2. Предмет регіональної економіки – це закони і закономірності виникнення, розвитку поселень і виробництва та їх пропорцій по території, формування відносно спеціалізованих тер. Як систем.

Об’єкт регіональної економіки – це територія, на якій розміщені населені пункти, виробничі об*єкти , транспортна система з властивою для даної території спеціалізації виробництва, його складовими є: територія (площа регіону, конфігурація меж регіону, водні артерії, лісові площі); розселення (характеризує територіальне розселення населення регіону, співвідношення чисельності регіону, розміщення населених пунктів по регіону); виробництво (характеризує зосередження праці і капіталу у місцях наявних сировинних ресурсів з метою переробки у готовий для споживання продукт); інфраструктура (населені пункти і виробничі об*єкти на території регіону розміщені на певних відстанях один від одного, розрізняють транспортну, мережі енергозабезпечення та водо забезпечення тощо).

3. Метод регіональної економіки – це спосіб пізнання регіональної економіки за якого рег. економіка розглядається, як частина національної економіки, що само розвивається на основі дії об*єктивних економічних законів.

Завдання регіональної економіки – це виявлення дії економічних законів і закономірностей, формування принципів і методів функціонування регіональної економічної системи з метою продуктивного і ефективного функціонування п-в, економічного зростання і піднесення добробуту населення регіону.

Показники регіональної економіки: геополітична; чисельність населення, розселення і демографічні процеси; наявність працездатного населення; наявність і структура сировинних ресурсів.

4. Сучасна прикладна економічна наука обгрунтовує п’ять рівнів організації господарських систем: мікроекономіка (економіка п-в); регіональна економіка (частина території країни); макроекономіка (країни); мегаекономіка (групи країн контингенту); глобальна економіка (економіка світу).

Теорія регіональної економіки повинна посісти вагоме місце в системі наук мікро- та макроекономіки.

Географія. Географічна наука розкриває величину території х її особливими показниками рельєфу, кліматичними умовами, водного режиму, мінеральносировинних ресурсів. Крім того географія висвітлює особливості розселення по території розвитку населення пунктів, етнічний склад населення.

Демографія. Це наука про відтворення населення. Кожен регіон має свої особливості господарювання, які значною мірою впливають н природні процеси відтворення і міграції населення. Демографія відстежує і узагальнює закономірності народжуваності, смертності, природного і міграційного приросту.

Соціологія. Це наука про соціальний стан населення регіону і країни загалом. Вона вивчає соціальну структуру населення, спосіб мислення різних соціальних груп, відношення до різних соціальних процесів.

Фінанси. Це один із найважливіших блоків економічних наук, який стосується і регіональної економіки. Насамперед регіональна економіка розглядає фінанси як систему відносин з приводу руху праці і капіталу, товарів та послуг. Крім цього з фінансами пов*язані капіталовкладення в регіон, створення робочих місць.

Екологія. Це наука про відносини людини і природи сфері виробництва і використання мінімальних ресурсів. Екологічна наука обґрунтовує нормативи і доцільності використання природних ресурсів, заходи щодо їх раціонального використання та відновлення.

6. Початком розвитку теорії просторової економіки економісти і географи вважають публікацію Й. Тюнена в 1826р. книги «Ізольована держава», в якій на основі територіального поділу праці створено модель розташування зон сільськогосподарського виробництва, що формуються під впливом міста, яке є споживачем продукту.

Й. Тюнен дійшов висновку, що кожна сільськогосподарська культура повинна розміщуватися на такій відстані від міста, тобто ринку реалізації продукції. На цій основі Й. Тюнен виділяє шість поясів:

1) Пояс «вільного господарства», розташованого найближче до ринкового центру з виробництвом мало транспортабельної продукції.

2) Пояс «лісового господарства», який є другий до ринкового центру і постачає йому паливо, будівельні матеріали.

3) Пояс «плодонасіного господарства», завершується відгодівля худоби, після її вирощування у поясі тваринництва.

4) Пояс «вигідного семипільного господарства», спеціалізується на вирощувані зерна і тваринництва для виробництва молока і мяса.

5) Пояс «трипільного господарства», виробництва зерна.

6) Пояс «тваринництва та вівчарства», виробництво мяса, вовни, масла та інших продуктів тваринництва.

В. Лаунгардт у праці «Визначення раціонального місцеположення промислового об’єкта» запропонував інший підхід. При тому він виходив з того, що:

1) В усіх напрямах існують однакові умови транспортування тому однакові витрати.

2) Вартість транспортування пропорційна масі та відстані перевезення.

