Соціальна стратифікація та етнос (національні групи)
Поділ суспільства за національними ознаками вівчає наука Етносоцілогія (наука про суспільство .
Етносоціологія – наука про суспільство та місце і роль в ньому народів. Запровадив Турнвальд в 20х роках ХХ ст. На нашій території вона стала наукою всередині 60-70 рр. ХХ ст.
Молода спеціальна соціологія досліджує походження, сутність функції різноманітних етнічних спільнот, з метою виявлення основних тенденцій їх розвитку та розгляду механізму їх входження у систему соціальних відносин. Звідси випливає специфіка етносоціологія – вона дає аналіз взаємозв’язку та взаємовпливу соціального та етнічного. З цього можна зробити висновок, що етносоціологія – прикладна спеціальна теорія.
Просліджується такий ланцюг в етносоціологія: рід – плем’я – народність – нація.
В IXX-ХХ ст. з усіх найбільших етнічних спільнот найбільшу увагу привернули нації. Нова доба висунула на перше місце націю – найбільш адекватну форму розвитку суспільства. На проблеми нації та націогенезу зосередили свою увагу науковці. Так виникла соціологія нації – наука про суспільство, його місце та роль в нації.
Проблеми соціології нації:
1. Походження та час існування нації. Має такі концепції:
примордіалізм (від слова прим’єр – перший).
,,Нації існують з покон віку”. Такої концепції підтримувався і Дашкевич: ,,Українська нація існує з часів Київської Русі.
модернізм.
Представники – більшість західних соціологів: американець українського походження Грицак: ,,Нації – це продукт новітніх часів доби Французької революції 1789 року і капіталізму”.
2. Друга проблема - сукупні прикмети нації. Проблема має такі концепції:
атомістична.
Український соціолог Рудницький стверджував: ,,Нація – це сукупність незмінних, самостійних, питомих прикмет”. Шаповал розвинув цю теорію і назвав об’єктивні прикмети: мова, територія, держава.
суб’єктивіська.
Старосольський та Бочковський стверджували: ,,Нація сукупність об’єктивних прикмет: моволя, ідея, національна свідомість”. Мова, ідея, воля та національна свідомість.
Символічна. Став спробою поєднання перших двох концепцій (атомістична і субєктивна)
Американець українського походження Мотиль стверджував : ,,Нація – сукупність людей, об’єднаних прийнятою мережею символів та знаків: способи комунікації людей, мова, психологія, способи мислення та поведінки”.
Одже, Нація – історична спільність людей, що склалася в процесі формування єдності їх території, економічних зв’язків, мови, етнічних особливостей культури та характеру.
Як і будь-яка нація, українська нація має свої національні інтереси:
1. Скерованість, збереження самобутності та її розвиток у гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами.
2. Проявляється в національній ідеї – обґрунтування мети досягнення національної незалежності, здобуття та розвиток держави.
Втілення в життя національної ідеї є процесом національного відродження, яке зараз переживає Україна. Тому проблеми національного відродження центральні в наукових дослідженнях.
Сутність національного відродження полягає у перетворенні національного організму у масову свідомість нації. Але це завдання не можна виконати відразу. Шаповал стверджував: ,,У національному відродженні є фази:
I фаза – академічна. Дослідники вивчають дану націю, народ, творчість, звичаї, вірування та інші події. Це робиться мовою панівної нації – російської на українську.
ІІ фаза – культурницька. Формування національної мови в нації, мистецтві, літературі, політиці, громадянському житті та побуті.
ІІІ фаза – політична. Усвідомлення потреб самоврядування та суверенітету – висунення вимог власної держави і реалізація цієї мети.
Специфіка переплітання завдань в тому, що в них не можна обійтись без соціального аналізу”.
Проблемами національного відродження в Україні пов’язані з тим, що населення України багатонаціональне ( в Одеській області живе більше 100 різних національностей).
1. Довгий час існувала тенденція зменшення питомої ваги українців в складі населення (20 роки – 81%, 90 роки – 73%, з 91 році – 77,8%).
2. Довгий час зростала число росіян, які жили в Україні (до 91 року – 19 млн. росіян складали 27% від всього населення, у 2004 році – 8 млн.).
