2.1. Утворення Київської Русі, її державний устрій

   Серед учених існує декілька теорій  походження Давньоруської держави.     Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, як аргументи висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва „Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів – „руотсі”.     Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва „Русь” походить від назви річок у Центральній Україні – Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем’я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов’янськими племенами.     Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно якої поляни є не слов’янами, а різновидом хозарів.     Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави – Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов’язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.     Початок формування державності на території України тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIIІ – на початку ІХ ст. відбувається об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва – князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену внутрішню та активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди.     До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії у Київській Русі. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. В 879 році Рюрик помер і залишив свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега, який у 882 році вбив Аскольда і захопив Київ, приєднавши до нього Новгород. Незважаючи на протидію новгородців, під владою київських князів об’єднались землі ільменських слов’ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів. У Києві відновився язичницький культ.    У 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду, було укладено в 911 р.     Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович. Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втратила контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов’язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян, князь Ігор був убитий.     Синові Ігоря Святославові на той момент було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря – княгині Ольги. Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. За часів Ольги зміцнилась економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.    У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнством княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.    Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в’ятичів, придунайські міста, Тмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.    Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав започаткував адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, – в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва.    У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.    Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави.     Але найбільшої могутності досягла Київська Русь  за Володимира Великого (978–1015) і Ярослава Мудрого (1019–1054).     Володимир повернув Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в’ятичів, фактично завершивши формування державної території. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні – річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою. Враховуючи, щовлада в удільних князівствах, з яких складалася Древньоруська держава, фактично належала місцевим племінним династіям, які протистояли великому київському князю в його прагненні об’єднати під своєю владою племінні князівства, Володимир продовжує розпочату батьком адміністративну реформу. Він замінив племінних вождів своїми синами, яких у нього було 1, та вірними боярами. Ті в свою чергу створили апарат управління нижчого рангу. Це  зумовило консолідацію держави, підірвало сепаратизм місцевої племінної знаті.    Для зміцнення оборонної могутності держави Володимир провів військову реформу, встановивши феодальну організацію війська – службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створив досить розгалужену систему фортець, валів, опорних пунктів у прикордонних землях.    Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого часу.    Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною (старослов’янською).    Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії вирядив до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погодився в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) – опору візантійського панування в Криму – і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.    Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з’явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала в ряд провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.    На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.    Отже, православ’я стало фундаментом для створення централізованої держави, а християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.    У період правління Ярослава Мудрого розширилися кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході.    Завершилось будівництво Давньоруської держави. було остаточно зламано місцевий сепаратизм, вдосконалювався державний апарат. Князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст (площа Києва за його правління зросла у 7 разів). Інтенсивно розвивалося землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилась внутрішня і зовнішня торгівля. З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності.    Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший – з візантійською принцесою, ще двоє – з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша – за норвезького короля Гаральда, а наймолодша Анна – за французького короля Генріха І.    Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав перший письмовий звід норм давньоруського права „Руська правда“, які захищали приватну власність і власника.    Ярослав призначив на вищу церковну посаду – митрополита – не грека, як то було раніше, а слов’янина – Іларіона.     За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи.     Проте після смерті Ярослява Мудрого  розпочався період міжфеодальних усобиць, період поступового політичного ослаблення Київської Русі.    За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою з монархічною формою правління. Протягом IX–XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на  ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляв себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.    У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). В руках Великого київського князя було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої („отроки“, „діти боярські“, „пасинки“) дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.    Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом „вето“, боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.    Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжив слов’янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.     Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної, які діяли на Русі.

Прозвище « Мудрый » закрепилось за Ярославом в официальной российской историографии лишь во второй половине 19 века.  Княжением его возвысилась Русь, а умом и старанием прославилась. Владимир Красное Солнышко защищал Русь от печенегов, а сын его Ярослав разгромил их навсегда. Много достойного сделал Ярослав за свою жизнь. В летописи говорится, что он дал Руси первый писаный закон – правила суда, наказания за убийство, оскорбление, кражу: “По этой грамоте живите, как написано вам, так и соблюдайте”. Вот за это Ярослав получил прозвище “ Мудрый ”. Ярослав очень любил читать книги, огромные деньги тратил на их покупку и переписку (в то время печатных книг ещё не было). Сыновьям своим он говорил: “Книжные словеса суть реки, наполняющие вселенную”. Летописцы называли Киев времён Ярослава “украшением Востока”. Ведь именно в это время на месте последней битвы с печенегами был построен Софийский собор, и каменные стены вокруг Киева, и знаменитые Золотые Ворота.  Европейские короли считали за честь породниться с Ярославом и отдавали своих дочерей замуж за Ярославичей (сыновей Ярослава ). Дочери же его вышли замуж за королей – польского, венгерского, французского. В 1028 году Ярослав Мудрый собрал в Новгороде 300 детей и велел “учити их книгам”. Это было первое большое училище. Очень заботился Ярослав Мудрый о мире и, умирая, оставил наказ сыновьям: “Вот я покидаю мир этот, сыновья мои .Имейте любовь между собой, потому что все вы братья… Если будете в ненависти жить, в распрях и ссорах, то погибнете сами и погубите землю отцов своих и дедов своих, которые добыли ее трудом своим великим…”

