- •5. Розвиток в учнів умінь і навичок вироблення і прийняття рішень
- •8. Ігрові методики у навчанні лідерів учнівського самоврядування
- •1. Зміна відносин «педагоги — лідери учнівського самоврядування»: із співпідкорення — на повноцінне партнерство.
- •4. Структурування самоврядних процесів (органи самоврядування)
- •6. Налагодження коректного педагогічного супроводу діяльності учнівського самоврядування.
- •2. Міністерство внутрішніх справ
- •3. Міністерство спорту
1. Зміна відносин «педагоги — лідери учнівського самоврядування»: із співпідкорення — на повноцінне партнерство.
У недавньому минулому самоврядування розумілося не стільки як функція колективу, скільки як функція організації, навіть і сам колектив ототожнювався з організацією (піонерською чи комсомольською).
Учнівське самоврядування по відношенню до педагогів нерідко відігравало службову роль, тому що його головним завданням вважалась допомога вчителям у навчанні і вихованні. Це призводило до виникнення учнівської еліти, а, отже, — до руйнації нормальних внутрішньо колективних і міжособистісних відносин. Педагогами, у свою чергу, організація співробітництва розумілася як керівництво його учасниками, діяли відносини співпідкорення, а не співробітництва, та все одно при цьому відповідальність за організацію покладалася на офіційно обраний (а інколи — призначений) актив.
Сьогодні є очевидною нагальна потреба у встановленні партнерської взаємодії з дітьми та молоддю для вирішення проблем ефективної організації навчально-виховного процесу, творення гуманної шкільної політики, особистісного розвитку школярів.
Для партнерства потрібні спільні цільові зусилля з обох сторін - як молоді, так і дорослих, особливо актуальною є зміна негативних ставлень стосовно участі молоді у процесах прийняття рішень. Дорослі, які бачать молодих людей як партнерів, вважають, що справжня участь молодих людей збагачує дорослих так само, як участь дорослих збагачує молодь, і що у відносинах взаємоповаги визнаються сильні риси, запропоновані кожною стороною. Саме таке ставлення спонукає дітей та молодь до активної суспільно значущої діяльності.
2. Перенесення змістового наголосу на частину «само». Загалом у словосполученні «самоврядування» головний наголос традиційно робився на другу частину. Насамперед, визначальною частиною поняття слід почати вважати «само-». І перед тим, як віднести його до суспільного буття, розуміти його як «управління собою», особистішим розвитком, характером, своєю діяльністю, нарешті — власним життям. І Іс, так би мовити, особистісний рівень самоврядування.
Що ж стосується громадського життя школи, то головне у ньому — самоврядна діяльність учнів для загального блага. Саме її слід вважати первинною, а будь-які структури, органи - другорядними. Вони створюються за необхідності, і зовсім не обов'язково мати стільки органів, скільки видів діяльності.
5. Відродження традицій колективотворення і його виховуючої функції.
Шкільна спільнота — це виховний колектив, в межах якого учні найбільш повно можуть задовольнити природні потреби у самостійній і спільній діяльності, грі. Це відбувається у класі, на гурткових заняттях, спортивних секціях, профільних групах, у загальношкільних справах і традиціях.
Виховний вплив колективу здійснюється в багатьох напрямах. Передусім він реалізується у колективній діяльності учнів. У спільній діяльності видно успіхи та невдачі кожного вихованця, їх причини. Згуртований колектив одразу ж вживає необхідних заходів: схвалює, підтримує або засуджує діяльність учня. Успіхи кращих стають прикладом для наслідування.
Вагому роль у вихованні особистості в колективі відіграє громадська думка. Вона впливає на учня не лише під час зборів колективу або через критику в стінній газеті, а й у щоденному його житті та діяльності. У згуртованому колективі учні засуджують негідні вчинки товаришів, не чекаючи зборів.
Важливим засобом виховання особистості в колективі є критика і самокритика. Критика допомагає позбутися вад у поведінці, запобігти можливим негативним вчинкам. Справедлива, доброзичлива критика спонукає порушника до роздумів і усвідомлення неправомірності своєї поведінки, до самокритичності.
Правильно поставлене колективне виховання передбачає розумне поєднання самостійного розвитку особистості з урахуванням потреб колективу. «Природа дитини егоїстична, — писала Софія Русова, — і цей егоїзм необхідний для найкращого розвитку її індивідуальності. Вихованим не мусить знищувати у малої дитини інстинкту егоїзму, без нього дитина не розвивається у справжню людину, а в якусь солодку сентиментальну істоту. Але разом з розвитком індивідуальності мусить складатися гуртова свідомість, громадське єднання, свідомість своїх відносин і своїх обов'язків до колективу».