Під виборчою системою розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми законодавства, які регламентують цей порядок, у сукупності складають виборче право.
1)Виборче право – це інститут конституційного права, який складається з правових норм, що регулюють порядок надання громадянам права брати участь у виборах. Виборче право має своїми джерелами конституції, конституційні закони, акти парламентів, постанови урядів, укази глав держав.
2)Виборче право – це суб’єктивне право громадянина бути учасником конституційно-правового відношення, яке виникає при виборах. В даному випадку виборче право означає право громадянина бути зареєстрованим як кандидат або виборець, право на подачу голосу і т.д. та відповідний обов’язок з боку органів держави. Як суб’єктивне право особи (громадянина) воно поділяється на активне в пасивне виборче право. Активне виборче право – це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в органи державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватись на відповідні посади, тобто право бути обраним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права зумовлюється певними вимогами до потенційних учасників виборів.
Органи державної влади формуються двома способами: шляхом виборів і шляхом призначення. Однак і призначення на вищі посади в органах виконавчої та судової влади здійснюються виборними органами. Таким чином, вибори дають вищу початкову легітимність всій структурі органів державної влади.
Вибори – це процедура безпосереднього обрання або висунення певних осіб шляхом відкритого чи закритого (таємного) голосування для виконання громадських функцій, один із способів інституювання державної влади, найпоширеніший механізм створення органів та інституцій влади.
Вибори поділяються на прямі і непрямі. Якщо закон передбачає такий порядок волевиявлення, при якому виборці мають можливість прямо виразити своє відношення до кандидатів через подачу голосів, то вибори є прямими. При непрямих виборах воля виборців опосередковується спеціально обраною колегією, яка тільки для цього і створюється. У випадку багатоступеневих виборів воля виборців опосередковується постійно діючим представницьким органом, для якого вибори іншого органу або посадової особи є тільки одним з повноважень.
Вибори проводяться у встановлені законом строки. В парламентарних республіках і монархіях вибори проводяться після закінчення строку повноважень загальнонаціонального представницького органу. Такі вибори називаються черговими. У випадку дострокового розпуску парламенту главою держави проводяться позачергові вибори. Додаткові вибори проводяться, коли в результаті звільнення, відставки або смерті депутата відкривається вакансія в парламенті.
Звичайно вибори проголошуються указом (прокламацією) глави держави і з передбаченого в цьому акті строку починається виборча кампанія, яка закінчується в день, який передує дню голосування (цей строк або визначений конституцією, або названий в указі глави держави).
Вибори проводяться по виборчих округах, які на підставі закону утворюються центральним урядом або органами влади суб’єктів федерації.
Виборчий округ поділяється звичайно на виборчі дільниці, які являють собою територіальні одиниці, що обслуговуються одним пунктом для голосування.
Важливим етапом виборів є реєстрація виборців і складання виборчих списків.
Важливим етапом також є висунення кандидатів у депутати. Для реєстрації як кандидата необхідно подати у відповідний орган заяву, підписану самим кандидатом. Висунення кандидата здійснюється через офіційне представлення від імені партії або шляхом подачі петиції, підписаної певною кількістю виборців.
Голосування, тобто подача голосів за висунутих кандидатів, звичайно здійснюється особисто. Важливою гарантією вільного волевиявлення є таємне голосування, яке передбачає порядок подачі голосів, при якому виборець заповнює бюлетень в ізольованому приміщенні і особисто опускає його в урну.
Поняття виборчої системи складається з усієї сукупності правових норм, що регулюють порядок надання виборчих прав, проведення виборів і визначення результатів голосування. Термін «виборча система» має і усічений сенс: коли він вживається стосовно до порядку визначення результатів голосування. У цьому вузькому сенсі розрізняються пропорційна і мажоритарна виборчі системи. Перша означає, що депутатські мандати при виборах до парламенту розподіляються пропорційно поданих голосів, а друга - розподіл мандатів по виборчих округах на основі більшості поданих голосів (система абсолютної більшості, коли переможцем є кандидат, який отримав 50% голосів плюс один від виборців, що проголосували, або система відносної більшості, коли переможцем стає той, хто отримав голосів просто більше, ніж будь-який інший кандидат). У рамках цих основних систем в кожній країні існують дуже суттєві особливості, часто встановлюють по суті абсолютно окрему й неповторну виборчу систему.