3. Звужування сфери вживання української мови в державних установах. Для цього існують об’єктивні та суб’єктивні факти пов’язані з існуванням тоталітарної держави. Розширюється сфера існування української мови в ВУЗах. Конституція України гарантує здобуття освіти рідною мовою.
4. Поділ населення на лінгвістичні мовні групи:
україномовні українці;
російськомовні українці;
україномовні росіяни;
Змінюється співвідношення, але вони існують. Приблизно 130 національностей і народностей проживають сьогодні на Україні ( кримські татари зросли в 5 разів, а євреї зменшились в 5 разів. Українська мова є рідною для 67,5% населення України).
5. Існування різкого становлення до проблеми державного суверенітету. Так на Сході, Півдні та частково Центральній частині країни підтримують входження України СНД та у Євро простір, а Захід і Північ – проти.
6. Складна політична географія – регіоналізм – здобув політичне забарвлення. Останні вибори грудня 2004 року за Януковича проголосували Схід, Південь та частина Центру, а за Ющенко – Західна частина України. Багато виборців проголосували ,,ПРОТИ ВСІХ”.
7. Подолати існуючий погляд, що не існує єдиної української нації; що Україна – це два етноси: західний та східний, в яких більше відмінностей, чим спільного.
8. Подолати уявлення про те, що Україна ніколи не була державою, а також подолати твердження, що Україна не самостійна нація, а лише частина російської нації – Малоросія (але це не вірно).
9. Розвиток української культури, становлення української діаспори.
Але без належної соціальної інформації вирішити ці проблеми неможливо.
2. Соціальна структура. Стійкий зв'язок елементів соціальної системи; класи, верстви, стани.
Концепції соціальної структури:
1. Соціально-класова. Марксистське вчення, у якому провідне місце відведене класові структурі. Маркс та Енгельс обґрунтували економічні основи класів. Ленін дав визначення класів – великі групи людей, із яких одна підкорює собі другу (,, Великий почин”).
Данні класотворчі ознаки:
1) ставлення до власності – володіють чи не володіють;
2) місце в системі влади – пануючі чи підлеглі;
3) роль в суспільно-організаційному процесі – керуючі і підлеглі;
4) Присвоєння чужої праці – експлуататори та екс-
5) Рівень добробуту – багаті та бідні;
Після соціальної революції було змінено класову структуру суспільства: різними методами, в т.ч. і терором, було ліквідовано класи: поміщики, буржуа, куркулі. Залишились робітники та селяни (прошарок інтелігенції; їх не відносили до класів, бо вони не мали відношення до власності). Існувала формула 2+1.
Вже тоді вчені розглядали різні верстви серед класів інтелігенції:
Селяни з кваліфікацією і без кваліфікації;
Робітники вищої кваліфікації;
Кваліфіковані чорнороби;
Від правильного соціального аналізу залежить соціально-класова політика, перевага надається сьогодні теорії.
2. Соціальна стратифікація. Від лат. ,,stratum” – верства. Виникла в стародавньому Римі (раби), в Індії – каста неприкасаємих: робітники, селяни, міщани, дворяни, священики, промисловці.
Це не просто верства – це стан.
Французька революція проголосила ліквідацію станів – всі стали громадянами.
Засновниками теорії стратифікації є Вебер, Заславський, Сорокін, Шкаратан.
За основу стратифікації беруть:
1. Добробут:
багаті верстви;
середні верстви;
бідні верстви( просто бідні, дуже бідні);
2. Престиж:
дрібні торгівці;
науковці – останнє місце;
3. Освіта:
середня;
незакінчена вища;
вища;
4. Національність.
5. Статус:
рядові;
керівники;
6. Роль.
7.Професія.
Найчастіше використовується стратифікація, яка дає можливість переходити з однієї страти в другу. Так виникла теорія ,,Соціальної мобільності” – теорія соціального пресування, тобто зміни індивідом або групи соціального статусу, місця у соціальній структурі. Доповнює дві попередні теорії.
Соціальна мобільність здійснюється у двох напрямках:
1. Вертикальному – переміщення індивіду або соціального об’єкту з одного соціального пласта в інший. Вища точка піднесення – пересування вгору, а точка падіння – пересування вниз.
