6.6. Інші можливі джерела міжнародного права

Варто зазначити, що питання про джерела міжнародного права не є настільки простим, яким воно видається з першого погляду і з позиції його формулювання. Адже кожен читач, який хоч більш-менш знайомий з основними проблемами сучасного міжнародного права, переконаний у тому, що ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН не дає вичерпного переліку джерел міжнародного права. Вказана стаття закріплює положення про те, якими джерелами користується у своїй діяльності Міжнародний суд ООН. Стосовно інших відносин, то вони знаходять своє пояснення в чинній правовій доктрині, яка значною мірою є суперечливою з огляду на їх різні походження.

Після Другої світової війни практика держав у сфері міжнародних відносин докорінно змінилася, не кажучи про зростаючу кількість самих суб'єктів міжнародного права. Головною проблемою, що віддзеркалює зростаюче значення держав "третього світу" і рівня деєв- ропеїзації світового порядку, є питання про роль резолюцій і декларацій Генеральної Асамблеї ООН.

Деякі з резолюцій Генеральної Асамблеї зобов'язують органи і держав — членів ООН. Інші, однак, не мають такої юридичної сили і є рекомендаціями, котрі відрізняються між собою неоднаковим рівнем підтримки більшості членів ООН. Такий стан є віддзеркаленням концепції, згідно з якою Генеральна Асамблея принципово повинна бути парламентарним додатковим органом, а рішення із зобов'язальним характером повинна приймати Рада Безпеки ООН.

Але як показала практика, ситуація дещо ускладнилася. Генеральна Асамблея прийняла велику кількість різних резолюцій і декларацій. Таким чином, неминучим було те, що ці документи будуть впливати на напрями розвитку звичаєвого міжнародного права.

Спосіб, за допомогою якого окремі держави голосують у Генеральній Асамблеї, а також висловлення їхніх позицій при таких ситуаціях засвідчують практику держав та їхнє розуміння права. У випадку, коли певна держава послідовно голосує проти расової дискримінації, вона не може у подальшому ігнорувати існування звичаю, що засуджує расову дискримінацію, котрий може навіть перетворитися у звичаєву норму, яка зв'язує цю державу.

Якщо більшість держав послідовно голосує за прийняття резолюції чи декларації з певного питання, це перетворюється до рівня практики держав, що може привести до появи нової обов'язкової правової норми за умови, що можна буде довести існування "opinio juris". Для прикладу можна навести декларацію 1960 р. про надання незалежності колоніальним країнам і народам (яка була прийнята без жодного голосу проти і при дев'яти, що утрималися), котра означала перетворення концепції самовизначення з політичної та моральної категорії у суб'єктивне право, яке було матеріалізоване у Декларації Генеральної Асамблеї ООН про принципи міжнародного права 1970 р.

Деякі резолюції, такі, як Декларація правових принципів діяльності держав з дослідження та використання космічного простору від 13 грудня 1963 p., можна також розглядати як приклад практики держав, котра веде або приводить до появи норми звичаєвого права. Як і у випадку конститутивної практики, такі резолюції можна використати для підтвердження існування "opinio juris" або еволюції у напрямі"opinio juris", без якої звичай не може виникнути. Залежно від обставин, резолюції можна розглядати як авторитетну інтерпретацію загальних засад Статуту ООН з боку Генеральної Асамблеї.

Такі резолюції можуть прискорити процес легалізації практики держав і тим самим уможливлювати швидку адаптацію звичаєвого права до сучасних міжнародних відносин.

Разом з тим, необхідно пам'ятати про те, що існує певна небезпека у тому, щоб надавати обов'язковий юридичний характер усім актам, котрі приймає Генеральна Асамблея. Резолюції нерідко є результатом політичних компромісів та домовленостей, а будучи утвореними у такий спосіб, вони не можуть мати загальнообов'язкову юридичну силу.

