2. Утворення срср.
На початок 20-х рр.. більшовики встановили свою владу не лише в Росії, а й в Україні, Білорусії, державах Закавказзя. Відтак постало питання про відтворення Росії в кордонах імперії, хоча б і без втрачених Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви та Естонії. Ніхто з більшовицьких лідерів не заперечував проти цього; розбіжності між ними стосувалися не питання, що потрібно відтворити, а як це зробити, щоб зберегти видимість суверенності сусідніх країн.
Проекти об’єднання.
Автономізація |
Федералізація |
Конфедералізація |
- Хто обстоював: Й. Сталін
- Сутність: усі радянські країни повинні увійти до складу Росії на правах автономій. |
- Хто обстоював: В. Ленін
- Сутність: усі радянські республіки на рівноправних засадах утворюють федеративну державу |
- Хто обстоював: компартія Грузії
- Сутність: незалежні радянські держави будують свої відносини на основі договорів. |
Гору в дискусіях у черговий раз взяв В.Ленін. Наприкінці 1922 р. (30 грудня) у Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад, на якому було проголошено створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) у складі Білорусії, Закавказької Федерації, Росії, України. Також було обрано керівників СРСР:
головою Центрального Виконавчого Комітету (парламенту) СРСР став Михайло Калінін,
а союзний уряд (РНК) очолив В.Ленін.
Передбачалося, що договір про створення СРСР для кожної союзної республіки набере чинності після ратифікації його республіканським з’їздом рад, але насправді цього ніколи так і не відбулося. У 1924 р. було прийнято Конституцію СРСР. Формально він був федеративною державою, а фактично унітарною.
Ратифікація – (лат. ratus – затверджений) – затвердження вищим представницьким органом влади в державі міжнародного договору, який від цього моменту набуває юридичної сили на території країни.
Унітарна держава – (лат. unitas – єдність, об’єднаний, однорідний, який складає єдине ціле) – держава, територія якої, на відміну від федерації, немає в своєму складі федеративних державних утворень (штати, землі тощо), а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, департаменти та ін.). Найважливішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонують єдина для всієї держави система права, організації та побудови органів влади.
3. Перемога й.Сталіна в боротьбі за владу.
В. Леніну керувати Радянським Союзом судилося недовго. Уже з кінця 1921 р. він тяжко захворів, а наприкінці травня 1922 р. в нього трапився перший напад, внаслідок якого стався параліч правої руки і правої ноги, а також розлад мови. В. Леніна було відправлено в селище Горки за декілька кілометрів від Москви й оточено щільним кордоном лікарів, медсестер, прислуги та охорони, ретельно підібраних И. Сталіним. Біля ліжка помираючого, але ще живого вождя, його найближче оточення розпочало запеклу боротьбу за владу.
Головними претендентами вважалися члени політичного бюро ЦК РКП(б) Л. Троцький та Й. Сталін, якого активно підтримували Г. Зінов'єв та Л. Каменєв. Саме завдяки ним И. Сталіна було призначено посередником у спілкуванні В. Леніна з ЦК. У Москві поширювалися чутки, що в Горках живе людина, яку єднає з вождем лише ім'я, і що В. Ленін став усього лише тінню самого себе, що хвороба позначилася на його розумових можливостях і жити йому залишилося зовсім мало. Незадовго до XII з'їзду партії (квітень 1923 р.) В. Ленін продиктував (сам він писати не міг і, до того ж, це було йому заборонено) своєму секретареві нотатки - так званий «Лист XII з'їзду», відомий як «заповіт» В. Леніна. Окрім інших питань, у цих нотатках було схарактеризовано до того ж не надто доброзичливо, практично всіх видатних більшовиків. Лист так і не було зачитано делегатам з'їзду, але сам факт його існування становив для групи Й. Сталіна серйозну небезпеку. Відносини між В. Леніним і Й. Сталіним тим часом різко загострилися, а лист до Л. Троцького, продиктований В. Леніним своїй дружині Надії Крупській, став приводом до конфлікту між ним і И. Сталіним.
