6.Політична ситуація в регіоні та регіональна інтеграція

Регіон Південно-Західної Азії не має собі рівних за кількістю збройних конфліктів та політичних суперечностей. Так, той факт, що регіон знаходиться на стику трьох світів (Азії, Африки, Європи) та трьох релігій (іслам, християнство, іудаїзм) став основною причиною довготривалих та надзвичайно складних міждержавних регіональних конфліктів. Сьогодні, практично усі держави регіону втягнуті в ті чи інші конфлікти, які набули статус регіонального, а деякі і світового значення.

Станом на кінець 2010 року в регіоні спостерігаються наступні політичні проблеми:

1. Ядерна політика Ірану. Ця проблема набула не тільки регіонального, а й глобального значення. У 2006 році Іран ввійшов до клубу «ядерних держав світу», а вже у 2007 році почав активно розвивати ядерні технології (ядерні центрифуги). США почали вбачати у цій політиці загрозу, що може призвести до використання ядерної зброї у терористичних цілях. У 2009 році Вашингтон зробив офіційну заяву про те, що Іран та Північна Корея, як країни, що не виконують режим про нерозповсюдження ядерної зброї будуть ізольовані від нових зобов’язань, пов’язаних з обмеженням використання американської ядерної зброї. Іран розцінив це як загрозу ядерного удару, а тому конфронтація між державами лише поглиблюється. Сьогодні Іран веде антиєвропейську політику.

2. Близькосхідний конфлікт. Терміном «Близькосхідний конфлікт» (конфлікт на Близькому Сході) позначається серія міжнародних конфліктів, що протікають із 1940-х років в цьому регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави (Сирія, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен, Лівія, Йорданія, Оман), Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Конфлікт протікає на двох рівнях: національному (між ізраїльським та палестинським народами) та регіональному (між Ізраїлем та арабськими державами) Основний конфліктний потенціал регіону пов’язаний із арабо-ізраїльськими протиріччями. Вони виникли навіть до створення єврейської держави Ізраїль на території колишньої підмандатної британської території Палестини у 1948 році. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської держави Ізраїль, конфлікт було інституціалізовано як територіальний. В цьому територіальному конфілкті взяли участь численні сусідні держави, мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні, пов'язані із "дилемою безпеки". Пізніше нашарування ідеологічних, релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав, перетворило конфлікт на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання.

Історичні мотиви конфлікту: На території Палестини з ХІХ до VI ст. до н.е. існувало Іудейське царство, і з цієї причини ця територія вважається історичною батьківщиною євреїв. Однак із VII ст. н.е. Палестина підпадає під владу арабів, а з XVI ст. – знаходиться під владою мусульманської Туреччини. Лише наприкінці ХІХ ст. сюди розпочинається масове переселення євреїв. На початку ХХ ст. в Палестині було близько 190000 арабів та 80000 євреїв. Історичні претензії сторін спираються на давню минулі події, які інтерпретуються кожною у власних інтересах. Фактом залишається прагнення як арабів, так і євреїв володіти територіями Палестини, при чому араби наполягають на власному виключному праві на таке володіння. З цієї причини вони відхилили план розподілу Палестини від 1947 року, яким передбачалося створення одночасно арабської та єврейської держав. Історичні претензії в таких випадках залишаються «вічними» та незмінними каталізаторами конфлікту, оскільки в кожної із сторін вже давно готова власна версія подій минулого. Оскільки національні держави в регіоні Близького Сходу виникли порівняно недавно, кордони, а також межі ідентифікації є динамічними. Участь в арабо-ізраїльських конфліктах багатьох арабських держав та навіть неарабського мусульманського Ірану є наслідком такої динамічності.

Національні мотиви конфлікту: Араби та євреї належать до спільної семітської мовної групи. Групова самоідентифікація цих народів відбувалася, скоріше, за релігійно-політичними, ніж чисто етнічними ознаками. Євреї раніше створили власну релігію – іудаїзм – та теократичну державу. Належність до єврейського народу визначалася задовго до виникнення етнічного націоналізму комплексом норм та правил, викладених в релігійних текстах. Натомість, переважно кочові племена арабів довго не мали власної релігії – аж до виникнення ісламу в Середні Віки. Швидке піднесення Арабського халіфату фактично створило підстави для формування арабської ідентичності. Євреї ж в цей час вже давно втратили власну державність та відчували на собі масові переслідування (сучасною мовою «геноцид») в середньовічній Західній Європі. Все це мало наслідком відчутну ін’єкцію «філософії страждань» у самовизначенні сучасної єврейської нації. Початок такому процесу самовизначення було покладено із формулюванням сучасного сіонізму наприкінці ХІХ ст. єврейським філософом Теодором Герцлем. Таким чином, в основі національного самовизначення євреїв і арабів лежать не тільки етнічні фактори, але значною мірою – релігійно-політичні. Сіонізму на Близькому Сході протистоїть ідеологія пан-арабізму, та, іноді, - панісламізму. Перша проголошує єдність всіх арабів, друга – єдність всіх мусульман. Наявність та вплив таких інтегруючих і в той же час «виключних» ідеологій загострює протікання конфлікту. Сучасний етап близькосхідного конфлікту відбувається на тлі піднесення міжнародного тероризму та активізації боротьби з ним (у серпні 2010 року відбулися чергові збройні акції ХАМАСУ, внаслідок яких загинули багато людей).

