5. Правовий режим міжнародних рік.

Якщо ріка протікає по території двох чи більше держав, для її використання може бути встановлений міжнародно-правовий режим.

Відповідно до сучасного міжнародного права до рік і озер, що мають міжнародно-правовий режим, відносять: міжнародні ріки, прикордонні ріки та прикордонні озера.

Міжнародні — це ріки, що протікають по території двох і більше держав і є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, система рік Амазонки, Ла-Плати й ін.). На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм міжнародного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для торгових суден прибережних держав. Однак серед міжнародних рік зустрічаються відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних держав установлена свобода судноплавства для всіх держав світу (Дунай, Рейн, Шельда, Мо-зель, Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних ріках військових судів неприбережних держав заборонено. Міжнародне право заінтересоване в регулюванні не тільки судноплавства, але й інших способів регулювання діяльності на міжнародних ріках. Зокрема, під час будівництв гідротехнічних споруд (загат) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не мають заподіювати шкоду навігації на ріках, не створювати незручності іншим державам, у тому числі й тим, які хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці.

На відміну від них багатонаціональною називають ріку, яка хоч і протікає по території різних держав, але не може використовуватися для інтенсивного торгового судноплавства. До багатонаціональних рік належать: Одер, Вісла, Тиса, на півдні України — Дністер, який протікає також через Молдову. Хоча розмежування цих термінів носить умовний характер, і деколи вони ототожнюються.

Прикордонні — ріки, що розділяють території двох і більше держав (Амур, Буг, Тиса й ін.). Правовий режим прикордонних рік установлюється зазвичай або договором про кордон, або внутрішнім законодавством прибережних держав, що мають спільний кордон. На таких ріках нерідко застосовуються обмеження свободи судноплавства.

Прикордонними є озера, через які проходить Державний кордон двох чи декількох держав. Такі озера можуть бути безстічними, тобто не з'єднаними з океаном (Каспійське море) і з'єднаними з океаном. На підставі спеціальних договорів на прикордонних озерах зазвичай установлюється свобода торгового судноплавства прибережних держав.

Після розпаду СРСР із проблемою закріплення міжнародно-правового режиму міжнародних і прикордонних рік зіткнулася Україна. Дотепер міжнародним правом урегульований режим лише однієї міжнародної ріки, що протікає по території України, — Дунаю. Міжнародно-правовий режим більшості інших рік (таких як Дніпро, Прип'ять, Оскол, Воронеж, Псел і ін.) поки не визначений.

Режим судноплавства по Дунаю.

Україна є учасницею одного міжнародного договору про режим міжнародної ріки — Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р. Навігація на по Дунаю має бути вільною та відкритою «відповідно до інтересів і суверенних прав придунайських країн, а також з метою зміцнення економічних і культурних зв'язків придунайських країн між собою і з іншими країнами» (Преамбула). Відповідно до положень Конвенції 1948 р. Дунай відкритий для вільного торгового судноплавства всіх країн світу НІ підставі рівності щодо всіх зборів і умов торгового судноплавства. Військові судна придунайських держав за межами своїх країн можуть знаходитися «за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами. Плавання по Дунаю військових кораблів усіх не придунайських країн забороняється.

Тема 7

В доктрині міжнародного права населення розглядається, як сукупність людей, які проживають на певній території.

Склад населення:

корінні народи;

меншини.

Корінні народи відрізняються тим, що зберігають традиційну господарську специфіку, тісно пов’язану з певною територією. В процесі роботи над проектом Декларації прав корінних народів в ООН значну підтримку отримала точка зору про те, що корінні народи мають право на самовизначення. Реалізація права корінних народів на самовизначення не виходить за межі автономії і самоврядування, і корінні народи мають право не стільки вільно визначати, а швидше обговорювати і узгоджувати свою роль в веденні державних справ.

Види меншин:

національні;

культурні;

мовні.

Права меншин визначені згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (ст. 27):

сповідувати свою релігію і виконувати її обряди;

користуватися рідною мовою;

користуватися власною культурою.

Структура населення:

громадяни;

іноземці;

особи з подвійним громадянством;

особи без громадянства;

біженці;

переміщені особи.

Основною категорією населення держави є громадяни цієї держави. Громадянство – це усталений правовий зв’язок індивіда з державою. У випадку монархічної форми правління то як такий зв’язок розуміється підданство.

