5. Ознаки держави

а) поняття держави

Беручи до уваги, що держава є не просто масовим об’єднанням громадян, а об’єднанням усіх без винятку громадян, всіх членів суспільства, які знаходяться в політико-правовому зв’язку з державою, незалежно від класової, вікової, професійної та інших ознак, наголосимо, що держава є виразником спільних інтересів і світосприйняття громадського суспільства. З діяльністю держави пов’язані реальні і широкі можливості для усіх членів громадянського суспільства. Держава – це організація політичної влади соціально неоднорідного суспільства. Отже, в соціально неоднорідному суспільстві виникає і таке нове явище, як політика. Під політикою, насамперед, розуміють відносини між різними частинами суспільства. Тому держава, яка регулює ці відносини, є організацією політичною, її влада – це влада політична.Узагальнимо: “держава – це політична організація суспільства, яка забезпечує його єдність і цілісність, здійснює з допомогою державного механізму управління справами суспільства, суверенну публічну владу, яка надає праву загальнообов’язкового значення, гарантуюча права, свободи громадян, законність і правопорядок.”За В.В.Копєйчиковим: “держава – особлива ланка в структурі політичної системи суспільства. Її роль і місце в цій системі не ототожнюється з роллю і місцем, з однієї сторони, правлячої партії, а з другого – інших ланок цієї системи.”Можливості різних частин суспільства впливати на політику держави неоднакові. Тому і держава, виконуючи об’єднуючу, інтегруючу, стабілізуючу місію у суспільстві, робить це в інтересах домінуючої частини населення, у розпорядженні якої перебувають відповідні економічні, збройні, духовно-ідеологічні засоби.Отже, держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека та здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами.

б) ознаки і особливості держави

Поняття держави конкретизується при розкритті ознак, які відрізняють його як від родового устрою, так і від недержавних організацій суспільства. Іншими словами, аналіз ознак держави поглиблює знання про неї, підкреслює її унікальність у якості нічим незамінної форми організації суспільства і важливого суспільно-політичного інституту.Отже, перш за все держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

всеохоплююча – об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація населення і здійснення публічної влади в територіальних межах.

В додержавному суспільстві приналежність індивіда до того чи іншого роду зумовлювалась кровною спорідненістю. Причому рід часто не мав строго визначеної території, переміщувався з одного місця в інше. В державно-організованому суспільстві кровно-споріднений принцип організації населення втратив своє значення. На зміну йому прийшов принцип його територіальної організації. Держава має строго локалізовану територію, на яку розповсюджується його суверенна влада, а населення, яке на ній проживає перетворюється в підданих чи громадян держави. Виникають таким чином просторові межі держави, в яких проявляється новий правовий інститут – підданство чи громадянство. З територіальною організацією населення поєднано не тільки виникнення держави, але й початок складаня окремих країн. А тому з цих позицій поняття “держави” і “країни” багато в чому співпадають.Від недержавних організацій держава відрізняється тим, що уособлює все населення країни, розповсюджує на нього свою владу.

Публічна (державна) влада.

Публічною вона називається тому, що не співпадає з суспільством, виступає від його імені, від імені всього народу. Влада існувала і в додержавному суспільстві, але це була безпосередньо суспільна влада, яка виходила від всього роду і користувалась ним для самоуправління. Вона не потребувала ні чиновників, ні будь-якого апарату. Принципова особливість публічної влади є те, що вона втілюється саме в чиновниках, тобто в професійному розряді управителів, із яких комплектуються органи управління і примусу (державний апарат). Без цього фізичного втілення державна влада представляє собою лише тінь, пусту абстракцію.Уособленна у державних органах і установах, публічна влада стала державною владою, тобто тою реальною силою, яка забезпечує державний примус, насильство. Вирішальна роль в організації примусу належить загонам озброєних людей і спеціальним установам.

Офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і такою визнана іншими державами.Універсальна, бо об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх життя.

Верховна організація – є вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй.

Централізована організація – внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур вищим, і особливо загальнодержавним.

