3. Впродовж майже 3 млн років існування первіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці.
Лише у III—II тис. до н. е. відбувається відокремлення пастуших племен від землеробських, що поклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливим регулярний обмін між общинами. У цьому ж суспільстві пізніше відбувся другий великий поділ праці — ремесло відокремилося від землеробства, що означало виникнення товарного виробництва, спеціально розрахованого на обмін. Розвиток обміну зумовив виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торгового капіталу. Це був третій великий поділ праці, що відбувся у рабовласницькому суспільстві і визначив надалі розвиток товарного виробництва.
Отже, суспільний поділ праці — це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності.
Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах. "Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, — писав К. Маркс, — назвати загальним поділом праці, Розпад цих видів виробництва на види і підвиди — частковим розділом праці, а поділ праці всередині майстерні — одиничним поділом праці". Аналогічні три основні форми суспільного поділу праці існують у межах світового господарства за функціонування міжнародного поділу праці.
Після третього поділу праці, тобто приблизно через 65 століть, у XX ст. у розвинених країнах світу відбувся четвертий великий поділ праці — відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров'я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилась тенденція до розширення товарного виробництва.
Від середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції, почався п'ятий великий поділ праці — відокремлення інформаційної діяльності та інформаційної сфери від інших сфер.
Розвиток основних форм суспільного поділу праці, особливо у частковій та одиничній формах, свідчить про дію закону суспільного поділу праці. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між рівнем розвитку продуктивних сил, економічною могутністю країни, з одного боку, та об'єктивно неминучим процесом поглиблення поділу праці у межах окремих країн та в інтернаціональному масштабі з другого, та зростанням на цій основі продуктивності праці.
Одним із різновидів поділу праці є обмін діяльністю, що визначає взаємообмін результатами виробничої діяльності у формі продуктів праці (товарів або послуг) однієї або декількох галузей народного господарства. Так, для підприємств машинобудівних галузей промисловості використовують метал підприємств металургійної промисловості та водночас виготовляють устаткування для металургійних заводів.
Процесу суспільного поділу праці протистоїть кооперація праці, комбінування виробництва. Так, кооперація праці означає таку форму організації праці, виконання робіт, при якій значна кількість людей планомірно та спільно бере участь в одному трудовому процесі, або в різних пов'язаних між собою трудових процесах.
Комбінування виробництва — форма організації виробництва, за якої на одному підприємстві поєднуються і функціонують різні виробництва, продукція яких є сировиною, напівфабрикатами, допоміжними матеріалами для інших виробництв. Одним із різновидів такої кооперації є поєднання послідовних стадій обробки продукції. Так, у чорній металургії із руди виплавляють чавун, відтак переплавляють його на сталь, зі сталі роблять різні види прокату.
Кожна з форм суспільного поділу праці, у свою чергу, розвивається у певних видах. Так, розрізняють подетальну, попредметну, технологічну та інші види спеціалізації.
Техніко-економічні відносини в їхній взаємодії з розвитком продуктивних сил, як уже зазначалося, формують технологічний спосіб виробництва. Ця категорія також відображає техніко-економічний характер поєднання речових і особистісних факторів виробництва.
Розрізняють технологічний спосіб виробництва, що ґрунтується на ручній праці (існував від моменту виготовлення людиною найпростіших засобів праці (отже, від кам'яного віку) До кінця XVIII — початку XIX ст.); технологічний спосіб виробництва на машинній праці (закономірністю є детермінація Рухів людини у процесі руху машин, перетворення частково робітника на додаток машини, а, отже, технологічне підкорення праці капіталу).
Третім технологічним способом виробництва є автоматизоване виробництво, розвиток якого інтенсивно відбувається з Часу розгортання НТР (з середини 50-х років). При цьому ліквідується технологічне підкорення праці капіталу. Робітник пере-є бути додатком машин, виконувати функції машини. Центральною ланкою революційного перетворення у цей період є
істотна зміна робочих машин і поява четвертого покоління машин — автоматично керуючого пристрою, який долає обмеженість психофізичних можливостей людини як суб'єкта, що управляє, і суттєво змінює роль людини у процесі виробництва. Людина звільняється не лише від ручної праці, а й від виконавчих функцій, частково від функцій розумової праці нетворчого змісту.