2. Горизонтальному – перехід індивіда або соціального об’єкту із однієї соціальної групи в іншу, що знаходиться на одному і тому ж рівні.
В Україні активно іде процес соціальної диференціації ( буржуа, фермери, підприємці), що веде до соціальної поляризації – це небезпечно.
Нормою співвідношення між багатими та бідними складає 1:10 ( в СРСР 1:6). В Україні: 1-36 або 1:55. У 2000 році бідні складали 26,7% населення, а дуже бідні – 14,7% (спеціальна програма подолання бідності).
Соціально-психологічні технології менеджменту особистості.
Соціально-психологічні технології менеджменту особистості – це прикладна спеціальна соціологічна теорія, яка досліджує особу як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин. Це наука про суспільство та місто і роль у ньому особистості, сформована на грані ХІХ-ХХ ст. Користується такими науковими категоріями:
1.людина – це біологічний вид, вища сходинка еволюції суспільства, ,,Homo sapiens”—людина розумна,
2.індивід – це кожна окремо взята людина,
3.індивідуальність – особливі, специфічні риси, притаманні конкретній людині,
4.особистість – це людина взята в її соціальній якості.
Соціально-психологічні технології менеджменту особистості досліджує аналіз людини в суспільстві. Так як діяльність людини в суспільстві багатоманітний, багатогранний процес, її становлення і розвиток породили кілька теорій і концепцій особистості: концепція соціалізації, статусно-рольова концепція, нормативні теорії особистості (теорії соціальної установки, диспозиційна (як впливають умови на людину), теорія референтних груп (мала група, що є зразком для інших)).
Концепція соціалізації – це процес становлення особливості, процес засвоєння нею вимог суспільства, процес набуття якостей, що регулюють її взаємовідносини з суспільством.
Соціалізація – це процес адаптації , пристосування до даного суспільства. В цим соціалізація не обмежується, в подальшому вона дозволяє виявити свою ініціативу, власну творчість, активність, тобто розкрити себе. Отже особистістю не народжуються, а стають у процесі соціалізації.
Особистість – як соц. явище – це сукупність властивостей, яких індивід набуває у процесі соціалізації.
Фактори, що впливають на соціалізацію:
1.сім’я, школа, трудовий колектив,
2.засоби масової інформації,
3.традиції суспільства і різних спільнот,
4.власна діяльність, ситуація в країні,
5.культура національна і світова і т. д.
Процеси соціалізації здійснюються на рівні сім’ї, школи, трудової діяльності і т.д.
Соціалізація починається від народження і закінчується зі смертю. В процесі соціалізації бувають успіхи і зриви або недоліки. Звичайним явищем є девіантна поведінка (,,відхилення” – від латинської).
Має різновиди:
1.позитивна девіантна поведінка (введення нового досягнення успіхів),
2.негативна поведінка:
а).делінквентна (відхилення, які не переслідуються карним кодексом);
б).кримінальна і злочинна, бандитська (переслідується карним кодексом).
Десоціалізація – ,,де” - руйнування.
Ресоціалізація – ,,ре” – відновлення.
Після 1991 р. Україна переживає ресоціалізацію.
Одна із форм ре соціалізації – конформізм (зовнішнє сприйняття того, що не сприймається внутрішнє):
- роблю одне, а думаю інше;
- був комуністом, ходжу в церкву.
Статусно-рольова концепція (Мілд, Мертон, Парсонс, Сорокін) – особистість розглядається з двох сторін:
1.з точки зору соц. статусу (місця і позиції);
2.з точки зору соц. ролі.
Статуси:
1.приписаний (національність, місце народження, син чи дочка);
2.набутий (письменник, студент, дружина, економіст);
3.інтегральний(директор, зав. кафедрою і т.д.)
4.зовнішній (одяг, жаргон);
5.внутрішній (цінності орієнтації, мотиви соц. дій як відображення інтересу);
6.природний (зріст, краса, чоловік чи жінка, стать).
Кожен з нас має статусний набір, який постійно змінюється. Так як статути нерівні, звідси і нерівність в суспільстві.