Державний суверенітет

Поняття “державного суверенітету” з’явилося в кінці середніх віків, коли стало потрібним відділити державну владу від церковної і надати їй виняткове, монопольне значення. Нині суверенітет – обов’язкова ознака держави. Держава, яка його не має – це колонія або доміон.Суверенітет як властивість (атрибут) державної влади полягає в її верховенсті, самостійності і незалежності.Суверенність державної влади обумовлюється її можливостями реально, а не тільки ілеологічно впливати на суспільні відносини.Верховенство державної влади всередині країни означає:Універсальність її владної сили, яка розповсюджується на все населення, всі партії і суспільні організації даної країни;

Її прерогативи (державна влада може визнати нікчемним будь-який прояв іншої суспільної влади, якщо остання порушує закон);

Наявність у неї таких засобів впливу, якими ніяка інша суспільна влада не володіє (армія, поліція і т.д.)

Самостійність і незалежність державної влади від всякої іншої влади внутрі країни і зовні її виражається в її винятковому, монопольному праві вільно вирішувати всі свої справи.

Нерозривний зв’язок держави і права.

Без права держава існувати не може. Право юридично оформляє державу і державну владу і тим самим робить її легітимними, тобто законними. Держава здійснює свої функції в правових формах. Право вводить функціонування держави і державної влади в рамках законності, підкоряє їх конкретному правовому режиму. При такій підлеглості держави праву і формується демократична правова держава.Держава відіграє важливу роль у вдосконаленні суспільства як власника основних засобів і знарядь виробництва; визначає основні напрямки його розвитку в інтересах всіх і кожного;

Держава має спеціальний апарат управління, який забезпечує виконання державних функцій;

Держава має розгалужену систему юридичних органів, що дозволяє використовувати різні методи переконання і примусу;

Держава володіє єдністю законодавчих, управлінських і контрольних функцій, це єдина повновладна організація у масштабі всієї країни.

Держава відноситься до владно-політичних організацій і виступає як головна сила в руках політичних сил, які тримають владу в своїх руках, як головний виразник їх волі і інтересів.У найбільш концентрованому вигляді ознаки державної влади виявляються через суверенність:

Верховенство – державна влада є вищою владою в суспільстві;

Повнота (неподільність) – державна влада належить до народу, який є її єдиним джерелом…

Самостійність – державна влада не залежить від волі будь-яких інших організацій, окремих осіб чи інших суспільств.

Ознаки, які відрізняють державну владу від первісного соціально однорідного суспільства:

у первісному суспільстві первісна влада виражає і захищає інтереси всіх членів суспільства; у соціально неоднорідному – інтереси насамперед керівного (панівного) класу, його частини або іншої соціальної групи;

у первісному суспільстві носії влади не відокремлюються за соціальним статусом, професійно від інших членів суспільства; у соціально неоднорідному (зокрема, класовому) суспільстві носії влади в організаційному відношенні відокремлені у певні структури, “загони”;

у первісному суспільстві населення не оподатковується; а у соціально неоднорідному (зокрема класовому) суспільстві для утримання державної влади встановлюються податки;

у первісному суспільстві органи влади не поділяються за окремими функціями на певні види, а у соціально неоднорідному суспільстві функції влади розподіляються між окремими органами, виникає специфічна структура влади;

у первісному суспільстві влада поширюється на всіх членів роду, племені, на якій території вони б не перебували; а в державі влада поширюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території;

у державі складається система особливих загальнообов’язкових правил поведінки – юридичних норм, яких не знало первісне суспільство. Поняття про такі норми стало позначатися з певних причин словом (терміном) “право”.

Але не зважаючи на те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об’єднує їх абсолютно в усіх сферах, аспектах їхнього життя. Поряд із загальносуспільним інтересом існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображаються, забезпечуються і охороняються відповідними соціальними об’єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов’язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати і охороняти від втручання з боку інших суб’єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх “самостійного” життя – важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.Отже, ми розглянули основні ознаки держави, що дає нам можливість більш глибоко зрозуміти суть самої держави та поняття держави у громадянському соціальному правовому суспільстві.

