Лекція № 8. Позитивізм і неопозитивізм. (2 години)

1. Умови виникнення позитивізму.

2. О. Конт. Г. Спенсер.

3. Проблеми теорії пізнання. Е. Мах. Р. Авенаріус.

4. Неопозитивізм і його школи. Конвенціоналізм.

Література

1. Аналитическая философия: становление и развитие (антология). – М., 1993.

2. Гайденко П.П. Эволюция понятия науки. – М., 1980.

3. Кун Т. Структура научных революций. – М., 1997.

4. Поппер К. Логика и рост научного знания. – М., 1983.

5. Современная западная философия. – М., 1991.

6. Спенсер Г. Синтетическая философия. – К., 1997.

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

У першій половині XIX ст. експерименталь­но-математичне природознавство, що виникло у XVII ст., досягло величезних успіхів: посилилась його роль у розвитку суспільства. Нагромадивши досить великий емпірич­ний матеріал, природознавство теоретично тепер його узагальню­вало. Починається процес перетворення натурфілософії в теоре­тичне природознавство. Становлення галузевої структури науки, інституціональна професіоналізація наукової діяльності зробили невідкладним завдання осмислення суті науково-пізнавальної ді­яльності, критичної оцінки передумов і процедур наукової діяль­ності, що відбувається в різних когнітивних і соціокультурних умо­вах; значення і роль світоглядних і філософських ідей та уявлень у розвитку наукових досліджень. Усвідомлюється недостатність і обмеженість умоглядних, спекулятивних міркувань (міркувань, що виходять з чистої сили Розуму) класичної натурфілософії і метафізики, в яких на місце реальних зв'язків часто ставились вига­дані. Класична філософія, заснована на спекулятивному типі по­будови знань, тобто на умоглядності, виявилася нездатною вирі­шити філософські проблеми, що висувались розвитком науки XIX ст. Наука прагнула відмовитися від нав'язування їй апріорних, відірваних від реальності схем і гіпотез, оскільки вони впливали на розвиток природознавства. Натурфілософії як науці наук прихо­дить кінець. Це дало підставу певній групі мислителів висловити ідею, що ера метафізики закінчилася і почалася ера позитивного знання, ера позитивної філософії.

1. Умови виникнення позитивізму.

Культ Розуму, який проголосила класична раціоналістична філософія, став основою поширеної віри в можливості перебудови життя. Філософи вірили в удосконалення Розуму через прогрес нау­ки. Знання і раціональне пізнання проголошувалися вирішальною силою, здатною розв'язати всі проблеми, які виникають перед лю­диною і людством. Щоб виконати покладені на знання грандіозні завдання, на думку мислителів тодішньої епохи, знання мали стати ясними, виразними, доказовими, такими, що переборюють усі сумніви. Соціальні ідеали епохи Просвітництва, які вимагали ро­зумного, заснованого на науці перетворення суспільних відносин за нормами істини і справедливості, зміцнювали таке ставлення до науки. Для науки характерне звеличування людського індивіда як активної, вільної і рівноправної істоти, віра в безмежні можливості людини в пізнанні і перетворенні природи, історичний оптимізм.

Мислителі епохи прийшли до широкого пояснення Розуму, до­пускаючи, що природа, історія, людська діяльність спонукувані внутрішньо властивою їй розумністю. Кантівське розуміння Розуму як вищої, але критично оцінюваної здатності людини поступило­ся місцем позаіндивідуальному Розуму, гегелівському культу боже­ственного Розуму, Абсолютного духу. Розум розглядався як сино­нім закономірності, доцільності природи і вихідного руху історії до певної розумної мети як вищий суддя існуючого; як носій справ­жньої істини і гарант вищої моральності. Концентрованим і логіч­но завершеним варіантом філософського раціоналізму класичного типу є гегелівський панлогізм: за Гегелем, буття обумовлюється розвитком Абсолютної ідеї (Божественного Розуму). Хитрість Розу­му, на думку Гегеля, у кінцевому рахунку, має перемогти відста­лість природи і випадковість історії.

Розум як суттєва характеристика людини виступає в раціона­лізмі як передумова і найяскравіший прояв усіх інших її особли­востей: волі, самодіяльності, активності. Людина як розумна істота, з погляду раціоналізму, покликана стати володарем світу, перебу­вши суспільні відносини на розумних засадах — ідеалах Свободи, Рівності, Братерства. Під такими гаслами здійснювалася в 1789— 99 роках Велика французька революція. Та в середині XIX ст. соціально-політичне й інтелектуальне життя істотно ускладнилося, збуваються глибокі зміни в економічному, політичному, духов­ому житті народів країн Західної Європи. Почала розвіюватися завіса ілюзій: наука, що перетворилась у спеціалізовану високопрофесійну діяльність, породила могутню техніку, не виправдала Вкладених на неї наївних очікувань. Попередженням проти сподівання на безмежну могутність Розуму став кантівський висновок про те, що пізнання світу самого собою в кінцевих, суттєвих мо­лотах неможливе. Лишалася, щоправда, розрада, що моральний Практичний) розум стоїть вище теоретичного розуму, здатного ввести людину на шлях Добра і Краси.

Раціоналістична класична філософія виявилася байдужною до долі людини. У суспільстві і культурі панували настрої песимізму, нігілізму, розпачу, туги, розірваної свідомості: старі ідеали вже відійшли, нові ще не сформувалися. Розумову практику другої по­ловини XIX ст. почала відрізняти від філософії початку XIX ст. увага до смислового призначення життя, до екзистенціальної ідеї людини, яка вільно обирає, тобто до світу цінностей і сенсу. Відбувається новий поворот до людини, до унікальної неповторності її буття, який не допускає відображення мовою логічних понять. Мислителі прагнули зрозуміти душу епохи через аналіз внутріш­нього світу забутої філософією конкретної людини, яка спочатку живе, страждає, переживає і тільки після пізнає і розмірковує. Але вони мали принципово змінити принципи і методологію філософствування, бо класичні системи не піддавалися такій трансформації. Адже, за переконанням Георга Гегеля, особистість вільна тільки там і тоді, де і коли залучена до цілісності. Загалом знімається її одиничність, обмеженість, все те, що характеризує усяке зашкарубле, у тому числі матеріальне, буття. Георг Гегель педантично проводив думку про те, що, оскільки держава є істинною цілісністю, то вона знімає, ідеалізує право, мораль, моральність. Отже, у його системі цілісність, тотальність набувала абсолютного пріоритету. Важливим фактором кризи класичного типу філософії став швидкий розвиток хімії, біології, психології. Неспро­можність механістичної картини світу пояснити нові відкриття в науці привела до кризи механістичного природознавства. На основі критики філософських спекулятивних систем XVIII — початку XIX ст. в другій половині XIX ст. сталися істотні зрушення філософської системи форм, сформувалися основи багатьох некласичних філософських позицій і концепцій, що відіграли домінуючу роль в інтелектуальному житті Європи в другій половині XIX ст. і розвивалися у XX ст. Серед них найзначніші — позитивізм, неокантіанство, філософія життя і екзистенціалізм.