Соціальна роль – це набір вимог, які ставить суспільство до індивіда відповідно до його статусів.
Парсонс дав характеристику соціальній ролі:
1.емоційна стриманість чи розкутість;
2.спосіб одержання (спадщина чи виборювання);
3. масштаб ролі (ректор чи студент);
4.ступінь формалізації (додержання правил внутрішнього розпорядку);
5.характер і скерованість мотивів (жадоба слави, влади, любов, патріотизм).
В кожен момент людина виконує кілька ролей.
Отже соціальна структура особистості має такі компоненти життєдіяльності:
1.включенність у соц. середовище (статус і роль);
2.спрямованість особистості (мотиви життєдіяльності і цінності орієнтації);
3.життєвий контроль (життєві цілі і життєві плани, все що викликає активність).
В свою чергу життєдіяльність особистості передбачає:
1.життєву позицію;
2.життєвий шлях;
3.спосіб життя.
Людина – це суб’єкт історичного процесу, розвитку матеріальної й духовної культури на землі, біосоціальна істота (представник виду homo sapiens, клас ссавців), генетично пов’язана з іншими формами життя, виділилась завдяки праці, володіє членороздільною мовою, мисленням і свідомістю.
Особистість – людина, взята в її соціальній якості
Індивід – кожна окремо взята людина і індивідуальність, особливі специфічні риси, притаманні окремій людині.
Виділяють 3 групи теорій особистості:
Традиційні
Нові
Новітні
1. Традиційні теорії.
1.1. Психоаналіз Фройда.
Основну роль відіграє роль поняття несвідомого в особливості, з дитинства утворюються особистісні комплекси, які виявляються в поведінці дорослих. (біологічний підхід домінує над соціальним).
Недоліки теорії: мотивація людської поведінки інстинктами, фіксування протилежностей між свідомим і несвідомим, індивідуум і суспільство.
1.2. Аналітична психологія. Швейцарський вчений Юнг відмовився від пан сексуалізму як рушійної сили поведінки. У психіки 3 рівні: 1) свідоме, 2) особистісне несвідоме, 3) колективне несвідоме (пам’ять всього людства, що впливає на поведінку індивіда з моменту народження, складається з архетипів або первообразів, центральний з яких – замість, потенційне ядро особистості, на відміну від его (“Я”) як ядра свідомості).
Процес становлення особистості – індивідуація:
Якщо спрямована на внутрішній світ, то ці люди звуться інтроверти (зосереджуються на собі під час пошуку причин, замкнення в собі), що пояснюють вчинки, замкнутість, пасивність, самоаналіз, нетовариськість.
Спрямовані на зовнішній світ – екстраверти – імпульсивні, ініціативні, товариські, висока здатність до соціальної адаптації.
Нові теорії.
Індивідуальна психологія ( Адлер):
основне в людині не інстинкти, а почуття спільності, яке вона має від народження – це вроджена потенція, причина розвитку особистості, потяг до самоствердження і влади.
Нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага всього суспільства.
Через несприятливі умови самоствердження не завжди здійснюється, виникає почуття неповноцінності. Щоб подолати його застосовуються засоби компенсації (з фізіології) – подолання недоліків одного органу посиленням діяльності іншого.
Недоліки теорії:
не враховано соціальній фактор,
теорія механічна, спрощує складні зв’язки між індивідом і суспільством.
Неофройдизм.
Сутність людини у вродженому почутті неспокою, що викликане бажанням позбутися його. Людиною керують потяги до безпеки і задоволення своїх бажань. Вони суперечать один одному і можуть спричинити виникнення невротичного конфлікту. Невроз – нервово-психічний розлад, що розвивається внаслідок тривалого впливу психотравмуючих факторів, емоційного чи нервового перенапруження. Людина намагається його подолати, виробляючи різні стратегії поведінки: потяг до людей, потяг до незалежності або намагання діяти проти людей (агресія). Ці стратегії є захисними механізмами, що виникають як реакція на страх, постаючи як втеча від реальності, алкоголізація і наркотизація, придушення або раціоналізація. Засоби психічного захисту породжують неврози, серед яких є невроз прив’язаності (пошук любові чи схвалення), влади (гонитва за владою і престижем), покори (конформізм, бажання сховатися за чужою думкою, не висловлювати свою) та ізоляції (втеча від суспільства).
