Політична влада

План заняття:

1. Природа політичної влади, концептуальні підходи до визначення поняття.

2. Ресурси та функції політичної влади.

3. Влада державна і політична.

4. Легітимність політичної влади. Джерела легітимації.

5. Ефективність політичної влади.

Питання перше. Природа політичної влади, концептуальні підходи до визначення поняття.

В політологічній теорії не склалось єдиного розуміння природи влади. Найбільш часто виходять з наступного трактування влади:

• Силове, трактує владу як панування та примус до покори

• Вольове, розуміє владу як здатність здійснювати свою волю навіть всупереч спротиву об’єкта владного впливу

• Влада як вплив. Суть впливу полягає в здатності впливати на поведінку інших. Така взаємодія описується формулою: «А має вплив на Б, якщо Б поводить себе всупереч власним інтересам, але так, як вигідно А»

• Телеологічне трактування, влада як здатність мобілізувати ресурси для досягнення певних цілей

• Інструментальне. Влада – здатність мобілізувати ресурси для досягнення певних цілей

• Конфліктне – це позиція панування, пов’язана зі здатністю мобілізувати ресурси певних груп та індивідів контролювати механізм розподілу дефіцитних суспільних цінностей

• Структуралістське, представляє владу як особливий рід відносин між суб’єктом та об’єктом управління.

Перелічені визначення не є взаємовиключними, а взаємно доповнюють одне одного. Визнаючи той факт, що на сьогодні в політичній науці не склалась єдина теорія влади, кратологи систематизували численні теорії влади. Було виділено кілька підходів до розгляду сутності влади.

Реляціоністські теорії (англ. relation – відношення). Влада – відносини мінімум двох суб’єктів, один (одні) з яких здійснює вплив на іншого (інших).

М.Вебер – «влада – можливість одного соціального суб’єкта реалізовувати свою волю всупереч спротиву інших учасників політичної дії».

Можна зробити ряд висновків: перше, влада не річ, не об’єкт, а певний вимір, аспект відносин, взаємодій. Друге, вона не обов’язково виявляється в насильстві, так як вона є можливістю, крім того, спротив інших учасників можна долати не лише за допомогою насильства. Третє, влада безпосередньо пов’язана із конфліктом; не кожен конфлікт передбачає владу, але за кожною владою стоїть явний чи латентний конфлікт («всупереч спротиву»).

Доповнює визначення Вебера Г.Ласуел та Е.Кеплен акцентуючи на владі як на специфічному виді впливу. Специфіка владного впливу полягає у тому, що такий вплив здійснюється при прийнятті рішень значимих для об’єктів влади. Значимість владних рішень визначається тим, що такі рішення стосуються цінностей важливих для об’єктів влади. Отже, влада основується на контролі суб’єктів влади над цінностями важливими для об’єктів влади.

Близьким до цього було тлумачення влади Р. Далем, однак останній наголошував, що про владу слід говорити не лише як про відношення і можливість, але як про дійсну зміну поведінки об’єкта влади в наслідок поведінки її суб’єкта. Таким чином влада легко піддається емпіричній перевірці.

Так встановлюється уявлення про владу, як «гру з нульовою сумою», де виграш одного завжди програш іншого.

Позицію Р.Даля відкорегували та доповнили П. Берек та М. Беретц, які додали, що влада це не лише поведінка об’єкта під впливом поведінки суб’єкта. Але влада це також відсутність поведінки об’єкта, вигідної для нього самого, під загрозою застосування санкцій з боку суб’єкта влади.

Так Берек і Беретц запропонували розглядати владу як одну з форм контролю поряд з авторитетом, впливом та силою. Так владна взаємодія може бути наслідком не лише свідомої поведінки суб’єкта, але й відсутності будь-якої його поведінки. Тоді владний вплив виникає лише завдяки наявності страху в об’єкта влади перед можливими (але не дійсними) санкціями з боку суб’єкта.