Відповідно до міжнародно-правових норм кожна особа має право на громадянство. Ніхто не може бути позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство. Ніхто не може бути висланий в індивідуальному порядку або в результаті колективного заходу з території держави, громадянином якої він є. Ніхто не може бути позбавлений права на в’їзд на територію держави, громадянином якої він є.

Зміна громадянства при переході території від однієї держави до іншої відбувається шляхом оптації або трансферту. При оптації індивід може вільно обрати для себе одне з можливих громадянств. При трансферті відбувається автоматична зміна громадянства.

Подвійне громадянство – правовий статус індивіда, який є громадянином двох держав.

Безгромадянство – правовий статус особи, яка не має громадянства.

Біженці – це особи, які покинули територію держави свого громадянства, внаслідок переслідувань, та перебувають на території іншої держави.

Переміщені особи – це особи, насильно вивезені на територію інших держав.

Безгромадянство і подвійне громадянство є наслідком правової колізії – неспівпадіння внутрішнього законодавства різних країн щодо умов і строків отримання громадянства.

8.2. Правовий статус іноземців

Як іноземець визначається будь-яка особа, яка перебуває на території однієї держави, але є громадянином іншої держави і не має громадянства держави перебування. Правовий статус іноземців визначається внутрішнім законодавством держави і її міжнародними зобов’язаннями.

На території держави для іноземців встановлюється певний правовий режим, що базується на принципи взаємності і відповідних міжнародних угодах. Правовий режим для іноземців – це сукупність їх прав і обов’язків встановлених на території держави перебування. Види режимів для іноземців:

національний;

найбільшого сприяння;

спеціальний.

Національний режим прирівнює іноземців в правах з громадянами (про обов’язки не йдеться) в державі перебування.

Режим найбільшого сприяння – режим за якого іноземці в державі користуються максимум тих прав, що надані особам іншої держави. Режим найбільшого сприяння встановлюється, як правило, на основі принципу взаємності.

Спеціальний режим полягає в наданні громадянам певної держави в певній галузі певних прав і встановлення для них певних обов’язків, відмінних від прав і обов’язків власних громадян. Іноді це робиться шляхом перерахування їх прав і обов’язків.

Особливості правового статуту іноземців в державі перебування визначаються міжнародними договорами і звичаями. Зокрема, можемо визначити такі особливості правового статусу іноземців:

обов’язок дотримуватись місцевих законів і правил, поважати місцеві національні традиції;

право вільно пересуватися територією іншої держави з врахуванням передбачених обмежень;

обов’язок не брати участі у внутрішній політиці держави;

обов’язок сплачувати податки з урахуванням подвійного оподаткування;

обов’язок дотримуватись візового режиму перетинання кордону;

як правило, іноземці не можуть бути допущені на державну службу, не несуть військового обов’язку;

мають право на дипломатичний захист тощо.

Право притулку – надання державою можливості в’їхати і проживати на її території особам, які переслідуються на батьківщині за політичні, наукові, релігійні і інші погляди, та їх діяльність. Види притулку:

територіальний;

дипломатичний.

Територіальний притулок надається на території держави, дипломатичний (визнаний в Латинській Америці) – в дипломатичному, консульському представництві, на борту військового корабля держави. Держава бере на себе зобов’язання не видавати державі громадянства особу, яка звернулася до неї і отримала притулок.

8.3. Міжнародно-правовий захист прав людини і основних свобод

В Статуті ООН використовується теза “права людиl{ИН 1 “основні свободи”. Для кращого розуміння визначимо, що обидва ці терміни означають права людини. Вони є явищами одного порядку. Оскільки право і свобода – це гарантована законом міра можливої поведінки особи або групи осіб.

Порядок реалізації права тією чи іншою мірою регламентується. Порядок реалізації свободи визначає той, кому вона адресована. Свободу іноді розглядають як ту сферу людської поведінки, в яку держава зобов’язується не втручатися.

Термін “права людини” з’явився в міжнародній політичній лексиці після війни за незалежність в США і Великої французької революції. В той час у відповідних внутрішньодержавних документах йшлося про права людини і громадянина. В Статуті ООН про права громадянина не згадується”.

Міжнародно-правовий захист прав людини і основних свобод складається з встановлення міжнародних стандартів прав людини і основних свобод та діяльності міжнародних органів з контролю за дотриманням цих стандартів державами в їх внутрішніх правопорядках.

