2. Основні типи та форми власності

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної власності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) державна. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світового господарства, зокрема у межах Європейського економічного співтовариства (нині Європейського Союзу, куди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п'ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумовлено тим, що у межах кожного з них існують окремі форми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а формами власності.

Оскільки суспільна власність існувала тільки в первіснообщинному суспільстві, а наддержавна лише формується, розглянемо приватний, колективний та державний типи власності та їх структуру.

Приватна власність (як економічна категорія) — привласнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.

Об'єктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найманих працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іноземних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян — членів однієї сім'ї, які проживають разом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на , власності та праці членів однієї сім'ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівники?. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, садові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призначення.

Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квартири у разі встановлення надмірно високої плати за здавання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об'єкти стають об'єктами приватної капіталістичної власності, інші залишаються об'єктами приватної трудової власності.

Якщо об'єктом приватної власності є приватні капіталістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин економічної власності, що розкривається передусім в якісному аспекті власності.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (нетрудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право приватної капіталістичної власності виникає на підставі ведення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використання майна з метою наживи тощо.

Виходячи з цього, суб'єктами права приватної власності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законодавстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності), орендарі та інші особи,

Колективна власність (як. економічна категорія) — привласнення асоційованими власниками результатів колективної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення.

Асоційованими власниками можуть бути трудовий колектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, споживчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційовані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, споживчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, мають деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найманих працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законодавством, виникає на підставі:

а) добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій; ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших цивільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність можуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Суб'єктами права колективної власності, згідно з чинним законодавством, є:

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогосподарські);

2) господарські товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства та їхні спілки;

5) орендні підприємства та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об'єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об'єднання громадян;

9) релігійні організації та спілки цих структур.

Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, форми управління тощо.

Державна власність — привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних системах є різний за чисельністю апарат державних чиновників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загальнодержавну і комунальну форми державної власності. Комунальну власність ще називають власністю адміністративно-територіальних одиниць. Суб'єктами права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності — Верховна Рада Криму та адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими об'єктами загальнодержавної власності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і створювані ними кредитні ресурси;

6) об'єкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об'єкти, майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін. Основними об'єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи зв'язку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.

Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб'єктів права державної власності та економічних суб'єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудящих державна власність переростає в суспільний тип власності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім вищими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, кланово-тіньовими структурами тощо.

Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже види підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.

Згідно із Законом «Про підприємства в Україні» існують такі види підприємств:

1) індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

2) сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадян України — членів однієї сім'ї, які мешкають разом;

3) приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з правом наймання робочої сили;

4) колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

5) державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

6) державне підприємство, засноване на загальнодержавній (республіканській) власності;

7) спільне підприємство, засноване на базі об'єднання майна різних власників (змішана форма власності);

8) підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян іноземних держав.

Проте така класифікація не збігається з економічними критеріями розмежування різних типів і форм власності. Якщо дотримуватись таких критеріїв, то слід насамперед виділити основні типи підприємств (приватні, колективні і державні), а в межах кожного з них — окремі види підприємств.

Незалежно від сфер та галузей народного господарства, в яких функціонують різні типи та форми підприємств, до приватних підприємств належать:

а) приватне індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності та власності членів сім'ї, а також на праці цих осіб;

б) приватне капіталістичне підприємство, яке належить окремій особі, максимум сім'ї й ґрунтується на експлуатації найманих працівників.

Аналогічно до колективних підприємств відносять:

а) колективні трудові, засновані на колективній власності трудового колективу та асоційованій праці його членів;

б) колективні капіталістичні, засновані на об'єднанні капіталів декількох капіталістів та колективній праці найманих працівників.

Серед державних підприємств з економічного погляду слід виділяти такі, що ставлять за мету отримання максимального прибутку (державні комерційні), й ті організації, заклади і установи, для яких отримання прибутку не є основною метою діяльності.

Крім цих типів і видів підприємств, виділяють змішані (в яких поєднуються власність і капітали окремих форм приватної, колективної та державної власності) та спільні (в яких поєднуються власність і капітали окремих форм приватної, колективної та державної власності з капіталом фізичних та юридичних осіб іноземних держав) підприємства.