Останню позицію спробував розширити С.Льюкс, який запропонував включити у сферу влади не лише контроль над поведінкою (чи її відсутністю), але й контроль над цінностями та переконаннями. Так влада набула прихованого маніпулятивного характеру (реклама, пропаганда, агітація тощо). Але як відрізнити навіяні інтереси та переконання від істинних, природних? С. Льюкс вважає реальними ті інтереси об’єкта, які були набуті ним в ізоляції. Хоча чи можливо це у сучасному суспільстві? Питання риторичне. Можемо вважати такими інтересами ті, що народилися в результаті вільного вибору людини з широкого спектру відкритих альтернатив.

• В загальному в рамках реляціоністських теоріях влади виділяють три підходи: теорія «спротиву», теорія розподілу «зон впливу» та теорія «обміну ресурсами».

Теорія «спротиву» (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен). До неї можна віднести більшість щойно розглянутих теорій. Суть її полягає в тому, що владний вплив суб’єкта передбачає подолання спротиву об’єкта владного впливу: або через насильство, або через загрозу санкцій, або через маніпуляцію.

Теорія «обміну ресурсами» (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнігс). Владний вплив ґрунтується на наявності у суб’єкта надлишку дефіцитних ресурсів необхідних об’єкту, або на можливості суб’єкта вилучити в об’єкта вже наявних в нього дефіцитних ресурсів. (Винагорода або загроза штрафу – основа покори підданих).

Теорія розподілу «зон впливу» (Д. Ронг). Влада одних над іншими визначається кожною конкретною ситуацією і не може вважатися універсальним відношенням наскрізним для усіх ситуацій.

• Системные теории власти рассматривают власть как безличностное свойство, как атрибут системы. В рамках этой концепции выделяются три похода: а) власть как атрибут макросоциальной системы (Т. Парсонс, Д. Истон). Для Т. Парсонса власть - это обобщенный посредник в политической системе. Он сравнивал ее с деньгами, которые выступают обобщенным посредником экономического процесса. Власть понимается как реальная способность системы аккумулировать свои интересы, достигать поставленные цели; б) мезоподход (М. Крозье) рассматривает власть на уровне подсистем (семья, организация). Указывается непосредственная связь власти с организационной структурой; в) микроподход (М. Роджерс, Т. Кларк) трактует власть как взаимодействие индивидов, действующих в рамках специфической социальной среды. Власть определяется как способность индивида влиять на других и рассматривается через его роли и статусы в системе; г) коммуникативный подход (Н. Луман, К. Дойч) понимает власть как средство социального общения, позволяющего регулировать групповые конфликты и обеспечивать интеграцию общества.

• Бихевиоральные (поведенческие трактовки, от англ. behavior -поведение) концепции власти, так же как и реляционистские теории, рассматривают власть как отношение между людьми. Главное внимание уделяется мотивам поведения в борьбе за власть. Выделяется несколько вариантов трактовок: а) силовая модель (Г. Лассуэлл) считает, что первопричиной власти является импульс - стремление к власти. Из столкновений и взаимодействий индивидуальных воль к власти строится вся политическая материя. Сама же власть проявляется в принятии решений и в контроле над ресурсами; б) рыночная модель (Дж. Кетлин) исходит из аналогии между политикой и экономикой. В политике действуют законы рыночной торговли: учет спроса и предложения, стремление к выгоде, конкуренция; в) игровая модель (Ф. Знанецкий) предполагает, что на политическом рынке субъекты различаются не только различными запасами власти, но и способностями, гибкостью стратегии, азартом. Борьба за власть может мотивироваться "игровым" характером, доставляющим удовлетворение участникам. Политика - это поле игры, театр, где успех зависит от ловкости, от актерства и способности субъекта к перевоплощению.

• Специфічний погляд М.Фуко. Він вважав, що влада не є насильством чи примусом, а є певним порядком, тобто стратегічним відношенням індивідів між собою та з іншими групами.

Питання друге. Ресурси та функції політичної влади.

