1.3 Принцип добросовісності – доктринальна категорія цивільного права в інституті довічного утримання

Договір довічного утримання (догляду) займає досить важливе значення у практичному житті. Здійснення цього правочину, дозволяє з одного боку – матеріально забезпечити існування відчужувача, а з іншого – надає кращу можливість набувачу отримати у власність нерухоме чи цінне рухоме майно. Аналіз судової практики показує, що останнім часом збільшилась кількість спорів пов’язаних з виконанням договору довічного утримання. Для вирішення даної проблеми потрібно детально вивчити юридичну природу та сутність цього інституту.

Поняття договору довічного утримання (догляду) має своє закріплення в ст.744 ЦК. Незважаючи на те, що кодекс досить детально регулює інститут довічного утримання, на практиці зустрічаються деякі проблеми щодо виконання такого договору, а саме – порушення принципу добросовісності зі сторони відчужувача.

Так, у ЦК чітко прописані обов’язки набувача і нічого не сказано про обов’язки відчужувача. До того ж законодавець надає відчужувачу значні переваги, передбачивши, що у разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором, відчужувач набуває права власності на майно, яке було ним передане і має право вимагати його повернення, а витрати зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача не підлягають поверненню.

Але на практиці доволі часто трапляються випадки, коли саме відчужувач зловживає своїми правами. Враховуючи це, при вирішенні спорів про розірвання договору довічного утримання (догляду) суди повинні детально досліджувати, яка зі сторін договору винна у порушенні зобов’язання.

Найбільш поширеними є два варіанта зловживань відчужувачем своїми правами. Перше, це коли відчужувач через свої особисті конфлікти відмовляється приймати належне виконання, запропоноване набувачем, аргументуючи це його низькою якістю, хоча, як правило достатніх підстав для цього немає. В законодавстві така ситуація має назву “прострочення кредитора”.

Прострочення відчужувача також матиме місце, коли він змінив своє місце проживання і не повідомив про це набувача, внаслідок чого останній не міг виконати свої обов’язки належним чином. Тоді виникає питання, чи буде нести відповідальність набувач у зв’язку з тим, що не може надавати утримання та (або) догляд в передбаченому договором обсязі у зв’язку з простроченням набувача? Так, згідно зі ст. 613 ЦК, якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов’язок, виконання зобов’язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.

Також трапляються випадки, коли відчужувач від’їжджає в інше місце на постійне проживання, наприклад, до іншого населеного пункту. Тоді набувач не може виконувати свої обов’язки перед відчужувачем, і через певний час відчужувач подає позов про розірвання договору довічного утримання (догляду) через те, що він не виконується належним чином]. У такому випадку, відповідно до ст. 607 ЦК набувач, скориставшись у суді доказами свідків (наприклад, сусідів відчужувача), може вимагати припинення договору довічного утримання (догляду) у зв’язку з неможливістю виконання зобов’язання.

На мою думку, при вирішенні питання про відповідальність набувача при порушенні ним умов договору довічного утримання (догляду) суди повинні враховувати загальні норми про виконання зобов’язань, а ситуацію, коли набувач не може належно виконувати свої обов’язки з вини відчужувача, слід розглядати як прострочення кредитора (відчужувача). У таких випадках набувач не повинен притягатися до цивільно правової відповідальності.

Використання принципу добросовісності при тлумаченні договірних умов і, відповідно, при вирішенні питання про дотримання сторонами вимог добросовісності при виконанні договору, є одним із найбільш актуальних питань, які необхідно вирішити для створення достатніх передумов для практичного застосування цього принципу в судовій практиці. Автори книги «Методологія тлумачення нормативно-правових актів України» (серед яких судді Верховного Суду України) вказують на можливість застосування принципів добросовісності, справедливості і розумності в порядку аналогії права, хоча і говорять при цьому, що «у судових рішеннях зазначення на те, що в певних випадках йдеться про застосування права за аналогією, зустрічається рідко».