Гуманістична психологія (теорія самореалізації і теорія Роджерса).
а) Американський психолог Гордон Олпорт є автором теорії самореалізації. Особистість – відкрита психофізична система, що розвивається. Особливість особистості – прагнення до само актуалізації і реалізації життєвого потенціалу.
б) К.-Р. Роджерс вважав, що базовим компонентом особистості є власна Я-концепція, яка формується у взаємодії індивіда із соціальним середовищем. Потреба особистісного зростання виникає внаслідок розбіжності між Я-концепцією та ідеальним Я.
Теорія само актуалізації (американський вчений Маслоу).
цілісний підхід до особистості та її виявів: любові, творчості, духовних цінностей.
особливості особистості, що існують у виді вроджених потенцій, актуалізуються під впливом соціальних умов.
Новітні теорії.
Теорія “відчуження” Фромма:
основа психоаналізу: в умовах НТП людина втрачає зв’язки з навколишнім світом, близькими, друзями. Виникає відчуження, негативна свобода – пригнічує, викликає неврози.
людина не хоче бути вільною, бо це – самотність.
відчуження переростає в агресію або в конформізм (пристосування до всіх).
3.2. Теорія розвитку особистості американського психолога Еріка-Хомбургера Еріксона:
Між особистістю і суспільством немає антагонізму, а її розвиток визначається суспільними, а не біологічними факторами.
Ідентичність особистості виявляється в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визнанні цінності людини та її суспільної ролі.
Еріксон також доводить суспільну природу Я.
3.3. Теорія особистісних конструктів американського психолога Джоржа-Александра Келлі:
Організація психічних процесів зумовлена тим, як вона випереджає майбутні події.
Людина – дослідник, якій створює свій образ реальності за допомогою індивідуальної системи шкал, особистісних конструктів і виробляє гіпотези про майбутні події.
3.4. Радянська психологія:
Особистість – об’єкт суспільних відносин і суб’єкт суспільної діяльності.
а) Розроблено системно-діяльнісний підхід до особистості. Виговський, Леонтьєв та ін.:
Біологічні особливості в процесі життя індивіда стають суспільними, бо розвиваються в певному соціокультурному середовищі.
Провідна роль соціокультурного середовища – воно є носієм суспільних норм і цінностей, які виробило людство і якими повинен оволодіти індивід.
б) Цілісний підхід до вивчення особистості Ананьєва.
якщо особистість – суб’єкт діяльності, то це зовсім не означає, що суб’єктом діяльності є тільки особистість.
Активний вплив людини на природу і суспільство здійснюється не лише свідомістю, а цілісною людиною як членом суспільства і організмом.
Ступінь і характер активної діяльності залежить від суспільного стану, суспільних відносин, фізичних, фізіологічних та ін. Властивостей організму.
Предмет пізнання – людина загалом.
Ананьєв обґрунтував провідну роль суспільно-історичних умов у розвитку людини і наголошував на тому, що фізіологічні, морфологічні та інші властивості організму змінюються залежно від зміни її суспільних властивостей.
в) Принцип формування особистості в активній діяльності. Ігор Кон.
Пропонує розглядати виконання соціальної ролі як основну діяльність, під час якої формується особистість.
При цьому соціальну роль він тлумачить як незалежну від свідомості об’єктивну суспільну функцію, і як діяльність, зумовлену сподіваннями і вимогами авторитетної групи, на яку особистість орієнтується
У 70-ті роки ХХ ст. дослідники-психологи почали застосовувати системних підхід, у межах якого особистість розглядається як відносно стійка сукупність психічних якостей, що формується внаслідок залучення індивіда до людських стосунків, породжених спільною діяльністю і спілкуванням.
1. Біогенетична теорія (преморфісти).
якості людини генетично закладені з дитинства.
Будь-яка психологічна особливість бере початок з мікроскопічного центру (клітини).
Людина дорослішає, центр розростається, перетворюється на особистісну якість.
2. Фрейд.