Інколи наводять багато загальних аргументів, що такий механізм чи документ, котрий не має обов'язкового характеру, відноситься до "м'якого права". Вказаний термін засвідчує, що цей механізм чи по-станова не є "правом", однак має таку вагу в загальній системі міжнародного правопорядку, який заслуговує на увагу. Необхідно зауважити, що "м'яке право" не є правом у буквальному розумінні, адже такий документ не повинен бути зобов'язуючим актом, але може впливати на міжнародну політику. Найкращим підтвердженням цьому є Заключний акт НБСЄ 1975 р. в Гельсінкі. Він не був офіційним договором, однак його вплив на Центральну і Східну Європу з питань ролі та значення міжнародних прав людини виявився незаперечним. Деякі галузі міжнародного права використовують поняття "м'яке право", яке розглядається як важливе, хоч і не має зобов'язуючого характеру інструменту. Сюди можна віднести міжнародне економічне право або міжнародне право охорони навколишнього середовища.

У певних випадках односторонні акти держав можуть спричиняти виникнення міжнародних правових зобов'язань. Однак для цього повинні бути певні підстави, котрі зводяться до того, що такі акти мають виражати суверенну волю держави та передбачати відповідні зобов'язання, що вона бере на себе і звертається з цього приводу до світового співтовариства. Для прикладу, це може бути проголошення нейтралітету або безядерного статусу держави.

Для одностороннього акту важливі три елементи: 1) прояв волі одного суб'єкта міжнародного права; 2) незалежність стосовно інших проявів волі; 3) правові наслідки, що відповідають виявленій волі, ніколи не включають зобов'язання для третіх держав.

Сучасна доктрина міжнародного права до односторонніх юридичних актів включає такі: нотифікація, визнання, відмова, обіцянка, завірення. Односторонні акти держав можуть бути поділені на три групи: 1) акти, що створюють нові зобов'язання для держави, яка їх декларує; 2) акти, що підтверджують і забезпечують права держави; 3) акти, згідно з якими держава відмовляється від певних суб'єктивних прав у будь-якій сфері.

Особливість односторонніх актів як джерела сучасного міжнародного права полягає в тому, що зобов'язання, котрі містяться в них, мають характер зобов'язань "erga omnes", тобто вони звернені не до якоїсь певної держави, а до всього міжнародного співтовариства держав.

Якщо в традиційній доктрині та практиці міжнародного права принцип "pacta sunt servanda" вважається єдиною основою майже всіх видів міжнародно-правових зобов'язань, то в сучасному міжнарод

ному праві не існує будь-якої імперативної норми, котра б забороняла державам брати на себе зобов'язання в односторонньому порядку.

З одного боку, деякі дії держав, такі, як ратифікація, прийняття і затвердження договору, містять у собі формальні ознаки одностороннього акту. Але вони є необхідними елементами процесу укладення міжнародного договору чи набрання ним чинності. І якщо інша сторона не вчинить аналогічних дій (актів) у відповідь, ці акти не матимуть юридичної сили.

З іншого боку, якщо право зробити застереження чи здійснити односторонню денонсацію договору передбачено в тексті договору, то ці односторонні акФи матимуть правовий ефект і їх можна вважати дійсними односторонніми актами, передбаченими договором.

Таким чином, односторонні акти держав відіграють важливу роль у виробленні та застосуванні договірного права.

ве / В. М. Корецкий. — К., 1957.

6. Курс международного права : в 7 т. — М., 1989. — Т. 1.

7. Лукашук И.И. Источники международного права / И. И. Лукашук. — К., 1966.

8. Тункин Г. И. Теория международного права / Г. И. Тункин. — М., 1970.

9. Филимонова М.В. Источники современного международного права / М. В. Филимонова. — М. : ВЮЗИ, 1977.

Запитання для самоконтролю

1. У чому відмінність між основними та допоміжними джерелами міжнародного права?

2. Які переваги міжнародного договору над іншими джерелами міжнародного права?

3. Який порядок формування норм міжнародного звичаєвого права?

4. Яка правова природа загальних принципів права?

5. Яке місце займають односторонні акти держав серед джерел міжнародного права?

і

6. Як впливають на міжнародну правотворчість доктрини міжнародного права?

Рекомендована література

1. Алексидзе JI.A. Некоторьіе вопросьі теории международного права. Императивньїе нормьі / JI. А. Алексидзе. — Тбилиси, 1982.

2. БлищенкоИ. П. Прецеденти в международном праве / И. П. Бли- щенко. — М., 1977.

3. Даниленко Г. М. Обьічай в современном международном праве / Г. М. Даниленко. — М., 1988.

