Розділ і українська революція § 1. Початок Української революції

Територія і населення України на початку XX ст. На географічних картах початку XX ст. України не існувало. її землі входили до складу двох імперій — Російської та Австро-Угорської1.

Приналежність Україні певних територій встановлювалася першим в Росії переписом населення 1897 р. і австро-угорським переписом 1900 р. Російський перепис показав, що поглинута царизмом Козацька держава гетьмана Б. Хмельницького за два з половиною століття істотно розширилася в своїх етнічних кордонах за рахунок інтенсивного освоєння українськими хліборобами прилеглих малозаселених територій.

Найбільшим у Росії регіоном з українським населенням була Правобережна Україна (за офіційною термінологією — Південно-Західний край) у складі трьох губерній — Київської, Волинської і Подільської. Тут жили майже 7 млн. українців. На Лівобережній Україні (Полтавська, Харківська і Чернігівська губернії) налічувалося понад 6 млн. українців. Третє місце за концентрацією українців (близько 4 млн. ) посідали три південні губернії — Катеринославська, Таврійська і Херсонська. Усього у дев'яти українських губерніях налічувалося, за даними перепису 1897 p., 23,4 млн. чоловік, у тому числі 17 млн. українців.

За межами трьох перелічених регіонів — на Північному Кавказі, у Туркестані, Сибіру, на Далекому Сході і суміжних з

¹ На західноукраїнських землях у складі Австро-Угорщини був чинний григоріанський календар (новий стиль), запроваджений папою Григорієм XIII у XVI ст. У Російській імперії продовжували користуватися старим стилем. Отже, події у Наддніпрянській Україні фіксувалися за юліанським календарем, який у XX ст. «відставав» порівняно з григоріанським на два тижні.

Перехід країн, що утворилися на руїнах Російської імперії, до календаря, яким користувався весь цивілізований світ, відбувся на початку 1918 р. Уряд радянської Росії ухвалив відповідний декрет 24 січня 1918 р. День після 31 січня стали вважати не 1-м, а 14-м лютого. Центральна Рада прийняла аналогічний закон 12 лютого 1918 р. День 16-го лютого став вважатися 1 березня.

Щоб узгодити між собою часовий відлік подій в обох частинах України і взагалі синхронізувати події вітчизняної та всесвітньої історії, у даному підручнику події до лютого 1918 р. датуються за новим стилем. Щоб зберегти реальний відлік часу (деякі з історичних подій прямо названо за юліанським календарем, наприклад, Лютневу революцію), найважливіші факти подаються у подвійному датуванні: час, прийнятий у світі, а в дужках — час, прийнятий у Росії.

Україною губерніях — жила майже чверть українського населення імперії.

Зокрема, у Хотинському повіті Бессарабської губернії чисельність українців становила 53 %, у шести центральних повітах вони були національною меншиною. Серед багатонаціонального населення двох південних повітів цієї губернії українці чисельно переважали інші національні групи, але за питомою вагою були меншістю.

Східні частини двох польських губерній у складі Росії — Сідлецької та Люблінської (Холмщина і Підляшшя) були одними з найдавніших територій українського етносу. Тут українці становили більшість населення в шести повітах.

У південних повітах білоруських (Гродненська, Мінська, Мо-гилівська) і російських (Воронезька і Курська) губерній також існували території суцільного розселення українців.

Українці становили основну частину населення на заході Області Війська Донського, у більшості районів Кубанської області і в містах Чорноморської губернії.

Австро-Угорщині у той час належали три історичні українські області — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Дві третини їх багатонаціонального населення були українцями.

Незважаючи на те, що західноукраїнські території прилягали одна до одної, вони були адміністративно роз'єднані. Східна Галичина входила до коронного краю Галіція і Лодомерія. Край мав широкі права самоврядування. Його управлінський апарат підпорядковувався Відню, але контролювався польською адміністрацією. На Буковині в основному жили українці та румуни. З середини XIX ст. вона існувала як самостійна провінція і також підпорядковувалася Відню. Закарпаття входило в Угорське королівство і управлялося з Будапешта.