Небагато імен на скрижалях історії можуть порівнятися з ім\'ям святого рівноапостольного Володимира, хрестителя Русі, котрий на віки вперед визначив духовну долю нашої Церкви і нашого православного народу. Святий князь Володимир був сином Київського князя Святослава (1972). Вперше ім\'я Володимира згадується в руських літописах під 968 роком, в оповіданні про нашестя печенігів, коли його бабця, свята рівноапостольна княгиня Ольга (+969; пам\'ять 11 липня), з малолітніми внуками, через відсутність свого сина Святослава, були обложені в Києві степовими кочівниками. Вдруге ім\'я князя Володимира зустрічається в літописах під 970 роком, коли князь Святослав незадовго до своєї смерті розділив Руську землю між трьома синами: старший син, Ярополк, одержав Київ, середній син, Олег, - землю Древлянську, а молодший син, Володимир, - Новгород.

 

 

Незабаром після смерті Святослава між братами почалися розбрати. У помсту за загибель свого воєводи, убитого князем Олегом під час полювання, князь Ярополк в 977 році виступив з військом на Древлянське князівство. Князь Олег загинув під час відступу поблизу міста Овруча. Звістка про його смерть досягла Новгорода, і князь Володимир, знаючи владолюбство брата, втік за море до варягів. Ярополк послав до Новгорода своїх посадників і став один правити на Русі. Але через три роки князь Володимир повернувся до Новгорода з дружиною варягів і вигнав київських посадників. Незабаром він завоював Полоцьк і одружився на полоцькій княжні Рогнеді, нареченій Ярополка. Потім він підкорив Київ, за його наказом Ярополк був убитий. Не дивлячись на те, що вдова Ярополка, родом грекиня, була вагітною, Володимир узяв її в наложниці. Похітливим язичником, що покладався на свою силу і військову дружину, - таким постає князь Володимир до свого навертання у християнство. За язичницьким поняттям, правда і справедливість на стороні сильного. Князь Володимир цілком слідував цьому як вищому мірилу життя. Далекі тоді ще були від його серця слова: "Не у силі Бог, а в правді".

 

Ставши єдиним князем Русі, Володимир здійснив декілька вдалих військових походів: завоював Галичину, упокорив вятичів і радимичів, переміг камських болгаров, успішно воював з печенігами і, таким чином, розширив межі своєї держави від Балтійського моря на півночі до річки Буг на півдні. За прикладом хазарских каганів (мусульман) у князя Володимира було, окрім п\'яти дружин, безліч наложниць. Утвердивши свою владу, великий князь Київський Володимир всіляко прагнув зміцнити на Русі язичницьку релігію багатобожжя, культ стихій природи. Він встановив на київських пагорбах ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Мокоши. Цим ідолам приносилися людські жертви.

 

У 983 році, після вдалого походу на ятвягів, князь Володимир, за звичаєм, вирішив принести жертву ідолам. Бояри кинули жереб, котрий впав на Іоана, сина варяга Феодора, який був християнином (з часів княгині Ольги в Києві при храмі на честь пророка Божого Ілії існувала християнська община). Феодор відмовився віддати свого сина в жертву бездушним ідолам, сказавши княжим воїнам: "У вас не боги, а дерево; нині є, а завтра погниють... Бог один, Який створив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину...". Розлючений натовп київських язичників зруйнував будинок варягів, під уламками якого Феодор і Іоан прийняли мученицьку кончину (пам\'ять 12 липня). Передсмертні слова святого Феодора, передані великому князю Володимиру, справили на нього сильне враження. Душа князя, котра шукала істинну віру, не знаходила спокою. Володимир став пригадувати своє дитинство і благочестиві повчання, які чув від своєї бабці, рівноапостольної Ольги. Він почав відкрито сумніватися в істинності язичницьких божеств. Дізнавшись про те, що князь має бажання змінити віру, до Києва стали приходити проповідники з різних країн.