6. Вчення Арістотеля про поняття держави

В античні часи більшість відомих філософів і юристів розуміли державу як певну політичну організацію, що складалася з великої кількості громадян, як громадську общину, як певний поліс (місто-державу). На думку Платона, основу держави становлять люди. Найбільш повно поняття держави, її сутність, форми тощо розкрив Арістотель у своєму творі «Політика», в якому головним чином, викладено вчення про державу, про те, яким мав бути найкращий державний устрій стародавнього світу.Використовуючи методи діалектики, аналізу і синтезу, емпіричного і теоретичного дослідження, а також виходячи із здорового глузду. Аристотель вважав, що найпершим елементом держави є громадянин і сім’я. На його думку, необхідність спонукає перш за все об’єднатися тих, хто може існувати один без одного – жінку і чоловіка – з метою продовження роду (потомства), що є природним прагненням, яке властиве всім живим істотам і рослинам – залишати після себе іншу, подібну до себе, істоту. Сім’я – перший вид спілкування, яка виникла природним шляхом для задоволення повсякденних проблем і з метою взаємного самозбереження. Другою складовою держави є селище. Селище – другий вид спілкування людей, декількох сімей з метою не тільки тимчасової потреби. Цілком природно, що селище можна розглядати як колонію сім’ї. Грецькі держави спочатку і управлялися царями (те саме було і в негрецьких племенах), оскільки їх утворили ті, хто визнавав над собою царську владу, в у будь-якій сім’ї старший наділений повноваженнями царя. І в колоніях сімей – селища підтримували на підмур’ї родинних відносин між їхніми членами той же порядок, що і в сім’ї. Суспільство, яке складається з декількох селищ, - цілком завершена держава, яка досягла самодостатнього стану і виникла з потреб життя, але існує заради досягнення найкращого життя. Звідси випливало, що будь-яка держава – це продукт природного розвитку, як і первинне спілкування (сім’я): воно є завершенням їх, і в завершенні виражається природа. В цілому, на думку Аристотеля, держава є природним явищем; людина ж – це істота політична, а той, хто через свою природу, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою, або недорозвинута в моральному плані істота, або надлюдина. Людина – істота суспільна, причому набагато більше, ніж бджола і всілякі стадні тварини. Природа на думку Аристотеля, нічого не робить марно, просто так. В античні часи були різні підходи до розуміння держави. Одні ототожнювали державу із державною владою (олігархії, тирани, тощо). Інші державу розуміли як відповідний поліс. Державний устрій є певною організацією жителів держави або полісу, писав Аристотель. Держава є певна сукупність, подібна до будь-якого цілого, яке складається з багатьох частин. Найменшою такою частиною є громадянин (політес). Громадянами Аристотель визнавав усіх людей, які брали учать у суді, в народних зборах, у здійснені влади за державного устрою. На практиці громадянином визнається той, у кого батьки (і батько, і мати) – громадяни, а не хто-небудь один із них, хто має громадянські права і виконує громадянські обов’язки. Державою можна назвати сукупність таких громадян, якої достатньо для самодостатнього існування. Водночас з-поміж елементів держави Аристотель вирізняв не тільки громадян, а й державну владу: правителя або уряд, судові органи, народні збори та інші державні посади – як окремі елементи держави. Крім того, він виділяє питання про територію держави і населення, зауважив, що слово «держава» вживається в різних значеннях.

Держава – це «державна община». Держава – це політичне спілкування громадян, а цим спілкуванням є державний устрій. У державі існує принцип влади і підкорення, і правитель, щоб навчитися управляти, сам повинен пройти школу підкорення, оскільки «не можна добре начальствувати, не навчившись коритись». Державний устрій – це розпорядок у сфері організації державних посад взагалі, і в першу чергу, верховної влади: верховна влада всюди пов’язана з порядком державного управління, а останній є державним устроєм, з огляду на те, що в демократичних державах верховна влада – в руках народу, а олігархія, навпаки, в руках не багатьох; тому і державний устрій у них інший. Лише ті державні устрої, які забезпечують загальну користь і відповідають вимогам суворої справедливості є правильними; а ті, які мають на увазі лише багато правителів, - всі є помилковими і являють собою відхилення від правильних, оскільки вони засновані на началах панування, а держава є спілкування вільних людей.