Мажоритарна система (фр. majогіtе — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів ( більшість країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.
Пропорційна система (лат. proportіo — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.
За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).
Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.
Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).
1.РОСІЯ.
У Російській державі на федеральному рівні прямим способом обирається одна палата Федеральних Зборів - Державна Дума і глава держави - Президент Російської Федерації. Саме в них втілюється вища воля народу і від них дається головний імпульс формування всієї виконавчої та судової влади на федеральному рівні. На виборній основі формуються органи державної влади в суб'єктах Федерації, а також органи місцевого самоврядування. Звідси виключно важливе значення виборів на всіх рівнях.
Конституція РФ в ст.32 закріплює принципи виборчого права: загальне, рівне, пряме при таємному голосуванні, а Федеральний закон «Про основні гарантії виборчих прав і права на участь у референдумі громадян Російської Федерації» 2002 р. додає ще добровільність.
Загальне виборче право - кожен громадянин Росії, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового положення, місця проживання, ставлення до релігії, належності до громадських об'єднань має право обирати і бути обраним. Виборчі права належать до політичних і знаходяться у тісному взаємозв'язку з правом на участь в управлінні справами держави.
Поняття «виборча система» і «виборче право» носять збірний характер. У Російській Федерації вони включають в себе, по суті, чотири різні підсистеми, що встановлюють порядок обрання громадянами відповідних органів державної влади: Президента РФ; депутатів Державної Думи; депутатів законодавчих органів суб'єктів Федерації, органів місцевого самоврядування.
Кожна з цих підсистем регулюється окремими правовими актами, хоча є і спільні для всіх джерела права. Відмінності між ними виявляються при визначенні пасивного виборчого права, порядку визначення результатів голосування і по ряду інших дуже важливих умов.
Важливою рисою російського виборчого права (виборчої системи) є те, що в самому головному порядок обрання Президента РФ і депутатів Державної Думи встановлюється тільки Конституцією РФ і федеральними законами(«Про основні гарантії виборчих прав і права на участь у референдумі громадян Російської Федерації» 2002 р. ), тобто без регулювання з боку суб'єктів Федерації.
Суб'єктам Федерації надано тільки право приймати правові акти з питань організації і проведення виборів (складання списків виборців, утворення виборчих дільниць, формування виборчих комісій). Цим положення справ в Росії відрізняється, наприклад, від такого федеративної держави, як Сполучені Штати Америки, в якому виборча система з виборів до федеральних органів влади (Президента, обох палат Конгресу) тільки в загальних питаннях встановлюється Конституцією Сполучених Штатів, а детально регулюється законами самих суб'єктів федерації (штатів).
Особливістю Конституції РФ, прийнятої 12.12.1993 р., в порівнянні з попередньою Конституцією 1978 р., є відсутність в ній спеціального розділу під назвою «Виборча система». Колишня Конституція перераховувала принципи виборчого права (загальне рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні) стосовно до виборів Рад народних депутатів усіх рівнів у зв'язку з тим, що вони складали єдину систему органів державної влади. У діючій Конституції ці принципи, як вказувалося раніше, визначені тільки щодо виборів Президента РФ і мають безпосередньо конституційний характер тільки відносно зазначених виборів, тоді як щодо виборів депутатів Державної Думи, виборів в інші законодавчі (представницькі) органи державної влади, представницькі та інші виборні органи місцевого самоврядування вони мають законодавчий характер, підтверджений Конституційним Судом РФ. У зв'язку з цим багато дослідників підкреслюють, що відсутність у Конституції Росії глави про виборчу систему, ігнорування принципів виборчого права не сприяли визначенню чітких орієнтирів виборчої реформи, пріоритетним напрямком якої явилося відтворення на нових принципах усього виборчого законодавства в Російській Федерації.
Нинішня російська виборча система виникла в результаті реформи 1993-1995 років.
Не наділені правами обирати й бути обраними громадяни, визнані судом недієздатними, і які перебувають у місцях позбавлення волі.
Активне виборче право громадяни РФ отримують з 18 років, а пасивне, чи право на обрання до Державної думи з 21 року, але в посаду Президента з 35 років, за умови десятирічного постійного проживання у країни. Участь у виборах є добровольною.
Вибори президента Російської Федерації поводятся з єдиного федеральному виборчому окрузі, який включає всю територію країни.
У Держдуму обираються 450 депутатів, 225 – по одномандатних округах (1 округ – один депутат) і 225 по федеральному виборчому округу, пропорційно кількості голосів, поданих федеральні списки кандидатів у депутати, висунуті виборчими об'єднаннями і блоками. У першому випадку обирається скоріш особистість, у другому партія, блок партій чи інше громадське обєднання. У Російській Федерації діє змішана виборча система. У одномандатні округи вибори здійснюються на основі мажоритарної системи відносної більшості.
У федеральному окрузі відбір ведеться за пропорційному принципу, але пропорційність ця стосується лише тих партій, які перейшли 5%-й бар'єр.
Отже, у російській виборчій системі представлені два протилежні за впливом на партійну систему типу виборчих правил. Списочна система з максимальною величиною округу повинна забезпечувати високий рівень пропорційності під час розподілу місць на основі здобутих голосів, і тим самим посилювати фрагментацію. Під час перебування чергу, система простої більшості з мінімальним розміром округу обмежує рівень пропорційності зменшує число партій.
2.Великобританія.
У Великобританії обираються нижня палата Парламенту – Палата громад (єдиний виборний представницький орган), представницькі органи Шотландії, Уельсу і Північної Ірландії, місцеві органи (ради адміністративних графств, міст-графств, муніципальних і немуніципальних міст і прибутків). Тут використовується мажоритарна система відносної більшості.
На даному етапі виборчий процес у Великобританії регулюється Законом про народне представництво 1983 р., що консолідував цілий ряд законодавчих актів, Актом про політичні партії і референдуми 2000 р., Актом про вибори 2001 р., який вніс істотні зміни до виборчого законодавства Великобританії.
У Великобританії діє загальне рівне пряме виборче право при таємному голосуванні.
Активне виборче право належить всім громадянам Великобританії, що досягли 18 років. Акт про народне представництво 1983 р. розширив склад виборчого корпусу стосовно парламентських виборів, надавши право обирати громадянам Ірландської республіки і всім громадянам Співдружності, що проживають у Великобританії. Особи, що володіють активним виборчим правом, здійснюють його в тому виборчому окрузі, на території якого вони постійно проживають на день складання реєстраційного списку. Таким днем є ТЕ жовтня кожного року (у Північній Ірландії - 15 вересня). Внесення до реєстраційного списку - обов'язкова умова реалізації активного виборчого права. Список складається щорік спеціальним чиновником місцевої ради на підставі даних, що повідомляються домовласниками.
До 29 листопада реєстраційний список вивішується для загального огляду в публічній бібліотеці або на якій-небудь публічній будівлі. Обличчя може заперечити проти неправильності в списках виборців до 16 грудня. Чиновник, що здійснює реєстрацію, зобов'язаний вислухати заперечення і винести ухвалу про виправлення в списку, або відмові в цьому. Таке рішення може бути оскаржене до суду графства, а в подальшому в апеляційному суді. Список вважається за той, що діє з 16 січня для будь-яких виборів, які проводяться протягом наступних 12 місяців.
Закон особливо гарантує виборчі права громадян, що знаходяться поза місцем мешкання у зв'язку з їх роботою або хворобою, а також британських громадян, що проживають за кордоном. Так, військовослужбовці, посадові особи держави, що знаходяться за кордоном, їх подружжя, що проживає разом з ними, моряки торгівельного флоту розглядуються як виборці того округу, в якому вони мали б право голосу до виїзду у зв'язку з виконанням службових обов'язків.
З 1985 р. право брати участь в парламентських виборах надане британським громадянам, що проживають за кордоном і що подав на дату, встановлену для складання реєстраційного списку, відповідну заяву. Вони мають право голосувати в тому виборчому окрузі, де були зареєстровані безпосередньо перед виїздом за кордон. Проте таке право діє тільки протягом 5 років з того дня, коли людина перестала бути жителем Великобританії
Як гарантія активного виборчого права громадян, що знаходяться на день проведення виборів поза постійним місцем проживання, або що проживають за кордоном, передбачено голосування поштою і за дорученням.
Активним виборчим правом не володіють: іноземці, психічнохворі пери (за винятком перів Ірландії), особи, що знаходяться в ув'язненні, яке вони відбувають у виправній установі у виконанні вироку суду, особи, засуджені за використання ганебних і незаконних прийомів на виборах - протягом 5-10 років залежно від характеру порушення.
Пасивне виборче право надається британським громадянам після досягнення 21 року. Закон передбачає, проте, цілу лаву досить істотних обмежень з цього спільного правила. Ці обмеження можна підрозділити на 3 групи. Перша з них пов'язана з хворобливим станом психіки: не володіють правом обиратися особи, страждаючі деякими важкими психічними захворюваннями. Обмеження другої групи можна рахувати свого роду моральними цензами: пасивне виборче право не надається банкротам, особам, визнаними винними у вживанні "ганебних і незаконних прийомів на виборах", а також особам, що відбувають покарання за державну зраду.
Нарешті, третю групу складають обмеження пасивного виборчого права, пов'язані з багаточисельними правилами, що діють, про несумісність депутатського мандата із заняттям певною діяльністю. Так, позбавлені права бути членами палати общин особи, що обіймають деякі державні посади; професійні оплачувані судді; чиновники міністерств і центральних відомств; особи, що знаходяться на дипломатичній службі; військовослужбовці (окрім офіцерів, що знаходяться у відставці); керівники публічних корпорацій (Бі-Бі-Сі, Незалежного телевізійного управління і тому подібне); клерки місцевих рад і ін. Перераховані випадки несумісності пояснюються вимогою політичної безсторонності, необхідної особам, що перебувають на перерахованих посадах, які неможливо поєднати із членством в палаті общин. Проте державний службовець, що бажає висунути свою кандидатуру на парламентських виборах, може зробити це, лише за умови відходу у відставку з посади до свого висунення кандидатом.
На парламентських виборах висувається в середньому 2300-2500 кандидатів. Більшість з них - кандидати від Консервативної і Лейбористської партій. Процедура висунення досить проста. Кандидат повинен подати чиновникові по виборах заяву, підписану 10 виборцями, і сплатити виборчу заставу в 500 ф.ст., який не повертається, якщо кандидат не набере щонайменше 5% голосів виборців свого округу. Зі всіх кандидатів, що беруть участь, в середньому тільки близько 150 чоловік втрачають виборчу заставу. Деякі дрібні партії пропонують замість виборчої застави збільшити з 10 до 150 число підписів під петицією про висунення кандидата на виборах.
На практиці кандидати висуваються політичними партіями. Наприклад, кандидатів від Консервативної і Лейбористської партій визначають місцеві партійні організації під контролем центральних органів з числа претендентів, запропонованих керівництвом. Як видно, на цій стадії виборці практично не беруть участь у відборі кандидатів.
При формуванні Палати Общин країна ділиться на 651 округ. Від кожного округу обирається один депутат. Кордони виборчих округів переглядаються, як правило, раз в 10 років, що приблизно збігається з часом переписи населення. З 1949 р. закон встановлює вимога математичної рівності чисельності виборчих округів. Проте на практиці не всі округи задовольняють цій вимозі. Різниця чисельності виборців в них коливається від 22 тис. до 100 тис.
На відміну від інших країн у Великобританії не існує яких би то не було спеціальних центральних органів по проведенню виборів. Немає їх і у виборчих округах. Спільне керівництво організацією виборів в масштабі всієї країни здійснює міністерство внутрішніх справ, а на місцях - чиновник по виборах (у цій якості виступають шерифи графств і голови місцевих рад).
Палата лордів формується, головним чином, за спадковою ознакою. Чисельний склад палати не є постійним і однорідним. В даний час в неї входить більше 1000 перів: близько 800 спадкових лордів, що мають право передачі титулу по спадку; більше 300 довічних перів, яким королева подарувала цей титул за видатні заслуги перед державою (по рекомендації прем'єр-міністра), що не мають права передачі титулу спадкоємцям; 26 духовних лордів - 2 архієпископи (Йоркський і Кентерберійський) і 24 єпископи англіканської церкви; а також 20 "лордів, що довічно призначаються, по апеляції". Процес зрощення верхівки бізнесу і істеблішменту, що посилюється, відбився на соціальному складі палати - більшість місць в ній належать представникам найбільших промислових корпорацій і фінансових кругів.