 

Літописний переказ про "випробування віри" оповідає, що першими в 986 році з\'явилися посли від мусульман-болгар, що жили за Волгою, по річці Камі. Опис мусульманського раю з гуріями сподобався ласолюбному князю, але обрізання здалося непотрібним, а заборона на вино неприйнятною; він відпустив мусульман з миром, сказавши їм: "вино є веселість Русі, не можемо бути без нього".

 

Посли німецьких католиків говорили князю Володимиру про велич незримого Бога Вседержителя і нікчемності язичницьких ідолів. Князь відповідав їм: "Ідиті назад; батьки наші не приймали віру від Папи". Уважно вислухавши іудеїв, що прийшли з Хазарського каганату, князь Володимир запитав, де їх вітчизна? "У Єрусалимі, - відповідали вони, - але Бог за гріхи розсіяв нас". "Як же ви смієте пропонувати свою віру, коли самі за гріхи знаходитеся під гнівом Божим?" - заперечив Володимир.

 

Після цих проповідників прибув до Києва грецький філософ, посланий Патріархом Константинопольським Николаєм Хрісовергом. Він виклав князю Володимиру історію творіння світу і гріхопадіння, Боговтілення і Викуплення, а на закінчення повідав про друге пришестя і показав ікону Страшного Суду. Уражений цим зображенням, Володимир зітхнув: "Благо тим, що стоять праворуч (праведникам) і горе тим, що ліворуч" (грішникам). "Якщо хочеш стояти з праведниками, то хрестися", - відповів йому філософ. Володимир подумав і відповідав: "Почекаю ще трохи". Відпустивши грецького посла з дарунками, князь Володимир зібрав своїх старшин і бояр на раду. Було вирішено послати послів і випробувати кожну віру на місці. Вибрали десять мужів, "добрих і освічених", і послали їх до мусульман, латинян і греків. Найсильніше враження на послів справило богослужіння греків в константинопольському храмі на честь Софії Премудрості Божої. "І не знаємо ми на небі ми були чи на землі, бо на землі не можна бачити такої краси", - розповіли посли після повернення до Києва. Вислухавши їх, бояри сказали князю Володимиру: "Якби був поганий закон грецький, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, яка була мудрою..." Незабаром після того в 987 році князь Володимир виступив в похід на місто Херсонес (Корсунь) в Криму, що належало у той час Візантійській імперії. Узявши Херсонес, він зажадав руки царівни Анни, погрожуючи у разі відмови походом на Константинополь (Царгород). Візантійські співправителі імператорів Василь і Костянтин поставили умовою шлюбу своєї сестри прийняття князем Володимиром віри Христової. "Я давно випробував і полюбив її", - відповів князь Володимир.

 

Коли царівна Анна прибула з духовенством до Херсонеса, князь Володимир раптово осліпнув. Царівна запропонувала йому негайно хреститися, в надії на зцілення. Під час святого Хрещення князь Володимир прозрів і тілесно, і душевно, і в духовному захваті вигукнув: "Тепер я побачив Бога Істинного!". Деякі з дружинників князя, вражені цим чудом, також хрестилися. У святому Хрещенні князь Володимир був наречений Василем, на честь святого Василія Великого. Тоді ж, в Херсонесі, князь одружився з царівною Анною. Князь Володимир як "віно" (викуп) за дружину повернув місто Херсонес Візантії, побудувавши в ньому на згадку про своє хрещення храм в ім\'я святого Іоана Предтечі і Хрестителя Господнього. У Київ князь Володимир повернувся разом з княжною Анною, константинопольськими і херсонеськими священнослужителями, узявши з собою богослужбові книги, ікони, церковну утвар, а також святі мощі Климента, єпископа Римського (+101; пам\'ять 25 листопада), і його учня Фіви. Арабський історик Яхья Антиохійський (кінець Х - початок XI ст.) і вірменський історик Стефан з Тарона, (кінець Х в.), повідомляють, що, після одруження на царівні Анні, він допоміг візантійському імператору Василю II придушити повстання Варди Фоки, пославши для цього руське військо. Таким чином зміцнилися династичні і міждержавні зв\'язки між Руссю і Візантією.

