Лекція: держава в політичній системі суспільства

Держава є основним інститутом політичної системи суспільства. Вона концентрує у собі владні відносини, які торкаються інтересів і потреб усіх членів суспільства.

Поняття держави та її природи. Держава як соціальна організація виникла близько трьох тисяч років тому. Як свідчить історична наука, перші держави виникли у кінці IV – на початку III тис. до н. е. в Єгипті та Месопотамії.  В Індії та Китаї держави досягли значного розквіту в кінці II тис. до н. е. У VIII – VI ст. до н. е. формуються давньогрецькі держави-поліси. У прадавній Греції виникають і формуються перші ідеї та вчення про державу. Поняття “держава” трактується у таких значеннях:

‑ держава – це спільнота людей, які проживають на певній території і згруповані в єдине ціле органами державної влади. У цьому значенні є сінонімом поняття «країна»;

- держава – це система організацій, установ та інститутів, які володіють владою на певній території. У цьому значенні вона протистоїть пончттю „суспільство”.

У повсякденній свідомості держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо. Це є наслідком того, що сама держава виникає як результат необхідності регулювання життєдіяльності суспільства, як інститут, який закріплює і підтримує існуючі владні та соціальні відносини нерівності. Існують наступні визначення держави:

Держава – це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Держава – це організація політичної влади певної частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує його цілісність і безпеку, здійснює управління загальносуспільними справами та захищає інтереси пануючого класу.

В древньості та в Середні віка терміну „держава” не існувало, бо вона ототожнювалася з владою, формою політичного устрою і теріторією. Вперше поняття „держави” як організації влади вводить в Новий час Н. Макіавеллі. Для обозначення держави він використав термін „stato” ( від лат. status - статус, положення), який об’єднав у одній змістовій нагрузці всі інши форми – монархія, республика, тиранія, демократія тощо.

В різних філософських і політологічних концепціях природа “держави” має неоднаковий зміст. Так, представники напрямку, що має назву юридичний позитивізм (К. Гербер, А. Есмен, П. Лабанд ) визначали державу як правову форму для сукупного життя народу, як “юридичне уособлення нації”.

За визначенням анархістів (П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін) держава – це організація, яка обмежує свободу індивіда і будується на рабській праці. Російський економіст і філософ П. Струве розглядав державу як надкласову силу, що об’єднує всі верстви і класи суспільства. Американський політичний діяч О. Гамільтон розглядав державу як правового гаранта власності та розвитку бізнесу, об’єднувача всього суспільства для досягнення загальнонаціональних інтересів.

Ознаки держави. Для більш чіткого усвідомлення сутності поняття «держава» розглянемо її ознаки і функції.

1. Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори. Як свідчить історія, саме територіальні претензії одних держав до інших були причинами численних войн та конфліктів. Держава об’єднує людей за ознакою території проживання, а не за кровною спорідненістю як рід або плем’я, чи релігійною ознакою як церква, чи за спільними етнічними признаками як народ. Всередині держави населення теж поділяється за територіальною ознакою на адміністративно-територіальні одиниці.

2. Суверенітет – наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет (від франц. souverainit – верховна влада) – незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верховенство, незалежність держави у зовнішніх та внутрішніх справах. Суверенітет має внутрішній і зовнішній вимір. Внутрішній суверенітет означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнати це. У відносинах з іншими країнами суверенітет держави означає її самодіяльність і незалежність. Реальний ступінь суверенітету кожної держави в великій мірі залежіть від її соціально-економічного, політичного, інтелектуального та силового потенціалу.

3. Наявність публічної влади. Для здійснення влади суспільство виділяє з своєї середи особливу групу людей, що професійно займаються управлінням громадськими справами і підтримкою правопорядку. Ці люди та органи державної влади виступають офіційними представниками суспільства в відносинах з окремими членами суспільства та іншими державами. Публічність політичної влади означає право і можливість здійснювати внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства.

4. Монополія на легальне застосування сили. Держава має монопольне право на примусовий вплив по відношенню до населення. Для цього держава створює спеціальні органи примусу, що використовуються в ситуаціях, передбачених законом. Діапазон державного примусу простягається від вимоги дотримуватись законів, обмеження свободи до смертної кари. В авторитарних та тоталітарних режимах державний примус використовується для підтримки панування правлячих соціальних і політичних груп в боротьбі проти політичних супротивників.

4. Загальність. Держава охоплює своїм впливом всіх людей, що знаходяться на її території. Це стосується також громадян інших держав. Привілеї та імунітет окремих категорій громадян інших держав не звільняє їх від виконання законів держави, в якій вони знаходяться.

 5. Наявність державної мови. Державною мовою визнається мова нації, що складає більшість населення держави. Згідно європейської мовної хартії, за рішенням суспільства внаслідок референдуму, статус державної також може мати мова, на якій розмовляють не менш 20% відсотків населення.

6. Державний апарат. Це наявність системи органів та установ, які здійснюють функції державної влади – управління, регулювання, контролю. Як правило, аппарат складається з представницьких органів, до яких відноситься парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування; виконавчо-розподільчих органів, до яких відносяться президент, уряд та його регіональні органи; судових органів, прокуратури, органів державного контролю.

7. Національна правова система. Кожна держава функціонує в межах певної правової системи. Правова система держави закріплює нормативні регулятори суспільного життя, які санкціоновані державою. Держава користується монополією на нормотворчу діяльність. Дії цих норм повинні бути підпорядковані всі суб’єкти і об’єкти політики. За порушення законів передбачено відповідну форму відповідальності. Право регулює не тільки дії громадян і організацій, але й діяльність державних органів. Воно також відображає основну мету і принципи державного устрою.