Соціально сформована свідомість і біологічна за своєю природою підсвідомість, з якими людина народжується, існують в людині паралельно, знаходяться в конфлікті, в якому перемагає підсвідоме.
3. Соціогенетика.
Людина – зліпок оточуючої соціальної сфери. Вітчизняні психологи стверджували: людина – біосоціальна істота, формування особистісних властивостей і якостей в якій належить обставинам життя.
Леонтьєв: “ Особистістю не народжуються, а стають! Під дією обставин, що супроводжують життя людини, біологічно обумовлені психічні особливості змінюються, формуються якісно нові психічні утворення і психічна діяльність, постійно все більше підчиняється соціально обумовленим психічним закономірностям, що формують властивості особистості”.
Шляхи розвитку особистості за Леонтьєвим:
Спадковий (вроджений і набутий).
Біологічний.
Соціальний.
Щоб зробити людину цивілізованою, моральною і достойною, потрібно щоб інші обставини життєвого розвитку були такими ж.
Кожна людина, кожне покоління появляється на світ, займає певний рівень розвитку людської свідомості, пізнання світу і досвіду життя поколінь.
Порівняно з тваринами в людині виникає принципово нова форма закріплення і передачі досвіду старших поколінь:
через продукти активності, втілені в більш досконалу систему мови.
збагачення знань, навичок, вмінь.
Процес присвоєння людиною соціального досвіду на протязі життя – соціалізація.
Діяльні сні закономірності психологічного розвитку людини – це закономірні сні зміни внутрішніх умов під впливом власної активності.
Активність – це індивідуальний закон розвитку будь-якого живого організму і його властивостей.
3. Психологічні структури особистості
Структура особистості за Платоновим.
Біологічно-обумовлена підструктура:
Темперамент: а) сангвінік
б) флегматик
в) холерик
г) меланхолік
Тип нервової системи
Стать
Вік
Побудова тіла
Індивідуальні особливості психологічних процесів:
пам’ять
мислення
здібності
Соціально-обумовлена під структура:
соціальний досвід: а) знання
б) вміння
в) навички
спрямованість: а) потреби
б) інтереси
в) ідеали
г) переконання
д) ставлення
е) характер
є) самооцінка
Темперамент – сукупність індивідуально-психологічних якостей, яка характеризує динамічні та емоційні аспекти поведінки людини і виявляється в її діяльності і спілкуванні.
Сангвінік – (лат. Sangus – кров) – людина, яка має сангвінічний темперамент, що проявляється в енергійності, великій емоційності, легкому пристосуванні до різних обставин і нових людей, хорошому самопочутті та ін. якостях особистості.
Флегматик (гр. Phlegma – слиз) – людина, яка має флегматичний темперамент, що характеризується спокійністю, врівноваженістю, малою емоційною збудливістю, сповільненістю рухових і мовних реакцій, високою працездатністю і малою комунікабельністю.
Холерик (гр. Chole – жовч) – людина, що має холеричний темперамент, якому властивий сильний, рухливий, але неврівноважений тип вищої нервової діяльності.
Меланхолік ( гр. melas – чорний, Chole – жовч) – людина, що має меланхолічний темперамент, що характеризується переважанням процесів гальмування над процесами збудження в корі головного мозку, а також слабкими психічними процесами.
Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворювання індивідом його попереднього досвіду.
Мислення – суспільно-зумовлений, нерозривно пов’язаний із мовленням психічний процес пошуків і відкриття суттєво нового, опосередкованого й узагальненого відображення дійсності у процесі її аналізу і синтезу.
Увага – спрямованість і зосередженість свідомості, що передбачає підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної чи рухової активності індивіда.
Здібності – індивідуально-психологічні особливості, що виявляються в діяльності, є умовами її успішного виконання і спричиняють відмінності в динаміці оволодіння необхідними для людини знаннями, навичками, вміннями.
Знання – узагальнений досвід людства про дійсність, що має форму факторів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій.
Уміння – зумовлена знаннями і навичками готовність людини успішно досягати свідомо поставленої мети діяльності в мінливих умовах.
Навички – часткова автоматизація виконання і регулювання доцільних рухів.
