84.Складові косовського конфлікту

Балкани - це конфліктний геополітичний простір, на якому відбувається часте й інтенсивне чергування подій. Дестабілізуючий осередок існує в Албанії, що сприяє пожвавленню албанського націоналізму і в Косово. Болгаро-македонські суперечки і значна кількість албанців у Македонії - потенційна небезпека для регіону. Хронічна напруженість у стосунках Греції і Туреччини через територіальні води в Егейському морі і у зв'язку з проблемою Кіпру - також тяжіє над системою міжнародних відносин на Балканах. Внаслідок дій НАТО Балкани стають зоною особливої уваги альянсу: великий військовий контингент миротворчих сил НАТО перебуває в Боснії, додаткові контингенти розташовані в Албанії та Македонії, в Угорщині вздовж сербського кордону розміщені бази, а біля берегів Чорногорії стоїть Шостий флот США.[14, 89]

Серед причин конфлікту - нездатність керівництва СРЮ своєчасно визначити політичну лінію щодо Косово, реалізувати на практиці політику національно-культурної автономії, спрогнозувати основні напрями загострення ситуації і вплинути на лідерів опозиції, прихильність керівництва СРЮ до силових методів вирішення конфлікту. На характер конфлікту впливають і серйозні економічні проблеми в Югославії, пов'язані з наслідками економічної блокади, припиненням інвестицій і заморожування югославських рахунків за її кордонами. На еволюцію позицій щодо Косово неабиякий вплив чинили і кардинальні політичні зміни в сусідній Албанії, що після багаторічної ізоляції стала грати помітну роль у південній частині Балкан. Албанія неодноразово заявляла, що вона не залишиться байдужою на випадок поширення конфлікту в Косово і надасть косовським албанцям допомогу моральну, матеріальну та зброєю, якщо в цьому виникне необхідність. Проголошення в Косово незалежності, створення окремої держави і приєднання її до Албанії, до чого прагнуть радикальні сили албанців, приховує в собі можливість загальнобалканського вибуху. [14, 90]

1 квітня 1998 р. Рада Безпеки ООН проголосувала за оголошення ембарго на постачання озброєнь СРЮ «з метою сприяння досягнення миру і стабільності в Косово». Цей крок зроблено після зустрічі міністрів закордонних справ Великобританії, Німеччини, Італії, Росії, США і Франції, що входять до Контактної групи, яка 25 березня 1998 р. в Бонні прийняла заяву про шляхи врегулювання ситуації в сербському краї Косово. Прийнята Радою Безпеки резолюція закликала югославський уряд негайно вжити усіх необхідних заходів для досягнення політичного вирішення проблеми Косово шляхом діалогу та виконання рішень Контактної групи. Суть резолюції полягала в тому, щоб припинити всі дії югославських сил безпеки, що поширюються на цивільне населення, вивести сили безпеки з району Косово, забезпечити постійний та ефективний моніторинг у районі конфлікту; надати можливість повернутися біженцям, забезпечити вільний доступ на косовську територію міжнародних організацій, надати гуманітарну допомогу, вжити заходи довіри й досягти політичного рішення проблеми. Одночасно документ пропонує керівництву косовських албанців засудити всі терористичні акти і нагадує, що всі елементи албанської общини повинні домагатися своїх цілей винятково мирними засобами. Положення, що випливають з резолюцій РБ ООН, стосувалися й політичного керівництва косовських албанців, які також повинні були вжити необхідних заходів для припинення терористичної діяльності і рішуче відмежуватися від сепаратистських прагнень. [14, 92]

Загострення конфлікту почалося з того, що в жовтні 1998 р. президенту СРЮ С. Мілошевичу було передано офіційне послання Вашингтона, у якому йшлося про неминучість повітряних ударів НАТО на випадок невиконання вимог резолюції № 1199 РБ ООН. 13 жовтня 1998 р. Рада НАТО приймає політичне рішення щодо нанесення ракетно-бомбових ударів по території Югославії у зв'язку з кризою в Косово. Рішення про військові дії проти суверенної країни НАТО вийшло за рамки Вашингтонського договору щодо утворення Альянсу, який передбачає, що він є суто оборонним блоком із певною зоною відповідальності. Таке рішення прийняте в обхід Ради Безпеки ООН, хоча і на підтримку її резолюцій. Отже, воно створює прецедент порушення міжнародного права, оскільки мандат на застосування військової сили може дати тільки РБ ООН. Без цього будь-які дії держави або блоку держав проти будь-якої суверенної країни кваліфікуються не інакше, як воєнна агресія. Положення про заборону застосування сили включено до Статуту ООН у 1945 р. як вищий принцип. Збройне втручання з гуманітарними цілями не визнається міжнародним і звичайним правом, хоча таку мотивацію іноді використовують для порятунку власних громадян, що потрапили у небезпечну ситуацію в іншій країні. [21, 15]

Великомасштабні воєнні дії проти суверенної держави не можуть не викликати засудження з боку міжнародної спільноти. Це справедливо, оскільки, якщо ламають систему, починається безладдя й свавілля, порушується порядок, і тоді будь-хто вважатиме можливим брати на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій або іншій країні. Так і в ситуації з Косово світова громадськість не залишилася байдужою. В багатьох країнах пройшли акції протесту проти ракетно-бомбових ударів НАТО по Югославії.