8. Населення. Держава охоплює своїм впливом всіх людей, які перебувають в межах держави. Жодна особа не може існувати поза межами держави і не підкорятися їй.Держави можуть складатися з людей однієї національності (що трапляється дуже рідко), або бути багатонаціональними. В умовах багатонаціонального складу населення зусилля влади мають бути спрямовані на врегулювання конфліктів, що виникають між представниками різних національних груп. Міжнаціональні конфлікти ведуть до сепаратизму і навіть до розпаду багатонаціональних держав (наприклад, Югославія та Чехословаччина). Держави не можуть існувати без народу.

9. Державна символіка. Формальна атрибутика держави (прапор, герб, гімн) хоч і не впливає на ефективність діяльності держави, але символізує її на міжнародній арені.

Основний порядок організації життя держави і, зокрема, політичного життя закріплено в її Конституції. Більшість держав сучасного світу мають писані Конституції. Виключення складають, наприклад, Іран, Саудівська Аравія, Бутан, Оман. Конституція вважається ознакою держави. В Україні сучасна Конституція була прийнята 28 червня 1996 р.

Функції держави. Функції держави – це основні напрямки її діяльності. Вони розкривають соціальну сутність та призначення державної влади. Існує багато класифікацій функцій держави. Загальноприйнятним є поділ на внутрішні та зовнішні функції держави.Внутрішніми функціями держави є:

-  економічна або господарська функція полягає в тому, що держава виступає як організатор або координатор економічної діяльності;

- соціальна функція – держава виступає як організатор соціального забезпечення потреб громадян;

- підтримка законності та правопорядку – держава гарантує елементарний порядок у суспільстві та захищає суспільний лад від дестабілізації;

- встановлення норм, дотримання яких є обов’язковим для усіх юридичних та фізичних осіб з метою забезпечення функціональної стабільності суспільства;

- законодавча функція;

- культурно-виховна та наукова функції;

-узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв’язання соціальних конфліктів;

- фіскальна функція – збір коштів у вигляді податків для утримання державного апарату та фінансування соціальної сфери.

Зовнішніми функціями держави є:

- забеспечення оборони та національної безпеки;

- розвиток відносин співробітництва з іншими державами;

- іноваційна діяльність  – використання інтелектуальних досягнень, технологій вітчизняної науки своєї та інших держав тощо.

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні. Тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави, наприклад, під час війни, надзвичайних ситуацій. Постійні функції реалізуються протягом усього часу існування держави і їх зміст може змінюватися залежно від історичної епохи. Наприклад, екномічна функція держави в період феодалізму досить відмінна від діяльності держави в період розвитку капіталізму і має зовсім інший вигляд при соціалізмі. Існують певні відмінності і в тлумаченні функцій держави в різних політичних теоріях:

- марксисти підкреслюють класові функції держави;

- представники теорії класичного лібералізму (І. Бентам, Б. Констан та інши) вважають, що держава повинна виконувати виключно функції правового регулювання відносин між громадянами і не втручатися в сферу економічних відносин;

- представники соціального лібералізму (Д. Кейнс) проголошують, що держава повинна активно втручатися в економічне життя, виконувати фіскальну та соціальну функцію, тобто виконувати соціальні програми;

- різноманітні концепції “плюралістичної демократії” (Г. Ласкі, М. Дюверже) на перший план виводять владні функції держави. Держава має виконувати роль координатора і арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конкуренції;

- неоконсервативні течії (тетчеризм, рейганізм) виступають за сильні політико-владні функції держави і проти економічних та соціальних функцій, які, на їх думку, породжують утриманську психологію та бюрократизацію суспільства. Основними функціями держави мають бути створення гарантій для внутрішньої та зовнішньої безпеки, підтримка політичної та духовної єдності нації, формування національно-державницької свідомості.

Таким чином, держава виконує величезну кількість різноманітних функцій, що зрештою, і визначає її центральне місце в політичній системі суспільства.

Теорії виникнення держави. Існує багато теорій, які з різних позицій аналізують причини виникнення держави. Ми розглянемо тільки деякі з них.

1. Теологічна теорія  пояснює походження держави Божою волею. Вся влада від бога і монарх – це його намісник на землі. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів, покора населення державній владі. Представники цієї теорії – ідеологи релігій Стародавнього Сходу, католицької церкви, ісламу. Сучасна католицька церква затверджує ідею божественного походження та генезиса держави і принципів влади. Існує навіть ідеологічний напрям – клерикалізм, що ставить своєю метою посилення впливу церкви на політичне життя суспільства.

2. Патріархальна теорія – пояснює походження держави розвитком сім’ї, де абсолютна влада правителя є продовженням влади батька. Р. Філмер пояснював, що держава виникла внаслідок механічного об’єднання родів в племена, племен в держави при збереженні принципу патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.

3. Договірна теорія – вважає державу результатом договору, укладеному між суверенним правителем і людьми. На думку представників цього напрямку Г. Гроція, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо та інших, появі держави передував “природний стан”, коли люди мали “природні права” (Ж. ‑ Ж. Руссо), або коли йшла “війна всіх проти всіх” (Т. Гоббс). Закон, влада мають захищати людей, гарантувати їх природні права. Заради цього люди надають правителю та уряду відповідні повноваження, добровільно забов’язуючись підкорятись їх волі і закону.

4. Психологічна теорія – представники Л. Петражицький, Дж. Фрезер та інши. Держава – це організація, яка утворилась для керівництва суспільством з боку певних осіб. Таке керівництво є необхідним, тому що більша частина людей має психологічну потребу в підпорядкуванні, а деякі люди мають видатні особисті якості, які допомогають їм виділитися і стати лідерами.