Потреба – стан живого організму, який виражає його залежність від об’єктивних умов існування та розвитку і спонукає до активності відносно цих умов.
Інтереси – позитивний емоційний стан, що є одним із провідних мотивів навчання і сприяє засвоєнню знань, навичок і вмінь.
Ідеал – позитивно емоційно забарвлений взірець досконалості, який людина намагається наслідувати.
Переконання – система мотивів, що спонукають особистість діяти відповідно до своїх поглядів. Принципів, світогляду.
Самооцінка – прийом самовиховання, суть якого зводиться до зважування подумки своїх можливостей і оцінки своїх дій та вчинків.
Характер – складне й індивідуально-своєрідне поєднання рис людини, яке формується в процесі її розвитку під впливом умов життя та виховання і виявляється в її поведінці.
Тема . ОСОБИСТІСТЬ
Людина (особистість) – первинний суб’єкт, який соціально наділений здатністю брати участь у соціальному житті і впливати на соціум.
соціалізація – процес засвоєння індивідом впродовж життя соціальних знань, норм і цінностей суспільства. Цей процес триває безперервно впродовж усього життя суспільства і набуває форми відвертого або прихованого передавання досвіду.
Типи соціалізації:
Гармонійний – відображає психологічно-нормальну взаємодію людей й інститутів соціума, раціональне і шанобливе ставлення людини до правопорядку держави, усвідомлення нею своїх громадських обов’язків;
гегемоністський – відображає негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім “своєї”;
плюралістичний – відображає визнання людиною рівноправності з іншою громадою, здатність змінювати свої соціальні пристрасті і переходити на їх традиції;
конфліктний – формується на основі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежності інтересів і тому має на меті соціальну участь, збереження лояльності до своєї групи та підтримки в боротьбі з соціальними противниками.
Типи особистості (Вятр)
Активісти – особи, позиції яких стосовно соціології і влади є активними;
компетентні спостерігачі – тип людей, які цікавляться соціологією, розуміють її значення, але не бажають брати в ній участі;
компетентні критики – на відміну від спостерігачів ставляться до влади негативно, інтерес до політики пов’язаний з відразою до соціально діяльності;
пасивні громадяни – до соціології ставляться негативно або нейтрально, не цікавляться соціальними справами, хоча іноді добре інформовані;
аполітичні і відчужені – категорично не беруть участі у соціології, не цікавляться нею і мало що про неї знають, наче живуть за межами соціальної системи.
Соціальна діяльність може здійснюватися у вигляді:
соціальної участі,
соціального функціонування.
Рівні і типи соціальної участі
Рядовий член суспільства і громадянин з мінімальним соціальним впливом;
громадянин, який є членом громадянського суспільства і опосередковано залучений до сфери соціальної практики;
громадянин, що є членом організації, яка має яскраво виражений соціальний характер;
професіональний політик, для якого спеціальністю, головним заняттям і змістом життя є соціальна діяльність – соціальний лідер.
Типи соціальної участі
Реакція на імпульси, що надходять з соціальної системи і не пов’язані з необхідністю високої активності людини – епізодична участь в соціумі;
діяльність, яка пов’язана з делегуванням повноважень і участі у виборах і референдумах;
участь у діяльності громадянського суспільства;
виконання соціальних функцій в межах державних інститутів;
професійна, керівна соціально-ідеологічна діяльність;
участь у позаінституційних соціальних рухах, яка спрямована на докорінну перебудову існуючої соціальної системи.
Соціальний лідер – найбільш авторитетний член організації, особистий вплив якого дозволяє йому грати суттєву роль в соціальних процесах.
Риси лідера :
гострий розум і соціальна інтуіція;
організаційний талант і організаторські здібності;
соціальна воля і відповідальність;
популярність, вміння подобатися людям і завойовувати їхні симпатії;
наявність яскравої соціальної програми, що відповідає інтересам більшості соціальних груп.
Макіавелі в роботі “Государь” розробив теорію ефективного лідерства:
влада лідера тримається на підтримці прихильників;
піддані мають знати, на що чекати від лідера, і чого він чекає від них;
лідер повинен мати волю до виживання;
правитель – завжди зразок мудрості і справедливості для своїх послідовників.