ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………
Розділ 1 Історичні аспекти права людини на працю.
Виникнення права людини на працю…………………………….....
Права людини на працю в радянський період. ……………………
Розділ 2 Загальна характеристика права людини на працю.
2.1. Поняття та сутність права людини на працю……………………….
2.2. Зміст та особливості права людини на працю………………………
Розділ 3 Право людини на працю в умовах сучасної ринкової економіки України.
3.1. Міжнародні гарантії реалізації права людини на працю…………….
3.2. Способи реалізації права людини на працю………………………….
3.3. Відповідальність особи за порушення законодавства про працю…..
ВИСНОВОК……………………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………
Розділ 1 Історичні аспекти права людини на працю.
Виникнення права людини на працю.
Окремі думки про право на працю зустрічаються ще в філософських навчаннях античного світу. Проте слід підкреслити те, що в той час трудові правовідносини вважалися відносинами речового права: робітник був рабом, власністю свого пана. Сліди цього спостерігаються й за середньовіччя, а також і в Україні IX-XIст. За феодалізму рабовласницькі правовідносини перетворилися на особисту залежність робітників від пана (дідича). Це були часи панщини й кріпацтва в Україні від XV ст. до їх скасування.
Формування капіталістичного ладу і його зміцнення в усіх країнах проходило майже однаково. Держава, звільнивши працівника від кріпосницької залежності, одночасно звільнила його і від засобів виробництва, внаслідок чого утворилась вільна робоча сила. Крім того, виникло правове становище, за якого працівник змушений був, але «вільно» і «на власний розсуд», продавати власнику засобів виробництва єдиний належний йому товар – робочу силу.
Вперше визначення права на працю дано Гракхів Бабефа в другій половині XVIII століття: "Суспільство має забезпечити всім своїм членам роботу і визначити заробітну плату, з тим щоб цієї заробітної плати було досить для придбання продовольства і для задоволення всіх потреб кожної родини". Дане філософське визначення вперше одержало правове закріплення в Конституції Франції 1848 року. Право на працю згідно з Конституцією Франції підлягало охороні нарівні з правом власності. З наведеного визначення права на працю, закріпленого в Конституції Франції, можна виділити наступні юридично значимі обставини. По-перше, забезпечення всіх членів суспільства роботою. По-друге, гарантоване отримання кожним працюючим заробітної плати. По-третє, отримання заробітної плати для придбання продовольства і для задоволення всіх інших потреб кожної родини.
Наприкінці XVIII ст. буржуазна революція у Франції проголосила свободу праці, чим було забезпечено свободу попиту і продажу робочої сили. З моменту проголошення свободи праці трудові відносини складались без порушення інтересів буржуазії, оскільки, залишившись без засобів виробництва, працівник змушений був погоджуватись на запропоновані йому умови. При цьому формально «права і обов'язки» визначались угодою сторін, тому державу трудові відносини в той час не цікавили.
Робоча сила, яка була прирівнена до товару, не знаходила попиту. З’явилися перші безробітні. Нелегально стали створюватися робітничі організації, виникають страйки, які спочатку були спрямовані проти машин, а не підприємців. У цих умовах буржуазна держава змушена була зробити деякі поступки робітничому рухові. Приймається низка законів, спрямованих на регулювання трудових відносин. Спочатку система нових норм спрямовувалась на регулювання праці фабричних робітників, у першу чергу жінок і дітей. Тому ці норми одержали назву «фабричне законодавство». Пізніше почав застосовуватись термін «промислове законодавство», хоча приписи цих норм охоплювали значно ширше коло відносин, аніж регулювання трудових відносин робітників у промисловості. В 20-х роках XX ст. Джордж Шелл застосував термін «робітниче право», термін більш широкий, тому що він охоплював працю не тільки робітників, але й людей розумової праці.
За часом виникнення основних прав та свобод людини розрізняють три покоління. Право людини на працю відносять до другого покоління прав та свобод людини. Воно сформувалося у процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного життя, підвищення культурного статусу. Це так звані позитивні права, для реалізації яких необхідна організуюча, плануюча та інші форми діяльності держави по забезпеченню цих прав. Перша чверть і особливо середина XX ст. характеризуються широким включенням до конституцій соціально-економічних прав і свобод, що гарантують насамперед інтереси тих, хто працює за наймом, право на працю і пов'язаних з ним гарантій, включаючи соціальне забезпечення трудящих. Права другого покоління були спрямовані на пом'якшення протистояння багатих і бідних. Так, Веймарська Конституція 1919 р. закріпила можливість заробляти собі на життя працею, право на соціальне страхування по старості, у зв'язку з хворобою. Проте історично першою державою, яка піднесла «позитивні» соціально-економічні права на рівень найвищого конституційного регулювання стала Мексика, яка в Конституції 1917 року присвятила їм дві великі статті.
В середині XX ст. значного поширення набуває термін «соціальне право», що пов'язувалось з проблемою «економічно слабких громадян». До нього спочатку відносилось законодавство про соціальне страхування та забезпечення. Поступово це законодавство поширилося й на інші категорії громадян, економічне становище яких наближалося до становища робітників, почало охоплювати всю сукупність правових норм, що регулюють трудові відносини в суспільному виробництві.
Після Другової світової війни міцно закріплюється термін «трудове право». Воно регулює використання особою своєї здатності до праці, незалежно від того, в якій галузі господарства ця особа погодилася виконувати роботу і яку саме роботу: службовця чи робітника (за неформальною класифікацією законодавства розвинутих країн – «білі» та «сині комірці»). Термін «трудове право» виявився досить вдалим, бо в ньому чітко і точно відбивається основний зміст регламентованих ним відносин – відносин у сфері праці.
Право людини на працю є одним із основних соціально-економічних прав, оскільки від ступеня реалізації залежить добробут кожного громадянина, а від рівня гарантування державою можливості реалізації цього права своїм громадянам залежить добробут та стабільність суспільства загалом.