Принцип добросовісного виконання зобов’язань став основою для однієї з тенденцій в розвитку судової практики в країнах континентальної системи права. Ця тенденція, направлена на доповнення деяких прогалин оферти, найбільш чітко прослідкується відносно укладених договорів, до виконання яких сторони вже приступили і вже частково виконали, але в процесі виконання виявилась прогалина в оферті. Суди почали намагатися зберегти такі договори і створити умови для їх належного виконання, використовуючи для цього критерії добросовісності та розумності [10, с. 304]. Наприклад, якщо в оферті був вказаний порядок оплати та спосіб вирахування належної кредитору суми, а при настанні строку оплати виявилось, що вказаний спосіб не може бути застосований через різні юридичні та фактичні причини, суди не вважають, що сторони не досягли згоди щодо питання ціни та, відповідно, не уклали договір. Як наслідок, іноземні суди в таких випадках зобов’язують боржника сплатити ринкову або розумну ціну.

Слід зазначити, що українська судова практика іде аналогічним шляхом, у випадках необхідності визнаючи договори укладеними, та такими, що були виконані добросовісною стороною, виходячи з загальних засад цивільного законодавства.

Попри те, що судова практика України вже була збагачена окремими рішеннями з договірних спорів, при винесенні яких важливу роль відіграв принцип добросовісності, застосування цього принципу при судовому тлумаченні положень нормативних актів та договорів ще не можна визнати поширеним. Водночас процес «освоєння» суддями норм цивільного законодавства щодо добросовісності у договірних зобов’язаннях має певну позитивну тенденцію. Зокрема визначальним є той факт, що посилання на принцип добросовісності було використане Конситиуційним Судом України при винесенні відомого рішення у справі «про охоронюваний законом інтерес». Так, поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України, було визначено Конситуційим Судом як «прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам». Фактично у цьому рішенні Суд визначив, що добросовісність, як загальноправовий принцип, є одним з критеріїв для визначення того, чи є будь-який інтерес «охоронюваним законом», тобто самостійним об’єктом судового захисту. Важливість такого висновку для розвитку принципу добросовісності в судовій практиці важно переоцінити, оскільки тепер суди України, розглядаючи будь-який спір, в якому заявлено про порушення охоронюваного законом інтересу (зокрема інтересу, охоронюваного актом цивільного законодавства), фактично зобовязані на підставі рішення Конситуційного Суду аналізувати питання про те, чи направлений такий інтерес на задоволення індивідуальних і колективних потреб, які, в тому числі, мають не суперечити принципу добросовісності.

Наведена позиція в контексті захисту цивільно-правового інтересу також кореспондується з положеннями ч. 2 ст. 15 ЦК України, відповідно до якої особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (в тому числі, принципу добросовісності). Якщо ж такий інтерес порушує засади добросовісності, особа втрачає право на судовий захист.

З огляну на наведене вище, завдання інтеграції принципу добросовісності в договірну судову практику є актуальним та невідкладним завданням судочинства. Однак, такий процес не варто прискорювати штучно і надалі він повинен розвиватись еволюційно. Цей розвиток має обумовлюватися двома факторами: відповідними науковими доробками та активною поведінкою учасників договірних спорів, в яких вони мають, в тому числі, обґрунтувати свої позиції у справі з посиланнями на вимоги добросовісності і пропонувати суду власні обґрунтовані погляди на застосування цих вимог у договірних правовідносинах. У зв’язку з тезою про необхідність конкретних, практично спрямованих доктринальних досліджень дуже важливими є позиції, висловлені представниками вищих судових інстанцій в літературі щодо прямого застосування основних засад, сформульованих у ЦК України, для тлумачення та виправлення недоліків у формулюваннях положень актів цивільного законодавства. Відповідно до ч. 2 ст. 749 ЦК України, якщо обов’язки набувача за договором довічного утримання не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити віджучувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. На думку суддів, наведена норма є прикладом, коли закон прямо приписує керуватись принципами добросовісності, справедливості та розумності стосовно конкретних правовідносин. Норма ч. 2 ст. 749 ЦК України також має важливе практичне значення. Вона дозволяє судам сприйняти згаданий вище досвід європейських судів і при вирішенні конкретних спорів, що випливають з договору довічного утримання, визначати обов’язки набувача, якщо вони не були визначені договором, керуючись засадами добросовісного виконання зобов’язання та вимогами розумності і справедливості.

Таким чином, норми закону про добросовісність, наведені вище наукові та процесуальні джерела, мають слугувати основою для прямого застосування судами засад добросовісності при тлумаченні нормативних актів, договорів та винесенні заснованих на цьому принципі рішень.