Растреллі варфоломій

(1700—1771) — видатний російський архітектор, італієць за походженням, син скульптора Растреллі — інтерпретував у своїй творчості естетичні принципи бароко. Розквіт таланту архітектора пов'язаний з 1740—1750 рр. У цей період були створені Зимовий палай, і палац Воронцова у Петербурзі, Великий палай, у Петергофі, Єкатерининський палай, у Царському Селі, Марийський (Царський) та Кловський палаци й Андріївська церква у Києві. Характерними ознаками творчості архітектора були пластич­на виразність форми, широке використання скульптури, пріоритет білого, синього і золо­того кольорів, тяжіння до пишності та ба­гатства декору.

Андріївська церква

ДІО (1508—1580) — архітектором, який створив велику кількість різноманітних споруд в Італії.

XVII — перша половина XVIII ст. пов'язані з утвердженням абсолютної монархії у багатьох країнах Західної Європи, складними процесами протиборства прогресивних і реакційних тенденцій, що зна­ходили своє відображення у мистецтві архітектури. Стрімкий та яск­равий процес розвитку зображального мистецтва зумовив потребу «удосконалення» професійної освіти, і як наслідок цього в країнах Західної Європи, передусім у Франції, відкриваються академії живо­пису, скульптури та архітектури.

Цікаві пошуки, що відбуваються на зламі XVII—XVIII ст. у ме­жах архітектурного мистецтва, зумовили появу кількох напрямів, серед яких найпоказовішими є бароко, рококо та класицизм.

Бароко (від італ. Реrola Вагоссо — перлина чудернацької форми) як напрям архітектурного мистецтва вражав своєю помпезністю, ускладненою конструкцією, великою кількістю прикрас, контрастни­ми формами, значною емоційною насиченістю. Він сприяв уславлен­ню і підтримці абсолютизму (Версальський палац у передмісті Парижа) та влади католицької релігії (церква Санта Марія делле Вітторія у Римі).

Яскравим представником бароко у російській архітектурі був В. Растреллі — автор Зимового палацу у Петербурзі, Єкатерининського палацу в Царському Селі та ін.

Казанський собор

Успішно працювали у межах класицизму архітектори А. Ме-ленський (1766—1833), який створив церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, та В. Беретті (1781—1842), за проектами якого були зведені університет та інститут шляхетних дівчат у Києві.

Модерн виникає як архі­тектурний напрям на зламі XIX—XX ст., коли складна ситуація для майстрів архітектури була пов'язана з пошуками нових прийомів, елемен­тів і конструкцій. Цей напрям відрізнявся підкресленим естетизмом при трактуванні утилітарних деталей, композиційною дисципліною, за­хопленістю романтичними мотивами, поєднанням складних архітектур­них форм з орнаментальним декором, кольоровим панно, використанням нових будівельних матеріалів — металу, бетону та кераміки.

Яскравими взірцями модерну вважаються школа мистецтв у Глазго (архітектор Ч. Р Макінтош),

ГОРОДЕЦЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ ВЛАДИСЛАВОВИЧ

У863—1930) — видатний український архітектор. Його художній доробок є яскравим взірцем поліспрямованості в ар­хітектурі. У процесі створення Державного музею українського об­разотворчого мистецтва він спирався на естетичні засади неокласи­цизму; так званий «будинок Городецького», або «будинок з химера­ми», було створено у річищі модерну. Миколаївський костьол архі­тектора репрезентує неоготику, тоді як у караїмській кенасі (Будинок актора) відтворювалися традиції мавританської архітектури.

Ярославський вокзал у Москві (архітектор Ф. Шехтель), будинок Міла у Барселоні (архітектор А. Гауді).

У Києві у стилі модерн створені будинок Держбанку (архітекто­ри О. Кобелєв та О. Вербицький), «будинок Городецького» (архітектор В. Городецький), Бессарабський критий ринок (архі­тектор Г. Гай).

Модерн, у свою чергу, породив багато цікавих напрямів, серед яких необхідно виділити раціоналізм — явище у мистецтві архітек­тури, пов'язане з ім'ям видатного французького архітектора і теорети­ка Ле Корбюзьв (1887—1965), який вводив нові архітектурні прийоми (стрічкові вікна, відкриті опори в основі будинку тощо) і створював різноманітні архітектурні споруди як у себе на батьківщині — будинок швейцарських студентів у Парижі, так і за її межами, зокрема в Індії (музеї та житлові споруди у м. Чандигарх).

Процеси, що відбуваються в архітектурі наприкінці XIX — XX ст., яскраво свідчать, що розвиток цього виду мистецтва безпосередньопов'язаний з проблемами науково-технічного прогреї у Винахід залізобетону та його різновидів (газобетон, пінобетон тощо), вдосконалення будівельної техніки, залучення алюмінієвих і пластикових конструкцій привели до виникнення напрямів функціоналізму та конструтивізму,

яскравим взірцем яких стає феномен американських хма­рочосів (архітектори Р. Шрив, Харрісон, Р. Худ та ін.).

Архітектурне мистецтво XX ст. у країнах СНД представлено університетом на Воробйових горах та Київським вокзалом у Москві, Палацом спорту у Санкт-Петербурзі, Будинком торгівлі у Ташкенті, сучасними житловими будинками та офісами тощо.

Сучасна українська архітектура асоціюється з палацом «Україна», Палацом спорту, Українським Домом, Будинком ху­дожника, Будинком кіно, аеропортом «Бориспіль» та ін.

Скульптура

Скульптура - вид мистецтва, пов'язаний зі створенням об'ємних художніх форм у реальному просторі.

Давньогрецька скульптурна група «Лаокоон»

Саме тому скульптор спирається на прак­тику пластики та моделювання, які необ­хідні йому для відтворення об'ємності фігури чи предмета.

Мистецтво скульптури вибирає своїм об'єктом переважно людину, іноді — тварину (тоді виникає анімалі­стичний жанр) і значно рідше — натюрморт чи пейзаж. Виходя­чи з цього виділяють два основних роди скульптурного мистецтва:

Скульптура

Кругла скульптура — це тривимірний об'ємний витвір, що зумовлює необхідність дотримання реальних пропорцій зображува­ного і містить такі різновиди: статую, групу статуй, бюст тощо. Кругла скульптура передбачає огляд з різних кутів зору.

Рельєф — рід скульптурного мистецтва, що розташовує об'ємне зображення (групи людей, пейзаж) на лінії, перпендикулярній до площини. У свою чергу, рельєф поділяють на барельєф — плескате зображення, що ледве виступає над площиною, та горельєф — скульптурне зображення, яке на половину свого об'єму знаходиться над поверхнею. Існує ще один варіант рельєфу, що зустрічається досить рідко, — так званий заглиблений рельєф, коли зображення залишається на рівні площини,а вирубуються тільки його зовнішні контури. Рельєфні зображення використовують при художньому оформленні стін будівель і постаментів пам'ятників.

За своїм змістом та функціями скульптура поділяється на мо­нументальну — пам'ятники, статуї, рельєфи, що безпосередньо пов'язані з архітектурою і пейзажним середовищем; станкову, яка має камерний характер і представлена жанром портрета; деко­ративну, що виконує функцію художнього оформлення будівель, парків, вулиць, майданів міст.