3) Місце розташування джерел сировини А, палива Б, та місця збуту В є заданими.

Завдання зводиться до визначення місця розташування п-в з врахуванням цих фіксованих чинників.

7. Поєднання функціональних просторових аспектів економічного аналізу найімовірніше було обґрунтовано А. Вебером уже у 1909 р. Він вводить в просторову науку поняття «фактор розташування», яким обґрунтовує економічну доцільність розміщення п-ва саме в тому місці, в котрому отримані доходи від господарської діяльності принесуть найкращі прибутки. Основні принципи:

1) Розміщувати п-ва у тих місцях, в яких забезпечується найменші транспортні витрати.

2) Створювати виробництва і послуги у тих місцях, де є найдешевша праця.

3) Наближати своє виробництво до місць, в яких існує певна виробнича і соціальна інфраструктура, яка дозволить економити значні кошти на будівництво транспортних шляхів, енергетичного господарства тощо.

А. Вебер класифікує використовувані у виробництво матеріали на чисті, які повністю входять у вагу продукту і брудні, які втрачають частину ваги в вигляді відходів.

8. Особливо цікавою з погляду економічної раціоналізації є «теорія центральних місць», яку обґрунтували у 1993 р. німецькі вчені В. Крісталер та А. Льош. За В. Крісталером можливо три випадки визначення зон впливу (економічної регіоналізації)різного ієрархічного рівня:

1) Обсяги споживання і збуту готового продукту.

2) Обсяги транспортних витрат, маса і відстань перевезень вантажів.

3) Адміністративний контроль та його поширення на різні населенні пункти.

Перший рівень стосується однорідності функцій сіль навколо поселень, другий – поселення навколо міста і третій – міста навколо великого центру.

А. Льош на основі теоретичних положень В. Крісталера намагається обґрунтувати «теоретичну схему економічного ландшафту» в основі якої є один спільний центр, тобто головне місто, з усіма перевагами, пов’язаними з широким місцевим потенціалом. Теорія центральних місць Крісталера-Льоша має важливе значення з погляду обґрунтування теорії економічної регіоналізації:

1) Зробили спробу обгрунтувати закон взаємозалежного просторового розташування населених пунктів і на його вимог освоювати нові території, формувати контури територіальної системи.

2) Вони почали досліджувати територіальні аспекти сфер послуг, тоді як до цього часу проводилися дослідження розміщення промисловості і с/г .

3) Сучасний адміністративно-територіальний устрій в усіх країнах світу має ознаки положення «теорії центральних місць» обґрунтованої В.Крісталером і А.Льошом; що стосується в Україні, то 1 рівень територіальної організації відображає адміністративний район – центр і сільські населені пункти.

9. Теорії центральних місць дала поштовх до обґрунтування теорії «полюсів росту» та «центрів розвитку», в основі якої є домінуючі галузі економіки. Французький економіст Ф. Перру, зауважив, що концентрація капіталу в галузях виробництва, продукція капіталу в галузях виробництва, продукція яких споживається іншими виробниками, неминуче впливає на розвиток і поширення інших галузей. З врахування цих особливостей, Ф. Перру класифікує галузі за такими ознаками:

1) Галузі, які розвиваються повільно або занепадають а частка капіталу, зайнятості, продукту в структурі економіки, що має тенденцію до зниження.

2) Галузі, які мають тенденцію до розвитку, але не мають впливу на розвиток інших галузей економіки.

3) Галузі, які мають тенденцію до швидкого зростання продукція їх є інвестиційними ресурсами для інших галузей і впливають на їх розвиток.

Практично Ф. Перру, виділяючи домінуючі галузі, обґрунтовує основу виділення певного промислового району. Провідні галузі він називає профілюючими, чи динамічними, а місця їх розміщення – «полюси розвитку». Галузі взаємодіють між собою створюючи певний взаємозв’язаний комплекс галузей.

10. У дослідженнях сучасних вчених сьогодні найбільшого поширення набули чотири парадигми і чотири моделі регіональної системи: Регіон квазідержава (розглядається, як відносно відособлена підсистема держава і національної економіки) регіон як квазікорпорація (великий об’єкт власності і економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках капіталу. Регіон, як економічний суб’єкт взаємодіє з національними і транснаціональними корпораціями) Ринок як регіон (увага акцентує на загальних умовах економічної діяльності і особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці кредитно-фінансових ресурсів тощо) Регіон як соціум (висуває на перший план відтворення соціального життя).

13. Районування – це об’єктивний, незалежний від волі і свідомості людини процес формування інтегральних виробничо-територіальних систем, господарські елементи яких перебувають у тісних взаємозв’язках, мають свої просторові і виробничі особливості.