3. Війна в Іраку. Іракська війна - це вторгнення Збройних сил Сполучених Штатів та Збройних сил Великобританії 20 березня 2003 року на територію Іраку, за підтримки урядів країн що входили у міжнародну коаліцію. Легітимність вторгнення була під сумнівом: головною офіційною причиною війни була оголошена наявність в Іраку зброї масового ураження, а думки щодо обґрунтованості цього твердження значно варіювались серед країн-членів ООН. Після приблизно трьох тижнів боїв, збройні сили коаліції окупували Ірак, поклавши край правлінню Саддама Хусейна та його Баатистської Партії. Результатом інтенсивних та тривалих пошуків спеціально створеної урядом США команди для пошуку іракської зброї масового ураження стали всього кілька снарядів із хімічною начинкою, що склало разючий контраст із передвоєнними застереженнями про наявність значної збройової програми. Після завершення активних боїв та капітуляції регулярної іракської армії, розпочався період окупації Іраку. 20 березня — 1 травня 2003 року об'єднані сили США і антиіракської коаліції провели проти Іраку військову операцію, що отримала первинну назву «Шок і трепет». Потім операція отримала назву «Свобода Іраку». Офіційний Багдад назвав війну «Харб аль Хавасим» — «вирішальною війною». Офіційним приводом для вторгнення був заявлений зв'язок режиму Саддама Хусейна з міжнародним тероризмом, зокрема рухом «Аль Каїда», а також інформація ЦРУ про наявність в Іраку запасів зброї масового ураження, що згодом не знайшла підтвердження. Рішення про застосування військової сили проти Іраку підтримали 45 держав світу. Військові контингенти виділили 32 держави. 98% військ вторгнення надали США і Великобританія. 19 серпня 2010 року Міністерство оборони США оголосило, що остання бойова бригада американських військ облишила Ірак. Військова операція США в Іраку була офіційно завершена 1 вересня 2010 року. 50 тисяч американських солдатів залишаться на території Іраку до кінця 2011 року, але тільки як охоронці і консультанти іракських збройних сил. Вони будуть озброєні, але використовувати зброю матимуть право лише для самооборони або за прямим наказом іракського уряду.

4. Війна у Афганістані. Поточний збройний конфлікт між Міжнародними силами сприяння безпеці (участь брали 47 держав) під проводом НАТО та ультрарадикальним ісламіським рухом Талібан (Усама бін Ладен) на території Афганістану. Збройний конфлікт розпочався 7 жовтня 2001 року із вторгнення американських та британських військ за планом операції «Непохитна свобода», у відповідь на терористичні акти 11 вересня 2001. Офіційними мотивами участі США у війні були: повалення режиму талібів, визволення території Афганістану від талібів, арешт Усама бін Ладена та іншого керівництва Аль-Каїди. Станом на 2011 рік війна у Афганістані перетворилася на боротьбу натівстьких військ із партизанськими загонами талібів. Як визнав сам Пентагон, поліпшення ситуації у Афганістані до початку 2011 року сили НАТО так і не добилися, а деякі аналітики говорять про те, що ситуація у країні навіть погіршилася.

5. Заморожені конфлікти на Закавказзі: грузино-російська війна та вірмено-азербайджанська війна. Грузино-російський конфлікт - збройний конфлікт між Грузією з одного боку та Росією і сепаратистськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з іншого. Війна розпочалася навколо збройного протистояння в Південній Осетії у серпні 2008 року. У військових діях проти Грузії, крім регулярних збройних сил Південної Осетії і Росії, брали участь ополченці з Росії і Абхазії. Результатом війни стала перемога Росії та проголошення незалежності двох республік: Південноосетинської та Абхазької. Грузія розірвала усі дипломатичні відносини із Росією і станом на 2010 рік продовжує свої намагання повернути країні територіальну цілісність. У країні діє миротворча місія ЄС та ОБСЄ, однак спостерігаються численні збройні сутички між грузинами та осетинцями з абхазцями. На наступному саміті ОБСЄ у 2011 році має вирішуватися питання про статус республік Південної Осетії та Північної Абхазії, які визнала лише Росія, Венесуела та Нікарагуа.