5. Теорія насильства – походження держави пояснюється актом насильства, завоювання одним більше організованим народом менше організованих. З метою підкорення завойованих народів та користування ресурсами створюється держава як особливий апарат примусу. Таким чином, держава це результат абсолютної ворожості, яка органічно притамана людям. Представники цього напрямку – К. Каутський, Є. Дюринг.

6. Марксистська (класова). Її засновниками є  К. Маркс, Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держави це природно-історичний, об’єктивний процес, що починається в пізній стадії общинного ладу і продовжується протягом тривалого історичного періоду. Внаслідок поступового удосконалення господарства з’являється додатковий продукт, що є основою для виникнення майнового і соціального розшарування. Виникають класи пригноблених та панівна еліта. Держава це апарат насильства, за допомогою якого один клас пригноблює інши.

Отже, в поясненні виникнення держави історично склались два підходи: класовий та позакласовий. Історія демонструє, що на виникнення держави впливав цілий ряд різноманітних чинників. Серед них, безумовно, певну роль грав і класовий. Але, крім цього, це й етнічні відносини, що полегшували поділ на рабів та вільних, вплив іноземних зразків (наприклад під римським впливом з’явилось багато державних утворень, зокрема й перша держава в історії слов’ян - Карантанія) ; географічно-климатичні умови (необхідність іригаційних робіт на Ближньому Сході потребувала організації тисяч людей); наявність зовнішньої загрози тощо.

Більшість сучасних дослідників вважає, що виникнення і існування держави не є прямим результатом появи приватної власності та поділу суспільства на класи. Поєднання різних факторів приводило до появи держави, але вона неодмінно була наслідком людської діяльності. У сучасному світі з утвердженням громадянського суспільства та правової держави, держава все більше перетворюється на загальнонародний, надкласовий інститут. Його завданням є інтеграція та консолідація суспільства. Держава забезпечує реалізацію загальнонаціональних інтересів, цілісність соціальної системи.

Різновиди і типи держави.  В силу історичних причин держави мають істотні відмінності за формою політичного правління та за формою терріторіального устрою. Поняття “форма держави” виникло у період Нового часу, до того поняття держави ототожнювалося з поняттям форми політчного правління. Форма державного правління – це спосіб організації та здійснення політичної влади. В залежності від характеру взаємовідносин влади і підлеглих, рівня особистих свобод громадян, прав та обов’язків державних структур традиційно виділяють авторитарні (традиційні) форми державного правління - монархію та диктатуру, і конституційні – республіку..

Монархія - форма правління, відповідно до которого вища влада в державі зосереджена в руках одноособового глави держави і передається в спадщину . В залежності від ступеню повноважень монарха, та наявності або відсутності в країні інших органів влади виділяють декілька головних різновидів монархії.

Абсолютна монархія – характеризується зосередженням всієї повноти державної влади в руках монарха. Монарх у своїй владі не обмежений конституцією, сам видає закони і укази, керує урядом, контролює правосуддя і місцеве самоврядування. (Саудівська Аравія, Катар, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія – заснована на конституційному обмеженні і регулюванні влади монарха. Законодавча функція, як правило, належить парламенту. В залежності від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські.

Дуалістична монархія - це різновид монархії, за якої монарх зосереджує в своїх руках вищу виконавчу і судову владу, особисто формує склад уряду, яким керує одноособово або через призначеного їм прем'єр-міністра. Законодавчу владу він поділяє з парламентом, який грає консультативну функцію. На сучасний момент дуалістичні монархії існують в Кувейті, Йорданії, Бахрейні, Марокко.

Парламентська монархія - характеризується обмеженням влади монарха в усіх сферах здійснення державної влади. Монарх не може прямо впливати на склад і політику уряду. Уряд формується парламентом і підзвітний тільки парламенту. Законодавча влада здійснюється парламентом, а виконавча - урядом. Участь монарха в створенні уряду символічна. Права монарха здебільше обмежені представницькими функціями, але можуть включати в себе резервні функції на випадок політичних криз (Бельгія, Великобрітанія). В Іспанії король є головнокомандуючим. На сучасному етапі парламентська монархія притаманна таким розвинутим країнам як Великобританія, Швеція, Японія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія.

Практика державного будівництва в слаборозвинених країнах, і спроби поєднати національні історичні традиції з сучасними тенденціями демократизації суспільства призвели до появи такої форми монархії як виборна. Виборна монархія – характеризується вибором голови держави спеціальною колегією з числа місцевих монархічних правителів. Повноваження монарха нагадують парламентську монархію. Такий тип правління існує в Малайзії та Об’єднаних Арабських Еміратах.

В деяких країнах, де велику роль грає релігія, існує практика зосередження в одних руках світської і духовної влади. Такий тип держав називають теократичними монархіями .

В більшості країн світу домінують виборні форми політичного режиму, які вперше виникли в Античній Греції. Республіка - форма держави, яка заснована на демократичних засадах правління, відповідно до яких вища влада в державі належить виборним органам - парламенту, президенту; вони формують і здійснюють контроль над урядом; існують незалежне правосуддя і муніципальне самоврядування.

На сьогоднішній час існує декілька різновидів республіки, обумовлених різними взаємовідносинами між законодавчою і виконавчою владою, різноманітним розподілом функцій між президентом і парламентом.