Міжнародні стандарти відображені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Факультативному протоколі від 16 грудня 1966 р., Другому факультативному протоколі до нього, що стосується скасування смертної кари від 15 грудня 1989 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року, Конвенції про права дитини 1989 року тощо .•

Загальна декларація прав людини має рекомендаційний характер. Генеральна Асамблея проголосила Загальну декларацію прав людини завданням, виконати яке повинні намагатися всі народи і всі держави.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права мають велике юридичне значення в міжнародному праві, так само як і Факультативні протоколи до НИХ. Вони становлять міжнародні договори, за якими держави взяли на себе конкретні міжнародні зобов’язання.

В зазначених міжнародних документах відображені міжнародні стандарти прав людини і основних свобод: заборона рабства; безпідставного арешту; безпідставного втручання в особисте життя; дискримінації на підставі статі,раси, мови, релігії, політичних і інших поглядів, національного або соціального походження, майнового або іншого стану; право на справедливий суд; свобода пересування і обрання місця проживання; право на політичний притулок; право на громадянство і зміну громадянства; право на шлюб; право приватної власності; свобода думки, совісті і релігії; свобода переконань і їх вибору; свобода мирних зборів та об’єднань; вільні вибори; рівні можливості доступу до державної служби; право на працю справедливі і сприятливі умови праці; право на відповідний рівень життя; право на освіту і участь в культурному житті суспільства тощо.

Згодом міжнародні стандарти прав людини і основних свобод отримали подальший розвиток і конкретизацію. В 1979 р. набула чинності Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Вона спрямована на прискорення процесу досягнення фактичної рівності між чоловіком і жінкою в світі і в окремих країнах.

За цією Конвенцією, держави-сторони вживають у всіх галузях, зокрема, в політичній, соціальній, економічній і культурній галузях відповідних заходів, включаючи законодавчі, для забезпечення всебічного розвитку та прогресу жінок з тим, щоб гарантувати Їм здійснення і користування правами людини та основними свободами на основі рівності з чоловіками. Вони також вживають всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо припинення всіх видів торгівлі жінками і використання проституції жінок.

Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів, щоб забезпечити жінкам можливість на рівних умовах з чоловіками і без будь-якої дискримінації представляти свої уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі міжнародних організацій.

Вони надають жінкам рівні з чоловіками права щодо набуття, зміни або збереження громадянства. Вони, зокрема, забезпечують, що ні одруження з іноземцем, ні зміна громадянства чоловіка під час шлюбу не тягнуть за собою автоматичної зміни громадянства дружини, не перетворюють їі на особу без громадянства і не можуть змусити їі прийняти громадянство чоловіка. Держави-сторони надають жінкам рівні з чоловіками права ЩОДО громадянства та їхніх дітей (ст.ст. 3, 6, 8, 9 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок -1979 року)].

З метою захисту прав дітей прийнята Конвенція про права дитини 1989 року. Дитиною вважається кожна людська істотa до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосованим до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше.

За Конвенцією про права дитини 1989 року, держави-учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.

Вони визнають, що кожна дитина має невід’ємне право на життя. Держави-учасниці забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини. Дитина має бути зареєстрована одразу ж після народження і з моменту народження має право на ім’я і на набуття громадянства також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Вони вживають Заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати свої власні погляди, пpaBO вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, які торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Вони поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії.

Жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення іі’ права на особисте життя, сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на їі честь і репутацію.

Держави-учасниці вводять безплатну і обов’язкову початкову освіту. Вони вживають всіх заходів, щоб особи, які не досягли 15-річного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях (ст.ст. 1, 2, 6, 7, 9, 11, 12, 14, 16,28, 38 Конвенції про права дитини 1989 року).

Ряд міжнародних органів контролюють дотримання державами зазначених міжнародних стандартів прав людини і основних свобод в своїх внутрішніх правопорядках. Провідну роль в цьому відіграють структури ООН.

Генеральна Асамблея ООН організовує дослідження і дає рекомендації у цілях сприяння здійсненню прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії (ст. 13 Статуту ООН).

Економічна і соціальна Рада ООН (ЕКОСОР) вповноважена давати рекомендації з прав людини, готувати проекти конвенцій і скликати міжнародні конференції з прав людини.

На виконання своїх обов’язків за Статутом ООН в галузі прав людини та основних свобод ЕКОСОР може вступати в угоди з спеціалізованими установами про надання ними їх доповідей про прогрес на шляху до досягнення додержання постанов Пакту про економічні, соціальні і культурні права, що належать до сфери їх діяльності.