4. Касьян Н. Ф. Консенсус в современньїх международньїх отно- шениях : Международно-правовьіе вопросьі / Н. Ф. Касьян. — М., 1983.

5. Корецкий В. М. Общие принципи права в международном пра-

3. У чому полягає значення Вестфальського миру 1648 р. для розвитку міжнародного права?

4. У чому особливості міжнародного права в XIX ст.?

5. Назвіть основні відмінності сучасного міжнародного права порівняно з класичним.

Рекомендована література

1. БаскинЮ. А. История международного права/ О. В. Баскин. — М., 1990.

2. Буткевич О. В. Міжнародне право Стародавнього Світу / О. В. Буткевич. — К., 2004.

3. Грабарь В. 9. Материальї к истории литературьі международного права в России (1647—1917) / В. 3. Грабарь. — М., 1958.

4. Коровин Е.А. История международного права / Е. А. Коро- вин: — М., 1946. — Вип. 1.

5. ЛевинД. Б. История международного права / Д. Б. Левин. — М., 1962.

Розділ З

НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

3.1. Поняття, особливості та структура норм міжнародного права

Як відомо, регулювання міжнародно-правових відносин здійснюють за допомогою норм міжнародного права, які представляють собою Нормально визначені правила поведінки суб'єктів міжнародного Sea Норма міжнародного права повинна відповідати трьом основним вимогам: регулювати відносини між суб'єктами міжнародного права бути обов'язковою для цих суб'єктів (мати юридичну силу) "мати загальний характер (не вичерпуватися одноразовим виконан-

ттСТТуїЛИ

Однією із особливостей Міжнародно-правових норм є те, що їхні основні користувачі - суб'єкти міжнародного права їх же самі і створюють! і санкціонують, і забезпечують виконання (що не прита-

в -оДесі міжнародної пр^

вотворчості, завжди мають об'єктивовану форму

ня яке позначають терміном - джерело міжнародного права. Зважа ючи на усталену в науці та практиці думку щодо визначення видів джерел міжнародного права, основними способами створення норм між нар одно го п р а в а є укладення міжнародних договорів і формуван- ня звичаїв Однак у сучасному міжнародному праві, яке характеризується застаючою роллю міжнародних організацій, вагомого значення набувають саме їх акти, які інколи викупають додатковим способом утворення норм міжнародного права .

Процес Укладення міжнародних договорів детально регламентовано міжнародним правом, а саме Віденською конвенцію про право

я. Я. Нормьі международного права в международной нормативной

системе / И. И. Лукашук. - М„ 1997. - С. П2-113. _ З.е

Вирюков П. Я. Международное право : учеб. пособ. / П. Н. Бирюков. и д

перераб. и доп. - M. : Юристі,, 2006. - С. 73.

міжнародних договорів 1969 p. та Віденською конвенцією про право договорів між державами і міжнародними організаціями чи міжнародними організаціями 1986 р. Цими конвенціями також визначають умови дійсності та підстави недійсності міжнародних договорів — саме ті якості, що характеризують міжнародний договір як джерело зобов'язань суб'єктів, а відповідно і джерело права.

У доктрині існує думка, що не всі міжнародні договори є інструментом нормативного регулювання, а тільки ті, які мають багато учасників і які регулюють питання загального значення (їх ще називають договори-закони). Решта ж договорів належать до індивідуального регулювання і через це не є джерелами права (їх ще називають дого- вори-угоди). Такий поділ навряд чи можна вважати доцільним, оскільки і двосторонні, й багатосторонні договори містять міжнародно- правові норми (просто сфера дії в них різниться), а отже, є джерелами міжнародного права.

Основними особливостями договірних норм є: 1) письмова (в сучасний період — переважно) форма, що дозволяє досягти максимальної точності формулювань і встановити дійсну волю суб'єктів; 2) стабільність змісту, що дозволяє забезпечити передбачуваність поведінки зобов'язаних суб'єктів; 3) легкість (порівняно зі звичаєвими нормами) застосування; 4) ефективний контроль за реалізацією13.