Президентська республіка – втілює концепцію розподілу влади між різними гілками. Президент є одночасно головою держави і головою уряду. Посада прем'єр-міністра відсутня, замість нього існує посада віце-презідента. Уряд формується президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Законодавча і виконавча гілки влади формуються на основі подвійної системи виборів і чітко розділені. Ця розділеність забезпечується позапарламентським методом вибору президента і відсутністю в уряді прямої відповідальності перед парламентом. Результати парламентських виборів практично не впливають на состав, структуру та вектор діяльності уряду і його апарату. Парламент контролює законність діяльності уряду, в свою чергу діяльність парламенту і презідента контролюється верховним судом. Президент обирається або всенародно, або спеціальною колегією виборців. Він не може достроково розпустити парламент, але має право «вето» на закони, що приймає парламент. У той же час парламент має солідні повноваження по контролю за діяльністю уряду і президента ,аж до процедури «імпічменту» щодо голови держави. Він здійснює бюджетну функцію, в окремих країнах затверджує за рекомендацією президента фігури ключових міністрів. Судова гілка влади має незалежний характер і у своєї діяльності відповідає перед законом і вищит\ми судовими закладами. Вища судова влада здійснюється Верховним Судом. (США, Мексика, Бразилія, Колумбія, Іран, Філіппіни).

Парламентська республіка – форма державного правління, яка заснована на принципі верховенства парламенту в управлінні суспільством. Склад парламенту добирається на прямих парламентських перегонах. Характеризується наявністю однієї системи виборів, у результаті яких партії або коаліції, що перемогли, формують вищий законодавчий орган Парламентська більшисть вибирає премьєра і має право політичного контролю над діяльністю уряду.. Президент обирається парламентом або на всенародних виборах. Існують «м’яка» і «жорстка» парламентські республіки. За м’якої системи парламент пропонує на всенародне голосування дві кандидатури можливих президентів. За жорсткої – просто назначає його. Премьєр самостійно добирає кандидатури міністрів і формує уряд, який не підзвітний перед парламентом. Президент - тільки глава держави і здійснює номінальні, представницькі функції. Парламент здійснює законодавчу, державно-будівельну, бюджетну, і контрольну функцію, призначає прем'єра. Парламент у випадку невдоволення урядом може висловити йому вотум недовіри. Наслідком цього вотуму має бути або відставка уряду, або достроковий розпуск парламенту і нові вибори. Така форма правління характерна в європейських країнах. (Німеччина, Італія, Греція, Чехія, Словаччина). Більшість із цих країн у минулому була тоталітарними або жорсткоавторитарними, тому така форма правління своєрідна реакція захисту від диктатури.

Змішана форма – поєднує в собі ознаки і президентської, і парламентської республіки. Це виявляється в спільному формуванні уряду президентом і парламентом, а також в контролі за його діяльністю. Крім того, для змішаної республіки характерне існування двох незалежних систем виборів, як і в президентській. Презідент є достатньо незалежною і впливовою фігурою, він назначає премьєра і затверджує склад уряду. В залежності від механізма формування уряду виділяють дві форми змішаної республіки. В президентсько-парламентській республиці президент одержує значно більші повноваження, ніж у парламентській республіці. Він вибирається на прямих виборах, істотно впливає на створення уряду і призначення політиків на ключові посади. Але уряд залежить не тільки від президента, він відповідальний і перед парламентом, який дає „добро” на його формування. Важливу роль грають структура партійної системи і фактична наявність парламентської більшості. В парламентсько-президентській республиці – парламент пропонує на затвердження президента фігуру премьера, формує уряд, який не може бути відкликаний ним. Презідент має право „вето” і дострокового розпуска парламенту, але парламент може об’явити презіденту імпічмент. Урядова посада і депутатський мандат не сумісні. Уряд є колегіальним органом, а також має формальну можливість законодавчої ініціативи. Такий складний механізм правління допомагає здержувати вплив однієї з сторін на формування політичного курсу і усуває можливість узурпації влади.

Як особу форму республіки деякі дослідники виділяють радянську форму правління. Ця форма правління нагадує парламентську, оскільки уряд формується парламентом, але ніякого балансу влади тут немає. Поділ влади навіть теоретично не визнається, йому протиставлений принцип єдності влади і народу, втілений в радах народних депутатів, що поєднують і законодавчі і виконавчі функції.

Диктатура – форма правління, що характеризується необмеженою владою особи або соціальної групи в державі, яка спирається на силу. Іноді так називають тимчасовий авторитарний політичний режим, що вводиться для вжиття рішучих заходів, спрямованих на виведення країни з кризового стану (диктатура Піночета в Чілі). Для такої форми правління характерні відсутність поділу влади, зростання виконавчої і законодавчої влади, відсутність реальної можливості прозорих виборів. Голова держави тримає в своїх руках всі важелі управління суспільством, спираючись на міцний карально-примусовий апарат.

Форми державного устрою. Це національно-територіальна і адміністративна форма організації держави, яка залежить від способу з’єднання суб’єктів державності. Вона дає відповідь на питання про те, із яких частин складається територія країни і яке їхнє правове становище, як співвідносяться ієрархічні владні структури держави. Виділяють такі форми: унітарна, федеративна і конфедеративна.

Унітарною (Італія, Франція, Данія, Швеція, Україна й інши) називається централізована держава, до складу якої входять територіально-адміністративні одиниці, що не мають політичної та правової самостійності. Такий тип державного устрою характеризується наявністю єдиної конституції для всієї території без обмежень і вилучень, єдиних вищіх органів влади, єдиного громадянства, єдиної системи права, судової системи, грошової системи тощо. Для таких держав притамана висока степінь централізації державної влади, що зовсім не суперечить наявності ефективного місцевого самоврядування. У ряді унітарних держав деякі регіони користуються адміністративною автономією (Шотландія і Північна Ірландія у Великобританії, обласна автономія в Італії, Крим в Україні). В таких автономних одиницях можуть навіть діяти окремі закони з певних питань, але вони не можуть суперечити законам держави загалом.

