служба;
в) механізми державного управління.
Державне управління як наука і як навчальна дисципліна має свої особливості. Як галузь науки - охоплює теоретичні дослідження проблем організації, становлення й розвитку державного управління, зокрема побудови й оптимального функціонування системи органів виконавчої влади. Як навчальна дисципліна - дає своїм слухачам знання принципів, функцій, методів і прийомів управління, організації державного апарату і державної служби, форм управлінської діяльності, державно-управлінських відносин.
Науковий метод - це спосіб, підхід, інструмент, прийом, яким користується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет.
В управлінській науці вирізняють три групи найважливіших методів дослідження:
загальні методи дослідження явищ і процесів управління;
логічні методи пізнання;
емпіричні методи дослідження.
До загальних методів належать:
традиційний метод - дає можливість класифікувати функції державного управління;
інституційний підхід - дає можливість дослідити взаємозалежність і взаємозв'язок між змінами інституційних структур апарату державного управління і змістом державної політики;
соціологічний підхід - дає можливість досліджувати апарат державного управління з точки зору його ефективності і продуктивності;
комплексний підхід - дає можливість вийти за межі суто адміністративно-управлінської сфери і застосувати методи інших суспільно-гуманітарних наук та наукових знань - політології, юридичної науки, менеджменту, історії, соціології, філософії, психології тощо;
історичний підхід - дає можливість установити переваги та недоліки існуючої сьогодні в Україні структурно-функціональної моделі виконавчої влади, стан її співвідношення та взаємодії з іншими гілками державної влади та окреслити підходи щодо її вдосконалення та оптимізації;
культурологічний підхід - дає можливість установити залежність управлінської поведінки суб'єктів державного управління від рівня культури суспільства;
біхевіористський підхід - фокусує увагу на людському факторі, взаємозв'язках та співпраці державних службовців.
Другу групу становлять логічні методи пізнання:
системний підхід - дає можливість розгляду державно-управлінських явищ у сукупності соціальних зв'язків, виявлення цілого та його частин, вивчити окремі складові апарату державного управління у загальній системі організації державної влади;
функціональний підхід - фіксуючи увагу на специфіці змісту управлінської діяльності, є підставою виявлення об'єктивно необхідних на відповідному етапі державотворення функцій державного управління, пошуку оптимальних варіантів їх розподілу в апараті державного управління;
метод структурного аналізу - зважаючи на те, що виконавча влада реалізується через відповідну структуру - систему органів, сприяє розробці науково обґрунтованої методології визначення функцій апарату державного управління;
структурно-функціональний - дає можливість запропонувати практичні заходи щодо оптимізації відповідності між структурою і функціями кожного окремого суб'єкта державного управління (органу виконавчої влади);
метод аналізу і синтезу - сприяє узагальненню основних понять, принципів, категорій науки, дає можливість побудувати об'ємну модель системи органів виконавчої влади;
метод порівняльного аналізу - дозволяє вести пошук оптимальної системи виконавчої влади та апробовувати зарубіжні механізми, що успішно застосовувалися, для вирішення тих чи інших управлінських проблем у вітчизняному державотворенні;
ситуаційний метод - сприяє розробленню науково обґрунтованої методології оптимізації державного управління.
До логічних методів також віднесені інші теоретичні прийоми - індукція і дедукція, моделювання, експеримент, абстрагування, узагальнення і обмеження, сходження від абстрактного до конкретного та інші.
До третьої групи належать методи емпіричних досліджень:
аналіз наукових праць з проблематики публічної адміністрації українських, зарубіжних і радянських учених;
аналіз документальної бази (законів, нормативно-правових актів, управлінських документів, статистичних даних тощо);
аналіз та узагальнення практичної діяльності публічної адміністрації у контексті переходу до нової парадигми місії публічної влади.
Кожен із названих методів (їх груп) застосовують не ізольовано, а в комплексі, що дає змогу отримати більш повні та всебічні результати наукових досліджень.
Закони державного управління - відображають найбільш істотні, загальні та стійкі відносини залежності в суспільстві через констатацію об'єктивних, необхідних, повторюваних зв'язків між процесами і явищами, які випливають з їх сутності та зумовлюють їхній розвиток.
Закон єдності системи державного управління (закон синергії) - полягає у виникненні в системі нових інтегративних якостей, не властивих складовим, що утворюють цю систему.
Закон пропорційності - проявляється у необхідності забезпечення співвідношення між керуючою та керованою підсистемами усередині їх, а також між ними з метою забезпечення найефективнішого їх функціонування.
Закон необхідної різноманітності - стверджує, що для створення управлінської системи, спроможної на розв'язання проблеми з певним рівнем різноманітності, необхідно забезпечити цю систему ще більшим рівнем різноманітності. Зокрема, різноманітність суб'єкта управління має бути більшою, ніж об'єкта управління, яким він керує.
Закон спеціалізації - передбачає, що управління сучасними суспільними справами призводить до розмежування його функцій, до специфічного їх виявлення в конкретних умовах, на різних рівнях, різних напрямах. Тому управління вимагає високого професіоналізму у різноманітних сферах: економічній, організаційно-технічній, правовій, соціальній, політичній, психологічній, екологічній, демографічній та ін.
