Історія Польщі

Польща як країна виникла у першій половині 1 тис. після Р. Х. внаслідок консолідації західнослов'янських племен і племінних союзів межиріччя Вісли й Одри, яких нараховувалось на польських землях понад 50. Об'єднання здійснило племінне князівство полян з центром у м. Гнєзно у другій пол. 9 ст.—першій половині 10 ст., за правління князівської династії ПHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%27%D1%8F%D1%81%D1%82%D0%B8"'ястів.

Рання історія (960—1385)

Першим достовірним князем Польської держави був Мешко I (960—992) з дому ПHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%27%D1%8F%D1%81%D1%82%D0%B8"'ястів. За нього держава, отримала назву Польща, а її населення (дещо згодом) — збірну назву «поляки». Вперше загальна назва народу зустрічається в документах поч, 11 ст., а остаточно утверджується у 13-15 ст., хоча ще протягом тривалого часу зберігався поділ на мовно-діалектні та етнографічні регіони, У джерелах зустрічається також назва «ляхи», «лєхіти», що походить від східнослов'янської назви польських племен.

Після шлюбу Мешка з чеською принцесою Дубравкою він у 966 році навертається до християнства. Того ж року у Польщі було запроваджене християнство римського обряду з власним єпископатом у ПознанHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%8C"і, що мало велике значення для престижу країни, а також внутрішньої інтеграції населення. В період правління Мешка І і його наступника сина Болеслава І Хороброго (967—1025) завершилось територіальне об'єднання польських земель. На заході Мешко І вів постійну боротьбу з німецькими володарями, які прагнули поширити свої впливи на західнослов'янські племена. Особливо гостра і тривала боротьба точилась з Німецькою імперією за Помор'є. Але згодом Мешко стає «другом імператора» Оттона I (особиста відданість, немає ленних відносин). 985 року Мешко складає присягу Оттону III, однак передає свою країну под покровительство папи. На сході Польща зіткнулася з об'єднавчими зусиллями Київської Русі, котра консолідувала східнослов'янські племена. Об'єктом суперечок були землі русько-польського пограниччя (Червенські міста, Перемишль). На півдні Мєшко І 990 приєднав СHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B7%D1%96%D1%8F"ілезію, а потім Малопольщу з Краковом, що викликало конфлікт з Чехією. За правління у 992-1025 роках Болеслава І Хороброго Польща зміцнилась і отримала міжнародне визнання, складаються дружні відносини з Німецькою імперією. Його дочка Регінліндас одружується з маркграфом Германом І Мейсенським. Верховенство Польщі над західними слов'янами забезпечується здобуттям Кракова і підкоренням віслянських племен. 1000 року утворюється архієпископство у Гнєзно як самостійної церковної польської провінції з єпископатами у Вроцлаві, Кракові й Кольберзі. Оттон ІІІ бере участь як прочанин біля могили єпископа Адальберта Празького в церемонії віднесення до лику святих. 1002 року Болеслав відвертається від універсальної ідеї християнської держави і провадить політику в польських інтересах, спрямовану проти Богемії та Священної Римської імперії. У 1003-1018 роках — конфлікти з Священною Римською імперією. План західнослов'янської єдиної держави під польським керівництвом, спрямований проти концепції німецької східної політики. Розгортається боротьба за землю лютичів, Лужицю, за Мейсенську марку і Богемію. 1013 року Болеслав визнає ленне верховенство німецького короля. 1018 року заключається Бауценський мир (Лужиця і землі мільценів Болеслав отримує як імперський лен). Князь прагнув розширити володіння на південь у Чехію і на схід — на Русь, де активно допомагав своєму зятеві Святополку Володимировичу утвердитись на київському престолі (походи 1013 і 1018). У 1025 Болеслав був коронований, а держава отримала назву Польське Королівство.

На підставі княжого права володар обкладав населення натуральними данинами і повинностями, сприяв розвитку промислів, ремесла, зміцнював гроди — укріплені центри ремесла і торгівлі. Поступово сформувався стан земельних власників і лицарів — шляхта. Вона не була однорідною, її очолювали можновладці, наближені до короля, нижчий щабель займали дрібні лицарі — влодики. Можновладці рано виявили прагнення замкнутості своїх рядів з допомогою створення геральдичних родів. Селянство — кмети — було залежним тільки від короля. Розпочався процес зосередження земель у руках можновладців і костелу. Адміністративно держава поділялась на провінції, останні — на міські округи на чолі з каштелянами. Король здійснював контроль за адміністрацією, подорожуючи країною. Столицею було Гнєзно, потім Познань, а з серед. 11 ст. — Краків.