Процес районування є дуже складний. В ньому одночасно простежується парні тенденції одного явища: формування явища і його розформування. Процесу районування властива низка тенденційних ознак:

1)Диференціювання елементів територіальної господарської структури, за якого ця структура ускладнюється через збільшення прямих її складових.

2) Нівелювання елементів територіальної господарської структури, за якою окремі елементи, або їх більшість внаслідок певних об’єктивних чи суб’єктивних обставин втрачають свої властивості і навіть зникають.

3) Концентрування окремих елементів територіальної структури, за якого інтенсивність чи шільність одних елементів на одній території зростають швидше, ніж на інших досліджуваних територіях, що в загальному впливає на територіальну концентрацію.

4) Деконцентрування елементів територіальної господарської структури, що проводить до зниження прояву як властивостей окремих елементів, та і до їх зникнення.

5) Доцентрування виробничих і соціальних об’єктів, який характеризує переміщення праці і капіталу, ресурсів і товарів від периферії до центру.

6) Відцентрування виробничих і соціальних об’єктів від центру до периферії із збереженням економічних зв’язків.

7) Агломерування – процес концентрації праці та капіталу в управлінському центрі території, що приводить до поширення та ідентифікації виробничих та соціальних зв’язків з прилеглими до нього населених пунктів.

8) Поляризація – процес розвитку, за якого структурні елементи однієї території функціонально пов’язані із втратою або незмінністю тих елементів їх властивостей.

Постійні чинники районування це насамперед природні явища, які сформувалися внаслідок геологічних процесів і визначають особливості даної території. Змінні чинники районування – до них відносять явища пов’язані з відтворенням людини, розвитком виробництва, транспорту, торгівлі і т.д.

14. Економічне районування – обґрунтований науковий поділ країни на регіони, що сформувався історично, або формується у процесі економічного або соціального розвитку.

При здійснені економічного районування територіальні одиниці які мають певні специфічні кількісні, якісні та просторові ознаки називаються таксонами, тобто територіальна одиниця з ознаками, які вивчає дослідник. В свою чергу, таксонування – це методичний прийом виділення просторового елементу з чіткими класифікаційними і типологічними ознаками. Виділяють таксони: природно-територіальні, економічно- територіальні та адміністративно-територіальні.

Природно-територіальні таксони використовує фізична та економічна географія для районування прояву корисних з погляду господарського використання природних явищ. Найпоширенішими таксонами є Ареал, Зона та Басейн.

Ареал – це частина території з характерними для неї природними і господарськими ознаками, які відсутні для суміжних територій. Це невелика територія, нею може бути рослиний або тваринний світ.

Зона – це частина території з сукупністю природних і господарських явищ, які характеризуються інтенсивністю прояву. Можуть бути Зона степу, лісостепу, Зона лісів тощо.

Басейн – це частина території з особливим якісними і кількісними характеристиками природних явищ, які визначають характер і розміщення видів госп. Діяльності.Територіально-економічні таксони є територіальна структура і концентрація розміщення поділу праці та капіталу. Внаслідок поглиблення поділу праці виділили види поселень:

1.Село, селище – чисельність до 1000 осіб, населення якого здебільшого займається оброблення земель прилеглих територій.

2.Мікрополіс(мале мело) – населеність до 50000 осіб, населення якого спеціалізується в місцевій промисловості та інфраструктурі, набуває ознак промислового центру та адміністративного центру для прилеглих територій.

3.Мезополіс(середнє місто) – чисельність до 500000 осіб, населення заняте в місцевій промисловості, транспорті, торгівлі, фінансових установах, банках, закладах освіти і науки, охорони здоров’я, набуває функцій транспортного вузла

4.Макрополіс(велике місто) – населення від 0,6 тис. – 5 млн., населення заняте в місцевій промисловості, транспорті, торгівлі, комунальних установ, установ управління, закладах освіти і науки, охорони здоров’я, набуває ознак адміністративного центру або столиці для країни.

5.Мегаполіс(дуже велике місто) – чисельність населення від 6 млн. – 15 млн., основна зайнятість в виробництві товарів і послуг, транспорті і комунікацій, науки і освіти, управління фінансів, переважно високий рівень містобудування, набуває ознак великого промислово-транспортного комплексу.

Адміністративно-територіальне таксонування. Природні і економічні територіальні таксони є складовими елементами складнішої таксономічної одиниці – територіально-адміністративний регіон.