Закон ієрархічності - логічна модель розвитку організації набуває такого вигляду: місія цілі управлінські функції структура. У практиці державного управління це означає, що слід прагнути до створення такої організаційної структури, яка спроможна оптимально забезпечити виконання визначених для організації функцій.
Закон інтеграції - інтегруючими факторами виступають цілі, завдання та інтереси суспільства, що вимагають підтримки нормальної життєдіяльності і розвитку складної соціальної системи у відповідності з перманентними змінами і викликами внутрішнього та зовнішнього середовища.
Закон домінування глобальної мети - суттю якого є підтримка цілісності підсистем державного управління (економічної, політичної, організаційної, соціальної, технічної, гуманітарної) через наявність мети (місії) системи, що має домінувати над цілями кожної з підсистем.
Закон доктринальності - полягає у розробці та реалізації доктрини - теоретичної основи загальних вихідних положень державної політики, що у процесі державного управління дає можливість здійснювати системний характер управлінського впливу. Наприклад, соціальна доктрина розкриває найбільш загальні уявлення про соціальну сферу, соціальні цілі суспільства і принципові механізми її реалізації.
Закон економності - характеризує ефективність управління, зокрема досягнення поставленої цілі з урахуванням найменших часових втрат, а також матеріальних, людських і фінансових ресурсів, що визначальним чином залежить від швидкості та адекватності реакції суб'єкта та об'єкта управління, вирішення управлінських проблем у максимально короткий час, своєчасного позитивного впливу на кінцевий результат.
Закон пріоритету соціальних цілей - означає, що ні виробництво, ні політика, ні економіка не є метою розвитку суспільства та умовою підтримки рівноваги і розвитку, а постійне підвищення якості життя його членів, їх благополуччя, безперервне вдосконалення умов життя. Усвідомлення цієї закономірності є запорукою побудови соціальної держави, соціально-орієнтованого ринку, соціального партнерства.
Закон суб'єктивності - маючи об'єктивно-суб'єктивну природу, державне управління значною мірою є суб'єктивною діяльністю різних суб'єктів (органу виконавчої влади, керівника цього органу, державного службовця), котра виражається через управлінську культуру, специфіку традицій та історичного досвіду, інтересів, потреб, позицій тієї чи іншої посадової особи. При цьому чим вищий рівень управління, на якому знаходиться суб'єкт управління, тим більший простір для виявлення як позитивної, так і негативної суб'єктивності.
Закон історичності - полягає у необхідності врахування історичних особливостей розвитку системи виконавчої влади в умовах реформування публічної адміністрації.
Принципи державного управління — це закономірності, відносини, взаємозв'язки, керівні засади, на яких ґрунтуються його організація та здійснення і які можуть бути сформульовані в певні правила.
Серед загальних принципів державного управління можна виділити такі:
Законність - означає, що право має домінувати над владою, зокрема над діяльністю органів виконавчої влади, унеможливлювати свавілля з боку чиновників, створювати умови для широкого громадського контролю за їх діяльністю.
Правова впорядкованість - зумовлює необхідність головним чином законодавчого визначення основних аспектів цілей, функцій, структур, процесу, самих принципів державного управління.
Об'єктивність - зумовлює необхідність врахування у всіх управлінських процесах вимог об'єктивних закономірностей та реальних можливостей суспільних сил.
Демократизм - передбачає формування такої системи управління, яка базувалася б на демократичних засадах її здійснення в інтересах усіх або переважної більшості громадян, можливості їх максимального залучення до обговорення важливих державно-управлінських рішень, відкритості інформації, рівного доступу громадян до державної служби.
Публічність (відкритість) - передбачає доступність державного управління для громадян; відкритість функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування; громадський контроль; судовий контроль за дотриманням у процесах державного управління конституційно закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян.
Поділ влади - процеси формування та закріплення загальної волі у законах, виконання законів та безпосереднього управління, контролю за законами і розв'язання конфліктів при їх застосуванні розділені, розмежовані між гілками влади, а отже, скоординовані за допомогою взаємного стримування та противаг.
Єдиноначальність і колегіальність - означає розумне поєднання в управлінській діяльності методів одноосібного керівництва призначеним або обраним керівником, який наділяється значною службовою компетенцією і несе персональну відповідальність за результати роботи державного органу, та широкої колегії - групи осіб, які мають рівні права і обов'язки або дорадчі права з питань, що належать до компетенції органу виконавчої влади.
Централізація і децентралізація - апарат державного управління повинен бути побудованим на засадах розумного співвідношення концентрації влади і її децентралізації, оскільки порушення такого балансу в будь-який бік призводить до негативних наслідків. Надцентралізація породжує безініціативність нижчих ланок системи органів виконавчої влади, а перегини децентралізації призводять до відсутності єдності у формуванні та здійсненні державної політики.
Плановість - полягає в обов'язковому плануванні діяльності будь-якого органу та його структурного підрозділу, у створенні планів соціально-економічного і культурного розвитку окремих населених пунктів, територій, регіонів, галузей народного господарства, проектуванні та реалізації програм вирішення тих чи інших проблем.
Ефективність - головним критерієм ефективності сучасного державного управління є якнайповніша відповідність управлінської діяльності інтересам суспільства, якісне та своєчасне надання громадянам управлінських послуг, забезпечення прав і свобод громадян, їх практичної реалізації.