Третину населення в українських губерніях Росії становили національні меншини. Найбільшими з них були росіяни, поляки і євреї. На півдні існували райони, суцільно заселені болгарами, німцями, греками. Це сталося внаслідок урядової колонізації Дикого поля, яка почалася за Катерини II. У Східній Галичині українці жили поруч з поляками і євреями.

На початку XX ст. населення України займалося в основному сільським господарством. Міське населення не перевищувало в середньому 20 %. Його питома вага істотно збільшувалася тільки у промислово розвинутих районах Донбасу та Придніпров'я.

В українських містах Росії переважали росіяни і євреї, у Галичині — поляки і євреї, на Закарпатті — угорці. У Росії міське населення було російськомовним, а в Австро-Угорщині панували польська і німецька мови. У Росії українці, влаштовуючись на фабрики і заводи, досить швидко забували рідну мову. Це обумовлювалось і природною причиною — подібністю української та російської мов, і свідомою політикою русифікації, що її проводив царизм.

Те, що українці часто були національною меншиною у містах, розташованих на їх етнічній території, мало просте пояснення. Зростання населення внаслідок природного приросту при обмеженості земельних ресурсів «виштовхувало» багатьох селян з власних сіл. Українці частіше за все переселялися не в навколишні міста, а на незаймані землі, інколи за тисячі кілометрів від домівки.

У Російській імперії потік українських переселенців спрямовувався переважно на Північний Кавказ, у Туркестан і на Далекий Схід. Тут утворилися великі території, суцільно заселені українцями. З Австро-Угорщини, де не було вільних земель, українці емігрували за океан: з кінця XIX ст. галичани, буковинці і закарпатці інтенсивно освоювали родючі землі Північної Америки. У Канаді і США почала формуватися українська діаспора.

Міське, особливо робітниче, населення було організовані-шим, ніж селяни, через специфіку своєї праці у великих колективах. Воно брало активнішу участь у громадсько-політичному житті. Місто завжди вело перёд в економічній, соціальній і національній боротьбі. Тому в основному чужонаціональний характер міст України був істотним гальмом у розгортанні боротьби українського народу за державні права.

Лютнева демократична революція. У Росії на початку 1917 р. дедалі сильніше розгорталася боротьба з прогнилим самодержавним ладом. Соціальна напруженість у суспільстві, стомленому від нескінченної війни, швидко наростала.

Революція розпочалася в Петрограді з масових мітингів і зборів, організованих 8 березня (23 лютого) на честь Міжнародного жіночого дня. Мітинги блискавично перетворилися на страйки і заворушення. На третій день подій, коли до робітників приєдналися десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону, зокрема і солдати Волинського полку, який складався головним чином з українців і перебував під впливом української студентської громади у Петрограді, загальний політичний страйк переріс у збройне повстання. Використовуючи досвід революції 1905 p., 12 березня повсталі створили раду робітничих і солдатських депутатів. До неї увійшли в основному представники есерів та меншовиків, делеговані підприємствами і військовими частинами.

Того самого дня у Державній думі утворився перехідний орган влади — Тимчасовий комітет на чолі з М. Родзянко, одним із лідерів партії октябристів, яка представляла інтереси поміщиків і великої буржуазії. 15 (2) березня, у день зречення від влади Миколи II, Тимчасовий комітет за згодою Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів конституював виконавчий орган влади — Тимчасовий уряд. Його очолив князь Г. Львов. Половина міністерських портфелів дісталася представникам кадетів (конституційних демократів) — партії ліберальної буржуазії. В уряді були також октябристи. Єдиним соціалістом виявився міністр юстиції О. Керенський (трудовик, згодом есер).

Мандат на владу уряд дістав тимчасово, до скликання Установчих зборів, що планувалися на початок 1918 р. Вони мали затвердити форму державного ладу і прийняти конституцію. Депутати Установчих зборів повинні були обиратися демократичним шляхом, на основі загальних, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні.

Утворення місцевих органів влади. 17 березня 1917 р. в Києві у приміщенні міської думи було утворено Раду об'єднаних громадських організацій. Громадські ради та їх виконавчі комітети виникли в усіх губерніях. Це були представницькі органи місцевої влади. У них переважали представники торговельно-промислових кіл і управлінської бюрократії. Партійний склад комітетів був переважно кадетський. Після революції кадети назвали себе «партією народної свободи». Спочатку в українських містах вони мали великий вплив.

