66.Політика перебудови та її здійснення в Україні.

Перебудо́ва (рос. перестройка) — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.

Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.

Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державноїноменклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.

Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.

Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему.

Здійснення політики перебудови в Україні мало свої особливості: 1. Процеси реформування йшли повільніше, ніж у центрі та прибалтійських республіках, оскільки гальмувалися сильним партійно-державним апаратом на чолі з В. В. Щербицьким. 2. На здійснення «перебудови» дуже вплинула Чорнобильська катастрофа (аварія на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986 р.). У результаті катастрофи було виведено з користування 144 тис. га землі, 492 тис. га лісу, забруднено площу в 10 млн. га. Масштаби катастрофи тривалий час замовчувались тодішнім партійним керівництвом республіки, що негативно вплинуло на соціально-економічну ситуацію людей. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров'ї 2,5 млн. людей. У найкоротші терміни потрібно було відселити 160 тис. осіб, побуду вати їм житло. Ліквідація наслідків аварії вимагала і вимагає величезних економічних і фінансових затрат. 3. Процеси «перебудови» в Україні відбувалися без кровопролиття, як це було в Прибалтиці, Грузії, Азербайджані, Узбеки стані, Таджикистані та інших республіках тодішнього СРСР.

Перебудовні процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985-1987 pp. в Україні були відсутні значні політичні сили у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалась відносно стабільною. Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалась з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В.Щербицький, який 17 років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М.Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

67.Декларація про державний суверенітет України.

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР»(16 липня 1990р.). Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.

В суспільстві Декларація була сприйнята неоднозначно. Декларація про державний суверенітет України стала основою для «Акту проголошення незалежності України»

67.2. Серпне́вий путч — спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 року, коли самопроголошений «Державний комітет з надзвичайного стану» (ГКЧП) намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова. Був направлений на відновлення влади партійно-державної номенклатури. У Москву були введені війська, а Горбачов блокований на дачі в Криму. Опір заколоту організувало керівництво Російської Федерації на чолі з президентом РРФСР Б. М. Єльциним, що спиралося на підтримку росіян, передусім населення Москви. У зіткненнях з військами загинуло троє людей. Путч закінчився невдачею. Його наслідками стали падіння комуністичного режиму і прискорення розпаду CPCР 

67.3. Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки. За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна. На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою са­мостійну державу. «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України дійсні виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його затвердження.»

68.Здобуття Україною незалежності спричинило зміни у державній і правовій системах , що потребувало радикальних змін Конституції 1978 р. Спочатку ВР обрала шлях внесення змін та доповнень до неї , а паралельно відбувався процес вироблення нового основного закону. Ще 24 жовтня 1990 р. утворено конституційну комісію , яку очолив Л.Кравчук. Вона розробила перший проект і подала на розгляд у комітети ВР . За ним Україна мала стати президентською республікою. Другий проект,поданий на розгляд у вересні 1993 передбачав створення парламентської республіки з двопалатним парламентом. У листопаді 1993 р. розроблено третій проект , у якому вже йшлося про президентсько-парламентську республіку. Проте жоден з цих проектів не здобув підтримки депутатів.

У листопаді 1994 створено нову конституційну комісію , яка почала розробку чергового конституційного проекту. У травні-червні 1995 через відсутність основного закону виникла конституційна криза, яка закінчилася угодою між президентом і ВР. 20.03.1996 на розгляд ВР винесено четвертий проект Конституції , який передбачав президентсько-парламентську республіку з двопалатними Національними Зборами. 28 червня 1996 Конституція була ухвалена ВР. Етап-з 2004. Прийняття проекту конституційної реформи,змістом якої є перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки.

68.2.

Центральною подією всього конституційного процесу в сучасній історії Україністало прийняття 28 червня 1996р. Верховною Радою України нової КонституціїУкраїни. Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті та 14пунктів Перехідних положень. Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципиорганізації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їх відносини ікомпетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. ЗатвердженняОсновного Закону держави створило юридичну основу для ефективної і раціональної перебудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входженняУкраїни в світове співтовариство.

Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України, вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу. Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. З прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей - все те, що формує політико економічну систему. Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичної орієнтації партій або окремих політичних діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їх права та взаємні обов'язки. Встановлено межі втручання держави в життя суспільства і окремої особистості. Прийняття Конституції внесло стабільність в політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права і обов'язки різних гілок влади, політичних партій та громадських організацій. Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.