 

Після повернення до Києва, князь Володимир зібрав дванадцять своїх синів і, підготувавши їх до прийняття віри Христової, охрестив. Хрестився і весь його дім, і багато бояр. Потім князь Володимир приступив до викорінювання язичництва на Русі і почав ревно винищувати ідоли: одні були спалені, інші порубані, а головний ідол - Перун - був скинутий з пагорба у Дніпро. Відразу ж після винищування ідолів послідувало оголошення киян євангельською проповіддю. Священнослужителі, а також раніше хрещені княжичі і бояри обходили площі і будинки киян і наставляли їх в істинах Євангелія, викривали суєтність і марноту ідолопоклонства. Одні кияни тоді ж прийняли святе Хрещення, інші вагалися. Великий князь Володимир призначив певний день всенародного Хрещення (за деякими відомостями, 1 серпня 988 року) і оголосив по всьому місту: "Якщо хто не прийде зранку на річку, супротивником мені буде!". Тільки найзакореніліші язичники чинили опір цьому наказу великого князя і втікали з Києва. Більшість киян з\'явилися на те місце, де притока Дніпра (Почайна) зливається з Дніпром. "Якби нова віра не була кращою, князь і бояри не прийняли б її", - так говорили в народі. Безліч людей, старі і молоді, матері з дітьми, вступали у води Дніпра і Почайни; священнослужителі на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом читали молитви.

 

Наслідком прийняття християнства князем Володимиром і розповсюдження його на Русі явилося храмобудівництво. Князь Володимир розпорядився споруджувати християнські храми і ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири. У тому ж 988 році в Києві був побудований храм на честь святителя Василія Великого, на пагорбі, де стояв ідол Перуна; наступного року запрошені з Візантії майстри архітектори заклали храм на честь Пресвятої Богородиці на тому місці, де прийняли мученицьку кончину варяги Феодор і Іоан (храм був завершений в 996 році і отримав назву Десятинного).

 

Літописи повідомляють, що князь Володимир особливо піклувався про духовну освіту народу: "І повелів попам по містах і селах приводити людей до хрещення і дітей учити грамоті, вченню книжному...". В храмах, богослужіння здійснювалося за православним чинопоследованням на зрозумілій народу рідній слов\'янській мові, по тих книгах, які ще за століття до того були перекладені з грецької на слов\'янську святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, первоучителями слов\'янськими. Завдяки цьому храми Божі ставали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно і порівняно швидко розповсюдилася по всій Русі. Святе Хрещення прийняли після Києва жителі Новгорода і Смоленська, Полоцька і Турова, Пскова, Луцька, Володимира-Волинського, Чернігова, Курська, Ростова Великого і інших руських міст.   

Труди великого князя Володимира і перших Київських митрополитів Михаїла і Леонтія, вірних його сподвижників дали чудові плоди. Минуло кілька років, і до кінця Х століття на Русі вже були свої єпископи, священики і диякони, значно зросла кількість освічених людей різного віку і походження. Русь залучалася до більш передової християнської культури і цивілізації, увійшла в сім\'ю християнських народів Європи. Після прийняття хрещення святий великий князь Володимир внутрішньо перемінився, він став новою людиною, став прикладом лагідної і жалісливої любові до ближніх. Виконання заповідей Христових, виконання приписів Святої Церкви, дотримання її строгих уставів - все це стало мірилом життя і поведінки великого князя.

 

Слова Євангелія "блаженні милостиві" глибоко проникли в душу святого князя Володимира. Він щедро роздавав милостиню своїм підданим. В дні церковних свят, які князь проводив в радості і любові, у нього були готові три трапези: перша - для духовенства, друга - для убогих, третя - для себе, бояр і воїнів.

 

Піклуючись про бідних, князь Володимир незабаром здобув всенародну любов і отримав в народі ласкаве прізвисько "Володимир-Красне Сонечко" (це прізвисько і століття опісля зберігалося за ним в народних піснях і билинах).

 

При святому рівноапостольному великому князі Володимирі Київська Русь досягла розквіту і її вплив розповсюдився далеко за її межі.

 

Блаженна кончина святого рівноапостольного великого князя Володимира настала 15 липня 1015 року в селі Берестове, поблизу Києва. Похоронений він був в Десятинному храмі, гірко оплаканий всім руським народом. При великому князі Київському Ярославі Мудром (+1054) Руська Церква вже шанувала пам'ять святого князя Володимира, просвітителя Русі. Митрополит Київський Іларіон в своєму похвальному слові князю Володимиру (1050) називає його другим Костянтином, апостолом Руської землі.

 

Під час монголо-татарського нашестя чесні останки святого князя Володимира були похоронені під розвалинами Десятинної церкви. У 1635 році вони були знайдені, чесна голова святого князя Володимира покоїлась в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, малі часточки святих мощей - в різних місцях. У другій половині XIX століття в Києві був споруджений храм на честь святого рівноапостольного князя Володимира, який в даний час є патріаршим кафедральним собором. У 1888 році на березі Дніпра, недалеко від місця Хрещення руського народу, був встановлений пам\'ятник святому рівноапостольному князю Володимиру (скульптор Мікешин) - один з багатьох монументів, присвячених просвітителю нашого народу.