Після Болеслава І розпочалась боротьба за королівський престол між спадкоємцями, яка збіглася із зміцненням можновладців і феодального лицарства. Терен держави перетворився в арену численних міжусобних війн, в яких претенденти не рідко вдавались по допомогу до сусідніх держав. У міжусобну боротьбу польських князів часто втручались споріднені з ними руські князі, особливо їх галицької гілки. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич (син польської княжни Агнешки) допоміг Казиміру II Справедливому утвердитись у 1191 в Кракові, разом з ним ходив у походи на ятвягів; згодом сприяв своєму союзнику Лешку Білому посісти краківський престол.

1025-1034 роки — правління Мєшка II, 1018 року одружений з онукою Оттона ІІ, що 1033 року змушений у зв'язку зі своєю опозиційністю до німецького імператора Конрада ІІ відмовитися від королівської корони і визнати ленну залежність німецького короля. Втрата Померанії, Лужиці і чималих територій між ВHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0"іслою та Бугом.

1037-1058 роки — правління Казимира I. Язичницькі повстання і напади богемців, котрі переправляють до Праги мощі святого Адальберта й анексують 1038 року Сілезію. Після вигнання, Казимір з німецькою допомогою повертається у свою країну. З Кракова, нової столиці, провадиться відновлення церкви (німецьке духовенство) і держави (переміщення влади з Великої в Малу Польщу). Повернення Сілезії у 1054 році за допомогою німецького імператора Генріха ІІІ. Під впливом німецького права оформляються імунітет для церкви, згодом також і для знаті, тобто для колишніх князівських чиновників і почту. Аристократію становлять магнати й шляхта.

1058-1079 роки — правління Болеслава II, що у боротьбі між імператорською і папською владою підтримав папу Григорія VII. Болеславу довелося боротися проти коаліції з німецького короля Генріха IV, Богемії та Русі. 1076 року Болеслав коронується на короля, однак невдовзі духовна та світська знать позбавляє його трону.

1079-1102 роки — правління Владислава Германа.

1102-1106 роки — правління Збігнева.

1106-1138 роки — правління Болеслава III. Нове розширення кордонів держави шляхом підкорення 1121 року Померанії і земель між Одером та Ельбою (місія єпископа Оттона Бамберзького 1124-1125 і 1128 років). 1135 року визнання ленного верховенства німецького короля й отримання в лен Західної Померанії. Зі смертю Болеслава відбувається у 1138 році запровадження сеньйорату. Найстарший з династії П'ястів як верховний правитель має одержати Малу Польщу з коронаційною столицею Краковом, інші члени, герцоги, — Сілезію, Мазовію, Куявію, Велику Польщу, Східну Малу Польщу із Сандомиром. Сподіваного посилення єдності не відбувається. Ідея польської єдності далі живе у церковній організації і традиціях великих знатних родів.

1146 року — Владислава, старшого сина Болеслава ІІІ, з допомогою знаті виганяють брати. Він тікає до свояка німецького короля Конрада ІІІ. У 1180 році відбуваються збори польських герцогів і єпископів у Ленчиці, що скасовують сеньйорат і фіксують превілеї духовенства. Єдності Польші не досягнено, князівства П'ястів існують одне з одним. Однак володіння Краковом залишається передумовою відтворення єдності польської держави.

Період феодальної роздрібленості зміцнив феодальну власність на землю, яка сформувалась з домініальної (державної), а не приватної власності, як на заході Європи. 3 12 ст. зростало осадництво в селах і містах вільних переселенців із Західної Європи, які принесли нові форми організації села і міста, що отримали назву «німецького права». Для села було властиве встановлення стабільних грошових повинностей — чиншів, для міста — надання міського права, яке відокремлювало його з системи земельної власності. Феодальна роздрібленість привела до утворення численних князівств, тільки Великопольща і Малопольща зберігали відносну єдність. Міжусобиці полегшували експансію на польські землі німецьких держав. У 13 ст. Бранденбург опанував Західне Помор'є, Любуську землю і просувався на схід. З півночі сильний тиск чинили балтійські племена прусів і ятвягів. Для їх стримування та християнізації князь Конрад Мазовецький у 1226 запросив на свої землі (Хельмінську землю) Тевтонський орден. Останній утворив тут свою державу, уклавши союз з орденом мечоносців (1237), і розпочав експансію на землі слов'ян і балтів, користуючись підтримкою імперії і папства. Чехія за династії Люксембургів захопила розрізнені князівства Сілезії (поч. 14 ст.). Протягом 1241 (попри свою перемогу в битві біля Легниці монголи відступають), 1259 і 1287 здійснили кілька походів монголо-татари, яким однак не вдалось опанувати польські землі. Зовнішні небезпеки змушували польських князів шукати шляхів до консолідації сил. 1295 року Пшемисл II, герцог Великої Польщі, намагається відновити єдність за допомогою своєї коронації на короля в Гнезно. Однак 1296 року Пшемисла вбивають. 1300-1305 — правління Вацлава II, що стає королем за допомогою церкви і німецьких бюргерів. Наприкінці 13 — поч. 14 ст. куявськомку князю Владиславу І Локетку (1260—1333) вдалося, після вимирання Пшемислідів у 1306 році та перемоги над удільними князями, об'єднати значну частину польських князівств під своєю владою і 1320 року коронуватися в Кракові. Відбулося відновлення єдності польської держави, однак без СHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%BA%D0%BD%D1%8F%D0%B7%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"ілезького герцогства, котре відходить до Богемії. Політику дальшого об'єднання польських земель продовжив Казимир III Великий (1333—1370). Він багато зробив для зміцнення центральної влади, поділив країну на воєводства і каштелянства, провів грошову реформу. Казимир III проводив активну зовнішню політику, намагався стримувати експансію німців і хрестоносців. Скориставшися з послаблення Галицько-Волинськоі держави, в 1340 захопив її землі. Казимир III був останнім представником династії П'ястів. Його спадкоємцем став Людовик Угорський з Анжуйської династії (1370—1384), який одночасно був угорським королем. Прагнучи зміцнитись у польських землях, широко роздавав привілеї містам і шляхті (у 1374 Кошицький привілей звільнив шляхту від податків окрім символічних «двох грошей»).