Виконавчу владу, яка до революції належала губернаторам і повітовим справникам, Тимчасовий уряд передав своїм комісарам. Ними ставали голови губернських і повітових земських управ, тобто виборні особи. Як правило, це були місцеві поміщики. Управлінський апарат у містах зберігся майже без змін. У волостях старшин, які користувалися всією повнотою влади, змінили виборні виконавчі комітети. До їх складу Тимчасовий уряд пропонував своїм комісарам залучати «місцевих землевласників і всі інтелігентні сили села».

Утворення Центральної Ради. Організований М. Грушевсь-ким і С. Єфремовим після першої російської революції між-партійний політичний блок під назвою «Товариство українських поступовців» (ТУП) вирішив скористатися рекомендацією Тимчасового уряду створювати на місцях ради об'єднаних громадських організацій як представницькі органи влади, щоб сформувати за таким самим зразком раду не міського чи губернського, а всеукраїнського масштабу. 16 і 17 березня представники української інтелігенції зібралися у Києві, обговорюючи принципи заснування організації, сама назва якої була прийнята без дискусій. 20 (7) березня 1917 р. відбулися вибори голови і всього керівництва. Ця дата була визнана фундаторами Центральної Ради як день її заснування.

До Української Центральної Ради увійшли керівники ТУП, представники українських соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, громад і гуртків. Про утворення Ради було повідомлено Тимчасовий

УРЯД.

Головою Центральної Ради заочно обрали лідера всеукраїнського руху за національне відродження професора М. Грушев-ського (він ще не встиг повернутися із заслання).

Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) народився у м. Холмі, де його батько учителював у гімназії. У 20 років став студентом історико-філо-логічного факультету Київського університету. Активна діяльність у Київській громаді не перешкодила йому навчатися в університеті й одночасно провадити

наукову роботу на кафедрі професора В. Антоновича. Після закінчення університету Грушевського було залишено на кафедрі для підготовки до професорського звання. У 28-річному віці він очолив кафедру історії у Львівському університеті. Перебуваючи в Австро-Угорщині, Грушевський продовжував громадсько-політичну діяльність і плідно працював над багатотомною «Історією України-Руси». У 1908 р. він повернувся до Києва і став одним із керівників Товариства українських поступовців. Коли почалася світова війна, його вислали спочатку в Симбірськ, потім — у Казань і, нарешті,— у Москву.

Утворення рад. Як і в Центральній Росії, пролетаріат України добре пам'ятав досвід революції 1905 р. Відразу після повалення самодержавства почалася стихійна організація робітничих, а згодом і солдатських рад. Протягом березня 1917 р. робітничі ради виникли в Харкові, Катеринославі, Кременчуці, Луганську, Полтаві.

Ради як форма політичної організації трудящих були особливістю всеросійської дійсності. Люди праці не знаходили підтримки у влади, яка мало змінилася порівняно з кріпосницькою епохою. Багато з них проймалися рішучістю знищити існуючий лад. Народжені Лютневою революцією демократичні сили переконували трудящих у тому, що створювати нові державні установи треба поступово. Однак чим далі погіршувалося економічне становище, тим більше в масах поширювалися невіра у перспективи демократичної революції, озлобленість і відчай. Не маючи досвіду життя у демократичному суспільстві, проле-таризовані маси покладалися на власні, класового типу організації — ради, профспілки, фабзавкоми.

Багато рад робітничих і солдатських депутатів було лише в Донбасі та у прифронтовій смузі. У середині 1917 р. в Україні діяли 252 ради, зокрема в Донбасі — 180. їх засновниками були переважно загальноросійські соціалістичні партії есерів і соціал-демократів.

На початку революції в українських губерніях налічувалося не більше 2 тис. більшовиків, а тому їхній вплив на утворення і діяльність рад був обмеженим. Як і в Центральній Росії, ради за своїм складом були есеро-меншовицькими.

Поглиблення економічної і політичної кризи сприяло підвищенню популярності більшовицьких лозунгів і кількісному зростанню партії більшовиків (на початку травня вона нараховувала понад 10 тис. чоловік).