Федерація - (Австралія, Австрія, Індія, Росія, США) - це спілка державних утворень, що володіють юридичною і обмеженою політичною самостійністю. Як правило, це багатонаціональні країни, в яких можуть існувати декілька історичних національних культур, одна і більше державних мов. Складають федерацію штати, кантони, землі, республіки, провінції, що є самостійними суб’єктами федерації. Вони можуть надавати населенню своє громадянство, мати свої конституції і відмінності в законодавстві. До основних ознак федерацій належать також: виключне право федерального уряду на здійснення зовнішньої політики, відсутність можливості одностороннього виходу зі спілки; відсутність права на зміну федеральної конституції, співіснування місцевої і федеральної системи суду, права, громадянства і інше; відсутність у союзного уряду права на односторонню зміну меж членів федерації; наявність двопалатного парламенту із рівним представництвом від кожного члена федерації; роздів влади і повноважень союзних держав і федерації в цілому.

Спільними для суб’єктів федерації також е: спільний політитчний центр, територія, єдині збройні сили, служба безпеки, митна і податкова система. Федеративний устрій держави домомогає подолати негативні етнічні і культурні розбіжності між різними частинами держави., усунути проблему гегемонії однієї культури над іншою, та більш повно враховувати економічні, соціальні і політичні інтереси місцевого населення.

Існують і інші - більш аморфні форми державного устрою. Конфедерація – це політичне об'єднання незалежних держав для координації якогось виду державної діяльності (військової, зовнішньополітичної тощо). Всі суб’єкти конфедерації зберігають політичний суверенітет і делегірують центральному керівному органу точно визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згоди всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому відсутня єдина територія, громадянство, грошова і податкова системи. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерації досить нетривкі. Як правило ,вони розвалюються після досягнення мети, або трансформуються у федерації, наприклад Швейцария (1814-1948), США (1776 - 1187), Германський союз (1815-1867). Європейський Союз також все більше отримує риси майбутнього конфедеративного об’єднання.

Існують недержавні об'єднання країн, центром яких є колишні метрополії. Навколо них групуються колишні колонії (Британська співдружність націй, Франкофония). Вони грунтуються на спільності мови, елементів культури, наявності деякого наднаціонального апарата. Переважна сфера їхній співробітництва - культура й економіка.

Теорія поділу гілок влади. Від типу держави багато в чому залежить і система влади. Співвідношення різних гілок влади викликало і викликає активне обговорення. Ще в ХУІІІ ст. Д. Локк і Ш. Монтескьє висунули теорію щодо того, що для існування і функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча і судова влада. Це створює систему «стримувань і противаг» проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею.

Носієм законодавчої влади в демократичному суспільстві є парламент – вищий, представницький державний орган.

Виконавчу владу здійснюють – президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи, урядові комісії та комітети, бюрократичні установи. Їх основними функціями є організація та здійснення внутрішньої і зовнішньої діяльності держави, забезпечення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.

Судова влада складається з незалежних судів, підпорядкованих тільки закону. Їх існування є необхідною умовою реалізації принципу поділу влади, покликаного запобігати можливості змови або протистояння двох інших гілок влади. Головний суспільний сенс існування судових органів - це здійснення правосуддя.

Вперше така система розподілу влади була задекларована в Конституції США (1787). Принцип поділу влади зафіксований в більшості сучасних країн. Але в залежності від форми правління, типу політичного режиму, національних традицій тощо, структура та ступінь поділу влади може змінюватись. Так, виконавчу владу в залежності від форми правління може очолювати як президент, прем’єр-міністр, так і монарх. В багатьох країнах окрім цих трьох гілок влади є так звана «президентська вертикаль» (зокрема в Україні), коли у президента є повноваження на особисте призначення голів місцевих адміністрацій, через яких він здійснює додатковий вплив на суспільство. Зараз в демократичних суспільствах багато говорять про «четверту владу» - тобто засоби масової інформації. Французький соціолог Р. Арон вказує, що влада не є глобальним монолітом, вона розпорошена серед численних суб’єктів і інститутів.

Розглянемо структуру і функції кожної з гілок влади більш детально. Судовій владі відводиться роль арбітра у конфліктах між гро­мадянами та контролера за виконанням законів, діями представників дер­жавних органів. Судова влада покликана не допускати неправомірних дій держави щодо її громадян. Правосуддя забезпечує дотримання прав і свобод громадян та захист їх у випадку порушення, є гарантом законності й поряд­ку у суспільстві. Значення судових органів у сучасних державах полягає ще й у тому, що вони виступають своєрідним регулятором стосунків у суспільстві.

Виділя­ються дві основні моделі судових систем: європейських країн, що історично зазнали впливу римського права і будуються на писаних законах, та система країн загального або англо-американського права (Велика Британія, США, Канада та інші країни, правові систе­ми яких будувалися під впливом британської моделі.

Ознаки і функції судової влади. Сутність правосуддя полягає у здій­сненні функції правосуддя, яка зумовлена передусім наявністю конфліктів в сус­пільстві і прагненням держави захистити від будь-яких посягань сталий правопорядок. Це роблять суди у порядку кримінального, цивільного та інших видів судочинства. Су­дові органи виконують також функцію контролю за закон­ністю й обгрунтованістю рішень, прийнятих представниками державних органів. Основними ознаками судової влади є її винятковість, самостійність, повнота, законність, незалежність.