Державний устрій означає те саме, що порядок державного управління, яке уособлюється верховною владою в державі, і верховна влада безперечно перебуває в руках або одного, або не багатьох, або більшості. І коли одна людина, або небагато, або більшість правлять, керуючись суспільним благом (користю), природно, що такі види державного устрою є правильними, а такі, за яких маються на увазі вигоди (користь) або однієї особи, або не багатьох, або більшості, є відхиленням. Монархічне правління, яке має на увазі загальну користь, Аристотель називав царською владою; владу не багатьох, але більш ніж одного – аристократією (або тому, що правлять найкращі, або тому, що мається на увазі вище благо держави і тих, хто до неї входить; а коли заради загальної користі править більшість, тоді ми вживаємо означення, спільне для всіх видів устрою. поліття. Поліття – це така форма держави, в якій править більшість в інтересах і поєднує в собі кращі риси олігархії та демократії.

Відхилення від вказаних державних устроїв є: від царської влада – тиранія, від аристократії – олігархія, від поліції – демократія ( охлократія). Тиранія – монархічна влада, яка має н увазі вигоди одного правителя; олігархія дотримується вигод багатьох громадян, демократія – вигоди незаможних. Загальної користі від них зовсім не має. Тиранія є деспотична монархія у сфері політичного спілкування; Олігархія - це той вид, коли верховна рада в державному управлінні належить особам, які мають велику власність; і навпаки, за демократії ця влада концентрується в руках незаможних. Водночас демократія буває саме тоді, коли верховна влада сконцентрована в руках більшості, а не в меншості населення.

Держава створюється не заради того тільки, щоб жити, але переважно для того, щоб жити щасливо. Держава виникає лише тоді, коли виникає спілкування між сім’ями і родами заради щасливого життя, з метою досконалого самодостатнього існування і діяльності на основі дружби між сім’ями і родами тощо. Крім того, Аристотель вважав, що верховною владою має бути правильне законодавство, а посадові особи повинні відіграти вирішальну роль тільки в тих випадках, коли закони не можуть дати точної відповіді. Закони мають бути засновані на соціальній справедливості.Державний устрій і закони можуть бути поганими або добрими, заснованими і не заснованими на принципах справедливості. Зрозумілим є одне: закони повинні узгоджуватись х тим чи іншим видом державного устрою. А якщо так, то очевидно: закони, які відповідають правильним видам державного устрою, будуть справедливими, закони, які відповідають відхиленням від правильних видів, - будуть несправедливими.

Кінцевою метою всіх наук і мистецтв є благо, в тому числі і політичне (політика – наука про державу). Державним благом є справедливість, тобто те, що служить загальній користі. За загальним уявленням, справедливість є деяка рівність (це питання належить, на думку Аристотеля, до політичної філософії). Водночас справедливість – далеко не завжди рівність. Справедливість є доброчинність, яка необхідна в суспільному житті, а за справедливістю обов’язково підуть і інші доброчинності.Із трьох видів державного устрою, що їх Аристотель визнавав правильними, найкращим є той, в якому управління сконцентроване в руках найкращих, у якому переважає доброчинність, коли при тому одні будуть у змозі управляти (повелівати), а інші підкоряються – заради більш бажаного існування, незалежно від того, чи буде держава аристократичною, чи монархічною. Аристотель вважав, що політика, або теорія держави чи управління державою, - це мистецтво, як і будь-які інші види мистецтва. Предметом науки такого роду є також дослідження найкращого виду державного устрою: який це вид, які повинні бути його властивості, щоб за відсутності будь-яки зовнішніх ознак, перешкод він був найбільш бажаним; далі: кому який вид найбільше підходить (добрий законодавець і справжній державний діяч не повинні упустити як дійсно найкращий за відповідних обставин тощо; в тому числі необхідно аналізувати і державний устрій найнижчої якості, яким користуються). Варто мати на увазі не лише найкращий вид державного устрою, але й такий, який можливий за даних обставин, і такий, який може бути найлегшим чином реалізований у всіх державах. Поліпшити державний устрій – завдання не менш складне, ніж з самого початку встановлювати його. Щоб удосконалити державний устрій, необхідно знати, який з них найкращий і як вони існують, оскільки є не один вид демократії, а багато видів.

Первісним і справді божественним видом із усіх видів державного устрою є царська влада, якщо вона такою є насправді, і заснована на високих моральних якостях царюючого. Тиранія – найгірший вид державного устрою, до неї безпосередньо близько є олігархія (аристократія аж ніяк не те саме, що олігархія), а найбільш же врівноважений (поміркований) із неправильних видів – демократія.