«Вся влада радам!» Есери та меншовики розглядали ради як тимчасові органи революції. Через Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів вони контролювали дії десятків тисяч озброєних людей, але не скористалися такою перевагою, щоб оголосити цей орган державним і захопити владу. Навпаки, есеро-меншовицькі лідери підтримали Тимчасовий уряд, сформований з представників партій кадетів та октябристів, які займали панівні позиції у розпущеній царем напередодні революції Державній Думі. Такий курс мав на меті забезпечити наступність і законність влади. Звичайно, есери та меншовики використовували свій вплив у радах для боротьби за владу з урядовими партіями.

Політична лінія більшовиків у перші дні революції не відрізнялася від курсу інших соціалістичних партій. Однак відразу після приїзду з еміграції в Петроград В. Ленін виголосив «Квітневі тези», у яких докорінно змінював стратегію і тактику своєї партії. Більшовики повинні були відмовитися від підтримки Тимчасового уряду, витіснити есерів та меншовиків з рад і встановити контроль над ними.

У тезах висувався лозунг «Вся влада радам!». Пролетарська, тобто суто класова організація, протиставлялася загальнонародним Представницьким інститутам, які починали формуватися після Лютневої революції.

Тимчасовий уряд не наважувався на кардинальні зміни і не зважав на вимоги народних мас, які втомилися від злигоднів і війни. У відповідь на ноту міністра закордонних справ П. Мі-люкова, який проголосив готовність уряду вести війну до переможного кінця, 4 травня (21 квітня) у Петрограді відбулася 100-тисячна демонстрація протесту. П. Мілюков і військовий міністр О. Гучков змушені були залишити свої посади. Уряд поповнився шістьма міністрами від партій, представлених у Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів, які вирішили взяти на себе відповідальність за подальший хід подій.

Політичну ситуацію в країні після Лютневої революції В. Ленін характеризував як переплетення двох влад — буржуазної (Тимчасовий уряд) і революційно-демократичної (ради). Висунутий ним термін «двовладдя» логічно випливав з погляду на ради як на владу. Вождь більшовиків ставив за мету замінити есеро-меншовицьку більшість у радах більшістю своєї партії з тим, щоб проголосити у країні радянську владу. Практично суспільству замість громадянського миру пропонувалася війна.

Нерішучі дії урядових партій спричинили дедалі більше сповзання країни у прірву економічної кризи і політичної анархії. На фоні організаційного безсилля уряду лозунги більшовиків виглядали особливо привабливо: мир — народам, земля — селянам, фабрики — робітникам, влада — радам! Дедалі більше депутатів рад оголошували себе більшовиками або співчуваючими партії більшовиків.

Перебуваючи у радах в меншості, більшовики почали організовувати збройні сили для майбутніх боїв — червоногвардій-ські загони. Опір меншовиків у радах і протидія місцевих органів Тимчасового уряду гальмували цю роботу. Але черво-ногвардійські загони були створені у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі.

Гасло автономії України. У перших відозвах Товариства українських поступовців і Центральної Ради до українського народу кінцева мета національно-визвольного руху замовчувалася або формулювалася в завуальованій формі: готуватися до Ус-

тановчих зборів, на яких має бути поставлене питання про автономію України у перебудованій на федеративних засадах Росії. Національна програма була обмеженою, йшлося головним чином про заснування українських шкіл, об'єднання в політичні товариства, культурні й економічні спілки, підтримку української преси.

Незабаром у Києві відновився випуск щоденної газети «Рада», яку царський уряд закрив на початку війни. Газета стала виходити під назвою «Нова Рада». Перший номер починався статтею М. Грушевського «Велика хвиля». У наступних номерах він опублікував статті, які мали програмний характер і визначали подальші дії Центральної Ради.

Грушевськии виступав проти надання національно-визвольному рухові поміркованого, переважно культурницького напряму. Він зазначав: нічого більш помилкового не може бути, коли витягнути старі петиції й подавати їх заново урядові як сучасні українські домагання.

Головним гаслом національно-визвольного руху на даному етапі він вважав здобуття заснованої на демократичних підвалинах національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці. Історик за фахом, Грушевськии нагадував, що домагання народоправства у відокремленій, автономній Україні — це старе гасло, підняте ще в 40-х pp. XIX ст. Т. Шевченком, М. Костомаровим, П. Кулішем.