69. Законода́вча вла́да — одна з трьох незалежних складових державної влади, поряд з виконавчою та судовою владами. Законодавча влада це — делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, що має виключне право ухвалювати закони. Законодавча влада відповідає за обговорення і проголошення законів, а також за перевірку роботи виконавчої та судової гілок влади. Відповідно до Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Верховна Рада незалежної України розпочинає свій відлік від 16 липня 1990 року. В Україні запроваджено однопалатний Парламент, що в цілому на сучасному етапі відповідає конституційній формі державного устрою України як унітарної держави.

Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на чотири роки на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Основними галузевими органами Верховної ради є її комітети, які здійснюють законопроектну роботу. Комітет, визначений головним розробником з певного законопроекту чи проекту іншого акту Верховної Ради, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки та висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради.

Верховна Рада у межах своїх повноважень може організовувати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менше третини від конституційного складу Верховної Ради України.

69.2.Актівність виборців у 1991 році-84 %

У 1994-79 %

У 1999-70 %

У 2000-81 %

У 2002-69 %

У 2004-75 %

1998 і 2002-пропорційна виборча система

Нині українські депутати відмовляються від дебатів під час голосування,хоча раніше це не було проблемою для них.

Верховна Рада, за Конституцією, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України - єдиного, загальнонаціонального, пред ставню »ького, ко-легіального, виборного, однопалатного, постійно діючо-го органу законодавчої влади України.

70. Центральною фігурою в інституті президентства є Президент України, який за Конституцією визначений як глава держави, тобто уособлює державу і державну владу в цілому, а не якісь її гілки. Як глава держави Президент виступає у вирішенні внутрішніх проблем країни і від її імені у міжнародних зносинах, у ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь між законодавчою і виконавчою гілками влади, забезпечує єдність держави. Специфічним є відношення поста Президента до виконавчої влади. Президент виступає в статусі глави держави зі значними компетенційними преференціями щодо виконавчої влади. Президента можна віднести до виконавчої влади лише функціонально, у зв'язку з певним обсягом повноважень, але він не належить до неї структурно як окрема структурна ланка органів виконавчої влади.

Президента України обирають громадяни України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Він повинен бути громадянином України. Одна і та ж особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Конституція України встановлює недоторканність Президента під час виконання ним своїх повноважень. Повноваження Президента закріплені в Конституції й об'єднують:

повноваження у сфері законодавства;повноваження щодо діяльності Верховної Ради;повноваження, пов'язані з призначенням на посади і звільнення з посад членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб; Президент утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Глава держави наділений також важливими засобами впливу та контролю щодо кадрової політики не лише в межах уряду, а й межах виконавчої влади взагалі. Він має право на свій розсуд відправити у відставку Прем'єр-міністра разом з Урядом, будь-якого члена Уряду, керівників інших центральних органів виконавчої влади та голів місцевих державних адміністрацій, яких він може звільнити із займаних посад без узгодження з Прем'єр-міністром. Таким чином, поряд з повноваженнями, які випливають зі статусу поста глави держави, Президент наділений широкими повноваженнями у сфері формування та спрямування діяльності органів виконавчої влади.

Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

70.2

вибори 1994

7 червня 1993 в Донбасі розпочався безстроковий страйк шахтарів, якаспричинила за собою важку економічну кризу. З причини цього Верховна радаУкраїни 17 червня пішла страйкарям назустріч і виконала їх вимогу - призначилана 26 вересня 1993 консультативний референдум про (не) довіру президенту іпарламенту. Після переговорів з президентом України Леонідом КравчукомВерховна рада, проте, за два дні до референдуму скасувала його і постановилапровести 27 березня 1994 дострокові парламентські і 26 червня того ж рокудострокові президентські вибори (регулярні вибори мали б відбутися в березні1995 і наприкінці 1996 відповідно ).