Під час створення скульптурного образу необхідно враховувати матеріал і техніку виконання, освітлення, яке підкреслювало б пластичні якості скульптури, а також ритмічну композицію твору, що може бути статичною і динамічною. Отже, скульптору слід дотримуватися всіх цих моментів для досягнення художньої виразності та емоційної насиченості свого творіння.

Сприйняття скульптурного образу відбувається завдяки коловому огляду. Зміна ракурсів, позиції огляду відкривають в об'ємному зобра­женні різні його грані.

Скульптура — один з найдавніших видів мистецтва, що бере свій початок з глибини століть. Розвиток скульптурного мистецтва пов'язаний з культурами Стародавніх Єгипту, Ассирії та Вавилону. Митці цих держав володіли обома скульптурними родами і як матеріал в основному використовували вапняк, після чого скульптурне зобра­ження розмальовували різнобарвними фарбами.

Всесвітньо відомі шедеври давньоєгипетської скульптури — ста­туя переписувача Каі і портрет цариці Нефертіті, а також рельєфні зображення скульптурного мистецтва Вавилону та Ассирії.

Надзвичайно важливий етап у розвитку скульптури — мистец­тво Стародавньої Греції, яке і сьогодні вражає своїми блискучими взірцями. Головна мета давньогрецьких майстрів скульптури полягала в створенні образу прекрасної і гармонійної людини.

Саме тому митці Стародавньої Греції активно використовували у своїй творчій практиці основні жанри скульптурного портрета: по­бутовий, ню (оголений) та анімалістичний.

Скульптори Стародавньої Греції, серед яких передусім слід згада­ти імена Мірона, Поліклета, Фідія та Олександра, об'єктами своїх творів роблять як героїв міфів — статуї Афіни та Зевса (скульптор), Афродіти (Венери) Мілоської (скульптор Олександр), Н'іки Самофракійської (скульптор невідомий), так і звичайних людей — статуя Диско­бола (скульптор Мірон), «Дорифор» та «Діадумен» (скульптор Поліклет). Слід зазначити, що у давньогрецькому мис­тецтві існували як одиничні скульптури, так і скульптурні угруповання, серед яких найбільш відомою була скульптурна гру­па, створена Атенодором, Полідором та Агесандром, що зображала Лаокоона (жерця бога Аполлона) та двох його синів, які гинуть у боротьбі зі зміями (І ст. до н. є.). Страждання ніяк не спотворює обличчя Лаокоона, не порушує загальної Ніка фракійська гармонії образу і блискуче передає відчуття внутрішньої свободи героя.

Подальший розвиток мистецтва скульптури відсилає нас до куль­тури Стародавнього Риму. Великої популярності тут набуває скульп­турний портрет, створення якого було пов'язане з релігією римлян і надзвичайно розвиненим у них культом пращурів, яких увічнювали у скульптурних зображеннях. Поступово римські митці починають ство­рювати скульптурні портрети, серед яких передусім зображуються видатні особистості (імператори, філософи, матрони), і намагаються добитися схожості з оригіналом.

В епоху середньовіччя скульптура активно взаємодіє з архітекрурою, адже у багатьох країнах Європи готичні храми були прикрашені скульптурними зображеннями, що передавали напружене духовне життя. Цей принцип у подальшому буде цікаво використаний при спо­рудженні Собору Паризької Богоматері.

Надзвичайне піднесення мистецтва скульптури пов'язане з іта­ лійським Відродженням. Скульптурні твори Донателло (1386-1466) — статуї пророка та полководця Гаттамелати — і особ­ливо роботи Мікеланджело Буонарроті — «Вакх», «П'єта» — є шедеврами світової скульптури.

Важливе місце у спадщині Мікеланджело посідає і поетична творчість. Вірші та сонети, що були написані ним, зайняли гідне мі(;це поряд з шедеврами поезії доби Відродження. У поетичній формі Ци Фідій -(1475—1564) — видатний італійський скульптор, живописець, архітектор, поет, один із титанів доби Відродження. У творчості Мікеланджело простежується тяжіння до синтезу видів зображальною мистецтва, найяскравішими взірцями поєднання живопису, скульптури та архітектури у спадщині митця є Сікстинська капела у Витикані та гробниця Медичі у Флоренції. Мікеланджело мав величезний вплив на процес спорудження собору св. Петра (Ватикан). За його моделлю було збудовано купол цього найбільшого у світі храму, де знахо­диться одна з перших визначних скульптурних робіт майстра — «П'єта» («Оплакування Христа»).

Творчість Мікеланджело — блискучий приклад синтезу архітек­тури, скульптури та живопису, яскравим взірцем якого була гробниця сім'ї Медїчі. Кращі статуї гробниці — це скульптура Мойсея та фігури двох скутих рабів, один з яких розриває пута, а другий, не витри­мавши випробувань, вмирає. Проте навіть переможений герой в ін­терпретації великого Мікеланджело сприймається як сильна і пре­красна особистість.

У творчості цього скульптора домінує мімесистичний підхід, який яскраво виявляється і у більш метафоричних роботах великого митця, зокрема у його скульптурних зображеннях «Ранок» і «Вечір». Ці твори Мікеланджело несуть глибинне смислове навантаження і сим­волізують загальнофілософські поняття «смерті» та «народження».

Твори провідних митців італійського Відродження мали значний вплив на подальший розвиток мистецтва скульптури у країнах Східної Європи. Так, у XVI ст. в Україні набуває великої популярності скульптор.

КЛОДТ ПЕТРО КАРЛОВИЧ

(1805—1867) — російський скульптор, послідовний інтерпретатор естетичних принципів високого класицизму. Його творча спадщина була безпосередньо пов'язана з процесом містобудівництва і мала величезний вплив на процес ство­рення архітектурного ансамблю Петербур­га. Він спеціалізувався на жанрі скульп­турного портрета, зокрема на його ані­малістичному різновиді. У період між 1848—1853 рр. митець створив свої найвідоміші роботи: чотири бронзові групи приборкувачів коней на Аничковому мосту, пам'ятник байкарю І. А. Крилову у Літньому саду в Петер­бурзі та пам'ятник князю Володимиру в Києві (у співавторстві). Роботам Клодта притаманний «відвертий» («Прибор­кання коня») і «прихований» динамізм (пам'ятник І. Крилову) форми.

Бароко.

Виникнення цього напряму пов'язано з XVI — XVII ст. Йому притаманне зовнішнє вираження людської пристрасті, що знайшло своє втілення у творчості ДЖ. БЕРНІНІ (1598—1680), зокрема в його відомих роботах — статуї «Давид» та фонтані «Чотирьох рік». Працюючи над статуями фонтана, що символізували собою чоти­ри ріки світу: Ганг (Азія), Ніл (Африка), Дунай (Європа) та Ріодела Плата (Південна Америка), скульптор, безперечно, відштовхувався від скульптурних фігур Мікеланджело, що прикрашали гробницю Медічі. Проте це ніяк не зменшує значення творчості Д. Берніні, який багато зробив для розвитку мистецтва скульптури.

Класицизм у мистецтві скульптури набуває поширення у XVIII ст. Йому притаманні раціоналістичне начало, суворість і витриманість форм. Відомими представниками цього напряму були Ж. А. Гудон (1741— 1828) — автор статуї Вольтера і Е. Фальконе (1716—1791),

РОДЕН РЕНЕ ФРАНСУА ОПОСІ

(1840—1917) — видатний французький скульптор. Характерною особливістю творчості була філософсько-психологічна орієнтація, звернення до загальнолюдських смисложиттєвнх проблем. З 1880 р. у творчості Родена розпочався най­продуктивніший етап. У цей період митець створює свої визнані шедеври: композицію «Брама пекла», в структурі якої особливе місце посідає скульптура «Мислитель», що сприймається як абсолютно самостійний художній витвір, «Поцілунок» і пам'ятник «Громадяни міста Кале». «Брама пекла» та «Громадяни міста Кале»— це яскраві взірці інтерпретації в скульптурному мис­тецтві естетичних категорій трагічного і героїчного який створив пам'ятник Петру І, так званого «Мідного верш­ника».

Однією з найяскравіших постатей скульптурного мистецтва XVIII ст. в Росії був М. Козловський (1753—1802) — автор відомих творів «Геркулес на коні», «Яків Долгорукий, який розриває царсь­кий наказ» і славнозвісної статуї, що прикрашає Великий каскад фонтанів у Петергофі — «Самсон, який роздирає пащу лева». Ці твори та роботи інших митців розвивали кращі традиції європейського класицизму.

Говорячи про скульптурне мистецтво XIX ст., не можна не зга­дати його цікаві вияви у російській та українській скульптурі того часу: пам'ятники Кутузову та Барклаю-де-Толлі, виконані скульптором Б. Орловським (1796—1837); пам'ятник Рішельє в Одесі (скульп­тор І. Мартос і архітектор О. Мельников); пам'ятник Володими­ру Святославичу (скульптори П. Клодт, О. Тон, В. Демут-Ма-линовський), пам'ятник Богдану Хмельницькому у Києві (скульп­тор М. Мікешин); пам'ятники І. Котляревському та М. Гоголю у Полтаві (скульптор Л. Козен).

Розвиток скульптурного мистецтва останньої третини XIX ст. був пов'язаний з іменами К. Меньє (1831—1905), який створив багато цікавих робіт (найкращим вважається його твір «Антвер­пен») та О. Родена. Саме їм скульптура XIX ст. зобов'язана своїм розвитком і визнанням.

Роден розпочав принципово новий етап в історії скульптурного мистецтва, заперечуючи традиції академічної скульптури. Хронологіч­но його художні пошуки перетиналися з формуванням імпресіоністично­го мистецтва, але фактично О. Родена можна вважати засновником експресіоністичної скульптури. З одного боку, це твердження пов”язане з особливостями світовідчуття і світосприйняття митця, його підвище­ною зацікавленістю до аналізу «пограничних ситуацій», з іншого — зі специфікою його виражальних засобів: орієнтація на ескізність, динаміч­ність форм, урахування освітлення («Бронзовий вік», «Іоанн Хрес­титель»).

В історії мистецтва XX ст. — період складний, суперечливий і водночас цікавий, пов'язаний з виникненням різних напрямів, які ви­йшли із стилю модерн. Усі ці моменти, безперечно, знаходять своє відо­браження у мистецтві скульптури, що постійно шукає нові форми, засоби та прийоми. Більш різноманітними стають матеріали: митці використо­вують не лише бронзу та мармур, а й майоліку, дерево, глину тощо.

Початок XX ст. пов'язаний зі становленням творчості українсько­го митця ІВАНА КАВАЛЕРІДЗЕ (1887—1978), талант якого розкрився як у мистецтві скульптури — пам'ятники княгині Ользі, Г. Сковороді, Т. Шевченку, Артему; погруддя Б. Хмельницького, О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Мусоргського; кілька портретів Ф. Шаляпіна, так і у мистецтві кіно. На кінематографічні шедеври І. Кавалерідзе «Злива» та «Коліївщина» величезний вплив мала його скуль­птурна творчість.

У повоєнні роки в Україні відбуваться процес розвитку монумен­тально, скульптури, у зв”язку з чим слід згадати пам'ятники О. Пушкіни та М. Лисенку (скульптор О Коваль Г. Кальченко), Ярославу Мудрому (скульптор І. Кавалерідзе)та Михайлу Грушевському (скульп­тор В. Чепелик) у Києві, а також монумент Слави у Львові, пам'ят­ники І. Франку у Львові, С. Корольову в Житомирі, С. А. Ковпаку на Сумщині, пам'ятники на честь підкорювачів космосу в Рівному, першим корабелам у Херсоні та ба­гато інших.

Важливою подією у житті Києва було спорудження багатофігурної композиції з бронзи — «Радянсь­ким громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам, розстріля­ним німецькими фашистами у Ба­биному Яру» (скульптори М. Лисенко, О. Вітрик, В. Сухенко).

Останнім часом в українському скульптурному мистецтві з'яв­ляються нові художники, які пов'язують свою творчість із станковою скульптурою (Є. Прокопов, А. Кущ та ін.).

У XX ст. провідні скульптори світу (Е. Бурдель, А. Майоль, Ш. Деспьо, Г. Голубкіна, С. Коненков, Е. Неізвєстний та ін.) дають узагальнене, символічне трактування скульптурних образів. Скульп­тура поглиблює психологічний зміст зображення, розширює можли­вості вираження у пластиці духовного життя епохи.

Існує значна кількість різновидів техніки живопису: фреска, мозаїка, олійний розпис, тампера, акварель, пастель тощо.

Фреска — живопис водяними фарбами по вологій штукатурці. Це дуже складний вид живописної техніки, оскільки він передбачає швидкість малювання і високий професіоналізм митця. Виправити вже намальоване неможливо: водяні фарби миттєво висихають, а ба­гатошаровість у фресковому живописі заборонена.

Яскравими взірцями цього різновиду живописного мистецтва є відомі фрески Софійського собору у Києві, «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі у церкві Санта Марія делле Граціє в Мілані та «Страшний суд» Мікеланджело у Сікстинській капелі у Ватикані.

Мозаїка — різновид живопису, який грунтується на своєрідному принципі «моделювання» з шматочків природного каменю чи кольо­рового скла — смальти, що скріплюються між собою за допомогою в'язкої сполуки. Так виникає зображення — мозаїчне панно.

Фресковий і мозаїчний живопис використовують переважно для оздоблення інтер'єрів культових споруд (всесвітньо відоме панно «Марія-Оранта» у Софійському соборі у Києві).

Олійний розпис — різновид живопису, який активно спирається на принцип «багатошаровості», що дає змогу створити фактурність зображення. Він набув значного поширення на межі XIV—XV ст. у країнах Західної Європи. Фарби, основу яких складають рослинні олії, під час висихання іноді темніють, що пов'язано з кольоровими особливостями грунту. Здебільшого це трапляється з темногрунтовими полотнами, тоді як білий грунт дав можливість зберегти кольорове багатство.

Тампера — різновид живопису, назва якого походить від назви фарби. Основу фарби складає яєчний жовток. В основному цю техно­логію використовували іконописці, малюючи на спеціально заґрунто­ваних дерев'яних дошках. У подальшому тамперою писали і на по­лотні, спираючись на принципи олійного живопису.

Акварель — різновид живописного мистецтва, яке використовує водяні фарби. Специфічною особливістю акварелі є її здатність до «кольорової асиміляції». Акварельна технологія передбачає малювання на папері, який може бути сухим і вологим.

Пастель — це малюнок, виконаний кольоровою крейдою. Як і акварельний живопис, пастель часто ототожнюють з графікою. її ха­рактерною особливістю є здатність створювати відчуття оксамитовості зображуваного.

Витоки мистецтва живопису сягають у глибину століть — у доісторичний період людської циві­лізації. Вони по в язані з так званим печерним розписом, зразки якого було знайдено у печерах Ласко та Кастільо (Франція), а також з кольо­ровими зображеннями тварин на скелях Сканди­навії, плато Тассилі (Африка), капової печери (Урал). Саме з цих наскельних малюнків і почи­нається формування жанрово-родової специфіки майбутнього мистецтва живопису.

Необхідно наголосити, що доісторичний печерний, а згодом і дав­ньоєгипетський настінний розпис ніс важливе смислове навантажен­ня, адже картина являла собою своєрідне оповідання, що складалося з кількох малюнків, пов'язаних між собою. Отже, для давнього худож­ника, який ще не володів законами перспективи, малюнок виконував певну знакову функцію. Ця сама тенденція мала свій розвиток у мистецтві давньогрецького вазопису, коли на поверхні старовин­них амфор та інших посудин зображувалися фрагменти давньогрець­кої міфології та історії.

Розвиток живописного мистецтва середньовіччя передусім пов'я­заний з розквітом іконопису. На зміну чуттєвим образам античного мистецтва прийшли релігійно-канонізовані зображення, що водночас вражали своєю духовно-психологічною насиченістю. Серед видатних представників мистецтва іконопису слід назвати ГРЕКА (бл. 1340 — після 1405) та АНДРІЯ РУБЛЬОВА(бл. 1360 — після 1430), у творчості яких домінувало кихшстичнб начало: поєднання зовнішнього та внутрішнього, але насамперед м дожників цікавило відображення внутрішнього світу люди їй. Це відпо відало їх власному світовідчуттю.

Нову добу у розвитку мистецтва живопису пов'язують з XIV—XVI ст., які принесли з собою нові теми, нові форми, нові художні образи. Творчі пошуки митців цього періоду стимулюва­ла антична спадщина, і вони намагалися віднови­ти у своїх творах її основні принципи Саме то­му мистецтво цього періоду, батьківщиною яко­го стала Італія, отримує назву Ренісанс — Відродження.

В епоху Відродження розпочинається складний, але надзвичай­но цікавий процес взаємодії науки і мистецтва. Вивчання законів перспективи, оптики, анатомії сприяло розвиткові твоїх пошуків художників. Можна твердити, що проблема дифузії науки і мистец­тва, витоки якої пов'язані з добою античності, в епоху Відродження виходить на принципово новий щабель.

У цей період живопис стає одним з провідних видів мистецтва і дарує світові цілу плеяду яскравих особистостей. Саме тему італійське Відродження можна назвати мистецтвом видатних перезналій, імена яких говорять самі за себе: Джорджоне (1477—1510) Тінторетто (1518—1594), Тіціан (1487—1576). Та слава італійського Ренесансу безперечно пов'язана з іменами його титанів: Рафаеля Сшті (1483— 1520), що створив «Сікстинську мадонну», «Портреп папи Юлія II» та «Автопортрет», і Мікеланджело Буонарроті — штора фресок Сікстинської капели: «Сотворіння Лдама» і «Стрішний суд» та ін. У творчості цих художників відбилися основні принципи мис­тецтва Відродження — відображення дійсності у всій її повноті, а головне — уславлення краси людини та її почуттів. Основні теми творів Рафаеля, Мікеланджело, Тіціана пов'язані як з міфологіч­ними сюжетами, так і з проблемами, що мають загальнолюдський характер.

ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ

(1452—-1519) — італійський митець, філософ, інженер, один з титані» доби Відродження. Професійну ОСіІТу живописця здобув у художній майстерні видатноіго італійського художника Андреа Верроккьо, який виховав ще дві яскраві особистості епохи Ренесансу — Сандро Боттічедлі і П'єтро Перуджіно. Крім величезного внеску у розвиток жи­вопису -— «Джоконда», «Мадонна Бенуа», «Мадон.на Літта», фрески «Таємна вечеря» та ін. — Леонардо да Вінчі залишив цікаві розробку у галузі механіки та гідравліки, що на кілька століть випередили наукові пошуки свого часу.

Всі ці досягнення італійського Ренесансу сконцентрувалися в особі, яка вважається «постаттю поза конкурен­цією» серед геніїв Відродження — Леонардо да Вінчі — видатного живописця, вченого, філософа. У спадщині Леонардо да Вінчі важливе місце посідають його філософські концепції, які дають науковцям право говорити про існування «філософсько-естетичної системи Леонардо». Спробу психологічного аналізу феномена Леонардо да Вінчі здійснив 3. Фрейд у своїй роботі «Нарис спогадів дитинства».

У діяльності Леонардо мистецтво і наука органічно поєдналися між собою. Створюючи свої живописні шедеври, митець водночас на сторінках «Трактату про живопис» та манускрипту «Кодекс Лео­нардо» теоретично осмислював як проблеми живопису зокрема, так і загальнофілософські проблеми сенсу людського буття взагалі.

Минають століття, а творча спадщина великого італійця не пере­стає захоплювати і залишається об'єктом аналізу, стимулює теоретич­ні пошуки провідних естетиків і мистецтвознавців світу.

Ренесанс яскраво проявився також у нідерландському живопис­ному мистецтві, що привело до виникнення особливої техніки живо­пису, відомої під назвою фламандської манери.

Провідні митці нідерландського Відродження володіли майстер­ністю деталізувати зображуване, намагалися удосконалити колористичну гаму, Передати емоційно-чуттєву напругу. Видатними представниками нідерландського Ренесансу були бра­ти ван Ейк — Гумберт (1366— 1426) і Ян (1385—1441), які створи­ли прославлений Гентський вівтар; П. Брейгель (1525—1569) — ав­тор всесвітньо відомої картини «Слі­пі»; Г. Босх (1450—1516), у твор­чості якого нідерландський живопис досяг свого найвищого розквіту. З одного боку, полотна Босха безпосе­редньо пов'язані з традиціями націо­нальної нідерландської культури («Віз сіна»), з іншого — орієнтовані на загальнолюдські проблеми і відо­бражають одну з страшних сторінок в історії людської цивілізації — інк­візицію. Твори Босха метафоричні за своїм змістом. Наприклад, інквізи-тори на полотнах митця представлені у вигляді страшних чудовиськ, поряд з якими знаходяться їхні жертви — перелякані люди. Ці образи через кілька століть знову виникнуть у живописному мистецтві — на картинах художників-сюрреалістів, які вважатимуть Босха своїм «хре­щеним батьком».

Живопис італійського та нідерландського Відродження мав знач­ний вплив на розвиток цього виду мистецтва у Німеччині, зокрема па творчість А. Дюрера (1471—1528). Його ім'я пов'язане з розмін ком портретного жанру — «Молода людина», «Автопортрет монументальним живописом — «Чотири апостоли». Проте найбіль­шу славу Дюреру принесли його всесвітньо відомі гравюри «Три селянина», «Св. Ієронім», які отримали високу оцінку великих сучасників художника, зокрема відомого нідерландського вченого і письменника Еразма Роттердамського.

Мистецтво живопису кінця XVI — XVIII ст. розвивалося у межах трьох основних напрямів: бароко, рококо та класицизму. Необхідно зазначити, що провідні художники цього періоду, експери­ментуючи у межах різних стилів і напрямів, в основному починають віддавати перевагу реалістичному мистецтву.

Особливе місце в контексті живописних пошуків XVII ст. по­сідає творчість двох голландських митців.

Крім суто професій­них досягнень, їхня спадщина стимулювала процес художньої спадковості, своєрідний «діалог мерсі століття». Так, традиціїФ. Халса щодо живописної інтерпретації категорії комічного отримали продов­ження у творчості видатного іспанського митця Ф. Гойї (1746— 1828) — «Водоноска», «Сліпий» і в опосередкованій формі вплину­ли на серію офортів «Капричос». Художня ж спадщина Я. Вермеє­ра Делфтського спонукала до художніх експериментів метра сюрреа­лістичного живопису С. Далі, про що він сам згадував у своїй статті «Світові ідеї».

Слід зауважити, що живописне мистецтво XVII—XVIII ст. харак­теризувалося цікавими пошуками у галузі колористичної композиції, що знайшли своє відображення у творах П. Рубенса (1577—1640), А. ван Дейка (1599—1641), Ф. Сурбарана (1598—1664), Е. Греко (1541—1614), Д. Веласкеса (1599—1660), особливо у творчості Ремб-рандта (1606—1669). У всесвітньо відомих полотнах голландсько­го митця емоційна напруга виникає і передається завдяки дивовижній грі світла і тіні. У своїх портретах Рембрандт переважно працює тем­ними фарбами. Однак для того, щоб більше підкреслити психологіч­ний стан людини, який найадекватніше передають її обличчя і руки, митець використовує світлові акценти. Саме до цього прийому видат­ний художник звернувся у своєму геніальному полотні «Повернення блудного сина», що відобразило трагічні міркування Рембрандта про сенс людського буття.

Колористична композиція творів Рембрандта, гра світла і тіні на його полотнах мала значний вплив не тільки на розвиток живопис­ного мистецтва XVIII—XIX ст., зокрема на творчість Ф. Рокотова (1732—1808), Д. Левицького (1735—1822), В. Боровиковського (1757—1825), Т. Шевченка (1814—1861), М. Пимоненка (1862— 1912) та інших художників, а й на пошуки, що відбувалися у мистецтві кіно, яке у кращих своїх зразках (фільми німецького експресіонізму, О. П. Довженка, А. Тарковського, П. Грінвейя) використовувало саме цей прийом для створення атмосфери емоційної напруги, передачі почуттів героїв стрічок. XIX ст. у мистецтві живопису пов'язане з виникненням надзви­чайно цікавого напряму, що отримує назву імпресіонізм . Надзавданням художників-імпресіоністів стає гасло: «Малюю те, що бачу», яке було втілене у кращих творах Е. Мане (1832—1883) — «Сніданок на траві», «Бар Фолі-Бержер», К. Моне (1840—1926) — «Враження. Схід сонця».

РЕНУАР П'ЄР ОГЮСТ

(1841—1919) — французький живописець, один з представників імпресіоністич­ного напряму. Його творчі інтереси кон­центрувалися навколо жанрів пейзанку і на­тюрморту, але ім'я О. Ренуара насамперед ототожнюється з новим етапом у розвитку портрета, що фактично набув статусу «ві­зитної картки» майстра. Здебільшого на полотнах живописця зображені прекрасні жінки на пленері чи у «вишуканому інтер'є­ рі»: «Дівчата в чорному», «Великі ку­пальниці», «Дівчата за піаніно», -«Дів­ чина з віялом» та ін., які ніби уособлюють відомий давньогрецький принцип— єдність добра і краси. Особливе місце у спадщині О. Бенуара займає портрет актриси Жанни Сашарі. Це полотно в інтерпретації художнка — гімн великій силі жіночості, що була лейтмотивом усієї творчості великого митця (назва саме цієї картини, власне, і визначила назву цього напряму), О. Ренуара та ін. Провідні художники-імпресіоністи намагалися пе­редати і відтворити колористичне багатство навколишнього світу. Тому кольорове співвідношення зображуваного несло головне психологіч­не та естетичне навантаження.

Одним з провідних жанрів імпресіонізму стає пейзаж. Це зумов­лює необхідність працювати на натурі — пленері і вимагає від художників вивчення характеру освітлення у різні години доби, урахування особли­востей атмосферних умов, а головне — впливу світла на колір. Імпресіоністичний живопис так віртуозно володів світлом, що міг зафіксувати навіть колір повітря, туману, тіні тощо. Мистецтво імпресіонізму підготувало фундамент для подальшого розвитку живо­пису кінця XIX ст., зокрема напряму постімпресіонізму, представ­никами якого були Ван Гог (1853—1890), Сезанн (1839—1906), Гоген (1848—1903).

Культура і мистецтво XX ст. пов'язані з виникненням феномена модернізму (від фр. тойегпе -— сучасний, новітній). Поняття «модер­нізм» слід відрізняти від терміна модерн, який використовують для визначення напряму у мистецтві останнього десятиріччя XIX ст.

Детальніше зупинимося на аналізі експресіонізму та сюрреалізму, адже у межах цих двох течій мистецтво живопису посідало одне з провідних місць.

Експресіонізм— напрям мистецтва, що виник як своєрідне заперечення імпресіонізму. Його апологетів цікавила не ідея зовнішнього «враження», а внутрішній світ людини, бажання зрозуміти і можливість виразити його. Експре­сіонізм — це інтернаціональний рух, який сформувався у складний перехідний період між першою та другою світовими війнами і приніс у творчість його провідних представників песимістичне начало: почут­тя неспокою, страху, розгубленості, трагічного передчуття.

Експресіоністичний живопис був представлений іменами нор­везького художника Е. Мунка (1863—1944) та французького митця Ж. Руо (1871—1958). Через усі їхні твори лейтмотивом проходить тема смерті — провідний мотив експресіоністичного мистецтва, інтер­претований у картинах Ж. Руо «Кладовище», «Розп'яття», «Ста­рий король» і фактично на всіх полотнах Е. Мунка — «Крик», «Жах», «Людина-гора», «Танок смерті» та ін. Превалювання тем­ного кольору та певна деформація перспективи на полотнах норвезь­кого художника створювали відчуття страху і безпорадності.

Традиції класичного експресіонізму продовжуються і у другій половині XX ст. Яскравою постаттю експресіоністичного мистецтва у 70—80-ті роки стає А. Райнер — австрійський художник, автор картин «Тіло-пози», «Екстаз», «Маски смерті».

ДАЛІ САЛЬВАДОР

(1904—1989) — видатний іспанський живописець, знакова постать сучасного мистецтва.

Лейтмотивом творчості Далі стала «таємни­ця людського позасвідомого». Саме в цьо­му контексті слід сприймати його живописні роботи «Передчуття громадянської вій­ни», «Ринок рабів», «Невидимий бюст Вольтера», «Сон» тощо. Розвиваючи художні орієнтири сюрреаліс­тичного мистецва, С Далі запропонував ори­гінальну модель інтерпретації одного з на­ріжних його мотивів — «мертвого годин­ника», що зображений на його полотні «Збереження пам'яті»: м'які циферблати. Цей прийом дав митцеві можливість наго­лосити на «позачасовості» сюрреалістично­го напряму взагалі та його власної творчості зокрема.

можливості людського єднання і порозуміння. Слід зазначити, що експре­сіоністичне світовідчуття завжди було притаманним й українській на­ціональній самосвідомості. Так, роботи львівського художника О. Мінька — «Відчай», «Мовчання» та «Пересторога» — є новим кроком у розвитку «слов'янської гілки» європейського експресіонізму.

Сюрреалізм (від фр. вштеаіізте — понадреалізм) — один з основних напрямів мистецтва XX ст., який сформувався у 20-ті роки у Франції. Теоретиком цього напряму був А. Бретон (1896—1966), концепції якого стимулювали творчі пошуки художників-сюрреалістів практично в усіх видах мистецтва. На думку Бретона, творчість — це загадковий процес, що не піддається логічному тлумаченню, тому ви­датні представники сюрреалізму працювали асоціативним, алогічним методом, використовуючи власні сновидіння.

Не буде перебільшенням зазначити, що найяскравіше сюрреа­лізм виявився у живопису, адже саме представникам цього виду мис­тецтва — бельгійцю Р. Магрітту (1898—1967) та іспанцю С. Далі (1904—1989) — сюрреалізм зобов”язаний своєю популярністю.

Однією з провідних тем творів С. Далі є тема зреченості та песимізму, що викликає асоціації з тематичною спрямованістю мис­тецтва експресіонізму. Вона яскраво представлена у таких творах митця, як «Передчуття громадянської війни», «Палаюча жира­фа», «Христос св. Іоанна» та ін. альтернативою західному модернізму 20-х років став росіиськиита український авангард, представлений такими художни­ків, як І. Кандінський (1866—1944), (1882-1967), О. Богомазов та інші. Ці митці пов'язували свою творчість з утвер­дженням Національної самосвідомості, але водночас не відокремлювали від процесів, що відбувалися в європейському живописі.

Пошуки та експерименти формалістичного плану, що відбували­ся у мистецтві живопису впродовж двох останніх століть, не можуть перекрити реалістичний напрям, без якого створення більш-менш цілісної молелі цього виду мистецтва було б неможливим.

Мистецтво реалізму у романтичному ракурсі було цікаво пред­ставлене у ранньому періоді творчості Е. Делакруа (1798—1863) і найбільше виявилося у його картині «Свобода на барикадах».

Вагомий внесок у розвиток реалістичного напряму було зроблено російськими художниками О. Г. Венеціановим (1780—1847), К. П. Брю„ (1799—1852), О. А. Івановим (1806—1858), а у подальшому його розвинули у своїй творчості художники-передвижники.

РЄШИН ІЛЛЯ ЮХИМОВИЧ

(1844—1930) — російський живописець. Творчість І. Ю. Рєпіна грунтувалася на реалістичному методі, що зумовив особливості образно-стильової системи його робіт. Мистецтву Рєпіна був притаманний рух «від одиничного до загального». Живопи­сець однаково віртуозно володів технікою психологічного нюансування при розробці конкретного характеру (портрети Л. Толстого, П. Стрепетової, М. Мусоргського та ін.) і практикою створення групового портрета («Бурлаки на Волзі», «Хресний хід у Курській губернії», «Урочисте засі­дання Державної Ради»), У своїх творчих пошуках І. Ю. Рєпін тяжів до аналізу «мо­ральніших ситуацій», що давало змогу мит­цеві розкрити засобами живопису психоло­гічний стан людини у момент морального вибору («Не чекали», «Відмова від спові­ді», «Іван Грозний і син його Іван»).

ти мистецтво живопису, організовували виставки у різних містах країни. Отже, новий етап у розвитку реалістичного мистецтва був пов'язаний з творчою діяльністю цілої плеяди видатних художників — І. М. Кримсь­кого (1837—1887), В. В. Верещагіна (1842—1904), В. І. Сурикова (1848—1916), В. М. Васнецова (1848—1926), І. Ю. Рєпіна та ін.

Реалістичний напрям у мистецтві живопису XX ст. привертав увагу провідних художників Східної і Західної Європи: М. І. Му­рашка (1844—1909), С. О. Коровіна (1858—1908), М. В. Нестерова (1862—1942) — Росія; Р. Гуттузо (нар. 1912) — Італія; Р. Кента (1882—1971) — США; Ф. Г. Кричевського, Т. Н. Яблонської та ін.

Процеси, які впродовж XX ст. відбувалися у мистецтві живопису України, пов'язані з художніми пошуками його провідних представ­ників: В. Касіяна (1896—1976), М. Глущенка (1901—1977), М. Дерегуса (1904—1997), В. Зарецького (1925—1990) та ін.

Яскравим взірцем зв'язку українського живопису із специфікою ук­раїнської національної самосвідомості є творчий доробок народних ху­дожників К. Білокур (1900—1961) та М. Примаченко (1908—1997).

Тенденції у живописному мистецтві України свідчать про те, що сучасні художники (Т. Сільваші, В. Будніков, О. Животков та ін.) активно працюють у різних напрямах і, спираючись на досвід.

Музика

Музика— вид мистецтва, художні образи якого створюють­ся завдяки звукам.

Музичний образ позбавлений смислової конкретності слова та візуальної природи архітектурного, скульптурного, живописного, хореографічного, театрального та кінематографічного мистецтв.

Музика — найбільш абстрактний вид мистецтва. Мабуть, не випадково засновник абстракціонізму В. Кандінський (1866—1944) експериментував у галузі музики і створив оперу під назвою «Жовтий звук».

Як і інші види мистецтва, музика має свою жанрово-родову спе­цифіку. Виділяють два її основні роди, які відповідно мають свою жанрову структуру і репрезентують мистецтво музики в усій його повноті та розмаїтті:

Основою музичної образності є інтонація і звук а засобами виразності — мелодія, гармонія, поліфонія, ритм тощо. На відміну від живопису та скульптури у мистецтві му зики важливе

місце посідає зв'язок між композитором і виконавцем. Безперечно,прерогатива творця належить автору музичного твору, але на виконавця покладена не менша відповідальність. Саме він повинен ДО. нести твір до слухача, відтворити його емоційну силу, і, якщо це вдається зробити, виникає процес співтворчості між композитором, виконавцем і слухачем. Можна стверджувати, що мистецтво музи­ки безпосередньо пов'язано з двома давньогрецькими понят­тями: «емпатіею» — співпереживанням та «сугестією» — навію­ванням.

Існує думка, що музика, як і муральне мистецтво (печерний живопис), виникла у доісторичний період людської цивілізації. Зок­рема, ця точка зору належить професорові С. М. Біб гкову, який вважав, що перші музичні інструменти були зроблені з кісток ма­монта.

Подальший розвиток музичних інструментів, зокрема духових, пов'язують з культурою Стародавньої Греції.

Епоха середньовіччя асоціюється з розквітом мистецтва трубаду­рів та менестрелів — мандрівних музикантів, творчість яких була популярною у Західній Європі XII—XV ст.

XVII—XVIII ст. в історії музики можна назвати «музичним Ренесансом», який виявився у багатьох країнах Західної Європії і представлений іменами А. Скарлатті (1660—1725) — Італія-Ж. Б. Люллі (1632—1687) — Франція; Г. Перселла (1659—! 1695) — Англія; К. В. Глюка (1714—1787) — Австрія; Г. Ф. Ген. деля (1685—1759) — Німеччина. Кожен з цих композиторів зробщ вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва як на рівні жанрово-, родовому (у цей період виникають опера і симфонія у їх класичний взірцях), так і на рівні формотворчому, пов'язаному з удосконалення і розвитком мелодико-інтонаційного ладу, специфіки композиції, гармонії, оркестровки тощо.

У XVII—XVIII ст. було закладено тенденцію до «музичної міфотворчості», адже тогочасні опери здебільшого грунтувались на міфологічних мотивах. Так, в основу опери Ж. Б. Люллі «Тезей». покладено однойменний давньогрецький міф. Опера Г. Перселле «Дідона та Еней» інтерпретувала мотиви відомої поеми Вергілі «Енеїда», а античний міф про фракійського співака Орфея надихнув К. В. Глюка на створення опери «Орфей і Еврідіка».

МОЦАРТ ВОЛЬФГАНГ АМАДЕЙ— австрійський композитор.

Його талант виявився як у володінні інструментами,так і у вокальній музиці. З одного боку, симфонії, сонати, концерти Моцарта слід інтерпретувати як важливий стан у розвитку музично­го мистецтва.

Особливе місце у спадщині митця посідають опери «Дон Жуан» та «Чарівна флейта», що є визнаними шедеврами музичного мистец­тва. Об'єктом постійної уваги з боку як музико­знавців, так і представників естетики і психології є останній твір В. А.Моцарта«Реквієм», що переконливо свідчить про наявність у його світовідчутті антиципаційного начала — трагіч­ного передчуття.

Використовуючи принцип аналогії, музичне мистецтво XVIII— XІX ст., як і живописне мистецтво доби Відродження, можна з упевне­ністю назвати мистецтвом видатних персоналій. У зазначений період створює свої геніальні прелюдії, фуги, токати, сюїти, концерти великий німецький композитор И. С. Бах (1685—1750). Саме з його твор­чістю пов’язані розквіт та остаточне оволодіння мистецтвом поліфо­нії — звучання кількох самостійних мелодій водночас. Іноді художній доробок видатного композитора пов'язують з розвитком церковної музики, зокрема з хоралом — співанням пісень під час богослужіння але такий підхід значно обмежує розуміння феномена И. С. Баха, у творах якого розкрито величезний світ людських почуттів і думок.

Творчість видатного німецького композитора мала значний вплив на розвиток світового музичного мистецтва і безпосередньо на художні пошуки українських композиторів М. Березовського (1745—1777) А. Веделя (1767—1808), Д. Бортнянського (1751—1825).

Розвиток класичної симфонії та опери XVIII-XIX ст. пов'язаний з творчістю так званих «віденських класиків»: Л. ван Бетховена (1770—1827) о. А. Моцарта.

Принцип об'єднання австрійських композиторів Ф. Й. Гайдна та Ь. А. Моцарта і німецького музиканта Л. ван Бетховена у «віденську школу» зумовлений як спільністю музичної культури Австро-Німеччини, так і впливом на творчість Бетховена музики його віденських колег. «Патетична соната», «Крейцерова соната” та «Апасіоната» вражають загальнофілософською спрямовані) ПО і надзвичайним емоційним напруженням.

Творчість В. А. Моцарта безпосередньо ототожнюється з про­цесом реформації оперного мистецтва взагалі й австрійської класич­ної опери зокрема. Композитор працював у різних оперних жанрах: комедійному — «Бастьєн і Бастьєна»; опері-серіа — «Мітридат, цар понтійський»; опері-зингшпіль — «Викрадання з сераллю» тощо.

Феномен Моцарта зруйнував існуючу традицію щодо пріорите­ту італійської музичної культури, і його ім'я було навічно закарбова­но на стінах Болонської академії витончених мистецтв як визнання генія австрійського композитора, який подолав межі національного на шляху до загальнолюдського.

Відомий датський філософ С. Кьєркегор, аналізуючи феномен творчості особистості, вважав, що тільки художник, який пережив процес еманації — осяяння, може дійти до високої духовності. До цієї точки зору приєднався відомий кінорежисер М. Форман, який створив фільм «Амадеус». Аналізуючи феномен В. А. Моцарта, М. Форман чітко висловив свою особисту позицію, показавши, що геніальність не зале­жить від людини, і таким чином виступив опонентом теорії Арістотеля про ідею праці, яка може виховати геніального митця.

Яскравою сторінкою в історії музики стала творчість німецько­го композитора Р. Вагнера (1813—1883). Його творчий доробок синтез філософії та мистецтва. Більшість творів Вагнера були стиму­льовані філософськими працями його співвітчизника — Ф. Ніцше. Водночас концепції Вагнера, зокрема його «теорія продуктивної уяви», мали значний вплив на роботи німецького філософа («Народження трагедії з духа музики», «По той бік добра і зла»).

Можна припустити, що за рівнем обдарованості та загальної освіченості феномен Р. Вагнера можна порівняти з феноменом Лео-нардо да Вінчі. Проте, на відміну від великого Леонардо, творчість якого мала загальноєвропейську орієнтацію, Р. Вагнер передусім по­в'язував свою діяльність з утвердженням німецької національної само­свідомості. У своїх операх «Летючий голландець», «Тангейзер», «Лоенгрін», «Трістан та Ізольда» німецький композитор розро­бив цілу систему музичних тем, що характеризували їхніх героїв і створювали відчуття трагедії. Значну увагу композитор приділяв самостій­ності оркестрових партій. Однак головним надзавданням для Р. Ваг-нера було відтворення за допомогою різних музичних засобів справжнього національного німецького духу, що досягає свого найви­щого піднесення у величезному творінні композитора — тетралогії «Кільце нібелунга»: «Золото Рейну», «Валькірія», «Зігфрід», «Загибель богів», в основу якого було покладено відомий германо-скандинавський міф про нібелунгів.

У музичному мистецтві Західної Європи XIX ст. одне з провід­них місць посідає опера, що зобов'язана своїм розквітом творчості Дж. Верді (1813 —1901) — «Ріголетто», «Травіата», «Аїда», «Отелло» тощо; Дж. Россіні (1792—1868) — «Севільський ци­рульник», «Сорока-злодійка», «Вільгельм Телль»; Ж. Бізе (1838— 1875) — «Кармен»; Е. Гріга (1843—1907) — «Пер Гюнтп»; Дж. Пуччіні (1858—1924) — «Манон Леско», «Богема», «Тоска», «Мадам Баттерфляй» та ін. У цих творах композитори вис­тупають не просто як видатні музиканти, а й як глибокі психологи, адже у своїй музиці вони відтворюють складний морально-психологічний стан своїх героїв.