У понятті античної держави, яку описує Арістотель, можна вирізнити такі основні її ознаки:

1. держава є політична організація або політична система, яка складається з багатьох суб’єктів ( 9 елементів);

2. соціально-політичною основою держави є громадяни, а не інші люди;

3. вона має різні гілки влади: верховна влада (монарх, аристократія, олігархія, політія або демократія), законодавча і судова влада;

4. всіх суб’єктів політичної організації (системи) об’єднують і зв’язують політичні закони (політичне право).

Політичне право, на його думку, частково природне, частково умовне. «Природне право – це те, яке всюди має однакове значення і не залежить від визнання або невизнання його». Умовне право – встановлене людьми. До цього права належать полісні закони, які встановлені спільними рішеннями або угодами. Право уособлює політичну справедливість і служить нормою політичних відносин між людьми. Він підкреслював, що поняття справедливості пов’язане з уявленням про державу, оскільки право служить критерієм справедливості і регулюючою нормою політичного спілкування. В цілому Аристотель застосував до аналізу держави політологічний підхід, хоча він вважав, що застосовував діалектику до розуміння держави. Основною метою держави є задоволення суспільного блага, щоденних потреб, засіб вирішення «загальних справ» і регулювання відносин «народ-держава». Держава – не просто союз людей, які живуть на одній території. Її функції не вичерпуються охороною особистості або надання громадянам зручностей взаємного обліку. Держава є спілкування людей заради якомога кращого існування. Держава обов’язково складається з нерівних. Раби є необхідними для держави, але перебувають поза державним існуванням. Вони не є громадянами держави. Держава – це спільнота лише вільних людей. Держава може існувати лише за наявності достатнього числа землеробів і ремісників, які задовольняють матеріальні потреби суспільства, збройних сил, верстви заможних людей, а також із загалу жерців і суддів, які охороняють права та власність громадян. У держави повинні бути наявними: армія, релігія, суд; різні соціальні групи або класи. Держава – є природною формою співжиття, бо людина за своєю природою більш сусупільна істота, ніж будь-які тварини, що живуть стадами. Прагнення до спілкування з іншими людьми веде, насамперед, до утворення сім’ї, із сімей утворюються поселення, з поселень – держава. Аристотель одним із перших створив вчення про три елементи державної влади, властиві кожному державному устрою: «перший – законодавчий орган; другий – урядовий, адміністративний і третій – судовий». Найкращим із правильних форм державного устрою він вважав політію (республіку). Величезного значення у формі державного устрою держави він надавав питанням законодавства, наголошуючи: «Там, де відсутня влада закону, немає місця буд-якій формі державного устрою». Так характеризував державу-поліс Аристотель, який політичну свободу громадян проголошував однією з найбільших соціальних цінностей . Поліс згуртовував і виховував усіх своїх громадян у дусі солідарності і відданості державі. Аристотель – один із перших мислителів, який почав розглядати державу «людськими очима», або як реальне історичне явище. Незважаючи на таке досить об’єктивненаукове обґрунтування поняття держави, пізніше, у середні віки і в ХХ ст.., майже вся наука забула або проігнорувала такий підхід до держави. Це було пов’язане із різними причинами і різними підходами до розуміння держави.Таким чином, узагальнюючи висловлювання Аристотеля, можна сказати, що держава – це єдиний і складний механізм, певна політична організація або система, що складається з багатьох елементів: 1) із громадян, які є основним елементом і мають право брати участь у реалізації держаної влади ( законодавчої та судової); 2) з верховної влади (монарх, аристократія, демократія або політія), законодавчої та судової влади.За своєю формою держава – це політична організація або політична система, яка має та об’єднує різні елементи – державну владу і громадян на основі природного політичного права і політичних законів з метою задоволення різноманітних потреб і інтересів громадян, зокрема захисту життя, власності, досягнення найвищого суспільного блага і найкращого життя.