Формування звичаєвої міжнародно-правової норми може відбуватися у два способи: по-перше, звичаєм може стати неписане правило поведінки, що склалося в практиці відносин суб'єктів міжнародного права і за яким вони визнають юридичну обов'язковість (opinion juris); по-друге, звичаєм може стати неписане правило, яке визнається юридично обов'язковим у результаті вчинення одного чи декількох актів14 (наприклад, норми, що регулюють відповідальність у міжнародному космічному праві). Як справедливо зазначає А. Фердросс, залежно від обставин, звичаєва норма може сформуватись миттєво або протягом тривалого періоду часу15.

Наявність звичаєвої норми може підтверджуватися в міжнародних договорах, рішеннях судових та арбітражних органів, заявах держав, актах неправового (політичного) характеру, внутрішньодержавному законодавстві тощо. Як зазначив МС ООН, для закріплення норми у системі звичаєвого права немає необхідності у тому, щоб відповідна практика у буквальному значенні відповідала нормі, а для встановлення існування звичаєвих норм достатньо, щоб поведінка держав відповідала їм у загальних аспектах і щоб самі держави трактували

13 Лукашук И.И. Международное право. Общая часть : учебник / И. И. Лукашук. — М. : БЕК, 1997. — С. 130—132.

14 Лукашук И. И. Нормьі международного права в международной нормативной системе / И. И. Лукашук. — М., 1997. — С. 219.

15 Фердросс А. Международное право / А. Фердросс. — М., 1959. — С. 154.

поведінку, яка не відповідає таким правилам, як їх порушення . Крім того, практика держав (включаючи тих, що особливо зацікавлені) протягом певного відрізку часу, незважаючи на його терміни, повинна характеризуватись повторюваністю та практичною одноманітністю .

Досить часто одна і та сама юридична норма має дві форми зовнішнього виразу — договірну та звичаєву. Наприклад, міжнародно-пра- вові норми щодо заборони, а також припинення і запобігання злочину геноциду існують і як міжнародно-правовий звичай і містяться у Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. Відповідно, держава не може для виправдання своєї поведінки послатися на факт неучасті у цьому договорі, адже ці норми є міжнародно-правовим звичаєм.

Як уже зазначалося вище, інколи норми міжнародного права створюються і за допомогою актів міжнародних організацій. Тут варто розмежовувати юридично-обов'язкові акти, які мають індивідуальний характер, і акти, що містять правила поведінки загального характеру. Наприклад, резолюцією Ради Безпеки ООН 827 (1993) було встановлено Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що скоєні на території колишньої Югославії з 1991 p., і затверджено Статут МКТЮ, який містився в доповіді Генерального секретаря ООН . Ця резолюція встановлювала, зокрема, обов'язок держав здійснювати співробітництво із МКТЮ, юрисдикцію щодо визначених категорій осіб та злочинних діянь. Як приклад можна назвати резолюцію Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1974 р. "Визначення агресії", яку використовують при кваліфікації актів агресії. Також акти міжнародних організацій можуть виконувати функції щодо фіксування змісту звичаєвих норм і тим самим сприяти їхньому формуванню та підтверджувати існування "opinion juris". У випадках, коли держави на певному етапі співробітництва не готові до створення визначених міжнародно-правових норм, на основі рекомендацій міжнародних організацій розробляють стандарти поведінки в певній сфері або ж констатують спільну позицію держав.

Норми міжнародного права, як і будь-які інші юридичні норми, мають визначену структуру. Деякі вчені вказують на двохелементну структуру міжнародно-правових норм: гіпотезу та диспозицію. Навряд чи можна з цим погодитися. Помилкова думка криється в ототожненні змісту юридичної норми зі змістом статті міжнародно- правового акта — і дійсно, дуже рідко трапляється міжнародно-право- вий договір, в якому прямо вказуються заходи міжнародно-право- вої відповідальності у разі не виконання зобов'язань. Проте треба розуміти, що передбачити заздалегідь форми відшкодування збитків неможливо, адже їх в основному встановлюють за погодженням сторін. Крім того, добровільна згода суб'єкта при створенні норми МП — основна гарантія її виконання. Тому при формулюванні кожної міжнародно-правової норми презюмується існування звичаєвої норми загального міжнародного права про те, що порушення міжнародного права тягне за собою міжнародно-правову відповідальність19. Відповідно, такий елемент, як санкція, присутній у нормах міжнарод-ного права поряд з гіпотезою і диспозицією.