Вірмено-азербайджанська війна - військовий конфлікт, що мав місце між вірменами та азербайджанцями з вересня 1987 р. по 12 травня 1994 р., переважно за контроль над Нагірним Карабахом. Однак, і до сьогодні він не є повністю вирішеним. Сьогодні самопроголошена Нагірно-Карабахська Республіка (НКР) де-факто є незалежною державою з вірменським населенням, а де-юре продовжує залишатися під владою Азербайджану. 1 грудня 2010 року на засіданні ОБСЄ в Астані було зроблено спільну заяву, під якою підписалися представники США, Росії, Франції, Вірменії та Азербайджану. Згідно з цією заявою були виведені остаточні принципи врегулювання конфлікту: повернення територій навколо Нагірного Карабаху під контроль Азербайджану; забезпечення коридору між Вірменією та Нагірним Карабахом, проведення референдуму, що остаточно вирішить статус НКР та подальша діяльність до цього моменту миротворчих операцій. Однак, остаточна дата проведення референдуму іще не вирішена у зв’язку із постійними військовими сутичками між азербайджанцями та жителями НКР.

6. Інші політичні проблеми: політичне протистояння Туреччини та Вірменії (Необхідно зазначити, що відносини між Туреччиною та Вірменією залишаються напруженими з двох причин: по-перше, Єреван незадоволений підтримкою Анкарою азербайджанської позиції в питанні про приналежність Нагірного Карабаху, а по-друге, - гострою реакцією Туреччини на процес міжнародного визнання геноциду вірмен 1915 року в Османській імперії. Через це з 1993 року країни не підтримують дипломатичні зв'язки і відмовляються відкривати кордони. У 2009 році сторони почали намагатися примиритися, але поки що марно через заяву прем’єр-міністра Туреччини у січні 2011 року демонтувати пам'ятник дружби з вірменами); загострення відносин між Туреччиною та Ізраїлем (Відносини між Туреччиною та Ізраїлем різко загострилися після скоєного 31 травня 2010 р. нападу ізраїльських військових на міжнародний морський конвой "Флотилія миру", який прямував з гуманітарним вантажем до Гази. У результаті атаки загинули дев'ять осіб, у тому числі вісім турецьких громадян, 19 отримали поранення. У вересні 2010 Туреччина анулювала військові угоди з Ізраїлем, з яким вона донедавна підтримувала тісні зв'язки у військово-технічній сфері, а також пригрозила розірванням дипломатичних відносин); загострення відносин між Іраном та ОАЕ (Острів Абу Муса і острови Танб (Індійський океан , Перська затока , Ормуздскій протока) - предмет суперечки між Іраном та Об'єднаними Арабськими Еміратами. Нині острови контролюються Іраном , який взяв їх під контроль в 1971 році. Конфлікт між Іраном та ОАЕ періодично розгорається і переходить у фазу обміну різкими заявами).

РЕГІОНАЛЬНА ІНТЕГРАЦІЯ

Звісно, що в регіоні, де практично усі держави знаходяться у стані конфлікту годі й говорити про розвиток регіональної інтеграції. Саме велика кількість територіальних, етнічних, релігійних, ідеологічних суперечностей не дозволяють об'єднати Південно-Західну Азію під егідою якоїсь міжнародної організації, як це зробила Південна чи Південно-Східна Азія. В регіоні не існує жодної регіональної організації, до якої входили б усі держави Південно- Західної Азії.

Єдиною регіональною інтеграцією, що діє в Південно-Західній Азії можна вважати Лігу Арабських держав.

Арабська ліга (офіційна назва Ліга Арабських держав) одна з регіональних організацій арабських держав Південно-Західної Азії, Північної і Північно-Східної Африки. Створена в Каїрі 22 березня 1945 Єгипетом, Сирією, Іраком, Ліваном, Трансіорданією, Саудівською Аравією. Ємен приєднався 5 травня 1945. На разі нараховує 22 члени (Алжир, Бахрейн, Джібуті, Єгипет, Ємен, Ірак, Йорданія, Катар, Коморські Острови, Кувейт, Ліван, Лівія, Мавританія, Марокко, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, Сомалі, Судан, Туніс та Палестина). Штаб-квартира – Каїр (Єгипет).

Ліга арабських держав бере участь в політичних, економічних, культурних і соціальних програмах, направлених на сприяння реалізації інтересів своїх держав-членів. Вона виступає як форум для держав-членів в цілях координації їх політичних позицій, за для обговорення питань, що мають загальний інтерес, за для врегулювання суперечок, і вирішення проблем на кшталт Ліванської кризи у 1958. Ліга виступає як платформа для розробки і висунення багатьох епохальних документів сприяння економічній інтеграції. Одним з прикладів є Об'єднана Арабська хартія економічної діяльності, яка визначає принципи економічної діяльності в регіоні. Ліга арабських держав зіграла важливу роль у формуванні шкільної програми; підвищення ролі жінок в арабському суспільстві, сприянню соціального захисту дітей; заохочення молодіжних і спортивних програм, збереження арабської культурної спадщини і розвиток культурного обміну між державами-членами. Заохочування літературної й інтелектуальної творчості, сучасний переклад технічних термінів для використання в державах-членах. Ліга пропонує заходи по боротьбі із злочинністю і наркоманією, а також займається питаннями праці, особливо серед арабських заробітчан-емігрантів.