Голова Центральної Ради закликав не чекати Установчих зборів, щоб з їх рук одержати автономію України. Він вважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпустимо ставити у залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих зборах — централістською чи автономістсько-федералістською.

Грушевськии закликав добиватися якнайширшої національно-територіальної автономії, яка «більш-менш наближається до державної самостійності». Відповідно майбутню Російську республіку він розглядав як федерацію. Автономна Україна мала постати на землях, де українське населення становило більшість.

Будь-які прояви українського шовінізму Грушевськии пропонував вважати національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло «Україна — для українців!», він проголошував від імені всього організованого українського громадянства: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе».

Перші національні маніфестації. 25 березня 1917 р. у Петрограді відбулася 20-тисячна маніфестація з приводу роковин смерті Т. Шевченка. її учасники несли портрети поета, транспаранти з гаслом «Хай живе вільна Україна у вільній Росії!», десятки національних синьо-жовтих прапорів. Поруч із студен-

тами, інтелігенцією і робітниками в поході взяли участь солдати, їх очолював загін кубанських козаків колишнього царського конвою у мальовничих червоних жупанах, з січовим прапором і запорозькими бунчуками. У лавах українців йшли зі своїми прапорами представники інших поневолених народів — фіни, поляки, естонці, литовці. Ця перша після повалення самодержавства демонстрація сили національного руху стала значною подією у політичному житті.

Через тиждень після петроградської маніфестації Центральна Рада влаштувала урочистий похід у Києві. У ньому взяли участь близько 100 тис. чоловік, у тому числі десятки тисяч солдатів-українців. На Софійській площі біля пам'ятника Б. Хмельницькому відбулося віче. На ньому пролунали вимоги не баритися з Установчими зборами і скликати в найближчому майбутньому Український національний конгрес з метою підготовки до запровадження автономії.

Маніфестації українців у Петрограді і Києві, пробудження національного життя в українських губерніях, вимоги надати українському народові державні права глибоко занепокоїли керівництво загальноросійських, зокрема соціалістичних, партій. Голова виконкому Київської ради робітничих депутатів есер П. Не-злобін заявив, що революційна демократія відповість багнетами на проголошення автономії України національним конгресом.

Українські політичні партії та організації. Революція 1905 р. започаткувала утворення українських політичних організацій Та після поразки революції саме їх особливо ретельно знищував царизм. Відразу після повалення самодержавства політична палітра України істотно збагатилася.

Провело з'їзд Товариство українських поступовців. Головою було обрано М. Грушевського, хоч він не-мав наміру у післяреволюційній ситуації залишатися членом товариства. Делегати заявили про підтримку Тимчасового уряду, зобов'язалися всіма силами творити автономію України, щоб всеросійські Установчі збори тільки затвердили її. З'їзд звернувся до суспільства із закликом сприяти підготовці українського національного конгресу. Було вирішено змінити назву організації на «Союз українських автономістів-федералістів». До її керівництва обрали Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського.

Незабаром члени Союзу переформували його в партію, яка дістала назву соціалістів-федералістів (есефів). Насправді соціалістичних елементів у програмі цієї партії не існувало. За політичною та ідейною спрямованістю есефи наближалися до кадетів. Масовою партія не стала, тому що проводила політичну роботу тільки в інтелігентських колах. Але вона розгорнула велику культурницьку діяльність і користувалася впливом у Центральній Раді.

У квітні провела свою конференцію Українська соціал-де-мократична партія (УСДРП). Вона виникла у 1905 р. і перестала існувати як цілісна організація через два роки. Гасло автономії вона підтримувала з часу свого заснування, і саме це було практично єдиною причиною розходжень з програмою всеросійської партії меншовиків Д Запрошені на конференцію представники меншовицьких організацій України заявили, що визнають принцип автономії, і запропонували об'єднати обидві партії. Однак до цього справа не дійшла: центральне керівництво РСДРП (м) насторожено ставилося до спроб Центральної Ради перетворитися на орган державної влади.