Судова система України бу­дується за принципами територіальності і спеціалізації, а судочинство здій­снюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. Судова система діє на засадах гласності, змагальності, можливості касаційного і апеляційного оскарження, обов’язковості рішень суду.

Демократична система державного правління асоціюється насамперед з діяльністю представницько-законодавчого органу влади – парламенту. Парламент — це виборний і колегіальний вищий орган держави, що пред­ставляє інтереси громадян і, діючи від їхнього імені, ухвалює закони. Однак у різних країнах «парламенти» мають інші офіційні назви, що віддзеркалюють національну політичну традицію й лексику: законодавчі збори (асамблея), національні збори, народні збори, державні збори, вер­ховна рада, конгрес, меджліс, федеральні (союзні) збори, палата представ­ників (депутатів), бундестаг, фолькетинг, альтинг, стортинг, риксдаг, кортеси. Всі ці назви так чи інакше вказують на головні ознаки демократичної за­конодавчої влади — її представницький та колегіальний характер. Узагаль­нено, для позначення поняття «найвищий представницький і законодавчий орган держави» в науковій та політичній літературі використовують терміни «законодавче зібрання», «парламент», «легіслатура». Легіслатура якоїсь країни — це ієрархічна низка установ — від муніципальних рад, які є законодавцями в межах своєї території й компетенції, до найвищого в державі законодавчого органу — парламенту. Парламентські комітети, партійні фракції та депутатські групи теж входять до основних компонентів законодавчої структури. Серед функцій законодавчої влади зокрема, такі: представництво інтересів громадян, законотворчість, призначення на посади й формування державних органів, контроль за діяльністю виконавчої влади, надання інформації громадянам про суть питань, включених до поряд­ку денного публічної політики.

Практика законотворення представниками народу відповідає таким принципам сучасної демократії, як суверенітет народу, поділ влади на зако­нодавчу, виконавчу й судову, представницьке правління, верховенство за­кону. В демократичній державі саме закони, а не особиста воля можновлад­ця чи постанова якоїсь партії мають найвищу й обов'язкову силу. За допомогою законів здійснюється керівництво життям суспільства, уп­равління спільними справами та розв'язання існуючих проблем.

За тоталітарного режиму, коли державна влада є майже абсолютною, фактичним джерелом законодавства виступає олі­гархічна група («партія»). В цьому випадку закон відображає майже вик­лючно волю (або сваволю) цих правителів, і його дія спрямова­на лише в одному напрямку — від державної влади на суспільство. Для деяких видів авторитарних режимів характерна абсолютизація законо­давства — прагнення регламентувати по можливості усі, навіть найдрібніші аспекти діяльності суспільства. За таких умов право як свобода людини щось робити чи чогось не робити є похідною від закону: громадянинові дозволя­ється робити лише те, що дозволено законодавством. Правом формувати й змінювати законодавство в такому суспільстві користується, крім офіційно­го законодавчого органу, й виконавча влада. Демократія, не заперечуючи важливості існування державних законів і необхідності їх дотримання всіма членами суспільства, залишає індивіду широку свободу вибору способів і напрямів діяльності.

Законодавча влада сучасної України представлена головним чином Верховною радою. Конституція України 1996 р. частково усунула суперечності в орга­нізації державної влади, утвердивши президентсько-парламентську модель управління. Згідно поправкам до Конституції від 2006 року Україна стала переважно парламентсько- презідентською. До складу Верховної Ради входить 450 де­путатів, яких обирають безпосередньо виборці строком на 4 роки. Народним депутатом України може бути громадянин України, не молодший 21 року на день виборів, який володіє виборчим правом і постійно проживає в Україні. Повноваження Вер­ховної Ради України за їх сутністю і призначенням можна поділити на де­кілька груп. Серед них найважливішими є такі: законотворення, визначен­ня засад політики держави та програм суспільного розвитку, формування державних органів, організація адміністративно-територіального устрою країни, здійснення зовнішніх функцій держави, бюджетні та контрольні функції, призначення на посади й формування державних органів. У сфері міжнародних відносин і безпеки держави Верховна Рада має пов­новаження приймати рішення стосовно визначення основ і головних нап­рямків зовнішньої політики. До повноважень Верховної Ради належить визначення складу Кабінету Міністрів України та прийняття резо­люції про недовіру уряду, що може привести до його відставки.

Виконавча влада є найбільш видимою інституцією політичної системи суспільства, діяльність якої безпосередньо пов'язана з повсякденним жит­тям громадян. Виконавча влада не лише втілює в життя політичні рішення, а часто ще й ініціює та організовує їх ухвалення. Компетенція виконавчої влади охоплює практично усі сфери суспільного життя — економіку, науку, освіту, культуру, охорону здоров'я, соціальну сферу, національну безпеку і громадський порядок, оборону й зовнішні від­носини. Виконавча влада акумулює значні людські, матеріальні, фінансові, силові, інформаційні ресурси для розв'язання задач, що виникають, для уп­равління повсякденним життям спільноти, задоволення потреб громадян — для здійснення державної політики. З інституційної точки зору виконавча влада — це цілісний комплекс дер­жавних установ, які здійснюють владно-політичні та владно-адміністратив­ні функції на центральному (уряд) та місцевому рівнях, мають загальну, га­лузеву та локальну компетенцію. Ці установи ще називають «апаратом дер­жавного управління».