Династія Ягеллонів 1385—1572

Після смерті Людовика Польща і Литва уклали КревськуHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%8F" HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%8F"унію 1385, а литовський князь Ягайло одружився з дочкою Людовика, прийняв католицтво і під іменем Владислава II Ягайла правив Польщею і Великим Литовським князівством (1386—1434). Ягайло поклав початок династії Яґеллонів. Під його проводом у липні 1410 польсько-литовська армія при підтримці військ з Руси і Чехії завдала нищівної поразки військам ордену хрестоносців, які виступали в союзі із загонами 12 країн католицької Європи (див. Грюнвальдська битва 1410). Ця поразка і наступна Тринадцятирічна війна 1454—1467, що завершилась Торунським миром 1467, остаточно зламали позиції ордену, дозволили приєднати до Польщі Східне Помор'є, Хелмінську землю, західну частину Прусії і вийти до Балтійського моря, Владислав II і його наступники Владислав III Варненчик (1434—1444), Казимир IV Ягеллончик (1447—1492), Ян I Ольбрахт (1492—1501) продовжували боротьбу з німцями на заході, але водночас все більше уваги звертали на схід. У 1434 Ягайло скасував будь-які автономні права руських земель (Галичина і Волинь), поширив на них польське право, суд і адміністрацію. У 15 ст. поляки брали участь у відсічі турецьким завойовникам, польські королі займали трони Чехії та Угорщини, Прагнучи здобути опору серед шляхти, королі продовжували надавати їй нові привілеї. У 1454 Казимир IV видав Нешавський привілей, який фактично ставив королів у залежність від шляхти. У 15 ст. у П. склалась станово-представницька монархія, головними рисами якої були загальні і земельні сейми (з'їзди) шляхти, як станові представницькі органи. Пьотркувський привілей Яна Ольбрахта (1496) надав завершального вигляду польській монархії, її підставою був сейм, що складався з сенату (магнати і королівська адміністрація) і палати послів (посланці шляхетських сеймиків у воєводствах). У 1505 король Олександр Казимирович запровадив звід законів — Радомську конституцію (Nihil Novi), яка обмежувала королівську владу на користь магнатів і забороняла королю запроваджувати будь-які зміни у державі без згоди сейму. У 16 ст. Польща досягла найбільшої могутності й авторитету, У склад держави увійшла решта земель хрестоносців, а Люблінська унія 1569 безпосередньо включила землі Великого Литовського князівства з обширними теренами України і Білорусії до складу королівства. Польща стала великою багатонаціональною державою, в якій неполяки складали близько половини населення. Загальноєвропейські економічні зрушення, пов'язані із розвитком товарно-грошових відносин, викликали тут складання фільварково-панщинної системи господарства, заснованої на великому земельному володінні і панщинній селянській праці. Ця система зміцнила економічні і політичні позиції шляхти, посилила позаекономічну залежність та політичне безправ'я селянства. Політичний розвиток країни визначався зростанням боротьби короля, магнатів, і шляхетських угрупувань за владу. Поступово помітними ставали переваги магнатів, у тому числі полонізованих українських, які зосереджували в своїх руках величезні земельні володіння, і одночасне послаблення королівської влади. Зі смертю Сигізмунда II Августа (1548—1572) ягеллонська династія припинилася. Цим скористалась шляхта, обравши на престол Генріха Валуа (1573—1574) — представника французької королівської династії (майбутнього короля Генріха III), який на її вимоги затвердив «Генріхові артикули», що підтвердили усі привілеї і права шляхти, навіть дозволившиїй виступати із зброєю проти короля.