4. Кримінологічні погляди в епоху Відродження

У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХV-ХVІІ сторіччя) криміналістичні ідеї почали надходити від філософів та письменників, інших осіб.

В "Утопії" Томас Мор пов'язує злочинність з убогістю значних верств населення, із паразитичним способом життя значної частини населення. Успіх у боротьбі зі злочинністю не в жорстокості покарання, а у встановленні справедливих порядків у суспільстві. Він звернув увагу на те, що, якщо залишаються незмінними причини, що призводять до вчинення злочину, незмінними будуть і наслідки, викликані цими причинами. Потрібно подбати про поліпшення економічного становища суспільства, інакше не допоможуть ніякі жорстокі заходи. Т. Мор обстоював людяність стосовно злочинців. Страти за крадіжку Т. Мор не визнавав і рекомендував за майнові злочини призначати роботи виправного характеру - зовсім новий для того часу вид покарання.

Френсіс Бекон (1561-1626) розглядав справедливість як одну з основних рис правового регулювання. Він класифікував види насилля (на відкрите, зловмисне, удавано законне) і жорстокість власне закону. Ф. Бекон звернув увагу на вдосконалення законів, оскільки думав, що легальна форма часто прикриває один із видів насильства чи охороняє обман та жорстокість, писав, що філософи часто заглиблюються в сферу прекрасного, але непрактичного, а юристи звичайно нездатні стати над чинним правом. Ціль же будь-якого права - максимальне досягнення щастя для всіх громадян. І не треба соромитися змінювати форму, зміст кримінального права задля цієї мети. Ф. Бекон закликає покінчити з жорстокістю покарань, а також її суддівською сваволею. Він важливого значення надавав кодификації законів, думав, що найкращі закони ті, котрі залишають менше місця для сваволі судді.

Томас Гоббс (1588-1679) вважав, що "війна всіх проти всіх" як результат природного стану людей, пов'язаного з трьома основними їхніми рисами: суперництвом, недовірою та любов'ю до слави - може бути припинена тільки страхом перед сильною владою, закони якої спрямовують людей до блага, гарантують безпеку та спокій. Він дав своїй головній праці назву "Левіафан" (1651), порівнюючи державу та її закони зі страхітливим біблійним чудовиськом.

Джон Локк (1632-1704), відзначаючи вирішальний уплив середовища на формування особистості та її поводження, обґрунтовував цим необхідність установити постійні для всіх правила життєдіяльності, що забезпечували б за допомогою правосуддя припинення зазіхань на суспільну й особисту безпеку людей.

5. Кримінологічні ідеї XVIII ст. Та класична школа криміналістичного права.

З XVIII сторіччя починається бурхливий розвиток вчень про злочин та реагування на нього. Особливе значення мали роботи Монтеск’є та Беккаріа.

Шарль Монтеск'є (1689-1755) у своїх роботах "Перські листи" (1721) та "Про дух законів" (1748) виходив із соціальної зумовленості вдач і поведінки людини. На його думку, особа через обмеженість розумного передбачення, схильність до оману й пристрастей здатна до порушень законів природи та суспільства. Проте справедливий законодавець значною мірою може протидіяти соціальним відхиленням. Ш.Монтеск'є розвивав ідею закономірного розвитку всього у світі, зокрема й людських дій, і вимагав від законодавця вважати себе "загальним духом свого народу". Він закликав навіть при проведенні реформ не прагнути неодмінно виправити всі негаразди суспільства.

Закони одного народу не підходять іншому, що живе у відмінних умовах. Ш.Монтеск'є писав про гуманізацію мір покарання, а також про запобіжні заходи. Він наполягав на економії репресії, її особистісному характері та відповідності тяжкості й характерові вчиненого. Ш.Монтеск'є класифікував злочини та, відповідно, рекомендував диференціювати покарання за ними. Він, зокрема, вимагав точного визначення кола державних злочинів і писав, що за відсутності в цій царині точності досить для перетворення правління в деспотичне.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) констатував у роботі "Міркування про початок і підстави нерівності..." (1755), що причиною будь-яких соціальних відхилень, і злочинних діянь зокрема, є виникнення приватновласницького суспільства. Розорення бідних, політична нерівність, скупченість у містах, шкідливі для здоров'я роботи, розкіш і зловживання можновладців - усе це неминуче викликає ріст злочинності. У цій ситуації відповідальність за злочини, підкреслював він, несе суспільство. Вирішальним для протидії злочинності є перетворення суспільних відносин, гуманізація держави та права. Водночас засобом такого перетворення він вважав виховання в дусі справжньої моральності. Превентивна сила законів, на думку Ж.-Ж. Руссо, пов'язана з висловленням у них загальної волі, їхньою справедливістю та корисністю, у якій треба переконувати людей, а не із суворістю законів.

Чезаре Беккаріа у книзі “Про злочин та покарання” (1794 р.,), яка стала першою в історії спеціальною працею на цю тему, зазначив: “Закони є умови, на яких люди, які до цього існували незалежно та ізольовано один від одного, об’єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою”. Беккаріа писав, що “ Ще ні одна людина не пожертвувала безкорисно навіть частиною власної волі, тільки необхідність примушувала її це робити. При цьому державі жертвувався лише той необхідний мінімум волі, який був необхідний, щоб спонукати інших захищати його. Сукупність цих мінімальних частин і складає право покарання”.

Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є і такі:

• походження покарання;

• право покарання;

• тлумачення законів;

• домірність між злочинами та покараннями;

• ціль покарань;

• таємні обвинувачення;

• про катування;

• негайність покарань;

• м'якість покарань;

• про страту;

• про призначення ціни за голову злочинця;

• як запобігти злочинові;

• про науки;

• виховання.

Із цього переліку видно, наскільки широке коло питань розглядає автор.

Перебуваючи під сильним упливом природного права та суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.

Чезаре Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву "пристрастей", котрі мотивують злочини. Та для цього покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і співмірним діянню. Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби, судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі, ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє також суспільну допомогу незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що відсутність чітких дефініцій і надмірність заборон формують "мораль правопорушників". Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз'ясненню закону.

Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна бути відділена від чесноти людської, так званої, політичної. Людська й державна справедливість не тотожні, як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, - говорив він, - не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального середовища". Цим він переносив вину з особи, що скоїла злочин, на суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспільних і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні та не корисні". Він був переконаним противником помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде послаблюватися. "Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність послаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а сучасну страту замінити позбавленням волі, поєднану з працею".

Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармоїдство.

Про причини злочинності та заходи боротьби з нею писали також Лок, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та необхідність попередження злочинності.

У кінці ХУІІІ сторіччя найбільш поширеним напрямкам класичної школи був так званий метафізичний .

Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори кантіанської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики історико-філософського плану намагались побудувати систему вічного природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка вилилась у подальшому в позитивізм, основна ідея якого зводилась до того, щоб від спроб знайти “природне кримінальне право” перейти до розробки позитивного кримінального законодавства.