Розмовний стиль

Розмовне мовлення є найдавнішим стилем будь-якої національної мови, оскільки виконує функцію спілкування. (А мова, як відомо, виникла з потреби наших далеких предків поспілкуватися, передати одне одному якусь інформацію й почути відповідь на неї). Решта стилів – явища набагато пізнішого часу. Найбільша відмінність між книжними (якими є попередні чотири) та розмовним стилем полягає в умовах спілкування. Розмовним мовленням користуються люди різного віку в побуті, в неофіційному й офіційному спілкуванні, в навчальній, науковій, виробничій, суспільно-політичній та інших сферах життя. Широко представлене розмовне мовлення в публіцистиці, ще ширше – в красному письменстві.

Інтонаційною особливістю розмовного стилю є розмаїття ритміко-мелодійних варіацій, неодноманітність, що відтворює природну безпосередність мовців. На лексико-фразеологічному рівні розмовного мовлення слід відзначити велику кількість експресивних та емоційно-оцінних слів (частина з суфіксами суб'єктивної оцінки) і зворотів. Використовуються й просторічні елементи – несвідомо (при недостатньому опануванні норм літературної мови) або свідомо (як певний стилістичний засіб).

Політичні, культурно-духовні процеси, розвиток засобів масової інформації зумовили виникнення думки серед лінгвістів про існування інформаційного стилю мовлення. Швидкий розвиток і великий вплив радіо, телебачення та преси на населення України спонукали дослідників порушити питання щодо виділення інформаційного стилю в окремий функціональний різновид мови. Він характерний для повідомлень про суспільні, культурні, наукові, державні, зарубіжні новини. Його мета – повідомити читачам (слухачам) основні події життя. Тексти цього стилю характеризуються стислістю, точністю, об’єктивністю. Основним у них є інформація про події, а не аналіз їх, передбачення чи прогнозування. Наявні в інформаційному стилі й лінгвістичні особливості:

• використання загальновживаної лексики, термінів, суспільно-політичної лексики (залежно від змісту тексту);

• тексти будуються з простих і коротких речень;

• недоречні емоційність, експресивність, образність.

Треба зазначити, що цей новий різновид стилів у традиційній класифікації розглядався як підстиль публіцистичного – інформаційно-публіцистичний. Адже він теж виконує його основну функцію – інформативно-пропагандистську, хоч і функція повідомлення в ньому виражена досить чітко.

Відродження церкви зумовило широкий потік богословської літератури. Тому мовознавці схиляються до думки про виділення в сучасній лінгвістиці ще одного функціонального різновиду мови – конфесійного. Проте в питанні про його назву існують розбіжності: церковний, сакральний, богословський, церковно-релігійний, релігійний, стиль церковної мови.

Як зазначає І.Павлова, конфесійний стиль – це не новий, а відроджений, забутий, що сформувався ще в дохристиянських, прадавніх віруваннях українців. Стиль обслуговує сферу релігій, культу. У процесі розвитку він пережив тривалі періоди свого становлення: дохристиянський і християнський. Тексти цього стилю в основному мають специфічну організацію на лексичному рівні: значна кількість маркованих релігійних слів, численні лексичні запозичення, широке використання синонімів, антонімів, тропів. Для синтаксису характерний інверсійний порядок слів, який підкреслює урочисту піднесеність мови. Поширені повтори слів, словосполучень і речень, за допомогою яких наголошується певна думка.

Отже, українська мова – це багата й своєрідна система, і стилістика в ній є самодостатнім, вагомим складником.

Аналізуючи будь-який стиль, слід пам’ятати, що це – мистецький витвір доречного і високого використання мови з конкретною метою за конкретних умов, обставин, місця.