І За кількістю членів (близько 5 тис. в середині 1917 р.) українські соціал-демократи вдесятеро поступалися місцевим меншовикам. Якщо соціальну базу меншовиків становили пролетарські райони України, то УСДРП мала вплив головним чином у містах індустріально малорозвинутого Правобережжя. Серед українських соціал-демократів були такі визначні діячі національно-визвольного руху, як В. Винниченко і С. Петлюра.

Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951) народився у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Здобув середню освіту в Єлисаветградській гімназії і почав навчатися на юридичному факультеті Київського університету. Тут став соціал-демократом, членом Революційної української партії (РУП). Ще студентом у 1902 р. у журналі «Киевская старина» Винниченко опублікував своє перше оповідання «Краса і сила». З цього часу він став писати регулярно.

За соціал-демократичну пропаганду його було заарештовано і виключено з університету. Йому вдалося втекти з київської Лук'янівської тюрми. Потім він був знову заарештований, потрапив до дисциплінарного батальйону, знову втік. Опинившись за межами Росії, неодноразово перетинав кордон з революційною літературою для УСДРП. Черговий арешт загрожував Винниченкові пожиттє-вою каторгою, і йому довелося стати політемігрантом. Разом з Д. Донцовим і Л. Юркевичем Вииниченко редагував журнал «Дзвін», займався літературною діяльністю. Перед світовою війною нелегально повернувся в Росію, жив головним чином у Москві. Лютнева революція дала йому змогу повернутися в Київ.

З'їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) мав установчий характер. Раніше цілісної партії не існувало, хоч гуртки і організації українських есерів діяли з 1905 р. Розходження їх з всеросійською партією есерів також полягало в іншому підході до національного питання. Як і соціал-демократи, українські есери вимагали національно-територіальної автономії України. Організаторами партії були студенти, вік яких не перевищував 25 років. Саме з цією партією пов'язав свою політичну долю М. Грушевський.

За кількістю членів (до 75 тис.) УПСР набагато поступалася спорідненій всеросійській партії есерів — найбільш численній в Україні. Якщо російські есери користувалися підтримкою у промислових районах, а також у внутрішніх військових гарнізонах та на фронтах', то українські есери мали вплив серед сільського населення.

За вплив на село боролися три політичні сили — більшовики, російські та українські есери.

Ленін ставив перед своєю партією вимогу «негайно влаштовувати по всій Росії, у кожному без винятку селі ради селянських і батрацьких депутатів на зразок рад робітничих і солдатських депутатів у містах». Найуспішніше така робота проводилася на Харківщині.

Російські есери енергійно відновлювали діяльність селянських союзів, які вперше виникли під час революції 1905—1907 pp. Але вони досягли певних успіхів тільки на Катеринославщині і Херсонщині.

Врешті-решт селом «оволоділи» українські есери у співдружності з кооператорами. Під їх впливом пройшов з'їзд так званих діячів українського села. Він вирішив скликати всеукраїнський селянський з'їзд і підтримав гасло національно-територіальної автономії України.

Одночасно українські есери розгорнули роботу, пов'язану з утворенням селянських спілок, вїдвоюванням у російських есерів створених ними селянських союзів, а у більшовиків — рад селянських депутатів. У кінцевому підсумку єдиною централізованою організацією, і до того ж цілком незалежною від контрольованого російськими есерами Всеросійського селянського союзу, залишилася Українська селянська спілка. Вона будувалася на низовому рівні з сільських спілок, а на волосному, повітовому і губернському — з рад селянських депутатів та їхніх виконавчих комітетів.

Український національний конгрес. 19 (6) квітня 1917 р. у Києві відкрився Український національний конгрес. На нього прибуло понад 900 делегатів від політичних партій і громадських організацій — робітничих, селянських, військових, культурних. Серед них були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів.

Конгрес заслухав і обговорив доповіді: про принципи федералізму, способи організації автономного устрою, забезпечення прав національних меншин тощо. Було прийнято вимогу негайної організації Крайової Ради і висловлено думку про те, що ініціативу у створенні цього територіального органу повинна взяти на себе Центральна Рада. Соціально-економічних питань конгрес практично не торкався.

