Люди праці

Найчисленніший клас мешканців Русі, як в усі часи серед усіх народів, складали «люди праці» [laboratores]. Втім, слово «праця» – пізнє, княжа Русь його ще не знала, позначаючи фізичні зусилля поняттями труд і робота. Труд [у дослівному значенні терпіння, тяжкість, мука] був призначенням воїна і церковнослужителя, ототожнювалося із жертовним подвигом – поревнованієм. Трудитися означало або воювати (звідси – ратний труд), або вправлятися у християнській досконалості. Натомість фізичні зусилля в матеріальному виробництві позначалися поняттями работати, робота, похідними від слів раб, роба, що вже саме по собі досить прозоро пов’язується з принизливим відтінком змісту. Працювати руками як раб – работати – було долею простолюду, заняттям нижчого гатунку, негідним воїна чи церковнослужителя.

СВІТ МІСТА:

На середніх щаблях ієрархічної піраміди знаходилися міське бюргерство («старці градські» і гості) та земська верхівка («житьї люди», «нарочиті люди», «чадь стара»). «Старці градські» в часи Володимира Святославича навіть входили у князівську раду. Гості, це професійні торговці, які не рідко виступали, як дипломати.

Житьї люди (тобто люди, які володіли «жизнью» – власним господарством) з’явилися у джерелах з XI ст. До цієї верстви, напевно входила міська (купецька і реміснича) та сільська верхівка, а також колишні дружинники, які купили або завели власне господарство. Нарочиті люди, можливо, були нащадками племінної і родової верхівки. Чадь стара і чадь молода – слов’янські поселенці у зайнятих фінських і балтських землях, які користувалися певними привілеями. Цікаве співвідношення у суспільстві між цими верствами і княжими мужами. Віра за ганьбу дружини («аще кто назовет чужую жену блядею») складала для бояр великих 250 гривень кун, бояр менших – 150 гривень, нарочитих людей 22,5 гривень і чаді – 17,5 гривень. З середніх верств можна було потрапити у дворяни чи, навіть, зайняти місце десяцького. Рекрутувалися звідси і дружинники.

Нижче них знаходилися «чорні люди», які несли на собі основний тягар податків: ремісники (майстри, уноти-учні), посадські люди, вільні землероби (смерди). Частина ремісників, уникаючи міських повинностей, ставала княжими рядовичами і працювала у двірцевих майстернях. У двірцевих майстернях працювали також і наймити та закупи-челядники.

Історія повсякденного життя в місті

Міста виникали з різних причин. Одні, як Київ (482) та Чернігів, об’єднували в одне ціле навколо княжого двору окремі поселення. Інші, як Холм, Львів (1256) засновані князями, або як більшість міст виростають із сторожевих фортець, або були колись племінними центрами, як Вручій, Севськ, Ужгород.

Різниця між нашим містом та європейським існувала. На заході місто мало два центри – князівський замок і міський ринок з ратушею. Слов’янські міста мали один центр – кремль або дитинець⁷, навколо якого будували інші забудови. Дитинець – був невеликим за обсягом й забудовувався монастирями, церквами, князівськими будинками, а тому в ньому мешкали тільки родина князя, його оточення, іноки та слуги з дружинниками.

Більша частина дружини та князівського оточення розміщувалася в іншій частині міста. В Києві таке місто називали Гора. На Горі, розміщувалася площа для народних зборів, собор св. Софії, торгова площа та будинки заможної частини міщан міста Києва. У дитинці Києва центром була князівська резиденція (двір князівський), на Горі було два центри 1) Софійський собор, де проходили церковні служби, приймалися судові рішення, де знаходилося багато людей: паломники, вдови, сироти, убогі, ченці; 2) торгова площа – бо торгівля це головне заняття киян.

На відміну від Європи, де існувало проблема землі, в нас не було скупченості будівель, між дворами відстань не менше 4 м. До речі, в літописах не казали дім, будинок, а двір. Мабуть вулиці міста, це суцільні двори оточені заборами, в які можна було проникнути тільки через ворота. У середині кожного такого двору знаходився терем (або хороми), й біля нього будинки («ізби») для челяді, «клєті» у яких зберігали господарські речі та харчі.

Найбільш залюдненою частиною Києва був район Подолу, який заселяли прості міщани – ремісники, торговий люд. Майже в кожному будинку майстерня – дереводіла, тесляра, коваля тощо. Вулиці заселялися за професіями, адміністративною одиницею була сотня. Люди одного ремесла мали систему учнівства, складали іспити (робили «учні вироби»), влаштовували «братчини» – колективні учти на свята з пожертвами. Центром торгівельно-ремісничої частини міста був торг, біля якого споруджували церкву (св. Миколая або св. Параскеви). Хоч на продаж вироблялось багато всього в хатках-майстернях городян, торгувати на дому не годилося, все виносилося на торгові ряди. Торг був місцем, де можна почути всі новини. Спеціальна урядова особа, «бирич», ходив по торгу із своїм жезлом чи сурмою, вигукуючи розпорядження влади та різні новини, він же збирав податки.

Громадяни займалися землеробством, тримали городи, худобу.

Тільки у великих містах стояли кам’яні церковні споруди. Престиж міста визначався кількістю церков, їх багатством, кількістю монастирів, що тулилися до міських стін. Києв, до монголо-татарської навали, мав 400 церков та 8 ринків.

Міські укріплення були традиційно зрубної конструкції. Дубові зруби 3 на 3 м. засипані грунтом. Зверху робилися бруствери із отворами для стрільби. До того часу поки не з’явилися спеціальні фахівці для захисту воріт (воротники), стрільці, пушкарі – обов’язки захисту міста покладалися на громадян.

Русь була однією з найбільших держав Європи (територія – 800 тис. км², населення – 5 млн. осіб). У Києві мешкало 50 тис., Чернігові та Галичі – по 25 тис., у Переяславі – 12 тис., у Львові – 5 тис. осіб. Для порівняння в ХІІІ ст. у Парижі мешкало 24 тис., у Марселі, Барселоні – 12 – 15 тисяч. Вважається, що на Русі до навали монголів нараховувалося не менше 300 міст.

Певний час на Русі існувало віче (народні збори), в якому брали участь голови родин із жителів міста, але вирішальну роль відігравали бояри. Віче вирішувало найголовніші питання – питання оборони та організації походу, опозицію діям князя. На вічах голоси не підраховувалися, перемагали ті хто явно переважав кількісно. Вічові зібрання у Києві та Новгороді 1068 – 1069, 1113, 1141, 1146, 1170 свідчили про те, що їх ініціаторами були бояри, або князівська опозиційна група, яка на вічових зборах прагнула вирішити власні інтереси. Віче не було органом народовладдя, бо керівна роль і переважне право представництва на ньому належала верхам суспільства. За сильного князя цей вузькостановий орган був слухняним придатком верховної влади.

Формою впливу народу на верхівку був суспільний конфлікт: у 1015 р. новгородці виступили проти варягів; у 1018 р. селяни Київщини виступили проти поляків союзників князя Святополка; у 1068 – 1069 рр. Повстання киян проти Ізяслава; у 1113 р. виступ киян проти купців та лихварів (євреїв); у 1228 р. – вибух «чорних людей» і смердів Новгорода. Ці рухи носили антифеодальний характер, оскільки прагнули усунути вади феодальної системи. Саме народні рухи змушували князівську владу удосконалювати законодавство, взаємовідносини між багатими та бідними, підлеглими структурами, змушували вертатися у правове поле, якщо князь порушував закони та стимулювали реформи в державі.