Політика коренізації (українізації)
Коренізація — напрям національної політики Комуністичної партії, складовою частиною якої було впровадження мови корінного населення країни в діловодство, пресу, державні та культурні установи, школи тощо, а також висування на керівні посади представників корінного населення. В Україні ця політика набрала форми українізації, або дерусифікації. Ще в роки громадянської війни в листопаді 1919 року керівництво Комуністичної парії прийняло документ про радянську владу в Україні, у якому зазначалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою».
У квітні 1923 року відбувся XII з'їзд РКП(б), на порядок денний якого було винесене національне питання. Більшовицька партія ставила завдання для своїх організацій укорінитися в національних республіках (звідси, як уважають історики, й назва політичного курсу — «коренізація»). Політика коренізації була викликана такими причинами:
• ураховуючи національні рухи в роки громадянської війни, радянська влада ставила за мету надати їм комуністичного забарвлення;
• більшовики намагалися всебічно збільшити свою соціальну підтримку, насамперед серед селян та інтелігенції;
• ураховуючи негативний досвід минулого, Комуністична партія намагалася стерти суперечності між радянським більшовицьким центром і національними районами, колишніми окраїнами царської Росії;
• коренізація мала показати справедливе розв'язання національного питання в колишній Російській імперії.
Активними провідниками українізації стали відомі комуністичні керівники О. Шумський, М. Скрипник, Л. Каганович. Перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович повів лінію на українізацію партійно-державного апарату. Обов'язковим стало вживання української мови в державному житті та діловодстві. Для партійних працівників були створені спеціальні курси для вивчення української мови. Той, хто не навчався на цих курсах, ризикував утратити роботу. Результати українізації були досить вагомими:
• протягом 1923-1927 pp. кількість українців серед державного апарату зросла відповідно з 35 до 55% ;
• значно збільшилося українське представництво серед комуністів. Якщо 1920 року в Україні серед 37 958 членів партії був 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків, то 1927 року українці вже становили 52% від загальної кількості комуністів; • кількість молодих українців, які стали до лав комсомолу, становила 65% ;
• у ЦК КП(б)У українці становили четверту частину.
Українізація спричинилася до певних відцентрових тенденцій. На її ґрунті виявилися «російський шовінізм» та український «націонал-комунізм», які небезпечно відшліфовувалися комуністичним керівництвом. Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь здійснив спробу обґрунтувати теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була пов'язана з містом, з передовим робітничим класом, а українська — з селом і відсталим селянством. Тому завдання комуністів полягає у сприянні перемоги російської культури.
У той же час в «національних ухилах» звинувачували міністрів освіти М. Скрипника та О. Шумського, які стали активними провідниками української мови в школах, вищих навчальних закладах і навіть у Червоній армії. За активного сприяння М. Скрипника в 1929 році 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання виключно українською мовою, тираж українських видань виріс у 5 разів, з 426 газет України 373 виходили рідною мовою.
Коренізація не обмежувалася тільки УСРР. Надавалася велика допомога в галузі культури й освіти українцям на Далекому Сході, у Казахстані, Сибіру, Середній Азії, на Поволжі, Кубані, Дону. За спогадами сучасників, М. Скрипник обіцяв розбудувати Україну на Кубані і в Криму.
«Шумськізм» та «скрипниківщина» налякали Кремль, сталінське керівництво розглядало їх як відхід від ленінських ідей та буржуазний націоналізм.
Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 20-ті pp. при парткомах були створені спеціальні організації, які провадили роботу з національними меншинами. У 1924 році при ЦК КП(б)У діяли 4 секції: єврейська, німецька, польська та болгарська. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською та ін. З 1924 до 1930 pp. кількість учнів єврейських шкіл, які навчалися мовою їдиш, зросла вдвічі й досягла 83 тис. осіб.
Сучасні історики не мають однакових підходів до пояснення сутності українізації та її наслідків. Існують такі погляди:
• українізація, незважаючи на певні досягнення, всебічно сприяла зміцненню більшовицької диктатури в Україні;
• українізація була закамуфльованою політикою сталінського керівництва для забезпечення повної радянізації України. За її допомогою комуністи прагнули підмінити національну само-ідентичність українського народу, його справжню державну традицію, історію й культуру класовими та інтернаціональними стереотипами;
• українізація була тимчасовим «українським ренесансом XX століття»;
• на думку історика Ярослава Грицака, жодна з радянських республік не мала таких позитивних наслідків від коренізації, як Україна: «За десять років українізації (1923-1933 pp.) українці перетворилися на структурно повноцінну, зурбанізовану й сконсолідовану націю... Вони вступили у XX ст. як модерна нація».
Найвидатніші діячі доби:
О. Шумський, М. Скрипник
Лазар Каганович (1893-1991)
Політичний діяч. За пропозицією Й. Сталіна в 1925 р. очолив Компартію України. Причетний до згортання політики українізації, до політичних репресій проти української інтелігенції, державних та партійних діячів. Його діяльність в Україні сприяла появі опозиції. У 1928 р. Л. Кагановича переведено до Москви. Був причетний до організації Голодомору 1932—1933 pp. в Україні. У 1947 р. знову очолив Компартію України, тоді ж відновилися репресії проти інтелігенції.
Додатково
Я. Грицак про українізацію «Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР.