Лекція 1
Журналістська деонтологія. Філософське переосмислення реалій сьогодення.
а) предмет і завдання курсу;
б) параметри дослідження і функціонування поняття «деонтологія журналістики»
б) журналістський обов’язок;
в) активізований контрагент журналіста;
У науковому обігу термін «деонтологія» (від грецького deon – обов’язок + logos – вчення; а точніше – deontos – належне, тобто – вчення про те, що належить знати, вміти, робити) з’явився більш ніж 150 років тому, у 1834 році, коли світ побачила книга лондонського юриста і правового реформатора І. Бентама «Deontology or the science of morality». Проте сьогодні він набуває нового звучання і навіть деяких характерних рис ідеології, якщо достосувати його до роботи журналіста, для якого першим і основним завданням є вирішення питання «кому і як служити?».
Професійні дії журналіста регламентуються традиціями, звичаями, нормами, правилами, тобто тими культурними категоріями, які й становлять журналістську деонтологію. Адже від красномовних ораторів античності, перших проповідників журналіст переймає деонтологічні традиції попередників. Вписані у кодекси, закони, вони набувають правового статусу, але, водночас, потребують філософського усвідомлення, що передбачає аналітичну діяльність, тобто – критичне дослідження понять, тверджень, підстав та аргументів, які узасадничують дії журналістів, актуалізуючи такий етичний принцип, як обов’язок відповідальності. Це дає змогу, дещо перефразувавши вислів відомого німецького філософа і соціолога, сказати, що журналіст повинен писати так, щоб наслідки сказаного не стали на заваді продовженню життя на землі. Тобто діяльність журналіста має бути морально досконалою.
У сучасній етиці можна вирізнити три групи теорій, яким відповідають три головних підходи до визначення морально досконалої дії. Згідно з деонтологічним підходом, доброю вважається дія, здійснена згідно з існуючими нормами. Консеквенціальний підхід уважає доброю дію, що спричиняє найкращі соціальні наслідки. Врешті, деонтологія вимагає від вчинку, щоб він був спрямований на моральне вдосконалення громадських, професійних та особистих чеснот.
У засягу журналістської деонтології також перебувають стосунки між журналістом і авдиторією, які можна досліджувати і вивчати за чотирма головними моделями:
патерналістичною (у якій журналіст – професіонал, навчитель, наставник, архитипально визначається як батько);
інструментальною (у ній журналіст керується не духовними потребами, а матеріальними інтересами);
актуалістичною (де журналіст – це дослідник-аналітик, який володіє логікою асоціацій, історичних екскурсів);
доброчесних взаємин (журналіст у цій моделі – щирий, відвертий, правдивий співрозмовник, який бачить в адресантові рівноправного партнера діалогу).
У суспільстві, що розвивається, важко передбачити усі можливі наслідки дій, слів, вчинків (до того ж існує цілком зрозуміла тенденція до релятивізації деонтологічних принципів). За цих умов особливого значення у журналістиці набуває етика слова, мови, норм, принципів, законів, етика ведення дискусій, інтерв’ю, етика збору та використання інформації, етика обов’язку та ін.
Журналістська деонтологія обов’язково має стати складовою сучасної журналістської освіти, залишаючись водночас у силовому полі сучасної філософської етики. Системних досліджень у цій галузі філософської журналістської етики сьогодні немає. Проте практичні проблеми, з якими щодня стикаються журналісти, потребують не лише артикуляції несумісних точок зору, але й повно ціннішого обґрунтованого діалогу (як двостороннього морально-етичного осмислення подій, вчинків та ін.), який неможливий без ґрунтовного філософського узасадничення. Теоретична розробка журналістсько-етичних питань набуває особливої актуальності в часи серйозних соціально-політичних, культурно-історичних, економічних, цивілізаційних зрушень, коли визначаються засади журналістики майбутнього.
Основне завдання курсу – формування деонтологічної свідомості журналіста, а саме: систематизація уявлень про закономірності функціонування і розвитку суспільства (в контексті антономій культура/цивілізація, добро/зло, що є принциповою основою конкретних уявлень про громадянський обов’язок). Звісно, в умовах соціального, політичного, ідеологічного та наукового плюралізму систем, таких уявлень може бути безліч (Сковородинський принцип «всякому городу нрав і права» можна передовсім трактувати як приклад етичного плюралізму). Але існує низка можливих, визнаваних істинними концепцій:
збереження і розвиток людства, цивілізований прогрес і раціональна відповідь на питання про шляхи розвитку глобальних проблем людства;
визнання гуманізму концептуальною основою створення соціальних умов дотримання прав людини у повному обсягу.
Це, мабуть. Два найважливіших пункти, які наповнюють змістом виконання журналістського обов’язку в умовах сучасного інформаційного суспільства.
Вперше голосно заговорили про деонтологію в контексті журналістського фаху на міжнародному семінарі “Деонтологія журналістики в країнах, що переходять до ринкової економіки: проблеми національної інформаційної та комунікаційної політики», який відбувся в Москві 21-23 вересня 1995 року. Питання, які порушувалися на семінарі, докладно розглянув у статті «Журналістська деонтологія: підсумки, проблеми, перспективи» російський науковець Є.Прохоров. Зокрема, він вказав на те, що у рамках семінару не обговорювали зміст терміну «деонтологія», хоча кожен з учасників приймав і тлумачив його по-своєму. Наприклад, для професора Я.Засурського – це права, обов’язки, відповідальність журналіста, пов’язані передовсім з усвідомленням і реалізацією існуючих законів. Тобто, це підхід, який передбачає правову інтерпретацію деонтології. Чимало доповідачів асоціювали деонтологію із системою етичних норм (нагадаю, що етика, в перекладі з грецької, означає звичай, адже початковим регулятором поведінки було звичаєве право, тобто вкорінена через звичаї універсальна система норм. Сюди ж можна віднести і систему самовиховання через численні табу). Ще хтось у своїх міркуваннях передовсім звертався до законодавчих норм, хоча не забував і про етичні. Ще один російський дослідник Ю.Батурін вказав на вужче трактування деонтології як добірки та інтерпретації прецедентів (прецедент – від лат.praecedens (praecedentis) – той, що передує. Випадок, що стався в минулому і є прикладом або виправданням для наступних подібних випадків) на межі (і як вияв протиріч) норм законодавства й етики.
Отож, деонтологію розглядали або ж у зв’язку з однією зі сфер нормотворчості і нормозастосування (або етика, або право), або ж стосовно усієї сукупності норм (етика+право+…), або ж як область «на межі» різних норм (зокрема етики і права). І буквально «витала у повітрі», як пише про це Є.Прохоров, спроба «скласти» (підсумувати) всі ці підходи і записати за деонтологією все, що стосується характеристики обов’язків журналіста і того, що йому належить знати, вміти і робити, працюючи у ЗМІ.
Тож перевіряли різноманітні гіпотези:
а) деонтологія = етика;
б) деонтологія = право;
в) деонтологія = право+етика;
г) деонтологія = право+етика+усі інші норми, які забезпечують ефективне виконання оптимально сформованої інформаційної політики.
Такий аналіз покликаний був актуальною потребою побачити цілісну систему різноманітних норм, які забезпечують гідне виконання усього обсягу обов’язків, що розглядаються як професійний обов’язок загалом. Звісно, тут варто враховувати всі історичні факти. Є.Прохоров слушно звертається до спадщини І.Бентама, який зазначав, що «приватна етика і мистецтво законотворчості ідуть пліч-о-пліч, оскільки мають одну мету - щастя». «І якщо, за Бентамом, - зазначає Є.Прохоров, - завдання деонтолога надати соціальним мотивам усієї сили мотивів особистих, то очевидна потреба ширше тлумачити поняття «деонтологія». Не випадково Бентам вказує: «Основа деонтології – принцип користі, інакше кажучи, це означає, що той чи той вчинок є добрим або поганим, гідним або негідним, таким, який заслуговує на схвалення або ні, залежно від його тенденції до збільшення або зменшення суми людського щастя». П.Покровський головну ідею бентамової «Деонтології» вбачає у потребі вказати, особливо наголосити на тому, що варто пов’язувати особисті і суспільні інтереси, а втручання закону потрібне тому, що егоїзм людей надто сильний, щоб вони керувалися тільки моральними спонуками.
На відміну від тих «нормативних матеріалів», які так чи інакше можна кодифікувати (тобто, етичні, правові стосунки, управління, ділові взаємини, адміністративна і військова субординація, дружні чи родинні взаємини), деонтологічні правила охоплюють дуже широке коло обов’язкового. Тому слушно спеціалісти звертаються і до етичних норм, і до інтелектуальних можливостей, і до світоглядних позицій, і до душевних якостей, - і це попри власне етичні, правові, адміністративні та інші норми. Але, з усього сказаного випливає, що так званої «загальної» деонтології бути не може. Застосування поняття «деонтологія» як синонімічного двійника для поняття «етика», «право» чи для характеристики їх зв’язку (етика+право) мало що дає, а от для характеристики системи знань про обов’язкову поведінку спеціаліста в конкретній сфері соціальної практики і потрібних для якнайкращого виконання обов’язку знань, норм поведінки та ін. виявилося нагальним і дедалі частіше застосовуваним (у медицині, судочинстві, охороні порядку, а отже а в журналістиці). Отож справедливою є думка про те, що деонтологія як система вимог, норм, принципів обов’язкової професійної поведінки, а згодом і як навчальна і наукова дисципліна складає систему наукових знань про обов’язок і норми обов’язкової поведінки людей в реальній суспільній практиці. Аби уникнути труднощів із визначенням «складу» деонтології і побачити її самостійною дисципліною, а не лише одним із розділів етики, варто звернутися знову до системи знань давнини. Коли ми сьогодні чуємо про епічне бачення світу, варто не забувати, що потреба такого цілісного бачення виникла значно раніше, нею керувалися оратори, історики давнини (це своєрідний синкретичний енциклопедизм). Це був час, коли уявлення про обов’язкові норми поведінки були нероздільні (цілісні). Скажімо, Сократ, як і Конфуцій, мораль і право вважають єдиним цілим. Можемо спостерегти, що і на Сході, і в Давній Греції початково єдиними були філософія, етика, право. І саме у своїй неподільності вони давали людям цілий комплекс практичних настанов.
Аристотель, який запровадив у науку термін «етика», розмістив її між вченням про душу і вченням про державу, а метою вважав формування доброчинного громадянина. Політика, право і етика складали цілісну «філософію про людське», яка давала уявлення про «правильну норму» і про вчинки у всіх названих сферах діяльності людини досконалої.
Тож , очевидно, варто додати до переліку синонімічних структур поняття деонтологія такого терміну, як мораль
д) деонтологія = мораль,
оскільки часто постає потреба говорити не про етичний, правовий, а про моральний вчинок.
Повернімося до філософських міркувань Аристотеля, згідно з якими стану повної досконалості може досягти лише громадянин полісу, який володіє особливими рисами характеру – чеснотами. Чесноти він розділив на два види: діаноетичні (мисленнєві або інтелектуальні) і етичні (моральні). Мисленнєві увібрали в себе розумність, або мудрість, і розсудливість, практичну мудрість, набуту через навчання. Моральні – чесноти волі, характеру, етоса; серед них – мужність, поміркованість, щедрість, правдивість та ін., які виробляються завдяки вихованню. Практичну розумність у цьому контексті можна вважати головною чеснотою, оскільки вона об’єднує інтелектуальну і практичну сфери і становить підґрунтя цілісної особистості. Брак хоча б однієї із зазначених чеснот спричинює недосконалість усього характеру. Наявність чеснот є необхідною передумовою успіху у будь-якій сфері людської діяльності. Суспільство, яке нормально розвивається, віддає кожному громадянинові належне і в такий спосіб виховує чесноти. Кожна чеснота є «золотою серединою» між двома крайнощами – вадами (про поміркованість у всьому і відвагу бути чесним перед собою говорили також Горацій, Конфуцій та ін.), скажімо, мужність, за Арістотилем, – це золота середина між нерозсудливістю та боягузтвом, між страхом і відвагою. Окремо говорить він і про громадянську відвагу, яка найбільше подібна до власне мужності, яка походить від доброчинності, бо «мужнім варто бути не з примусу (зовнішнього, тиснучого – Авт.), а тому, що це прекрасно (вільний вибір – Авт.)» (EN ІІІ 11, 1116b). В сенсі сучасних деонтологічних міркувань про журналістську діяльність поняття «громадянська відвага» особливо актуальне, оскільки торкається таких важливих чинників журналістської практики, як: відвага бути чесним перед собою і своєю авдиторією, відвага говорити правду і тільки правду, відвага протистояти зовнішньому тиску (владному зокрема, якщо це порушує право громадян знати правду), обов’язок відповідальності за кожен професійний вчинок (по суті, та ж практична розумність), розумна, виважена толерантність без запобігання і лизоблюдства. Тобто сучасна журналістика мала би бути також зорієнтованою на всеохопну доброчинність через якісне мислення і просвітлене слово, що вказувало б на моральну досконалість ЗМІ.
За Арістотилем, добрий вчинок – це вчинок людини, яка прагне моральної досконалості, здійснений згідно з власною природою. Доброчесна людина діє справедливо або стримано не тому, що її зобов’язує закон, а тому, що вона щиро прагне так діяти. Внутрішня потреба діяти гідно (це і результат освіти, і самоосвіти, і виховання, і самовиховання через усвідомлення потреби і щастя (згідно з Арістотилем) жити і діяти саме так, і досвіду (приватного, осмислення досвіду попередників, сучасників, найближчого оточення, історичного досвіду спільноти)) – це і є чи не найважливіший деонтологічний аспект творчої діяльності професіонала.
Аристотель мав чимало послідовників і не лише свого часу. Аристотелівську традицію у дещо модифікованому вигляді сприйняло середньовічне християнство, і вона помітно вплинула на всю західну культуру. Теологія протиставила античному розумінню справедливості (віддавати кожному згідно з заслугами) принцип доброго ставлення до всіх людей, пов’язаний з ідеалом християнської любові (люби ближнього свого як самого себе). До числа чеснот увійшли покірливість і милосердя. Для християнської етики найхарактернішим стало різке протиставлення низьких емоцій і волі, що осяяна благодаттю; звідси стійкий мотив переборення низьких емоцій у християнській дидактичній літературі.
Як найважливішу етичну концепцію доби Просвітництва слід розглянути систему поглядів Еммануїла Канта, який вважав, що будь-які людські бажання пов’язані з особистими інтересами, і тому лише раціональне рішення є вільним. Моральність не може базуватися на примітивних бажаннях, групових інтересах або критеріях ефективності, а мусить узасадничуватися у людському розумі. Кант сприйняв християнську схему морального вчинку, замінивши благодатну волю на просвітницьке ratio. Добродійна людина чинить добре тільки тому, що це правильно. Формальні засади раціональної етики Кант формулює у вигляді загального принципу категоричного імперативу, закликаючи діяти тільки згідно з такою моральною максимою, яка може стати універсальним моральним законом. Кантівське розуміння доброго вчинку принципово відрізняється від аристотелівського: негативним ставленням до емоційної сфери (емоції треба переборювати як вияв егоїстичної природи людини); уявленням про моральний конфлікт між розумом та емоціями як необхідну умову ідеального морального життя (на відміну від аристотелівського уявлення про стан досконалості); зменшенням моральної ваги чеснот на користь універсальної раціональної доброчесності.
Повертаючись до доробку І.Бентама, варто зауважити, що в контексті теорій моральних вчинків, його теорію моралі можна назвати утилітаризмом (прагнення з усього мати зиск, практицизм, принцип вигоди). Власне Бентамівський утилітаризм – це історично перша і найпоширеніша консеквенціальна теорія, згідно з якою – найкраща дія – це дія, що спричиняється до найбільшого блага найбільшого числа людей. Щоправда благо Бентам трактує з позицій гедонізму давніх епікурейців: задоволення –це благо; страждання – це зло. Відповідно, невирішеною залишається проблема: якщо задоволення – це благо, то хто, для кого і якою ціною його здобув, для кого задоволення – благо, і для кого це благо – зло? А ще Сенека казав: „Живе той, хто багатьом приносить користь” (Лист LX, 3). Марк Аврелій також закликав співвідносити осмислення сучасних реалій з „благочестям і справедливістю”. Отож на філософському рівні теорія Бентама – двоїста і в ній відсутні абсолютні правила, які не можна порушувати, а також не взято до уваги віддалені у часі наслідки дії.
Ще одним з розповсюджених нині поглядів на морально-етичну проблематику можна назвати наївний релятивізм. Згідно з цим поглядом поняття про добро і зло мають відносний характер, змінюються залежно від змін у суспільстві (це уже в засягу культурного релятивізму) або залежно від потреб особистості (індивідуалізм), що також є своєрідною формою релятивізму, оскільки найчастіше індивідуалісти розглядають традиційні чесноти і обов’язки як надмірні вимоги. Вони погоджуються: добре, якщо людина справедлива, співчутлива, мужня, але й людина пихата, зверхня, підла не викликає їхнього осуду.
Це, так би мовити, загальні, „довідкові” уявлення про предмет деонтології, але вони дають підстави зробити такі два висновки:
Деонтологія (не як термін, предметно-змістовно) виникла як своєрідне знання про належну моральну поведінку ще у давнину. Згодом це цілісне знання науки розпалося на низку самостійних наукових сфер, його доповнили і збагатили релігійні мислителі і філософи. Але це була саме та наукова сфера, яка охоплювала дидактичною настановою обов’язкового морального росту, самовдосконалення і самодисципліни задля кращого майбутнього усієї людської спільноти і кожного ближнього зокрема.
Існує певна внутрішня потреба „повторного синтезу” – потреба цілісного уявлення про обов’язок, потребу і норми відповідної поведінки як цілісної системи принципів і правил діяльності. Визначаючи деонтологію, ми визначаємо й сферу її дії. (Сьогодні відомо, завдяки М.Петрову і його книзі «Питання хірургічної деонтології» (1956р.) про медичну деонтологію, до речі, у медицині цей термін застосовується чи не найчастіше і не лише стосовно загальної лікарської практики, а й специфічно щодо кожної лікарської спеціальності: терапевт, уролог та ін. У Києві в 1988 році автори Горшенєв В., Бендік І. видають „Юридичну деонтологію”. У 1994 році побачила світ „Поліцейська деонтологія” В.Кукушкіна). І це ще раз підтверджує думку про те, що „загальної” деонтології бути не може. Вона як суб’єктивована теорія переносить об’єктивні закони тієї чи тієї сфери діяльності у площину „обов’язковості” професіонала. Стосовно журналістики, журналістської науки і практики, то Є. Прохоров слушно зауважує, що вони „принципово не відрізняються характером усвідомлення і способом виявлення своїх деонтологічних проблем. Поняття „деонтологія” в науково-журналістське середовище щойно проникає та ще й у нетривких і різних у різних спеціалістів значеннях, а в середовищі журналістів-практиків і зовсім не вживається. Водночас змістовно проблеми журналістської деонтології – навіть понятійно невизначено і, звісно, роздрібнено – хвилювали раніше і чимраз гостріше продовжують хвилювати журналістську спільноту”.(с.37)
Лекція 2
Деонтологічна свідомість журналіста. Моральний тип мислення.
(Комунікативний аспект)
Деонтологічна свідомість журналіста в контексті журналістського професіоналізму.
Сполучні ланки деонтологічної свідомості.
Деонтологічні вимоги як закон внутрішній. Каталог деонтологічних вимог.
Моральний тип мислення.
Векторна модель комунікування. Комунікативна піраміда. Внутрішній діалогізм тексту. Якісний діалог.
Морально-етичне спрямування журналістики/публіцистики.
Поняття правдивості журналістського матеріалу. Спільне шукання істини.
Інтерактивність мовних актів. Слухати і чути.
Нині у світі відбувається зміна людських орієнтирів, де мамонізм витісняє духовність. Через злоякісну пропаганду відбувається підміна понять і зло вирівнюєть з добром. Такі аномалії продукують хибні ідеї, сіючи поміж людей зневіру, сум’яття та песимізм. Журналістика у таких суспіль-політичних, соціально-культурних, економічних знедуховлених умовах починає втрачати дух „доброї новини“ і чимраз більше грузне у сенсаційності, аморальності та дешевизні.
Саме через засоби масової інформації відбувається виховання свідомості громадянського суспільства. На жаль, сьогодні вони втратили цю функцію, замінивши її на функцію вироблення інформаційного продукту для швидкозасвоєння. Світоглядна сфера, за якою мають наглядати передовсім журналісти, поступилася організаційній та технологічній. Здається, що вже немає виходу, але ж будь-який лабіринт десь починається, щоб там і закінчитись. Таким початком, архе, має стати мораль, відновлена в людині, а відтак і у людській спільноті. ЗМІ повинні вникнути в свою деонтологічну свідомість і на перше місце своєї діяльності поставити закон внутрішній, який є основою людських прав і свобод.
Ще Арістотель казав, що добрий вчинок – це добровільний вчинок, який зробила людина з прагнення моральної досконалості. Саме таким прагненням має керуватися журналіст у своїй діяльності. Оскільки всі чесноти модифіковані у християнській практиці, то це наглядний приклад деонтологічного виховання людини пера. Саме Біблія, як книга книг, має стати першим „кодексом честі“ на письмовому столі журналіста. Сучасний інформаційний світ настільки неправдивий і корисливий, що лише справжні християнські цінності можуть його зрівноважити, а зрівноваживши, врятувати. Місія журналістики тут першочергова.
Абсолютна істина не потребує доведення і не потребує захисту, але вона потребує проголошення. Однак більшість сучасних ЗМІ намагається дещо спотворити цю ж таки істину, маніпулюючи масовою свідомістю. Ці медійні акумулятори думок вміло надиктовують громадськості свою політику і в такий спосіб сприяють загостренню процесу інформаційної війни. Звідси випливає, що результат цієї „гри“ залежатиме від світоглядної позиції журналіста, морально оціночна основа якої формує власні мірила добра і зла, а відтак і вселюдські важелі милосердя, справедливості та доброчестя. Особиста визначальна основа є підґрунтям для журналістської добросовісності, яка своєю чергою формує деонтологічну свідомість самого журналіста.
Деонтологічна свідомість журналіста покликана в будь-який момент очистити журналістський професіоналізм від маскування під журналістику, від джинси та злоякісної пропаганди.
Про моральність і ділові якості, призначення й обов’язок журналіста, про значення цієї професії в громадському житті суспільства розмірковував ще М.Ломоносов у трактаті „Про професію журналіста“ (див. Москаленко А., Губернський Л., Іванов В. Основи масово-інформаційної діяльності, с.180-181). Він наголошував, що журналіст зобов’язаний завжди об’єктивно й точно викладати факти, що його слово – надзвичайно відповідальна справа. Цей трактат написаний з передових позицій того часу, але те повчальне, що стосується морального обличчя журналіста, актуальне і сьогодні:
Той, хто береться повідомляти нове, мусить наперед зважити свої сили, бо він береться за працю важку й надзвичайно складну. Журналіст має схопити в явищі нове й суттєве, говорити про яке треба із знанням справи.
Щоб бути в змозі винести присуд щирий і справедливий, треба звільнити свою думку від будь-якого упередження.
Прислухатися до колективної думки фахівців з даного питання, сукупні знання яких значно більші, ніж відомості, які має журналіст.
Журналіст не повинен поспішати засуджувати наукові гіпотези – це прагнення, що дають нам можливість досягти знань, до яких емпіричним шляхом дійти неможливо.
Журналіст мусить пам’ятати, що найбільш безчесним для нього є крадіжка у кого-небудь із своїх колег висловлюваних ними думок і суджень, привласнення їх собі.
Журналісту дозволяється заперечувати те, що в його очах підлягає запереченню. Він не повинен вважати, що незрозуміле і невияснене для нього є таким самим і для фахівців.
Журналіст ніколи не повинен бути високої думки про самого себе, про свою зверхність над людьми, про свій авторитет і якісь з своїх суджень.
„Професія журналіста, –читаємо у підручнику, – це, так би мовити, професія професій. Журналіст не синоптик, але часто він передбачає і навіть „робить” погоду, піднявши на щит слави чи на вила до цього часу невідоме ім’я, розкривши тисячам людей його чесноти чи його ганьбу. Журналіст не геолог, але в чомусь ці професії схожі: завжди в дорозі, завжди в шуканнях. І обидва проникають у глибини: один – землі, інший – справ і думок людей“. Справді, шлях журналіста, починаючи зі студентських років, - це щоденна праця, праця і ще раз праця. Це виснажлива робота, яка вимагає сміливості і принциповості, енергійного оптимізму і чистого розуму, комунікабельності і відданості справі, обов’язку і морального виховання, а ще – професіоналізму. Вміння виконувати свою справу блискуче з точки зору громадянського обов’язку і морального закону – ось суть деонтологічної свідомості журналіста.
Жоден людський учинок, а тим паче жоден акт комунікації просто не міг би отримати морального виміру, якби на передбачалося, що людина (журналіст) здатна усвідомлювати їх внутрішню проблематику, співвідносити їх з власним уявленням про добро і зло, належне і справедливе, з голосом власного сумління. Поза свідомістю, отже, мораль не існує, бо вона – це не лише втілення певних учинків та дій, а й феномен сама по собі. По-друге, мораль як така – це в будь-якому разі характеристика певних людських учинків, поведінки, людської активності загалом. Там, де всього цього немає, - не випадає взагалі говорити про мораль. І, по-третє, - мораль виникає та існує в контексті тих чи тих людських взаємин, взаємодії людини з природою, культурою тощо. Журналістська мораль саме в цьому й виявляється, бо стосунки „журналіст - авдиторія” – це комунікація у сфері морально-практичного людського досвіду, що виокремлюється зі сфери моральної, а відтак і деонтологічної (обов’язок, відповідальність, справедливість, честь і гідність, совість і сором тощо) свідомості. Щодо моральної відповідальності. То тут журналіст має свободу дії, вибору і волі; вчинок як елементарну форму моральної діяльності; співвідношення власної мети і засобів діяльності, мотиву і впливу на авдиторію. Щодо моральних взаємин, то він повинен підтримувати в собі моральну сутність комунікування, відкритості, діалогічність спілкування, толерантність, повагу і спів розуміння, і врешті-решт – етикет і культуру спілкування зі своєю авдиторією, не забуваючи про фактор дієвості впливу. Усе це ми можемо виокремити як сполучні ланки деонтологічної свідомості і зобразити у такий спосіб: