2. Внутрішня загроза  розкол всередині суспільства. Одна половина населення нашої країни є прибічником прозахідної орієнтації України, а інша  просхідної.

Про це свідчать результати багатьох соціологічних опитувань. Так, наприклад, за підсумками соцопитування, яке було проведено Київським міжнародним інститутом соціології у співпраці з кафедрою соціології Національного університету “Києво-Могилянська академія” у грудні 2005 р. шляхом особистого інтерв’ю і у якому було опитано 2017 респондентів у віці від 18 років, що мешкають у 110 селах, селищах міського типу та містах всіх областей та АР Крим, а також у Києві, під час референдуму в Центрально-Західному регіоні проголосували б “за” вступ до ЄС і НАТО 44% і 39%, а “проти” 23% і 23% респондентів відповідно, водночас у Південно-Східному регіоні  “за” ЄС і НАТО 22% і 7%, а “проти” 56% і 77% опитаних відповідно. Однак варто зазначити, що лише близько 40% вважають, що знають достатньо про Європейський Союз і НАТО, щоб вирішувати, чи потрібно Україні вступати до них, а понад 60% визнають себе недостатньо поінформованими щодо цих організацій [338].

На наш погляд, основною причиною таких результатів вбачається певне незалучення владних важелів з боку вищого керівництва державою щодо проведення системної політики європейської та євроатлантичної інтеграції, що виявилося у відсутності реальних, а не віртуальних, відповідних органів координації такої діяльності та вертикалі різнорівневої реалізації зазначеного зовнішньополітичного курсу України. Проте, маючи на сьогодні такі невтішні для симпатиків ЄС і НАТО результати соціологічних опитувань, на наш погляд, можна погодитися з думкою фахівців Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова у тому, що громадську думку щодо цих організацій можна змінити в позитивну сторону. Вони посилаються на досвід Польщі. Так, у 1991 р. за вступ до НАТО висловилося менш 25% поляків, у 1992 р.  35%, а у 1993 р.  вже 57%, тобто більшість населення (до 1995 р. число прихильників зросло до 73%). Звичайно, що активна підтримка з боку населення була обумовлена збільшенням довіри до нової влади, яка послідовно втілювала у життя демократичні перетворення, забезпечила помітне підвищення благополуччя поляків. Люди довіряли владі і підтримали проголошений нею зовнішньополітичний курс [345, с.60-61].

Таким чином, для реалізації курсу європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави необхідно організувати проведення широкомасштабної інформаційної кампанії щодо членства України в ЄС і НАТО. Вона має бути спланована передусім на державному рівні. Це включає як наявність координуючих державних структур, так і належне фінансування. Адже передусім зовнішня політика України визначається державними органами. Ця кампанія не повинна уникати як позитивних, так і негативних моментів вступу до ЄС і НАТО. Інформаційна політика має бути спрямована на надання компетентної і достовірної інформації про ці структури, розвінчування міфів про них. Не потрібно приховувати й проблеми, які пов’язані зі вступом країни до ЄС і НАТО: це і фінансові витрати, і можливо, болючі реформи для ВПК. Слід враховувати живучість радянських стереотипів, політизованість питання вступу до цих організацій та недостатню інформацію. Іншим аспектом має бути залучення громадських організацій. Передусім, держава має прийняти певну програму, яка особливо враховуватиме активізацію роботи в східних регіонах і в Криму. Крім того, слід започаткувати теле- і радіопрограми з цієї тематики, забезпечити інформацією друковані ЗМІ.

На сьогодні, існує дуже мало інформації про поточну діяльність ЄС і НАТО, тому ми весь час користуємось старими міфами. Мати інформацію про те, як, наприклад, НАТО працює не у військовий, а у мирний час – надзвичайно важливо. Дуже мало відомо про досвід нових членів НАТО: Польщі, Угорщини та інших держав. На нашу думку, аналіз їх проблем, пов’язаних зі вступом до ЄС і НАТО, та аналіз їх відповідних здобутків були б найкращими аргументами на користь того, чи слід Україні рухатись до Заходу, чи не слід.

На наш погляд, така державна інформаційна кампанія має носити не агресивний характер, бути не пропагандистською, не агітаційною, а саме інформаційною, яка розказуватиме, що це за об’єднання народів, що вони несуть, який рівень життя у цих народів, рівень озброєння, яка сучасна техніка використовується для захисту свого народу, держави тощо.

Отже, виходячи із зазначеного вище, на нашу думку, загальні принципи організації та проведення такої інформаційної кампанії повинні бути такі:

Державність – має бути політична воля українського керівництва, головним організатором і реалізатором кампанії повинна бути держава в особі координуючої структури.

Плановість – здійснюватися відповідно до державних планів.

Системність – окрім державних органів всіх рівнів у кампанії мають бути задіяти політичні та громадські організації, а також засоби масової інформації.

Інвестиційність – кошти на проведення кампанії мають бути закладені у державний бюджет.

Широкомасштабність – охопити всі регіони України і прошарки населення.

Потужність – публікувати та освітлювати якомога більше матеріалів у пресі, теле- та радіопрограмах.

Наукова аргументованість – залучити до теоретико-змістовної частини кампанії широке коло науковців-експертів, які можуть науково, об’єктивно, аргументовано показати, що таке ці структури, що виграє Україна від вступу до них, а що втратить, якщо не ввійде до цих організацій.

Відкритість – інформувати про всі проблеми, переваги і недоліки, які загрожують Україні.

Дискусійність – брати участь у відкритому обговоренні мають і прихильники, і противники цієї інтеграції.

Об’єктивність – не замовчувати будь-які труднощі.

Спадкоємність – вивчати та застосовувати досвід інформаційних кампаній у країнах, що є новими членами ЄС і НАТО.

Зрозумілість – апелювати не до абстрактних національних інтересів чи геополітичних схем, а до приватних інтересів громадян України, показувати їм можливі вигоди для економічного розвитку їхнього регіону, для того, щоб на території України ніколи не було війни тощо.

Ненав’язливість – має вестися дуже спокійно, з урахуванням того, що гальмує нормальне сприйняття.

На наш погляд, можна констатувати: якщо ситуація залишатиметься на тому самому рівні, то шансів переконати українське населення буде обмаль. Сподіватися на можливе „прозріння” українського населення не доводиться.

3. Загроза у економічно-фінансовій сфері. Досі залишаються не прорахованими: економічний фактор вступу України до ЄС і НАТО, які наслідки слід очікувати після вступу, чи спроможна буде Україна випускати дійсно конкурентноспроможну військову техніку і озброєння, чи залишиться тільки споживачем і сировинним придатком Європи. Ця загроза також виходить з того, що ринки збуту українського ВПК в основному знаходяться на теренах СНД, Азії та Африки. Таке становище обумовлено традиційними економічними зв’язками, а також тим, що Україна виробляє на сьогодні обмежений спектр військової продукції, яка б могла конкурувати з аналогічною в Європі або США. До того ж Європа і США завжди чинитимуть опір, щоб не пустити конкурентів на свої ринки. Крім того, на сьогодні в Україні відсутня комплексна та дієва фінансова стратегія в рамках оголошеного нею пріоритетним європейського та євроатлантичного інтеграційного напряму. Проте Україна має зацікавити західні оборонні структури в плані виробництва сучасної військової техніки та озброєння: в нашій країні є високоосвічені інженери, конструктори, дешевша робоча сила, Україна має традиції виробництва такої продукції тощо.

На нашу думку, підготовка вступу країни до ЄС і НАТО, звичайно, коштуватиме немалих грошей, але ці витрати будуть ефективнішими з точки зору гарантування української безпеки, реформування армії. Вони відповідатимуть тим реаліям, що безпека не може коштувати дешево, а створення адекватної армії нетральної чи позаблокової країни коштуватиме набагато більше. Самотужки фінансувати власну безпеку на належному, а не залишковому рівні – однозначно дорожче, ніж брати участь у системі колективної безпеки. Це можна підрахувати щодо кожної окремої безпекової проблеми, що сьогодні стоїть перед Україною, але через політико-економічні негаразди не помічається суспільством і владою, скажімо хоча б про проблему ліквідації застарілої зброї та боєприпасів або проблему переоснащення збройних сил, загрозу фактичної втрати обороноздатності.

Витрати на оборону кожна країна визначає для себе сама. У нашій державі – це 3% ВНП (щоправда, реально Міністерство оборони України ніколи не отримувало навіть 2%). Це навіть більше, ніж витрачають країни-члени відповідно до спільних програм, наприклад, НАТО. Мало того, ті країни, які нещодавно вступили до НАТО, ще не досягли цього бар’єру, але подібний факт не заважає їм бути членами Альянсу і це є важливим стимулом. Тобто країна розвиває свою оборону відповідно до своїх можливостей. Розрахунок виплати країни-члена базується на національному валовому продукті, на доході на душу населення – пропорційно до цього визначаються можливості держави. Надто глибокої модернізації збройних сил ані ЄС, ані НАТО не вимагає від України. В Україні і після вступу до цих організацій продовжуватимуть використовуватися зразки радянських озброєнь. Як відомо, нині радянські зразки озброєння використовуються в Польщі, Чехії і навіть Німеччині, і це не велика проблема. Від претендентів до вступу до систем безпеки Заходу не вимагається кардинального переозброєння. Тобто не стоїть вимога переходу на натовські зразки озброєнь, їх закупівлю, вимагається тільки включення у єдину командно-інформаційну інфраструктуру НАТО.

Будуть, звісно, витрати безпосередньо на перебування своїх представників у різних структурах ЄС і НАТО. Але буде й можливість отримати значно більше – досвід та підтримку в застосуванні і використанні, наприклад, тієї самої ж транспортної авіації; згідно з двосторонньою домовленістю проведення тих чи іншіх навчань, за які країни теж сплачують внески. До того ж реформування Збройних Сил нашій країні так чи інакше потрібно робити, і це незалежно від вступу до ЄС і НАТО. Вони можуть нам допомогти у цьому, задіяти різні програми фінансування, допомоги. А це полегшить процеси створення сучасного українського війська.

Аналізуючи коло загроз в економіко-фінансової сфері, слід наголосити, що заходи нашої країни щодо мінімізації цих загроз повинні полягати у налагодженні ефективного співробітництва України з ЄС і НАТО у цій галузі і потребують вивчення та аналізу відповідного зарубіжного досвіду (передусім країн  нових членів цих організацій), крім того, потрібно здійснити критичну оцінку застосованих нині механізмів та інструментів валютно-фінансової політики.

Так, наприклад, комплексне вивчення та впровадження досвіду країн Європи має переслідувати дві основні цілі. По-перше, утилітарну: діючих прогресивних моделей управління та регулювання може і повинно покращити стан економіки нашої країни. По-друге, адаптивну: уніфікація стандартів, підходів, організаційних структур сприятиме досягненню інституційної та правової однопорядковості, що дасть змогу Україні краще інтегруватися в ЄС і НАТО.

Крім того, як зазначалося вище, на сьогодні в Україні відсутня комплексна та дієва фінансова стратегія в рамках оголошеного нею пріоритетним європейського та євроатлантичного інтеграційного напряму. Для визначення та обгрунтування концептуальних засад та методів налагодження співробітництва з ЄС у фінансовій сфері слід розв’язати такі завдання:

 з’ясувати системні взаємозв’язки між тенденціями глобалізації та регіоналізації, що має принципове значення при оптимізації системи міжнародного торговельного та валютно-фінансового співробітництва держави;

 визначити потенційні результати розвитку фінансових та інших форм європейської та євроатлантичної інтеграції, які можуть позитивно вплинути на подальше формування відкритої економіки України;

 на основі аналізу потенціалу співробітництва в реальному секторі визначити найбільш доцільні форми фінансового сприяння цій взаємодії;

 визначити цілі державної політики України в кредитно-фінансовій сфері у відносинах з Європейським Союзом і НАТО;

 обґрунтувати напрями оптимізації інвестиційного співробітництва з цими організаціями;

 обґрунтувати напрями адаптації грошово-фінансової сфери України до критеріїв Заходу тощо.

4. Загроза збільшення рівня миротворчої діяльності України у різних регіонах світу під тиском провідних держав  учасниць ЄС і НАТО, особливо США, яке буде здійснюватися уже за рахунок нашої держави і можливо без санкції на це ООН.

Звичайно, у застосуванні українських військових контингентів, які добре себе зарекомендували у миротворчій діяльності, зацікавлені як США в контексті реалізації своєї політики превентивних війн, так і ЄС  для локалізації кризових ситуацій і конфліктів поза межами зони відповідальності за допомогою “тактичних угруповань швидкого реагування”. Це будуть якраз ті сили, які зможуть використовуватись в експедиційних корпусах і військових конфліктах, військових операціях “з реагування на кризи”. Певна політична і економічна залежність від провідних держав Заходу може ускладнити можливість для України ухилятися від таких військових операцій. Однак як НАТО, так і ЄС є консенсусними організаціями. Вищому керівництву України слід твердо відстоювати свої позиції. І якщо участь у тій чи іншій бойовій акції не відповідає національни інтересам нашої держави необхідно рішуче відмовлятися від неї, як від подібного відмовилися Франція і Німеччина у випадку з Іраком.

Проте варто відзначити, що на сьогодні потенціал наших миротворців – понад 20 тисяч військовослужбовців. Дехто з них хотів би продовжувати служити, використовувати свій досвід, і саме вони можуть бути тим контингентом, який забезпечує високий рівень сумісності і професіоналізму, необхідний для участі у миротворчих операціях і підвищення боєздатності Збройних Сил України.

Таким чином, в процесі мінімізації загроз національній безпеці нашої держави для зайняття гідного місця в майбутньому світоустрої та реалізації своїх європейських та євроатлантичних інтеграційних прагнень наша країна має забезпечити:

 утримання суверенітету і зміцнення його за рахунок встановлення тісних, прозорих і взаємовигідних зв’язків з провідними державами Євросоюзу, НАТО, Росією та суміжними країнами;

 недопущення ізоляції на основних геостратегічних напрямках;

 збереження стратегічного партнерства з Російською Федерацією на основі взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних стосунків, позбавлення її можливості тиску і шантажу;

 гармонізацію відносин із США при повному підпорядкуванні засад стратегічного українсько-американського партнерства вимогам проінтеграційного курсу нашої держави;

 сприяння формуванню регіональних систем безпеки і співробітництва в сусідніх регіонах, диверсифікація геополітичної орієнтації за рахунок встановлення особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед, членами Вишеградської групи, ГУАМ та країнами Балтії;

 активна участь у формуванні демократичної системи міжнародного порядку;

 подальше проведення миротворчої діяльності в інтересах забезпечення національних інтересів України;

 наполегливе проведення внутрішньої політики, спрямованої на зменшення існуючого розколу в свідомості українського суспільства стосовно визначення геополітичних пріоритетів країни тощо.

На наш погляд, що ж до стратегічного партнерства України з ЄС і НАТО, то цілком можливо виділити принципи, на яких доцільно будувати ці відносини:

 взаємна зацікавленість України, ЄС і НАТО у плідній співпраці та визнання стратегічного характеру партнерства. Звідси також випливає принцип довготривалості партнерських взаємин;

 готовність партнерів враховувати національні інтереси одне одного, йти на компроміси задля досягнення спільних стратегічних цілей;

 наявність механізмів реалізації стратегічного партнерства. Важливими інструментами такого партнерства повинен стати постійний політичний діалог на вищому рівні спеціально створених міжнародних комітетів (комісій), експертних робочих груп тощо, а також стабільна взаємна політична, економічна, військова і т.ін. зацікавленість, активізація інвестування з боку ЄС і НАТО, торгівля, спільна розбудова інституціонального середовища, адаптація західних стандартів для України, розвиток фінансово-кредитних відносин, науково-технічної співпраці тощо, реалізація проектів геополітичного та геоекономічного значення.

Раціональність взаємних відносин та негативні моменти, що практично завжди виникають у процесі досягнення геополітичних цілей, не повинні перевищувати позитивні наслідки реалізації ідеї стратегічного партнерства і в жодному випадку не загрожувати суверенітету та цілісності України.

Проведений у дисертації аналіз переваг європейського та євроатлантичного курсу України і загроз для нашої країни, які виникають у цьому зв’язку, дає підстави виокремити пріоритетні національні інтереси нашої держави щодо забезпечення національної безпеки, зокрема у воєнно-політичній сфері, які можуть бути реалізовані в разі проведення такої зовнішньої політики:

– відвернення зазіхань на державний суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав, збереження недоторканності державних кордонів. Відповідно до ст. 5 Вашингтонського договору НАТО Україна може отримати надійні гарантії воєнної безпеки;

– включення в процес створення єдиної системи європейської безпеки на правах її рівноправного елемента. Україна зможе стати повноправним учасником системи міжнародної відповідальності за підтримання безпеки Європи та дістали можливість безпосередньо впливати на майбутню трансформацію НАТО і Євросоюзу в процесі створення загальноєвропейської системи безпеки;

– запобігання збройним конфліктам, насамперед у регіонах, що межують з Україною. Належність до систем європейської та євроатлантичної безпеки дає можливість нашій державі не лише брати участь у миротворчих операціях держав  елементів цих систем під егідою ООН або відповідних європейських організацій, що отримали на це мандат Об’єднаних Націй, щодо нейтралізації та ліквідації таких конфліктів, а й здійснювати вплив на колективні політичні рішення і на формування міжнародної політики в регіоні;

– трансформація Збройних Сил України в сучасну мобільну армію, здатну протистояти будь-яким викликам національній безпеці країни. Це передбачає створення професійної армії, остаточне впровадження цивільного контролю над збройними силами, перехід на загальноєвропейські стандарти в облаштуванні побуту військовослужбовців. Крім того, приєднання до вищезазначених систем безпеки в перспективі сприятиме зменшенню фінансових витрат на власну безпеку, оскільки забезпечувати себе самотужки як нейтральну чи позаблокову державу набагато дорожче, аніж у системі колективної безпеки.

Варто підкреслити, що зазначені національні інтереси України в контексті забезпечення своєї безпеки, зокрема у воєнно-політичній сфері, виникли в результаті еволюції європейської системи безпеки. Руйнація біполярної системи колективної безпеки Європи призвела до появи трьох систем безпеки субконтинентального рівня. Колективні дії держав – елементів цих систем щодо забезпечення національної безпеки кожної не охоплюють всі європейські країни, внаслідок чого деякі держави опинилися у позасистемному вакуумі безпеки. Це стосується й України. Як прояв сучасного перехідного етапу в еволюції європейської системи безпеки така геополітична ситуація, що склалася в Європі після завершення ідеологічно-конфронтаційних протиріч між Заходом і Сходом, значно вплинула на зовнішній курс України в контексті забезпечення її національної безпеки. Враховуючи привабливі потенційні воєнно-політичні можливості у гарантуванні безпеки своїм учасникам у поєднанні з демократичними цінностями, потужним економічним розвитком держав – елементів систем безпеки західного зразка як можливих підсистем майбутньої загальноєвропейської системи безпеки, вона сприяла прийняттю рішення політичним керівництвом України про те, що пріоритетом зовнішньополітичного курсу нашої держави є інтеграція в європейську та євроатлантичну системи міжнародної безпеки.

Реалізація такого національного інтересу України як реформування Збройних Сил у відповідності до вимог сьогодення, яке вже здійснюється, у тому числі за допомогою НАТО цілком можливе у середньостроковій перспективі при повному виконанні Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки і без приєднання до систем безпеки західного зразка. Однак, на нашу думку, шанси на виконання цієї програми значно зросли б при прийнятті Україною з НАТО Плану дій щодо набуття нашою державою членства в Альянсі. До того ж саме таке реформування армії зі значним скороченням Збройних Сил (до 143 тис. чол.) робиться з врахуванням членства у цих структурах, відповідності стандартам країн НАТО [80].

Інші згадані пріоритетні національні інтереси нашої держави у воєнно-політичній сфері, на наш погляд, безпосередньо залежать від рівноправного членства України в НАТО і ЄС. Проте з реалізацією їх шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції існують проблеми і перш за все з боку України – нестабільність соціально-економічної та політичної ситуації держави – що відсуває термін такої інтеграції на довготривалу перспективу. Однак шанс стати принаймні членом НАТО в середньостроковий період у нашої держави все ж є. На нашу думку, головним фактором, який б позитивно вплинув на вирішення цієї проблеми є необхідність наявності єдиної політичної волі вищого керівництва держави.

Таким чином, реалізація національних інтересів України із забезпечення своєї національної безпеки у воєнно-політичній сфері, на нашу думку, має здійснюватися шляхом розвитку відносин як з самими структурами сучасної архітектури європейської безпеки, так і з первинними їх елементами  державами, що створюють їх, по шкалі: співробітництво  партнерство  союзництво. Звичайно, для того щоб досягнути статусу союзництва вже у рамках міжнародної системи безпеки необхідно пройти етапи співробітництва та партнерства з її елементами на аспірантному етапі. На наш погляд, основними напрямами воєнно-політичного співробітництва та досягнення рівня справжніх партнерських відносин Української держави із сучасними системами безпеки Європи можуть бути такі.

1. Миротворчі операції під егідою ООН або відповідних європейських організацій, що отримали на це мандат Об’єднаних Націй. Починаючи з прийняття 3 липня 1992 р. Верховною Радою Постанови №2538 – XII “Про участь батальйонів Збройних Сил України в миротворчих силах Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії” понад 20 тисяч українських військовослужбовців брали участь у миротворчих операціях під егідою ООН та НАТО. За цей час миротворчі зусилля України були високо оцінені світовим співтовариством. Крім того, наша країна отримала значний досвід співробітництва з європейськими сусідами в організації та проведенні гуманітарних операцій, операцій з підтримання миру і рятувально-евакуаційних акцій, як таких заходів, що забезпечують безпеку в Європі.

Враховуючи це і той факт, що на сучасному етапі, як слушно зазначив український дослідник В.Смолянюк, “залучення збройних сил у проведення миротворчих акцій стає вагомим фактором у створенні макросистеми колективної безпеки, а сама миротворчість як нове явище міждержавного діалогу перетворюється у важливий напрямок глобального і регіонального співробітництва окремих держав та їх об’єднань, спрямованого на створення доброзичливого клімату у міжнародних стосунках” [276, с.119], цей шлях розвитку воєнно-політичної співпраці з європейськими і євроатлантичними безпековими структурами, на нашу думку, є на сьогодні найбільш успішним та перспективним.

2. Боротьба з міжнародним тероризмом. Після трагедії 11 вересня 2001р. Європа раптом усвідомила, що США, наймогутніша держава світу, яка з моменту створення НАТО є основним гарантом безпеки західних країн, не є всесильною і що Євросоюзу самому треба серйозно задуматися про організацію боротьби з цим наддержавним злом. Хоч і окремі країни Європи (Іспанія, Франція, Німеччина тощо) накопичили досвід боротьби з тероризмом, але проблема полягає у тому, що основною тенденцію в сучасному тероризмі (і про це свідчать події в США) стала переорієнтація терористичних організацій з боротьби з політичними лідерами, проведення локальних терактів на етнонаціональний та регіональний рівень. Виникла реальна загроза застосування терористами зброї масового ураження. І такі випадки в світі вже мали місце: в 1995 р. в Японії сектою “Аум Синрікьо” була застосована хімічна зброя, а у 2001-2002 рр. в США – біологічна.

У такій ситуації спеціально підготовлені військові підрозділи України могли би бути залучені до спільних антитерористичних операцій європейських країн під керівництвом об’єднаного командування з боротьби з тероризмом, який діяв би в рамках Європейських сил швидкого реагування. Такими операціями можуть бути превентивні (охорона та оборона потенційно небезпечних об’єктів) та рятувальні заходи.

3. Військове співробітництво. Починаючи з приєднання України у лютому 1994 р. до Програми “Партнерство заради миру” Збройні Сили нашої країни взяли участь у понад 100 міжнародних військових навчань, провівши багато з них на своїй території (полігон “Широкий лан” (Миколаївська область), Львівський полігон (Львівська область), акваторія Чорного моря. Серед них можна назвати такі як: “Щит миру”, “Сі бриз”, “Козацький степ”, “Фарватер миру”, Кооператив-партнер”, ”Спільний сусід”, “Самородок співробітництва” тощо.

Окрім цього, за роки своєї незалежності в рамках розвитку двостороннього співробітництва Україна обмінялася військовими делегаціями з усіма країнами  членами як ЄС, так і НАТО.

4. Військово-технічне співробітництво. Як було зазначено вище, Україна має низку спільних проектів у сфері ВТС з усіма провідними державами Заходу. Однак здебільшого ці проекти є епізодичними та немасштабними. Згадуючи невдалі спроби укласти великі за обсягом контракти, такі, наприклад, як на виробництво військово-транспортного літака Ан-70, можна, на жаль, констатувати, що у сфері ВТС із західними країнами Україна має більше невдач, ніж успіхів. Незважаючи на такий, на перший погляд, невтішний стан військово-технічного співробітництва України з Європою, на нашу думку, у Києва є перспективи розвитку співробітництва з ЄС і НАТО у цій сфері, наприклад: спільна розробка та виробництво сучасного європейського танку та військово-транспортного літаку, перспективних військових кораблів різних типів, супутників спостереження та інших космічних апаратів, військово-транспортної авіації, створення на базі українських радіолокаційних станцій системи протиракетної оборони тощо.

5. Участь в Європейських силах швидкого реагування (ЄСШР). З початком прийняття рішення про створення ЄСШР Україна виявила жвавий інтерес до реалізації можливості безпосередньої участі військових підрозділів її Збройних Сил у діяльності цього формування. На сьогодні це питання знаходиться лише на стадії обговорення, але наша держава вже зробила перший крок у цьому напряму, запропонувавши ЄС включити до складу ЄСШР військово-транспортну авіаційну ескадрилью, аеромобільний батальйон, ескадрилью армійської авіації Збройних Сил України і багатонаціональну інженерну частину “Тиса”. З метою підготовки сил ЄС, проведення тактичних і командно-штабних навчань пропонується максимально використовувати Яворівський навчальний центр підготовки миротворчих сил [155, с.5]. На нашу думку, процес у цьому напряму співробітництва тільки розпочинається і у ньому Україна має непогані перспективи.

6. Створення багатонаціональних військових підрозділів. Нагадаємо, що у ході реалізації цього напряму Україною вжито низку відповідних заходів. Приміром, 31 березня 1998 р. закінчилося формування обох частин українсько-польського батальйону миротворчих сил. Оперативну готовність як ціле частина набула на початку 1999 р. Укрполбат призначений для дій в рамках колективної оборони, а також для дій з розв’язання міжнародних криз, зокрема у миротворчих операціях під егідою ООН і НАТО.

15 січня 1999 р. Міністри оборони України, Угорщини та Міністр національної оборони Румунії підписали протокол намірів щодо створення спільної інженерної частини “Тиса”, завданням якої є виконання інженерно-саперних робіт у разі стихійного лиха за спільним політичним рішенням сторін-учасниць. Пізніше з проханням приєднатися до цього батальйону до Міністерства оборони України звернулося командування Словацької армії [48, с.4].

Наша країна здійснила також першу спробу щодо створення миротворчого батальйону в рамках тогочасної організації – ГУУАМ. Упродовж 16-19 квітня 1999 р. за тренувальною програмою обслуговування і охорони нафтопроводів на полігоні Ялгуджа поблизу Тбілісі відбулися навчання, у яких взяли участь військовослужбовці Грузії, Азербайджану, а також взвод трубопровідних підрозділів Збройних Сил України.

7. Контроль над озброєннями та роззброєння. Наприкінці 80-х  початку 90-х рр. минулого століття главами провідних держав світу було підписано низку договорів і угод у галузі контролю над озброєннями та роззброєння. З моменту проголошення незалежності Україна приєдналась до них. З метою виконання верифікаційних заходів в нашій державі 10 грудня 1992 р. згідно з розпорядженням Президента України були створені відповідні структури, а саме  Національний комітет України з питань роззброєння та його робочий орган  Центр верифікації Збройних Сил України. При цьому на Центр верифікації ЗС України (на поточний момент  управління верифікації Генерального штабу ЗС України) було покладено завдання щодо організації та забезпечення інспекційної діяльності на території України і поза її межами, а також збір, обробка й підготовка інформації, повідомлень за міжнародними договорами у галузі контролю над озброєнням та роззброєння тощо.