2. Поняття і значення складу злочину

1. Склад злочину - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільне небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут одержує свою реалізацію принцип:

"Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі". З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, які у даний момент визначені як злочинні. Отже, для того, щоб будь-яке суспільне небезпечне діяння, що зустрічається в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння даного виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільне небезпечні діяння людина може бути притягнута до кримінальної відповідальності і їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може призвести на практиці до порушень законності й обмеження прав громадян. 2. Тільки законодавець у нормах закону за допомогою закріплення відповідних об'єктивних і суб'єктивних ознак визначає, які з вчинених суспільно небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі (та у цьому і немає необхідності) виділити і нормативне закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) мають безліч ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього відношення до розв'язання питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, які характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найтиповіші, що однаково притаманні всім злочинам даного виду.

Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих юридичне значущих ознак, що визначають суспільне небезпечні діяння певного виду як злочинні. В той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо він містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні і зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі.

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди виходить з тих закріплених у нормах Загальної частини КК ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені у статтях 18, 19 і 22 вимоги до суб'єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку). Тому вже при конструюванні конкретних кримінально-правових норм немає необхідності кожного разу вказувати на вимоги до загальної характеристики суб'єкта злочину. Так само, як немає необхідності в кожній статті КК розкривати зміст умислу і необережності, оскільки зміст цих понять закріплений у статтях 24 і 25 КК.

Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі найбільш повно законодавцем закріплюються ознаки об'єктивної сторони. Це викликано тим, що вони в більшості випадків індивідуальні і притаманні тільки цим злочинам.

Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі закріплюються вказані ознаки з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням стадій вчинення злочину і різної ролі у ньому всіх співучасників немає необхідності, адже ці особливості, у свою чергу, мають загальний, типовий для всіх злочинів характер і тому закріплені в Загальній частині КК у статтях 13-16, 26-28.

Таким чином, у нормах Загальної частини містяться лише ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або багатьом з них. Саме ці ознаки в поєднанні з ознаками, описаними в конкретних нормах Особливої частини, і утворюють склад конкретного вчиненого злочину.

3. Важливо зазначити і те, що склад злочину - це реально існуюча система ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка. А якщо це об'єктивна реальність, то її можна пізнати і використати в практичній діяльності.

Звичайно, коли ми говоримо, що всі ознаки будь-якого складу включені в той чи інший кримінальний закон, то при цьому враховується, що ці ознаки зовні не завжди очевидні, бо вони певною мірою формалізовані і у самому тексті закону можуть зазначатися як безпосередньо, так і через систему юридичних понять і категорій.

Так, у ст. 185 КК досить докладно закріплені ознаки складу крадіжки, як таємного викрадення чужого майна. Тут зазначений предмет посягання (чуже майно), описаний характер дії (таємне викрадення), але в той же час нічого не говориться про суб'єкта злочину, форму вини й інші ознаки цього складу. Усі ці ознаки мають загальний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини, до яких і потрібно звертатися. Наприклад, зі змісту статей 18, 19 і 22 випливає, що суб'єктом крадіжки може бути лише осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років. Порівняльний же аналіз статей 24 і 185 показує, що крадіжка як діяння, свідоме і спрямоване на отримання наживи, може бути вчинена лише з прямим умислом. Визнаючи місце розташування ст. 185 у системі Особливої частини (глава VI "Злочини проти власності"), слід зробити висновок, що об'єктом крадіжки є відносини власності.

4. Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, тому що вони не співпадають, а лише співвідносяться як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин - це конкретне суспільне небезпечне діяння (наприклад, крадіжка, вчинена І. 17 січня 2001 р., з магазину села К.), вчинене у певній обстановці, у певний час і у певному місці, що відрізняється безліччю особливостей від всіх інших злочинів даного виду (наприклад, крадіжка, вчинена вперше, шляхом обману, була усунута охорона, запори знищені тощо). Тому цей злочин відрізняється безліччю властивих йому індивідуальних ознак від всіх інших крадіжок.

Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, вбивства, зґвалтування, грабежу і т.д.), у якому об'єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їхні ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади вчинених ними злочинів тотожні, однакові. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обсяг ознак злочину і складу злочину різний. З одного боку, обсяг ознак злочину є ширшим за обсяг ознак складу, тому що останній містить у собі лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам даного виду, ознаки. З іншого боку, склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, тому що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду.