На третій день роботи було проведено вибори нового складу Центральної Ради. Прийняли такий принцип її конструювання: дві третини депутатських мандатів мали одержати губернії та міста, одну третину — центральні комітети партій та інші центральні установи. Три губернії Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська), Херсонщина і Катеринославщина, а також Харківщина і Полтавщина мали по чотири мандати; Чернігівщина, Північна Таврія, Кубань і Холмщина — по три; губернії з меншим числом українського населення — по одному або два. Міста Київ, Харків, Катеринослав і Одеса, а також українські колонії у Петрограді та Москві дістали право надіслати в Раду по одному делегату. Загальна кількість мандатів становила 150.

Центральній Раді надавалося право розширити свій склад після конгресу на 15 % з тим, щоб під час перетворення її на орган крайової влади охопити представників національних меншин.

Головою Центральної Ради конгрес обрав М. Грушевського, а його заступниками — С. Єфремова і В. Винниченка.

ВИСНОВКИ

Падіння царизму різко послабило центральну владу. У цих умовах розгорталася національно-визвольна боротьба пригноблених народів. Російська імперія почала швидко розпадатися.

Основними рушійними силами Української революції були нечисленна національна інтелігенція і багатомільйонне селянство, частково вдягнене в солдатські шинелі. Робітники брали активну участь у революційних подіях, але національні проблеми здебільшого їх хвилювали мало. Робітничий клас у найбільш промислово розвинутих східних і південних губерніях України формувався в основному з росіян.

Національна революція розпочалася відразу після повалення самодержавства. Ініціативу в революційних діях виявили нечисленні представники української інтелігенції, які мали досвід боротьби з царизмом в умовах підпілля. Члени Товариства українських поступовців та українські соціал-демократи скористалися можливостями об'єднуватися в громадсько-політичні організації, щоб створити представницький орган всеукраїнського масштабу — Центральну Раду.

У перші дні існування Центральна Рада ставила перед властями лише культурницькі вимоги, тобто не виходила за межі тактики, яку українські організації використовували в імперські часи. Під впливом визнаного лідера українського національно-визвольного руху М. Грушевського, який очолив Центральну Раду, першорядними стали вимоги політичного характеру. Центральна Рада висунула гасло автономії, під яким розумілося невтручання центру у внутрішні справи України.

Боротьба за державні права українського народу, розпочата представниками національної інтелігенції, була відразу підтримана народними масами. Скликаний у Києві Український національний конгрес далі продовжив започаткований Центральною Радою процес державотворення.

Поряд з національним рухом в Україні, як і в усій Росії, посилювалося протистояння класів, що було обумовлене винятково високим ступенем політичної поляризації суспільства. Спочатку в Петрограді, а потім в усіх великих містах і на фронтах виникли ради робітничих і солдатських депутатів — класові організації, невідомі в історії жодної іншої країни. Утворення рад було яскравим свідченням глибокої недовіри мас до парламентських форм політичного життя.

У перші місяці революції меншовики та есери мали вирішальний вплив на ради і прагнули утримати їх в рамках законності. Метою цих партій було проведення вільних виборів до Установчих зборів. Більшовики бажали завоювати контроль над радами і за їх допомогою встановити у країні диктаторський режим.

В Україні ради робітничих і солдатських депутатів утворювалися переважно у робітничих селищах Донбасу, великих промислових центрах і на фронтах. До національно-визвольного руху в основному вони ставилися негативно.

Запитання і завдання. 1. Порівняйте національний склад населення, яке проживало на території Лівобережної і Правобережної України. Які висновки ви можете зробити? 2. Якими за національним складом населення були українські міста? 3. Назвіть причини Української революції. 4. Що сприяло початку Української революції? 5. Назвіть рушійні сили соціальної та національної революції. У чому полягає відмінність соціальної революції від національної? 6. У чому, на ваш погляд, полягає історичне значення утворення Української Центральної Ради? 7. Почніть складати хронологічну таблицю подій Української революції. 8. Підготуйте повідомлення на тему «Українські політичні партії та організації». 9. Схарактеризуйте М. Грушевського як політичного діяча. 10. Проаналізуйте діяльність Українського національного конгресу. 11. Назвіть у хронологічному порядку події: зречення царя Миколи II; початок Лютневої революції в Росії; заснування Центральної Ради; утворення Тимчасового уряду; дата проведення Українського національного конгресу.