Економічна і Соціальна Рада може передати в Комісію з прав людини для розгляду і надання загальних рекомендацій або, у відповідних випадках, до відома доповіді, що стосуються прав людини, і подаються державами відповідно до ст. 17 і доповіді, що стосуються прав людини, і подаються спеціалізованими установами відповідно до. ст. 18 Пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Комісія з прав людини ЕКОСОР проводить дослідження і готує проекти конвенцій з прав людини. Вона створена для аналізу інформації про грубі і масові порушення прав людини і розслідування ситуацій, які свідчать про постійний характер порушень прав людини. Вона також має право розглядати скарги і давати, рекомендації. Представники Комісії не мають права в’їзду на територію, де вчинені порушення та опитування причетних осіб.

Верховний комісар з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю з відповідним урахуванням принципу географічної ротації на фіксований строк в 4 роки з можливістю продовження повноважень ще на один фіксований чотирирічний строк, займає посаду на рівні заступника Генерального секретаря.

Повноваження Верховного комісара з прав людини:

заохочувати і захищати ефективне здійснення всіма особами всіх громадянських, культурних, економічних, політичних і соціальних прав;

виконувати завдання, доручені йому/їй компетентними органами системи ООН в галузі прав людини, j надавати їм рекомендації в цілях сприяння ефективному заохоченню і захисту всіх прав людини;

заохочувати і захищати реалізацію права на розвиток і посилювати для цього підтримку з боку відповідних органів системи ООН;

надавати через Центр з прав людини (аналітичний орган ООН в сфері прав людини), Секретаріат і інші відповідні установи консультативні послуги і технічну і фінансову допомогу на прохання заінтересованої держави і, за необхідності, регіональних організацій з прав людини з метою підтримати здійchehhя заходів і програм в сфері прав людини;

координувати відповідні навчальні і пропагандистські програми ООН в галузі прав людини;

підтримувати при здійсненні свого мандата діалог з урядами всіх країн в цілях забезпечення поваги всіх прав людини;

координувати діяльність в галузі заохочення захисту прав людини в межах всієї системи ООН;

здійснювати загальне керівництво Центром з прав людини (ст.ст. 2, 4 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 р.

Верховний комісар з прав людини надає щорічну доповідь про діяльність відповідно до свого мандату Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР – Генеральній Асамблеї ООН. Управління Верховного комісара розташовано в м. Женева і має відділення зв’язку в м. Нью-Йорк.

Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (частина ІУ) створений Комітет з прав людини. Він складається з 18 членів. До його складу входять особи, які є громадянами договірних сторін Пакту, компетентні в галузі прав людини. Корисною визнається також участь осіб з юридичним досвідом.

Вони обираються таємним голосуванням із списку осіб, запропонованим договірними сторонами (не більше 2 кандидатів) через Генерального секретаря ООН, на зібранні представників держав-учасниць Пакту. Будь-яка особа має право на повторне висунення. При виборах до Комітету з прав людини береться до уваги справедливий географічний розподіл, представництво основних форм цивілізації і правових систем. Від однієї країни не може бути обрано більше однієї особи. Члени Комітету з прав людини обираються строком на 4 роки.

Члени Комітету роблять урочисту заяву, що здійснюватимуть свої функції безсторонньо і добросовісно. Комітет проводить засідання за визначеним графіком в центральних установах ООН або відділенні ООН в м. Женева. Кворум утворюють 12 членів Комітету з прав людини. Постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.

Держави-учасниці Міжнародного пакту про громадянські і політичні права зобов’язуються подавати доповіді про здійснені ними заходи для втілення у життя прав, визнаних у Пакті і про прогрес, досягнутий у використанні цих прав у всіх випадках, коли того зажадає Комітет з прав людини. Всі доповіді подаються Генеральному секретарю ООН, який надсилає їх в Комітет для розгляду. В доповідях зазначаються фактори і утруднення, коли такі є, що впливають на втілення у життя зазначе­ного Пакту.

Комітет з прав людини вивчає доповіді подані державамиучасницями Пакту:І3ін надсилає державам-учасницям свої доповіді і такі зауваження загального порядку, які вважатиме доцільними. Комітет може також надсилати ЕКОСОР ці зауваження разом з примірниками доповідей, одержаних ним від держав-учасниць Пакту.