Розрізняють центральні (загальнодержавні) та місцеві органи виконавчої влади. Центральні органи — міністерства, відомства — забезпечують розроб­ку і втілення в життя загальнодержавних програм, виконання законів, наг­ляд за нижчими органами виконавчої влади. Для здійснення цих завдань мі­ністерства та центральні відомства можуть мати місцеві та/або регіональні представництва. У деяких країнах (США, більшість країн Латинської Аме­рики) кількість міністерств та інших центральних органів державної вико­навчої влади обмежена законом (найчастіше на рівні 20-25). Але в більшос­ті держав це питання вирішується залежно від безпосередніх потреб управ­ління, а часто й від політичної кон'юнктури. Місцеві органи державної виконавчої влади створюються на регіонально­му (провінції, області тощо), рідше — на проміжному (райони, департамен­ти тощо) та місцевому рівнях. Їх завданням є забезпечення виконання за­гальнодержавних програм на місцях, розв'язання безпосередніх проблем життя громад, а також нагляд за законністю рішень органів місцевого самов­рядування та регіонального самоуправління.

Улаштування виконавчої влади у різних державах має різні форми. Знач­на роль у здійсненні виконавчої влади в будь-якій державі належить уряду. Глава держави традиційно уповноважений робити кадрові призначення. Ось чому главу держави можна віднести до виконавчої гілки влади. В сучасній політичній практиці виділяють три головні моделі виконавчої влади: парламентська, президентська і змішана. За парламентської форми державного правління глава держави (мо­нарх чи президент) виконує здебільшого функцію представництва цілої на­ції, його керівництво виконавчою владою є суто номінальним. Практичне ж керування виконавчою владою тут здійснює глава уряду. До характерних ознак цієї моделі організації й управління виконавчою владою можна віднес­ти: колегіальність уряду, наявність поста прем’єр-міністру, що є ключовою політичною фігурою; термін повноважень уряду не є чітко визначеним, уряд відповідальний перед законодавчим органом, прем'єр та більшість міністрів звичайно є членами законодавчого органу; політичні рішення виробляються як безпосередньо урядом, так і в надрах партій, що у ньому представлені, а відтак вдається до­сягти згоди виконавчої та законодавчої гілок влади. Справа ж виборців оці­нити результати цієї політики й голосувати „за чи проти” відповідної партії (коаліції) на наступних виборах.

Визначальною рисою президентської моделі є поєднання в особі президента посад глави держави та керівника виконавчої влади. Члени уряду є лише «агентами» глави держа­ви, які допомагають йому у здійсненні виконавчої влади. Характерними ознаками є: глава держави одночасно є главою уряду; його обирають на загальних виборах громадяни; його повноваження мають чітко визначений термін; глава держави не може розпустити парламент; він одноосібно призначає та звільняє найвищих посадовців виконавчої влади; він особисто відповідає за власну діяльність перед конституцією та виборцями; має право законодавчої ініціативи в парламенті. У президентських державах виключена можливість суміщення посад в ор­ганах законодавчої та виконавчої влади, жодна посадова особа чи співробіт­ник дорадчого персоналу президента не може одночасно бути членом зако­нодавчого органу. Глава держави самостійно відповідає за діяльність виконавчої влади, одно­осібно ухвалює рішення у межах наданої йому компетенції. Аби уникнути загрози президентського волюнтаризму, у США, наприклад, Конгрес може відмовити у підтримці того чи іншого законопроекту президента. В країнах Латинської Америки (зокрема, Бразилії, Перу) президент буває наділений правом видавати укази, що мають силу закону, і так нав'язувати суспільству свою волю в обхід парламенту. Це може бути корисним, якщо в парламенті представлено багато різних партій і важливі рішення не можуть бути швидко ухвалені. Однак такі повноваження створюють передумови для зловживання владою, проведення рішень, диктованих різними лобістськими групами.

Типовим прикладом «змішаної» форми організації державної влади є Франція. Ознаками «змішаної» форми організації вла­ди є наступне: президент пропонує кандидатуру прем'єр-міністра, яку затверджує парламент, і формує кабінет міністрів; якщо президент і більшість у парламенті належать до однієї партії, глава держави більш-менш самостійно робить урядові призначення й керує виконавчою владою; якщо ж у парламенті домінує інша партія, ніж та, до якої належить президент, йому залишаються лише функції формального затвердження рішень законодавчого органу; за певних обставин президент може усувати прем'єр-міністра і весь кабі­нет. Головна перевага «змішаної» форми врядування — поєднання стабільнос­ті президентської посади і відповідальності уряду перед парламентом. Го­ловна вада — складність поділу виконавчих повноважень між президентом та прем'єр-міністром.

Система організації влади сучасної України. Система влади має наступну структуру. Формально не очолюючи систему органів виконавчої влади, Президент має змогу у разі потреби дистанціюватися від дій уряду та державної адміністрації, залишив­ши за собою роль «арбітра». Президент України має широкі повноваження в різних сферах державної діяльності, і зокрема у виконавчій владі. Слід особливо підкреслити повноваження Президента на одноосібне звільнення прем'єр-міністра і фактично одноосібне - міністрів, визначаль­ний вплив на рішення уряду, право вносити на розгляд парламенту власні законопроекти як позачергові. Ці повноваження роблять Президента Укра­їни фактичним керівником виконавчої влади.