Творчі понгуки, які відбувалися у цей період у музичному мистецтві країн Східної Європи, зокрема в Росії та Україні, також пов'язані з надзвичайним розквітом опери. Вона була блискуче репрезентована у творчості М. І. Глінки (1804—1857) — «Іван Сусанін» та «Руслан і Людмила», де органічно поєднувалися як елементи слов'ян­ської музичної культури, так і музики народів Сходу. У подальшому цей прийом використовували інші композитори, зокрема М. Рим­ський-Корсаков у симфонічній сюїті «Шехерезада» та О. Бородін в опері «Князь Ігор».

У другій половині XIX ст. провідні композитори і музиканти М. Балакірев (1837—1910), О. Бородін (1833 — 1887), Ц. Кюї (1835—1918), М. Мусоргський (1839—1881) та М. Римський-Корсаков (1844—1908) створюють творчий осередок під назвою «Могуча кучка». її ідеологом був відомий музичний критик В. Ста-сов. Фактично аналога цьому творчому угрупованню в історії музики не було.

Ідейно-художні погляди діячів «Могучої кучки» формувалися на перетині пошуків, що відбувалися як у вітчизняному музичному мистецтві, зокрема у творчості М. Глінки, О. Даргомижського, М. Вербицького, М. Лисенка, так і у західноєвропейському — у тво­рах Л. ван Бетховена, Р. Шумана, Г. Берліоза, Ф. Ліста

ЧАЙКОВСЬКИЙ ПЕТРО ІЛЛІЧ

(1840—1893) — індійський композитор, художня спадщина якого вражає кількістю написаного та різноманітністю жанрово-ро­дової палітри.

Важливе місце у творчості Чайковського зай­має симфонічна музика, що зумовила появу шести творів, які складають своєрідний цикл. Тяжіння до тематичної спрямованості та цик­лічності було притаманним митцеві, воно реа­лізувалося у фортепіанних п'єсах «Дитячого альбому» та «Шістнадидши піснях для дітей». Талант П. І. Чайковського яскраво виявив се­бе в операх «Євгеній Онегін», «Пікова дама», «Мазепа», «Чародійка», «Іоланта», «Черевич­ки» тощо. Характерною ознакою оперного мис­тецтва композитора була гармонічність у поєд­нанні внутрішнього і зовнішнього: розкриття психологічного стану героя і створення загаль­ної атмосфери дії.

зусиллями представників «Могучої кучки» було створено першу без­платну музичну школу у Петербурзі, крім того, ними провадилася ак­тивна концертна діяльність. Російські митці намагалися продовжити тенденцію, що наприкінці XVIII і у XIX ст. склалася у багатьох західноєвропейських країнах, коли композитори самі виконували свої твори, виступаючи водночас у «двох іпостасях»: як автор-творець і як автор-виконавець. У зв'язку з цим слід згадати імена італійського віртуоза-скрипаля і композитора Н. Паганіні (1782—1840), угорського композитора і блискучого піаніста Ф. Ліста (1811—1886), польсько­го музиканта і композитора Ф. Шопена (1810—1849). Пізніше цей принцип поєднання продовжував і розвивав у своїй творчості С. Рах-манінов (1873 — 1943).

Яскравою сторінкою в історії мистецтва музики, безперечно, є творчість П. І. Чайковського, який працював у всіх родах і жанрах цього виду мистецтва. Його музика відтворила дивний, фантастичний і загадковий світ казок Ш. Перро та Гофмана, кожен з героїв яких мав свою музичну характеристику. Водночас особливе місце у твор­чому доробку П. І. Чайковського посідає камерна музика (цикл п'єс «Пори року», романси, концерти).

Особливою сторінкою у творчій біографії митця є його музика до балетів. Вважається, що разом з М. Петіпа та Л. Івановим П. І. Чайковський розпочав епоху «симфонічного балету».

ЛИСЕНКО МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ

(1842—1912) — основоположним україні вкоі класичної музики, композитор, піаніст, педагог, Закінчивши Київський університет і захистивши дисертацію на ступінь кандидаті природничих наук, М. В. Лисенко згодом отримує блискучу музичну освіту в Лейпцизькій та І Іетербурзькій консерваторіях. Характерною особливістю твор­чості митця є його жанрова універсальність: пі­сенна творчість, фортепіанна, оперна тощо. Спадщина М. В. Лисенка — це унікальний при­клад органічного взаємозв'язку літератури і му­зичного мистецтва. Композитор був прекрасним інтерпретатором поезії І. Франка, Л. Українки, О. Олеся, М. Вороного та ін„ але його художні пошуки у цьому напрямі передусім пов'язані зі ство­ренням відомого циклу «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка». Прекрасне знання М. Лисенком української і російської літератури вияви­ло себе під час створення опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда».

Балети «Лебедине озеро», «Спляча красуня» та «Лускунчик», пов'язані з різними періодами його творчості, належать до різних жанрів, але і вони складають певний цикл, що має спільну тематичну основу, яка грунтується на провідній ідеї моральної свідомості — категорії добра. Загальна картина розвитку музичного мистецтва XIX ст. не була б повною та об'єктивною, якби не було згадано про творчість українських композиторів — С. С. Гулака-Артемовського (1813—1873) — автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм» та М. В. Лисенка.

Музичні образи, що виникають в операх С. Гулака-Артемовського та М. Лисенка, безпосередньо пов'язані з традиціями української національної культури і синтезують народні наспіви та мелодії. Проте якщо у «Запорожці за Дунаєм» превалює гумористичне начало, що покладене в основу сюжету і відтворене в опері завдяки цікавим музич­ним знахідкам композитора, то у «Тарасі Бульбі» музика М. Лисенка передає драматичне напруження повісті М. В. Гоголя, розкриває складні характери її героїв.У цій опері сконцентрувалися найвищі художньо-професійні досягнення М. В. Лисенка: досвід інструментальної рефор­мації, музичної фольклористики та специфіка світобачення митця.

Творчість С. Гулака-Артемовського та М. Лисенка мала знач­ний вплив на подальший розвиток музичного мистецтва України, і передусім на доробок К. Стеценка, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, Г. Майбороди, В. Сільвестрова, І. Шамо, М. Дремлюги, М. Скорика, Є. Станковича та ін.

Цілісна модель музичного мистецтва України передбачає не­обхідність урахування її вокального досвіду. Ще у XVIII ст. розпо­чинається активний процес розвитку музичної освіти в Україні, в то­му числі і вокалу. У цей період високого професійного рівня набуває хорове мистецтво, кращі традиції якого сьогодні успадковуються про­відними українськими колективами — хором ім. Г. Верьовки, капе­лою ім. Л. Ревуцького, хором «Київ» та ін.

Широке визнання вокального мистецтва України за кордоном пов'язане з творчістю провідних українських співаків — С. Крушельницької, О. Петрусенко, Б. Гмирі, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Гришка, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, А. Кочерги,