Технологічний спосіб виробництва в Україні ґрунтується, переважно, на машинній і ручній праці, що за умов інтенсивного розвитку в розвинених країнах світу автоматизованого виробництва загрожує економічному суверенітету нашої держави.
4. Вчені-економісти минулого і сучасності по-різному трактують сутність та особливості історичного розвитку суспільства. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілізаційний підходи до розуміння періодизації процесу економічного розвитку людського суспільства.
Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.
Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:
первіснообщинний;
рабовласницький;
феодальний;
капіталістичний;
комуністичний.
Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку належить процесу виробництва, відносинам власності, а його головною рушійною силою є протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами і загострення класової боротьби в суспільстві.
Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень вважають методологічно недостатнім і справедливо піддається критичному аналізу.
По-перше, п'ятиланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення. Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не висвітлює особливостей історичного розвитку Росії, України.
По-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, збіднює історію людського суспільства, зводячи її в основному до одного фактора — розвитку матеріального виробництва, практично не враховує ролі соціокультурного та інших неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо).
На потребу глибшого наукового пізнання закономірностей розвитку суспільства світова суспільна наука розробила і широко використовує цивілізаційний підхід щодо пізнання історії розвитку людства.
Цивілізація — історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою людей.
Цивілізаційний підхід по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічних систем.
В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи:
1) багатовимірності аналізу економічних систем;
2) природної еволюційної поступовості історичного процесу;
3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;
4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;
посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку;
визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.
Найважливішою рисою цивілізації є її гуманістична спрямованість. Людина виступає не лише головним суб'єктом виробництва та цивілізації в цілому, але і їх безпосередньою метою, цільовою функцією.
Епоха цивілізації класифікується поетапно у горизонтальному і вертикальному аспектах.
Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом локальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в історично визначені періоди.
Вертикальний аспект відбиває розвиток цивілізації у широкому розумінні цього слова: історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого — вищого. Йому притаманна логіка всесвітнього суспільно-історичного прогресу людства.
Перехід від одного ступеня зрілості цивілізації до іншого відбувається завдяки глибинним якісним змінам у продуктивних силах суспільства, зростанню продуктивності праці, підвищенню культури людини.
Сучасна зарубіжна економічна наука (Дж. Гелбрейт, А. Арон га ін.), використовуючи критерій "ступінь індустріального розвитку суспільства", виділяє три стадії індустріальної цивілізації: доіндустріальне (аграрне) суспільство; індустріальне суспільство; постіндустріальне суспільство.
У доіндустріальному суспільстві переважають сільське господарство і ручна праця. Воно існувало до кінця XVII ст., тобто До періоду розгортання промислової революції.
В індустріальному суспільстві провідну роль відігравало велике механізоване промислове виробництво.
Постіндустріальне суспільство — це нова, найрозвинутіша стадія людської цивілізації, початок якій поклала науково-технічна революція, що розгорнулася у другій половині XX ст. і поступово переросла в сучасну інформаційно-інтелектуальну революцію. У постіндустріальному суспільстві домінують наука, принципово нові види техніки і технологій, інформатика, комп'ютеризація, автоматизація і роботизація всіх сфер економіки й управління. В суспільному виробництві на перший план висуваються інтелектуальний капітал, знання, сфера послуг (освіта, охорона здоров'я, культура, виробництво духовних благ тощо).
Для постіндустріального суспільства характерним є також поглиблення міжнародного поділу праці, посилення взаємозв'язків та взаємодії національних економік. Значного розвитку набуває світовий ринок товарів, капіталів, робочої сили, посилюється роль загальнолюдських інтересів та цінностей. Всі ці об'єктивні процеси зумовлюють переростання локальних форм цивілізації в глобальні, вони охоплюють все більше країн та все більше впливають на життя народів усього світу.
5. Власність — складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин — економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці (рис. 5).
\Рис. 5. Місце власності в економічній системі
Привласнення — процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів.
Головним об'єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально-економічну форму, цілі й інтереси е привласнення засобів виробництва і його результатів.