Це частина територіального простору, яка має населений пункт з наданими йому адміністративними функціями, наповнена природними і господарськими елементами, що значно відрізняють її від інших територіальних систем.

15. Під територіальною структурою господарства розуміють сукупність певним чином взаємо-розміщених і поєднаних територіальних елементів господарства або окремих галузей, які знаходяться в складній взаємодії. Елементи територіальної структури є промисловий пункт, центр, вузли, райони, с/г зони, транспортні магістралі, соціально-економічні райони тощо. Формуються вони в результаті територіального поділу праці та інтеграції праці.

16. Поділ праці – об’єктивний процес формування тих видів діяльності людини, які необхідні для створення матеріальних і духовних цінностей задля задоволення потреб людини і суспільства.

Економічна наука обґрунтовує два аспекти (суспільний та просторовий) і декілька рівнів поділу праці, які є в основі формування видів діяльності людини та рівнів організації економічних систем. Суспільний аспект поділу праці включає три рівні:

1)Одиничний – поділ праці за професіями.

2) Частковий – поділ праці за ознакою однорідності виробництва (тваринництво, торгівля, освіта).

3) Загальний – поділ праці за ознакою суміжності галузей виробництва.

Треба зазначити, що суспільний поділ праці одночасно відбувається вглибину і ширину, тобто розповсюджувався по території крани і за її межі:

1)Територіально-національний – поділ праці в межах країни з формуванням економіки її окремих регіонів.

2) Територіально-міжнаціональний – поділ праці між країнами з формуванням економіки окремих континентальних мегарегіонів.

17. Регіональна політика - сфера діяльності суспільства, яка

реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих

регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також

цілей і завдань розвитку суспільства.

Об'єктом державної регіональної політики є регіон,

соціально-економічна сутність якого відображає система суспільних

відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної

території. У зв'язку із цим регіоном може бути й спеціальна вільна

економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення.

Суб'єктами державної регіональної політики є органи державної влади,

представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом

реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей

якого - управління регіональною економікою.

Регіональна політика - складова державної політики, сукупність

організаційно-правових та економічних заходів, здійснюваних державою у

сфері регіонального розвитку. Вона має сприяти раціональному

використанню природно-ресурсного, людського, виробничого,

інвестиційно-інноваційного та інших потенціалів, створювати умови для

врахування особливостей кожної території (природно-географічних,

історичних, ресурсних, виробничих, соціальних, демографічних та ін.) в

контексті загальнодержавних інтересів.

Розбудова незалежної правової держави, що відбувається в Україні, та

реформування системи управління зумовлюють зростання ролі територій у

проведенні економічних трансформацій і становленні нових форм

господарювання. Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів

щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення

зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Від

того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих

регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського

комплексу.

В цілому регіональна економічна політика характеризується

певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку

визначають її стратегію і тактику. Вона грунтується на врахуванні

широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає

змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні

пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до

уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення

яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.

18. Метою державної регіональної політики як складової стратегії економічного та соціального розвитку України є створення умов для динамічного, збалансованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій. Політика щодо підтримки регіонального розвитку має спрямовувати на активізацію всього ресурсного потенціалу регіонів як основи зміцнення їх конкурентності.

19. Депресивний сільський регіон – може бути визнано депресивним у разі, коли відносно середніх показників розвитку території цієї групи протягом останніх трьох років одночасно: щільність сільського населення, коефіцієнт природного приросту населення, рівень середньомісячної заробітної плати та обсяг реалізованої с/г продукції нижче встановлених таких рівнів показників, частка осіб, зайнятих у с/г дорівнює або вища встановленого граничного рівня.

Депресивний регіон – це такий регіон, який не в змозі сам (без допомоги держави) вирішити свої власні гострі проблеми. Таким районом можуть бути: район де середній рівень безробіття за останні 3 роки сягав рівня, вищого від середньої величини цього показника в державі загалом; район де протягом останніх 3 років спостерігається різке скорочення робочих місць або життєво важливих секторів економіки, що призводять до суттєвого загострення проблем безробіття; район, де ВВП на одну особу суттєво нижчий середнього показника в державі.

20. В основі політики регіонального вирівнювання є досягнення соціальної та економічної рівноваги між регіонами на довгострокову перспективу, програма політики регіонального вирівнювання ґрунтується не лише на зусилля центру, пов’язану з її здійсненням але і в більшій мірі залежить від бажань самих регіонів.

Концентрація сучасної політики регіонального вирівнювання повинна спиратися на такі основні принципи:

1)Послаблення регіональної диференціації на основі економічного зростання в регіонах і опирання їх на власні ресурси.

2) Вироблення державою компромісу між підтримкою слаборозвинених регіонів і створення умов для розвитку інших.

3) Надання державою підтримки не лише депресивним регіонам, а і високо розвинутим.

4) Забезпечення в перспективі соціальних стандартів над поточними.

5) перевага національних та регіональних інтересів над поточними.

Оцінка здійснення політики регіонального вирівнювання проводить оцінку параметрів економіки, соціальної за такими групами показників:

1)Загальні (площа, населення, природа)

2) Соціально-демографічні (кількість населення, структура, стать, вік)

3) Соціально-трудові (кількість економічної активності населення, безробітність)

4) Економічні та фінансові (ВРП, с/г, інвестиції)

5) Структурні показники

6) Транспорт і зв'язок

21. На рівні регіонів необхідність державного регулювання обумовлена таким основними частинами:

1)Недосконалість ринкового механізму, зокрема ринок в певних сферах економіки відмовляється забезпечувати суспільний добробут. Найчастіше там де права власності чітко не визначені на регіональному рівні держава прагне визначити питання охорони довкілля.

2) Держава на рівні регіону перерозподіляти частину доходу на малозабезпечену частину верства населення.

Механізм реалізації регіональної політики передбачає формування системи економічних важелів та організаційно економічних засобів за допомогою який здійснюється економічний та соціальний розвиток регіонів, вдосконалюється їх організаційно економічна структура.

Основними складовими механізму реалізації регіональної політики:

1)Законодавча – нормативна база.

2) Бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку.

3) Складання регіональної програми економічного і соціального розвитку.

4) формування міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Методи державного регулювання економічного і соціального регулювання бувають або прямими (субсидії, регулювання цін, з/п) або непрямими (стимулятивні заходи від держави)

Держава використовуючи відповідні важелі впливу на розвиток економіки регіону враховує такі чинники:

1)Історизму який виходить з того, що майбутнє залежить від тої ситуації, яка склалась в минулому.

2) Комплекності потрібно зосереджуватися на всіх аспектах економіки і соціального життя регіону.

22. Регіональне управління – система державних, територіальних і виробничих структур та їх функцій, зав данями яких є забезпечення інституційних, економічних, соціальних і фінансових для ефективного виробництва.

Субєктами регіонального управліянн є населення, об’єктами є основні територіальні елементи:

1)Виробництво

2) Людські ресурси

3) Елементи соціальної та виробничої інфраструктури

4) Природні ресурси

Крім того до процесу управління розвитку регіону будуть залучатися ще інші структури:

1)Націаональні

2) Регіональні агенції розвитку

3) Торгово комерційні та промислові палати

4) Асоціації

5) Бізнесові та інноваційні системи

Управління регіоном здійснюється на засадах автономії зокрема правової автономії, що органи державної влади мають повноваження закріплені конституцією і відповідними законами і згідно з цим наділяються повною свободою дій для здійснення будь-якого питання.

24. Сутність національного-господарського комплексу – це господарська система, яка історично сформувалося в певних територіальних (національних) межах. Національна економіка – конституційно, економічно й організаційно єдина система взаємопов’язаних галузей і сфер діяльності людей, які характеризуються відповідною пропорційністю, взаємозумовленим розміщенням на обмеженій державними кордонами території.

Господарський комплекс країни складається: населення і число зайнятих в економіці, основний і оборотний капітал, кількість підприємств, галузеві пропорції, обсяг і структура національного продукту. Національна економічна система України має галузеву систему організації виробництва та управління.

Галузь економіки – сукупність підприємств і організацій, об’єднаність функцій, які вони виконують у системі територіального поділу праці.

25. Регіональні фінанси – це сукупність відносин які виконують в регіоні за приводу створення регіональної доданої вартості і формування на цій основі бюджетних доходів місцевої влади, держави, фірми і домогосподарства.

Регіональні фінанси будуть представлені місцевими бюджетами, всіх рівнів ресурсів які використовують для поточного фінансування економіки регіону соціальної сфери реалізації важливих проектів тощо.

Регіональні фінанси впливають на соціально-економічний розвиток регіону і країни загалом, фінансову безпеку і стабільність розвитку регіональної економіки, добробут і забезпечення демографії в суспільстві. Тому регіональні фінанси використовують інструмент державного регулювання розвитку регіонів і проведення державної регіональної політики.

Регіональні фінанси будуть визначати стан і розвиток місцевого господарства, обсяг та якість надання локально-суспільних послуг стан фінансового вирівнювання.

Згідно з законодавство підзгрунтя для фкнуціонування регіональних фінансів є конституція України, бюджетний та податковий кодекс, а також закон України про місцеве самоврядування.

26. Місцеві бюджети – основний фінансовий документ, в якому відображено баланс фінансових ресурсів відповідного рівня органів місцевого самоврядування в основі якого є система фінансових відносин, що склалися в процесі формування і використовування грошових коштів.

Згідно чинним законодавство всі місцеві бюджети самостійні.

Основним складовим поняттям самостійності місцевих бюджетів є:

1)Невключення місцевих бюджетів до державних та інших бюджетів.

2) Наявність власних та закріплених джерел доходів місцевих бюджетів.

3) правило вільного використання бюджетних коштів а також законодавчого обмеження можливості їх вилучення.

4) Компенсацію державою додаткових видатків органів місцевого самоврядування, які виникають в результаті рішень, що ухвалюють органи державної влади.

Самостійність місцевих бюджетів гарантована стабільності чинного законодавчим правом органів місцевого самоврядування визначити напрями використовування бюджетних коштів.

Дохідну частину місцевих бюджетів будуть становити певні частки державних видатків, які визначаються радою народних депутатів вищого рівня, місцевими податками та зборами, надходження від оренди цілісних майнових комплексів, які перебувають у комунальній власності відповідного р рівня, частини коштів від приватизації майна, дотації та субсидії.

Основними напрямками видатків місцевих бюджетів є фінансування установ органів освіти, культури, науки, охорони здоров я, що є у підпорядкування місцевих органах, утримання виконавчих і представницьких огранах влади.

27. Основою для створення регіонально інноваційної системи є інноваційний потенціал регіону. Він представлений сукупністю різних видів ресурсів, які необхідні для забезпечення інноваційного процесу всіх стадіях від продукування знань і завершуючи стадією поширення і реалізації інноваційної продукції, а також передбачає здатність суб’єктів господарювання до інноваційної активності та сприйняття інновацій.

В основі інноваційного потенціалу регіону:

1)Науково-технічний інтелект

2) Матеріально-технічна база наук

3) Інформаційна система

4) Організаційно-управлінська підсистема

Регіональна інноваційна система буде складатися з сукупності суб’єктів господарства які в процесі взаємодії та співпраці відповідно до визначених пріоритетів забезпечення…

Суттєвим характером регіональної інноваційної системи є організаційні структури фірми (провідні учасники) державний сектор та політика, галузева структура.

Регіональна мережева інноваційна система – інноваційна система більшого рівня в основі якої є кластерна організація функціонування фірми.

28. Конкурентоспроможність регіонів розглядається як здатність підприємства, галузей економіки регіонів успішно конкурувати на національному ринку з іншими регіонами і на основі світових ринках з іншими країнами. Означає можливість даного регіонах в умовах ринку виробляти такі товари, які відповідають як національному та світовому ринку при одночасному збережені або навіть збільшені реальних доходів громадян.

З поняттям конкурентоспроможності будуть пов’язані поняття регіональні конкурентні переваги: визначаються сукупність природних, соціально-економічних, науково-технічних, культурних та інституційних умов, які склалися в регіоні, ці умови відрізняють даний регіон від інших і визначають його довгострокові перспективи.

На теперішній час на рівні теоретичних розробок щодо конкурентоспроможності популярною є модель Майкла Портера «Національний ромб конкурентоспроможності»

Охоплює чотири детермінанти:

1)Базова – фактове забезпечення (кількісно-якісні характеристики фактору)

2) Умови попиту на місцевому і міжнародному ринках

3) Розвиток взаємопов’язаних і підтримуючих одна одну галузь, що впливає на структуру економіки регіону. Його взаємозв’язки з іншими регіонами.

4) Стратегія фірми, її структура.

29. Паливно-енергетичний комплекс. В Україні базою формування паливного-енергетичного комплексу є такі види палива: вугілля, нафта, газ, торф, горючі сланці. Відповідно сформувалися такі регіони:

1)Вугільні басейн (Донецький кам’яновугільний басейн, який простягається смугою від низовяр Ворскли на південний схід до м.Донецька і завертає до м.Луганська; Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн та Дніпропетровський буро-вугльний басейн)

2) Нафтогазоносні провінції та області.

3) Підприємства з виробництва електроенергії.

30. Металургійний комплекс. За складом поділяють на чорну та кольорову металургію:

1) Чорна металургія. Комплекс чорної металургії є однією з провідних галузей промисловості України. За оцінками експертів, чорна металургія є галуззю спеціалізації України в загальному поділі праці країни східної та центральної Європи. За обсягом виробництва чорних металів Україна поступається лише Німеччині. Комплекс виробів чорної металургії охоплює: видобуток залізної, марганцевої руди, вапняків, глин, коксівного вугілля, флюсів; збагачення руд, виробництво агломерату, коксу; виплавку чавуну, сталі, виробництво прокату; феросплавів, будівельних матеріалів.

До металургійного комплексу належать виробництво гірничого та металургійного устаткування, вогнетривів, цементу.

В Україні сформувалися і функціонують кілька промислових районів чорної металургії: Придніпровський, Донецький та Приазовський.

2)Кольорова металургія. Сучасний розвиток наукомісткого машинобудування, особливо електроніки, радіотехніки, космічної техніки металів.

Комплекс підприємств кольорової металургії видобуває, збагачує і переробляє руди кольорових і рідкісних металів. Його структуру формують виробництво сплавів, прокат, кольорових металів і переробка вторинної сировини. Розташування підприємств кольорової металургії зумовлена двома основними чинниками – сировинним й енергетичним.

31. Машинобудівний комплекс. Виробництво машин різноманітного призначення поглиблює поділ, спеціалізацію підприємств на виготовлення окремих комплектуючих для конкретних машин. Поділ та спеціалізація праці зумовили формування транстадійного процесу виробництва машин:

1)Створення заготовок, з яких виробляють деталі та частин машин. Одна заготовка може містити металу на 30-50% металу потрапляє у відходи і знову переплавляється.

2) Механічна обробка металевих заготовок і виготовлення деталей та частин внаслідок якої 30-50% металу потрапляє в відходи і знову переплавляється.

Загалом вважають, що на розвиток і розміщення машинобудівних підприємств впливають такі чинники:

1)Сировинний – наявність бази металів, особливо для виготовлення важких і середніх машин.

2) Споживчий – наявність потенційного споживача.

3) Трудовий – наявність кваліфікованих працівників.

4) Науковий – наявність науково дослідницьких інститутів.

32. Хіміко-лісовий комплекс охоплює галузі промисловості, що виробляють сировину й конструкційні матеріали. Найважливішою галуззю у цьому комплексі є хімічна промисловість.

Сировинна база хімічної промисловості диференціюється залежно від природних та економічних особливостей окремих країн та регіонів. В одних районах — це вугілля, коксовий газ, в інших — нафта, супутні нафтові гази, солі, сірчаний колчедан, газові відходи чорної та кольорової металургії, у третіх — кухонна сіль тощо. Сировинний фактор впливає на спеціалізацію територіальних поєднань хімічних виробництв. Хімічне виробництво у міру вдосконалення технологічних методів може своєю чергою впливати на сировинну базу.

Хімічна промисловість пов'язана з багатьма галузями. Вона комбінується з нафтопереробкою, коксуванням вугілля, чорною та кольоровою металургією, лісовою промисловістю.

Завдяки складній системі зв'язків з'являються такі або інші поєднання виробництв, з яких формуються міжгалузеві комплекси. До таких комплексів належать і хіміко-лісовий. В одних випадках роль хімічної промисловості у цих комплексах провідна, в інших вона не має формівного значення, лише доповнюючи усталену систему зв'язків. Проте загалом хімічну промисловість слід розглядати як головну галузь, що визначає склад і напрям розвитку комплексу. Здебільшого лісова промисловість розглядається у цьому комплексі як постачальник деревини для хімічної переробки.

Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру, що охоплює близько двохсот взаємопов'язаних виробництв з великою номенклатурою продукції. Ці виробництва об'єднані у три великих групи галузей: неорганічна або основна хімія, хімія органічного синтезу та гірничо-хімічна промисловість.

Неорганічна хімія переважно виробляє напівфабрикати, що використовуються в інших галузях промисловості. Виняток становлять мінеральні добрива, котрі продукує окрема галузь.

До органічної хімії входять виробництва вуглеводневої сировини, органічних напівфабрикатів, синтетичних матеріалів. Основною сировиною для хімії органічного синтезу є вуглеводні нафти, природний та супутній газ. Використовуються також вуглеводнисті сполуки, що одержуються з вугілля.

Гірничо-хімічна промисловість утворює сировинну базу передусім для неорганічної хімії.

Найважливіше значення для розміщення галузей хімічної промисловості мають сировинний, паливно-енергетичний та споживчий фактори. Сировина для хімічної промисловості має вирішальне значення

33. Будівельний комплекс складається з таких основних блоків: виробництво будівельних матеріалів (галузь промисловості); власне будівництво; будівельне машинобудування; проектно-конструкторські та дослідні роботи в галузі будівництва. Частка будівельного комплексу в народному господарстві досить значна. В Україні питома вага в ВВП тільки будівництва становить 8% . Комплекс охоплює майже 10% усіх зайнятих в народному господарстві, з них 6% — в будівництві.