В Л А Д А
ОСНОВНІ ВИДИ	ЗАСОБИ ЗДІЙСНЕННЯ	ФОРМИ ПРАВЛІННЯ І РЕАЛІЗАЦІЇ	ОСНОВНІ РИСИ
Економічна	Право	Панування	Легальність
Політична	Авторитет	Примус	Легітимність
Правова	Переконання	Управління	Верховенство
Військова	Традиції	Керівництво	Вплив
Духовна	Маніпулювання	Організація	Всезагальність
Сімейна	Насильство	Координація	Моноцентричність
		Контроль	Ефективність
			Результативність

Основні ресурси політичної влади:

1. Економічні

2. Політичні

3. Соціальні

4. Суб’єктні

5. Силові

6. Інформаційні

7. Демографічні

8. Культурні

9. Правові

Функції політичної влади:

1. Інтегративна

2. Регулятивна

3. Мотиваційна

4. Стабілізаційна

5. Розподільча

Питання третє. Влада державна і політична.

ВЛАДА ДЕРЖАВНА	ВЛАДА ПОЛІТИЧНА
Усезагальність	Корпоративна частковість
Обов’язковість настанов, сила примусу	Морально-ідеологічна імперативність, ненасильницькі методи впливу
Суверенність	Регламентованість конституцією й законами
Територіальна організованість	Можливість регіонального або міжнародного поширення впливу
Межа повноважень – державний кордон і громадянське суспільство	Межа повноважень – сфера впливу іншої політичної сили
Відповідність національному інтересу та міжнародним угодам	Суб’єктивна доцільність, корпоративний інтерес
Мета – добробут суспільства	Мета – перемога «наших», захист інтересів спонсорського бізнесу
Стабілізація політичної системи	Завоювання та утримання влади

Питання четверте. Легітимність політичної влади. Джерела легітимації.

Потрібно розрізняти легітимність влади та її легальність.

Типи легітимності влади.

М. Вебер стверджував, що характер легітимності влади (панування) визначає її природу. Згідно веберівської теорії, виділяють три типи легітимності:

• Традиційний тип панування. Основні різновиди традиційного типу панування: патріархальний та становий.

• Харизматичний тип панування. (Харизма – дар богів).

• Раціонально-легальний тип панування. Ґрунтується на переконанні у необхідності коритися принципам правового порядку, законам та інституційним нормам. (Абстрактні закони породили клас бюрократії).

Д.Істон виділив основні джерела та об’єкти легітимності. Джерела – ідеологія, структура та особисті якості.

• Ідеологічна легітимність основана на вірі в істинність основоположних цінностей суспільства та політичного порядку.

• Структурна легітимність передбачає підтримку існуючих політичних інститутів, віру в їх ефективність та раціональність.

• Персональна легітимність характеризується довірою громадян до осіб, що здійснюють владні функції.

Виділяють кілька універсальних механізмів легітимації влади:

1. Соціально-психологічний. Конформізм мас, прагнення середньої людини орієнтуватись на авторитети та думку більшості, віра в справедливість існуючого порядку та принципів розподілу цінностей, почуття компетентності та ілюзію контролю.

2. Політична участь громадян, в першу чергу у формі виборів.

3. Політична соціалізація – процес засвоєння політичних норм та цінностей, а також форм політичної поведінки, притаманних даному суспільству.

4. Демонстрація ефективності влади, і в першу чергу здатності її інститутів адаптуватися до нових вимог та проблем, мобілізувати ресурси на досягнення цілей, а також забезпеченості підтримкою з боку суспільства.

5. Образ «ворогів», що прагнуть порушити стабільність суспільних інститутів, похитнути державний лад.

6. Застосування сили, чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Питання п’яте. Ефективність політичної влади.

Під ефективністю влади розуміють її здатність досягати соціально значимих цілей, адекватно реагувати на нові потреби та знаходити нові відповіді на нові виклики.

Ефективність влади визначають формулою:

ПЕВ – показник ефективності влади;

• важливість реалізованих рішень;

• важливість нереалізованих рішень;

• реалізовані рішення;

• нереалізовані рішення;

• загальна кількість прийнятих рішень.