3.2. Види норм міжнародного права

Розкрити всі характерні ознаки і риси будь-якого явища правової дійсності можна через його класифікацію. Міжнародно-правові норми класифікують за різними критеріями, але найбільш суттєво роз-кривають їх особливий характер такі критерії розмежування:

1) за сферою дії норми міжнародного права поділяють на:

— універсальні (розповсюджують свою дію на усе міжнародне співтовариство, здебільшого ці норми містяться у багатосторонніх міжнародних договорах, укладених під егідою ООН, а також у міжнародно-правових звичаях, що складають так зване загальне міжнародне право);

— регіональні ( регулюють правовідносини в рамках регіонального або навіть субрегіонального співробітництва держав та міжнародних організацій);

— партикулярні (регулюють правовідносини декількох держав чи міжнародних організацій);

2) за юридичною силою норми міжнародного права поділяють на:

— імперативні (відступити від виконання обов'язків за такими нормами суб'єкти міжнародного права не можуть, це завжди норми універсальні за сферою дії, змінити або скасувати таку норму можна тільки шляхом прийняття нової імперативної норми20). Прикладами імперативних норм можуть слугувати основні принципи міжнародного права: незастосування сили чи погрози силою, мирне вирішення спорів тощо, а також заборона рабства, расової дискримінації, тортур, геноциду, апартеїду та ін. Такі норми ще називають нормами "jus cogens". Норми "jus cogens" породжують міжнародно-правові зобов'язання, що становлять інтерес щодо всього міжнародного співтовариства в цілому, — "erga omnes" (щодо кожного);

19 Interpretation of Peace Treaties with Bulgaria, Hungary and Romania, Second Phase, I.C.J. Reports, 1950. — P. 221.

20 Таке положення відображено у ст. 53 Віденської конвенції 1969 р.

— диспозитивні (ці норми є обов'язковими для суб'єктів, що їх визнали такими, і відступити від виконання обов'язків за такими нормами вони можуть за домовленістю, адже одностороння відмова від виконання зобов'язань є порушенням принципу "pacta sunt servanda"; диспозитивні норми не повинні суперечити імперативним нормам).

У доктрині також трапляється ще поділ норм за функціями в правовому регулюванні (матеріальні, процесуальні), за характером диспозиції норми (уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі), за способом узагальнення (норми-принципи, норми-цілі, норми-у становлення) тощо.

3.3. Кодифікація норм міжнародного права та їх прогресивний розвиток

Під кодифікацією міжнародно-правових норм розуміють процес систематизації діючих норм, у результаті якого ліквідують прогалини в правовому регулюванні, відбувається заміна старих норм новими .

Метою кодифікації завжди є створення певного міжнародно-пра- вового акта. Процес кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права здійснюється шляхом: встановлення точного змісту та чіткого формулювання давно діючих принципів і норм міжнародного права в тій чи іншій сфері відносин між державами; зміни чи перегляду застарілих норм; розробки нових норм із урахуванням актуальних потреб у міжнародно-правовому регулюванні; закріплення в узгоджу- вальному вигляді всіх цих норм у єдиному міжнародно-правовому акті .

У міжнародному праві, на відміну від національного, кодифікацію можуть здійснювати різні суб'єкти. Якщо нею займаються держави або вповноважені на те міжнародні організації, така кодифікація називається офіційною. Якщо ж кодифікація здійснюється неурядовими організаціями, приватними особами, вона буде неофіційною. Різновидом неофіційної кодифікації є кодифікація доктринальна, яка проводиться в рамках наукових установ або вченими одноосібно.

Думка про розвиток міжнародного права шляхом підтвердження існуючих норм чи шляхом розробки нових правил не є новою. В останній чверті XVIII ст. Ієремія Бентам запропонував здійснити кодифікацію усього міжнародного права. Після нього багато спроб здійснити кодифікацію робили окремі особи, наукові товариства і уряди.

Вважається, що кодифікація і прогресивний розвиток міжнародного права, здійснювані "свідомими зусиллями" держав (у сучасному розумінні — офіційна кодифікація), беруть свій початок із Віденського конгресу 1814—1815 pp., під час якого були прийняті такі важливі міжнародно-правові акти, як Правила щодо рангу дипломатичних агентів, Декларація" щодо заборони работоргівлі, Правила щодо вільного судноплавства по річках . Загалом за період із 1864—1914 pp. у світі проведено близько 100 міжнародних конференцій і конгресів, на яких було розроблено 250 багатосторонніх міжнародних договорів. Із створенням Ліги Націй цей процес активізується і поступово переходить під контроль міжнародних організацій. 22 вересня 1924 р. Асамблея Ліги Націй прийняла резолюцію, в якій передбачалося створення Комітету експертів для прогресивної кодифікації міжнародного права, який повинен був підготувати перелік питань, котрі потребували нагального правового регулювання, зауваження урядів з цього приводу, а також доповіді експертів. Після цього була скликана міжурядова конференція, що проходила в Гаазі у березні — квітні 1930 p., на якій були схвалені документи, що стосувалися громадянства. Однак в інших питаннях (територіальні води, відповідальність держав) дійти згоди не вдалося. Прийнята Асамблеєю Ліги Націй у 1931 р. резолюція щодо процедури кодифікації лягла в основу Положення про Комісію ООН з міжнародного права. Загалом з 1919—1946 pp. понад 700 багатосторонніх міжнародних договорів було укладено, більшість з яких набрали чинності.

Статут ООН у п. 1 ст. 13 визначив, що Генеральна Асамблея ООН організує дослідження і робить рекомендації щодо прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Таким чином розвиток міжнародного права став одним із пріоритетних напрямів діяльності ООН. Резолюцією 174 (II) від 21 листопада 1947 р. було схвалено створення Комісії ООН з міжнародного права та затверджено відповідне Положення. Комісія складається з 34 членів, які обирає Генеральна Асамблея зі списку кандидатів, представлених держава-ми — членами ООН. До відання Комісії відносять питання як міжнародного публічного, так і міжнародного приватного права, однак останнім поки що вона не займалася. Комісія за кожною обраною для роботи темою призначає спеціальних доповідачів, доповіді яких потім обговорюють на сесіях разом із запропонованими проектами. Комісія активно співпрацює з урядами держав, отримуючи від них зауваження і пропозиції стосовно запропонованих проектів міжнародно-пра- вових норм. Після завершення роботи кінцевий проект із поясню-вальною доповіддю передається на розгляд Генеральній Асамблеї, яка може затвердити його своєю резолюцією і запропонувати його схвалити державам у вигляді договору або скликати міжнародну конференцію для укладення конвенції.

За час своєї роботи КМП завершила проекти міжнародно-правових норм щодо регулювання відносин у сфері права міжнародних договорів, питання фрагментації міжнародного права, шляхів і способів отримання доказів наявності звичаєвих норм міжнародного права, основних прав і обов'язків держав, різних аспектів правонаступництва держав, юрисдикційних імунітетів держав, громадянства та безгро- мадянства, міжнародного кримінального права, міжнародного морського права, міжнародної відповідальності держав, права зовнішніх зносин, арбітражної процедури врегулювання спорів.

Нині на розгляді КМП перебувають питання застережень до міжнародних договорів, впливу збройних конфліктів на дію міжнародних договорів, імунітету посадових осіб держави від іноземної кримінальної юрисдикції, питання "aut dedere aut judicare" (обов'язок "або видати, або переслідувати" особу), відповідальності міжнародних організацій, відповідальності за дії, не заборонені міжнародним правом, тощо.

Кодифікацією і прогресивним розвитком міжнародного права займаються і регіональні міжнародні організації, спеціальні органи яких створюють проекти міжнародних договорів. Наприклад, Радою Європи було розроблено проекти Конвенції про захист основних прав і свобод людини 1950 р. та чотирнадцяти протоколів до неї, Європейської соціальної хартії 1961 р. та Переглянутої хартії 1996 p., Конвенцію Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми 2005 р. та ін.

Неофіційною кодифікацією займаються такі авторитетні установи, як Інститут міжнародного права (м. Ганта, Бельгія), Асоціація міжнародного права (Брюссель, Бельгія), Американський інститут міжнародного права.

Серед учених, що займалися кодифікацією міжнародного права, необхідно згадати І. Бентама, Й. Блюнчлі, П. Фіоре, Д. Філда, Л. Леві, Ф. Пела, Дж. Інтерносциа.