Ліга арабських держав нагадує Організацію американських держав, Раду Європи і Африканський Союз, в тому, що вона в першу чергу переслідує політичні цілі. Проте, членство в Лізі базується на культурі, а не на географічному розташуванні. У зв'язку з цим Ліга арабських держав нагадує організації, на кшталт Латинський союз або Карибську співдружність. Ліга арабських держав відрізняється особливо від Європейського союзу, в тому, що вона не досягла значного рівня регіональної інтеграції і сама організація не має прямих зв'язків з громадянами держав-членів. Ліга арабських держав базується на принципах, підтримки і розвитку єдиного арабського націоналізму і загальної позиції серед арабських держав по різних питаннях. Всі члени Ліги арабських держав також є членами Організації Ісламська конференція. А також держави — члени утворюють в рамках Ліги менші об'єднання на кшталт РСЗ і Союз арабського Магрибу.

Організація «Ісламська конференція» (ІК, штаб-квартира у м. Джидда, СА) є іще однією діючою міжнародною організацією в регіоні. Організація була утворена на Першій зустрічі лідерів ісламського світу в Рабаті (Марокко) 25 вересня 1969 року. ІК об’єднує сьогодні аж 57 держав, серед яких усі держави Південно-Західної Азії (окрім Грузії та Вірменії, де переважає християнство) та Північної Африки. За основу організації було висунуто доктрину панісламізму, яка гарантується на тезі головної ролі ісламу у духовному та світському житті суспільства, єдності та солідарності всіх членів мусульманської общини, незалежно від державної, расової, національної або соціальної приналежності, необхідності об'єднання мусульман в межах єдиної держави.

Головними органами Конференції є Конференція королів та глав держав та урядів, Конференція міністрів закордонних справ, Генеральний секретаріат та допоміжні органи. В рамках ІК діють: Ісламський банк розвитку, Ісламський центр розвитку торгівлі, Ісламський суд справедливості, Ісламська організація з питань освіти, науки та культури.

Головними завданнями організації є:

• Посилення ісламської солідарності між країнами-учасницями

• Розвиток співпраці в політичній, економічній, соціальній, культурній та науковій сферах

• Проведення консультацій у міжнародних організаціях

• Координація діяльності з метою збереження та захисту святих місць

• Об'єднання мусульманських народів у боротьбі за національну незалежність

• Допомога палестинському народу, який веде боротьбу за визволення своїх територій

• Викорінення усіх форм расизму та колоніалізму та ін..

Організація «Ісламська конференція» активно підтримує держав-членів у будь-яких ситуаціях, особливо конфліктних. Так, ІК надає повну підтримку Палестині у боротьбі проти Ізраїлю, Афганістану, Боснії та Герцеговині у боротьбі із сербами, Азербайджану у конфлікті з Вірменією, Кашміру у боротьбі з Індією.

Не можна не згадати також про Організацію країн-експортерів нафти (ОПЕК), картель, створений нафтовидобувними державами для стабілізації цін на нафту. Членами даної організації є країни, чия економіка багато в чому залежить від доходів від експорту нафти. Основна мета організації — контроль над світовими цінами на нафту. ОПЕК як постійно діюча міждержавна організація була створена на конференції в Багдаді 10—14 вересня 1960. До складу організації ввійшли Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Катар, Індонезія, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Алжир. Метою ОПЕК є координація діяльності й вироблення загальної політики відносно видобутку нафти серед країн учасників організації, з метою підтримки стабільних цін на нафту, забезпечення стабільних поставок нафти споживачам, одержання віддачі від інвестицій у нафтову галузь.

Міністри енергетики й нафти держав членів ОПЕК двічі в рік проводять зустрічі для оцінки міжнародного ринку нафти й прогнозу його розвитку на майбутнє. На цих зустрічах приймаються рішення про дії, які необхідно почати для стабілізації ринку. Рішення про зміни обсягу видобутку нафти відповідно до зміни попиту на ринку приймаються на конференціях ОПЕК.

Країни члени ОПЕК контролюють близько 2/3 світових запасів нафти. На їхню частку доводиться 40% від всесвітнього видобутку або половина світового експорту нафти.

Все ж ОПЕК як організація направлена більше на співробітництво, аніж на регіональну інтеграцію в регіоні.