Перший тур виборів пройшов 26 червня 1994Головним противником чинного президента, який не дивлячись на близькі зв'язки з Росією, уявляв себе «національним» політиком і мав широку підтримкув прозахідних колах, був колишній прем'єр-міністр Леонід Кучма, який виступавза тісніші зв'язки з Росією. В первом туре победу одержал действующий президент, второе место занял Леонид Кучма. Однако, так как Леонид Кравчук не смог получить абсолютного большинства голосов (50%+1), было назначено повторное голосование (2 тур). Второй тур выборов прошёл 10 июля 1994. На нём, однако, победу одержал Леонид Кучма.

Вибори 1999

Перший тур виборів відбувся 31 жовтня 1999. Основна боротьба розв'язаласяміж чинним президентом Леонідом Кучмою і главою КПУ Петром Симоненко.Перемогу здобув Леонід Кучма, але він не набрав більше 50% голосів виборців і тому повинен був пройти другий тур виборів. Другий тур виборів відбувся 14 листопад 1999. На ньому перемогу також здобувЛеонід Кучма. Цікавим фактом є те, що самою велику підтримку Леонід Кучма здобув в тихрегіонах, де на виборах у 1994 він отримав найменшу підтримку.

Вибори 2004

відбулися в жовтні - грудні 2004 року. Незважаючи на велику кількість кандидатів, по суті вибори стали політичною битвою між прем'єр-міністром Віктором Януковичем і лідером переміг на парламентських виборах 2002 року блоку Наша України Віктором Ющенко. Вибори проходили у вкрай напруженій обстановці на тлі неоднозначної [1] інформації про навмисне отруєння (на грудень 2009 року справу про отруєння ще розслідується) Віктора Ющенка, одного з основних кандидатів. Звучали заяви про масові порушення виборчого законодавства, звинувачення у фальсифікаціях і фальсифікації, залякування та підкуп виборців, упередженості ЗМІ. Згідно з офіційними даними другого туру, оголошеним 23 листопада, перемогу у виборах здобув Янукович. Проте Ющенко і його прихильники, а також численні зарубіжні спостерігачі, заявили про масштабні фальсифікації в ході виборів.Це призвело до серйозної політичної кризи і масових акцій громадянської непокори, що отримав назву «Помаранчева революція». На тлі складної політичної обстановки Верховний суд України анулював результати 2-го туру виборів і постановив провести повторні вибори президента України. За результатами повторного голосування переміг Віктор Ющенко [2], згодом і зайняв пост президента України. Перший тур виборів пройшов 31 жовтня 2004. Вибори завершилися практичновнічию - за офіційними даними, Ющенко отримав 39,87% голосів, а Янукович - 39,32% голосів від загального числа проголосували. Оскільки жоден з кандидатів не одержав 50% + 1 голос, необхідні для перемоги в першому турі, на 21 листопада був призначений другий тур голосування. По результатам второго тура 21 ноября председатель Центральной избирательной комиссий Сергей Кивалов[3] объявил победителем президентских выборов Виктора Януковича. Однако, даже не дождавшись официального объявления результатов, сторонники Ющенко в западных областях Украины и в Киеве с 22 ноября начали кампанию массовых протестов. Верховний суд України вирішив, що у зв'язку з численними встановленими фактами порушення виборчого законодавства на користь провладногокандидата в Президенти України Віктора Януковича, встановлення реальнихрезультатів другого туру не представляється можливим. У засобах масової інформації два кандидати протиставлялися один одному, прицьому в масовій свідомості уявлялося, що Ющенко представляєпроєвропейськи налаштованих, а Янукович проросійськи налаштованихгромадян України. 3 грудня Верховний суд України визнав не відповідними реальному волевиявленню виборців оголошені результати другого туру голосування і постановив повторити його 26 грудня.Перемогу одержав Ющенко. Віктор Янукович подав скаргу, аналогічну тій, що раніше подавав Ющенко, до Верховного Суду. 20 січня Верховний Суд відхилив скаргу Януковича

71. Кабінет Міністрів України — відповідно до Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. До системи центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерства

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей. Порядок виконання обов'язків міністра в разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України.

Державні комітети (державні служби)

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Для забезпечення реалізації державної політики в особливо важливих сферах діяльності та державного управління ними у складі окремих центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом у межах коштів, передбачених на їх утримання, можуть бути утворені департаменти (служби).

Утворення департаменту (служби), призначення на посаду і звільнення з посади його керівника та затвердження положення про департамент (службу) здійснює Президент України.