21 січня 1924 р. помер В. Ленін. Його смерть стала сигналом для нової фази боротьби всередині комуністичної верхівки. Зручним для Й. Сталіна та його прихильників приводом до атаки на Л. Троцького - наркома з військових і морських справ, голови Реввійськради СРСР - стали його книга «Про Леніна» та стаття «Уроки Жовтня», в яких серед героїв Жовтня 1917 р. і друзів В. Леніна для Й. Сталіна та його висуванців місця не знайшлося. Проте, як засвідчили подальші події, Л. Троцький переоцінив власні сили і, навпаки, - недооцінив «трійцю» у складі Й. Сталіна, Г. Зінов'єва, Л. Каменева. За їхньою вказівкою партійна преса розпочала кампанію з дискредитації Л. Троцького, а з Реввійськради було звільнено відданих йому людей. На пленумі ЦК у січні 1925 р. Л. Троцького спочатку примусили «покаятися», а потім все ж таки зняли з посади.
Майже відразу на перший план висунулися протиріччя вже між самими спільниками в боротьбі проти Л. Троцького. У 1925 р. на XIV з'їзді партії, перейменованої у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків) (ВКП(б), «нова опозиція» на чолі з Г. Зінов'євим та Л. Каменевим виступила проти Й. Сталіна з питання про темпи і засоби проведення в СРСР індустріалізації та колективізації сільського господарства.
Під час теоретичної дискусії, що розпочалася напередодні XIV з'їзду РКП(б) (грудень 1925 р.), в партійному керівництві утворилося два табори, між якими лавірував Й. Сталін.
«Ліві комуністи» (Л. Троцький, Л. Каменєв, Г. Зінов'єв та ін.) виступали за «надіндустріалізацію» за рахунок села.
Йосиф Сталін (Джугашвілі) (1879-1953) народився в м. Горі (Грузія). Після закінчення Горійського духовного училища певний час навчався в Тифліській (тепер столиця Грузії м. Тбілісі) православній духовній семінарії. Член Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) з часу її утворення в 1898 р. Більшовик з 1903 р. За революційну діяльність багаторазово заарештовувався й висилався до Сибіру. Член ЦК РСДРП з 1912 р. У жовтні 1917 р. брав участь у більшовицькому повстанні. У першому складі більшовицького уряду був народним комісаром у справах національностей. У роки громадянської війни в Росії перебував на військово-політичних посадах у Червоній армії, проте за невдачі був відкликаний Л. Троць-ким і призначений членом Реввійськради РСФРР. З 1922 р. - генеральний секретар ЦК партії.
Зокрема, Л. Троцький вважав цілком реальним штучним заниженням цін на сільськогосподарську продукцію («ножиці цін») щороку збільшувати випуск промислової продукції на 20 %.
Прихильники «правого ухилу» (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський) виступали за продовження НЕПу й за «вростання черепашачими темпами СРСР в соціалізм». Опоненти Й. Сталіна вважали, що сама постановка питання про можливість побудови «справжнього» соціалізму в одній країні (СРСР) була хибною. Опозиціонери, а також партійна організація м. Ленінграда (після смерті В. Леніна таку назву було присвоєно Петрограду; тепер - м. Санкт-Петербург) здійснили спробу усунути Й. Сталіна з посади генерального секретаря ЦК ВКП(б), але зазнали поразки. У цілому до 1925 р. ні Й. Сталін, «ліві комуністи», ні будь-хто інший не мали уявлення про те, як у СРСР здійснити індустріальний прорив. Ці дискусії були не стільки сутичкою економічних поглядів, скільки боротьбою за владу між Й. Сталіним та групою Л. Троцького - Л. Каменева - Г. Зінов'єва.
Опозиційність коштувала Г. Зінов'єву посади в політбюро партії, але це не припинило критики з боку «троцькістсько-зінов'євської» групи внутрішньої та зовнішньої політики країни, зокрема авторитарних порядків у партії. У 1927 р. з партії були виключені понад 70 опозиціонерів, зокрема Л. Троцький, Г. Зінов'єв, Л. Каменєв, Г. П'ятаков та ін. Більшість із них швидко схаменулася й «покаялася», але Л. Троцький продовжував боротьбу. На початку 1928 р. його було вислано під конвоєм до Казахстану, а наступного року - за межі СРСР.
Ця перемога сприймалася одними як продовження курсу В. Леніна, а іншими - як заперечення зробленого ним, відхід від теорії та практики ленінізму. Дискусії довкола цієї проблеми не вщухли й дотепер.