Будівництво — дуже чутливий показник стану економіки країни. Так, фаза підйому в економіці найперше відчувається саме у будівництві, бо швидко збільшуються капіталовкладення в основні фонди. Зростання рівня життя населення відбивається на розширенні житлового й соціально-культурного будівництва. У фазах спаду й кризи темпи падіння обсягів будівництва чи не найбільші серед інших галузей народного господарства. Водночас будівництво може стати важливим регулятором розвитку економіки. Ось, наприклад, в часи "великої депресії" 30-х років президент США Ф. Рузвельт ініціював на державний кошт нечуване доти за обсягом будівництво шляхів, мостів, соціально-побутових споруд. Це потребувало значної кількості будівельних матеріалів, металевих конструкцій, скла, деревини тощо. З'явився стимул для пожвавлення виробництва. Окрім того, тисячі безробітних отримали роботу; купівельна спроможність населення почала зростати, а це, в свою чергу, стимулювало виробництво товарів легкої й харчової промисловості, розвиток сільського господарства й сфери послуг. Згодом для цих галузей настала нагальна потреба в новому обладнанні — запрацювало машинобудування. Економіка зміцніла, кризу було подолано.

Будівництво — одна з найстаріших галузей народного господарства. Протягом довгого часу воно мало переважно житловий напрямок, хоч іще в стародавні епохи створювались, наприклад, іригаційні споруди, культові заклади та ін. Будівельні матеріали були досить простими: у першу чергу це було те, що давала сама природа — камінь (переважно вапняк або піщаник), глина, вапно, деревина;

по-друге, це були штучні вироби невеликої складності — цегла, черепиця.

Ситуація почала докорінно змінюватись після промислової революції, а особливо з другої половини XIX ст., коли індустріалізація поширилась на значні території світу й просочилась майже у всі галузі народного господарства. Промислове будівництво, створення основних виробничих фондів стає провідним напрямком. Урбанізація змінює форми розселення населення. Великі, багатомільйонні міста вимагають нового типу забудови. З'являються багатоповерхові споруди, які спочатку сприймаються як якесь диво чи навіть монстр. Символом нового стану в будівництві став славетний Емпайр Стейтс білдінг у Нью-Йорку — будинок на 86 поверхів висотою 375 м. Згодом "хмарочоси" перетворились на типове явище багатьох американських, а далі — європейських та японських міст. Прикметою часу стали велетенські мостові споруди, наприклад "Золоті ворота" в Сан-Франциско, міст через р. Гудзон. Ще одним символом нової епохи в архітектурі й будівництві можна вважати Ейфелеву вежу в Парижі (висота 300 м), споруджену наприкінці XIX ст.

Новий тип забудівлі вимагав принципово нових методів будівництва й нових будівельних матеріалів. Сучасна споруда — навіть житловий будинок, а тим більше споруда виробничого призначення — це складна інженерна система, насичена механізмами й комунікаціями. Традиційні стінові матеріали (вапняк, цегла, деревина) вже не витримують багатоповерхового навантаження. Натомість з'являються залізобетон, сталеві й алюмінієві конструкції, армоване скло. Винахід залізобетону спричинив справжню революцію в будівництві. Можна сказати, що XX сторіччя — це не тільки епоха електрики, автомобілів, атому чи космічних кораблів, але й епоха залізобетону.

Будівельний комплекс тісно пов'язаний з іншими галузями народного господарства. Насамперед, за його участю створюється значна частина основних (виробничих й невиробничих) фондів. З іншого боку, комплекс є споживачем продукції багатьох галузей. Так, будівництво використовує 10% продукції машинобудування, 20% прокату чорних металів, 40% лісоматеріалів. Воно споживає також вироби хімічної промисловості (лаки, фарби, пластмаси). Для продукування будівельних матеріалів потрібна велика кількість палива, а іноді й води. Будівельні матеріали, конструкції є важливою складовою частиною вантажообігу транспорту. Транспортні витрати в собівартості будівництва складають близько 25%.

Розгляньмо тепер особливості розміщення галузей будівельного комплексу, фактори, що на нього впливають.

Промисловість будівельних матеріалів. Ця галузь складається: 1) з видобутку природної сировини (камінь, пісок, глина, гравій, крейда, гіпс, мергель, азбест тощо);