5. Поряд зі складом конкретного злочину в теорії кримінального права виділяють загальне поняття складу злочину. Вчення про загальне поняття складу злочину Ґрунтується на теоретичному узагальненні типізованих ознак, властивих всій сукупності складів конкретних злочинів. Отже, це не законодавче, а теоретичне поняття. У ньому узагальнені ознаки, що характеризують об'єктивні і суб'єктивні ознаки всіх складів злочинів, передбачених чинним кримінальним законодавством.

Різним є практичне призначення загального і конкретного складів злочинів. Загальне поняття складу злочину, як наукова абстракція, є засобом пізнання конкретних складів, містить рекомендації з їх конструювання, дозволяє здійснювати їх наукову класифікацію. Конкретний же склад злочину містить всі описані в законі ознаки певного виду злочинів. Тому встановлення цих ознак у суспільне небезпечних діях особи свідчить про те, що нею вчинений злочин.

6. Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки:

1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільне небезпечне діяння як злочинне;

2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак;

3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;

4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин.

7. У науці кримінального права вчення про склад посідає особливе місце. Це пояснюється як його значущістю для вирішення питань про злочинність або не злочинність діяння, правильної кваліфікації вчиненого і точного застосування закону, так і тим, що в рамках самого вчення про склад вивчаються і розвиваються всі основні інститути кримінального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК "підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом". У цій нормі визначається найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і ніякі інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності. Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності.

Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, тому що основним завданням слідства саме і є встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину.

Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і провиною, тобто незлочинним суспільне небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень).

У законодавчій практиці за допомогою складу здійснюється криміналізація (декриміналізація) суспільне небезпечних діянь. Тому склад злочину, як і вчення про нього, утворює той інструмент, за допомогою якого законодавець і здійснює кримінальну політику в галузі криміналізації діянь.

Висновок: Процес виникнення і розвитку держави відбувався паралельно та протягом всього розвитку людства, і пройшов складний еволюційний шлях. Цей розвиток продовжується і зараз. Взагалі, немає єдиного погляду на походження держави, тому існує ряд концепцій( теорій), якими вчені, виходячи з особливостей розвитку суспільства різних народів, з особливостей світогляду або релігійних переконань, намагалися пояснити передумови появи такого складного явища як держава.Держава, як соціально-історичне явище тісно пов´язана з еволюційним розвитком людства, з розвитком різних соціальних об´єднань (сім´ї, роду, общини, громади, племен, народності та інших угрупувань). Основними причинами виникнення держави були соціально-економічні і політичні фактори – необхідність переходу від родового і кланового устрою до більш цивілізованих форм управління, організацією економіки, обумовленою переходом від скотарства і ведення природного способу життя до культурного вирощування продуктів харчування, до виробництва більш прогресивних засобів землеробства, ремісництва, врешті, до опанування технології залізоробного виробництва, до обміну товарами і торгівлі тощо.На даний момент, держава, на відміну від інших соціальних явищ, виділяється рядом ознак і властивостей ( особливий апарат публічної влади, суверенітет, територія, система права і законодавства, апарат управління і примусу, фінансово-грошова система, податкова система, державна символіка тощо). Властивості держави пов´язані з її завданнями і функціями.Вивчення проблеми походження держави має актуальне значення, оскільки у процесі її виникнення виявляються її головні функції та специфіка. Знаючи обставини, які обумовили появу держави, можна прогнозувати можливості зміни її функцій і структур, тенденцій їх подальшого розвитку. Актуальність та важливість вивчення цього питання полягає ще й в тому, що процес державотворення ще продовжується.

Список використаної літератури

1. Теория права: Підручник/ С.С.Алексєєв - видавництво БЕК, Харьков, 1994.

2. Основи теорії права: Навчальний посібник/ А.А.Нечитайленко - Харків, 1998.

3. Теория государства и права: Підручник/ під ред. В.М.Корельского і В.Д.Перевалова - М., 1999.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ За редакцією В.В.Копєйчикова.-К.:Юрінком,1997

5. Твори: Маркс К., Енгельс Ф., том 21.

6. Основи загальної теорії держави і права: Навчальний посібник/ П.М.Рабінович. – К.:ШСДО,1995.

7. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ В. О Котюк –Київ 2005.