Держава-учасниця Пакту в будь-який час може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету одержувати і розглядати повідомлення про те, що якась держава-учасниця твердить, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов’язань за Міжнародним пактом про громадянські і політичні права. Повідомлення, передбачені ст. 41 Пакту, можуть прийматися і розглядатися тільки в тому разі, коли їх подала держава-учасниця, яка зробила заяву про визнання для себе компетенції Комітету. Комітет з прав людини не приймає ніяких повідомлень, коли вони стосуються держави-учасниці, яка не зробила такої заяви (ст.ст. 40, 41 Пакту).

В останньому випадку один учасник Пакту звертається до іншого, який повинен відповісти йому протягом 3 місяців в будь-якій формі. Якщо конфлікт за 6 місяців не вичерпано, будь-яка з сторін може звернутися до Комітету, повідомивши про це іншу сторону.

Комітет приступає до розгляду питання, переконавшись, що відповідно до принципів міжнародного права всі внутрішні засоби вирішення проблеми вичерпані в цьому випадку. Останнє правило не діє в тих випадках, коли застосування цих засобів невиправдано затягується.

Комітет з прав людини проводить закриті засідання, надає добрі послуги заінтересованим сторонам. Комітет може просити у заінтересованих держав-учасниць надати для вирішення питання додаткову інформацію. Заінтересовані держави-учасниці мають право бути представленими на засіданнях Комі­тету при розгляді питання і робити відповідні заяви письмово і усно.

Протягом 12 місяців з дня одержання повідомлення Комітет з прав людини подає з цього питання доповідь. Якщо конфлікт вичерпано, у доповіді Комітет обмежується коротким викладом фактів і досягнутого рішення. Якщо конфлікт не вичерпано, у доповіді Комітет обмежується викладом фактів, а письмові заяви і запис усних заяв, що їх зробили заінтересовані сторони, додаються до доповіді.

Коли будь-яке запитання,’ передане Комітету відповідно до ст. 41 Пакту, не вирішено, Комітет може, за попередньою згодою, створити спеціальну Погоджувальну комісію з 5 осіб, яка надає сторонам добрі послуги з метою полюбовного вирішення питання Комісія не пізніше 12 місяців після передання питання представляє Голові Комітету доповідь для передання П заінтересованим сторонам (доповідь складається аналогічно, як і в попередньому випадку). Якщо конфлікт не вичерпано, то доповідь Комісії буде містити усі П висновки в усіх питаннях фактичного характеру, що стосуються спору та їі міркування про можливість полюбовного врегулювання цього питання. Після цього. сторони протягом 3 місяців інформують Голову Комітету з прав людини про свою згоду з змістом доповіді Комісії. Витрати Комісії оплачуються сторонами.

Держави-учасниці Пакту, які є учасницями Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, визнають компетенцію Комітету з прав людини приймати і розглядати повідомлення від осіб, які підпадають під його юрисдикцію і які твердять, що вони є жертвами порушень певною державою-учасницею Пакту і Протоколу, якогось із прав, викладених у Пакті. Ці особи за умови вичерпання внутрішніх засобів правового захисту можуть подавати на розгляд Комітету з прав людини письмові повідомлення.

Комітет може визнати неприйнятним кожне подане згідно з Протоколом повідомлення, що є анонімним або яке, на його думку становить собою зловживання правом щодо подання таких повідомлень чи несумісне з положеннями Пакту.

Комітет доводить кожне подане згідно з Протоколом повідомлення до відома держави-учасниці, що, як твердиться в повідомленні, порушує якесь з положень Пакту. Держава, яка одержала оповіщення, протягом 6 місяців подає Комітету з прав людини письмові пояснення чи заяви, що роз’яснюють питання та будь-які заходи, якщо такі мали місце, яких змогла вжити ця держава.

Комітет у разі випробування та вичерпання внутрішніх засобів, відсутності даних про розгляд цієї справи згідно з іншою міжнародною процедурою або, якщо вирішення питання невиправдано затягується, розглядає питання на закритих засіданнях і повідомляє свої висновки заінтересованим державі і особі. Комітет включає до своєї щорічної доповіді короткий звіт про свою діяльність, згідно з Факультативним протоколом до Міждународного пакту про громадянські та політичні права.

За Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права створений Комітет з економічних, соціальних і культурних прав (18 незалежних експертів, підпорядкованих ЕКОСОР), який тільки отримує доповіді від держав.

Відповідно до Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року створений Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок. Комітет складається з 2З експертів, обраних на умовах врахування справедливого географічного розподілу і представництва різних форм цивілізації, а також основних правових систем. Члени Комітету обираються таємним голосуванням на чотирирічний строк.

Держави-учасниці Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року зобов’язуються подавати.