Президент України має власну адміністрацію, що керує консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами й службами. До складу Адміністрації Президента України входять: її глава та його зас­тупники, помічники, радники, консультанти й референти Президента Ук­раїни, постійні представники Президента України у Верховній Раді, в Кабі­неті Міністрів та Конституційному суді; головні управління (з організацій­ної і кадрової роботи та взаємодії з регіонами, з контролю за виконанням ак­тів Президента України, з аналізу та прогнозування внутрішньополітичних питань, з аналізу економічних та соціальних питань, з питань зовнішньопо­літичної діяльності, державно-правових питань); управління (з питань за­безпечення зв'язків з Верховною Радою України, з гуманітарних питань, до­кументального забезпечення та інформатизації, управління справами), які підрозділяються на відділи та сектори; Канцелярія Президента України, прес-служба, служба протоколу, відділи державних нагород, громадянства, помилування, звернень і прийому громадян. При Президентові іс­нує також ряд комісій і спеціальних рад. Конституцією передбачено існування спеціального органу при Президен­тові — Ради національної безпеки і оборони України. РНБОУ поряд з підконтрольними і підпорядкованими Президентові Міністерством закордонних справ, Міністерством оборони, Службою безпеки України є фактором зміцнення позиції Президента як зовнішньополітичного лідера держави. У багатьох випадках Адміністрація Президента перебирає на себе ухвалення урядових (політичних) рішень. Взаємини між президентськими структурами та Кабінетом Міністрів (урядом) України досить складні, бо Адміністрація Президента України від початку свого іс­нування прагнула зробити виконавчу владу однією з функцій «президент­ської влади», зробити її залежною від Президента, тоді як за Конституцією Кабмін є вищим органом у системі органів виконавчої влади України. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвіт­ний Верховній Раді України у межах, передбачених статтями 85, 87 Кон­ституції.

До складу Кабінету Міністрів України входять прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністра України призначає Президент України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Членів Кабінету Міністрів України призначає Президент України за поданням прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Мініс­трів, спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду, схваленої Вер­ховною Радою України.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети та інші цен­тральні органи — відомства, служби, головні управління, агентства, комісії тощо. Центральні органи виконавчої влади побудовані за галузево-функціо­нальним принципом, а керівництво ними здійснюється за принципом єди­ноначальності. Існує понад 20 державних комі­тетів України та державних органів влади, статус яких прирівнюється до дер­жавного комітету України, а саме: Вища атестаційна комісія, Головне конт­рольно-ревізійне управління, Державне казначейство, Державний комітет ар­хівів, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Дер­жавний комітет зв'язку та інформатизації, Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, Державний комітет лісового госпо­дарства, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму, Держав­ний комітет промислової політики, Державний комітет стандартизації, мет­рології та сертифікації, Державний комітет статистики, Державний комітет у справах охорони державного кордону, Державний комітет з енергозбережен­ня, Державний комітет по водному господарству, Державний комітет по зе­мельних ресурсах, Державний комітет у справах ветеранів, Державний комі­тет у справах релігій, Національне космічне агентство, Пенсійний фонд.

Існують також центральні органи виконавчої влади зі спеціальним стату­сом, які здійснюють виконавчі, контрольні, наглядові, координаційні та дозвільні функції. До таких органів, зокрема, належать: Антимонопольний комітет України, Державна митна служба, Державна податкова адміністра­ція, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підпри­ємництва, Національна комісія регулювання електроенергетики України, Служба безпеки України, Фонд державного майна України, Центральна ви­борча комісія та інші. Якщо до перелічених основних відомств додати агентства, інспекції, ко­місії, комітети, бюро, департаменти, ради, служби, управління і фонди, що виконують функції центральних органів виконавчої влади, то загальна кіль­кість центральних органів виконавчої влади станом на вересень 2000 року перевищить дев'яносто.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здій­снюють обласні і районні, Київська та Севастопольська місцеві державні ад­міністрації, які утворюються і звітують за територіальним принципом, а функціонують здебільшого за галузевим. Місцеві держадміністрації відповідальні перед Президентом і урядом, під­звітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Зараз в умовах передбаченої політичної реформи система влади України переживає процес трансформації.

Поняття соціальної держави. Сучасна держава в процесі еволюції набула нові характеристики: демократизм, соціальний захист і правова сутність. Особливо важливою зараз вважається так звана соціальна держава. Вона зосереджується на проведенні активної соціальної політики, що сприяє зм'якшенню і попередженню соціальних конфліктів. Історичний досвід показує, що створення соціальної держави базується на цілеспрямованій державній політиці, системі реформ яка зв’язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкових відносин, громадянського суспільства, правової держави. До найважливіших принципів соціальної держави відноситься солідарність та субсидарність. Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об’єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так і перспективних. Принцип субсидарності виявляється в тому, що вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Соціальна держава в кожній країні формується виходячи з специфіки національних, історичних, соціально-політичних та традицій співіснування в межах конкретного суспільства.

Поняття правової держави. Ідея правової держави вперше сформульована в працях И. Канта, пізніше Д.Локка, Ш. Монтесктье, П.И. Новгородцева, М.Я. Острогорського. Правова держава це найбільше досягнення цивілізації. Воно є правовою формою здійснення державного суверенітету народу. Воно базується на поділі і взаємному балансі влади, строго установлених межах влади, політичному плюралізмі, конституційному контролі і широкому місцевому самоврядуванні. Одним з головних ознак є вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь якої диктатури. Крім цього, передбачається високий рівень розвитку громадянських структур, контроль за державною владою з боку громадського суспільства тощо. Тим самим, забезпечується верховенство права і закону, максимальна гарантія прав і свобод громадян, рівність усіх перед законом і судом, взаємна відповідальність громадян і держави, судовий і інший захист.

Всі політичні процеси відбуваються привселюдно. Владні повноваження знаходяться у держави і її органів, а організація і функціонування самої влади будуються на правових основах. Тобто правова держава – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й державДля перетворення України у правову соціальну державу потрібно досягнення такого стана суспільства, коли додержуватися закону вигідніше, чим його порушувати, що припускає високий рівень правової культури населення, правову письменність. Важливим аспектом є децентралізація управління розмежування функцій центральних структур влади й органи місцевого самоврядування, розширення компетенції останніх.