Приватні та колективні капіталістичні підприємства, колективні трудові, державні комерційні, а також спільні та змішані функціонують у вигляді малих, середніх та крупних підприємств, розміри яких у різних сферах та галузях економіки не однакові. Так, в Україні, згідно з чинним законодавством, до малих підприємств у промисловості та будівництві віднесено підприємства з чисельністю працюючих до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; у галузях невиробничої сфери — до 25 осіб; у роздрібній торгівлі — до 15 осіб.

В інших країнах встановлено інші критерії класифікації підприємств на малі, середні та великі. Так, у США до малих відносять підприємства з чисельністю зайнятих до 500 осіб; до середніх — 500—1000 осіб, до великих — понад 1000 осіб.

Підприємства та підприємництво існують у різних організаційних та організаційно-правових формах. Такими організаційними формами називають одноосібне господарство, партнерство і корпорацію. Поняття «організаційна форма» відображає окремі форми об'єднання людей для здійснення їх спільної діяльності у межах певної структури.

Одноосібне господарство — така форма організації підприємства і підприємництва, коли вся власність належить одній особі, яка одноосібне управляє виробництвом і власністю, привласнює весь прибуток і несе особисту відповідальність за всі зобов'язання підприємства.

Перевагами одноосібного господарства є:

1) привласнення всього прибутку та можливість вільно розпоряджатися ним (крім сплати частини податків);

2) наявність на цій основі високоефективних стимулів до праці;

3) незначні витрати на організацію виробництва;

4) високий ступінь свободи економічного вибору;

5) простота для оподаткування (оподатковується лише індивідуальним подохідним податком, нижчим від оподаткування прибутку).

Водночас одноосібному господарству властиві певні недоліки:

1) незначні обсяги привласнюваного прибутку, а отже обмежені можливості розширення підприємства за рахунок власних коштів;

2) більші, порівняно із середніми та крупними підприємствами, труднощі в отриманні кредитів і вищі відсотки за них;

3) значно більші можливості збанкрутувати (так, у Великобританії протягом першого року банкрутує кожна четверта невелика фірма);

4) більша тривалість робочого дня, вища інтенсивність праці та гірша техніка безпеки;

5) відповідальність власника підприємства за зобов'язання не лише активами підприємства, а й своїм особистим майном.

Ця форма організації підприємств та підприємництва є найбільш адекватною для малих підприємств.

Розвинутішою організаційною формою підприємств та підприємницької діяльності є партнерство.

Партнерство — форма організації підприємства, за якої дві або більше осіб об'єднують своє майно, стають співвласниками створеного підприємства, спільно управляють виробництвом і власністю, розподіляють прибуток і несуть спільну відповідальність за свої зобов'язання.

Окремими особами у партнерстві можуть виступати й юридичні особи, що як співвласники діють на основі укладеного договору, який регулює всі права та обов'язки партнерів.

Юридична особа — підприємство, організація, установа, які виступають єдиним самостійним носієм прав і зобов'язань.

Ознаками юридичної особи є наявність майна, відокремленого від майна учасників, та самостійна майнова відповідальність; право володіти, користуватися і розпоряджатися власністю; право здійснювати від свого імені господарські операції та ін.

Розрізняють партнерства з обмеженою відповідальністю (учасники якого відповідають за зобов'язання партнерства у межах внесених ними вкладів, що передбачає відповідний механізм розподілу прибутків тощо) та звичайні (учасники якого несуть повну відповідальність за зобов'язання підприємства — як розмірами свого внеску, так і особистим майном).

Як і одноосібні господарства, партнерства мають певні позитивні сторони та недоліки. До позитивних сторін належать:

1) більші можливості розширення виробництва (внаслідок злиття капіталів декількох осіб);

2) дещо кращий доступ до кредитних ресурсів (банки більше довіряють партнерствам, ніж одноосібним господарствам);

3) вдосконалення процесу управління виробництвом і власністю (внаслідок спеціалізації учасників на виконанні окремих управлінських функцій);

4) збереження простого та пільгового механізму оподаткування.

Негативними сторонами діяльності партнерських підприємств є:

1) ускладнення процесу вироблення і прийняття управлінських рішень (внаслідок необхідності узгодження його між учасниками);

2) необхідність відповідальності окремих осіб за неправильні рішення, від яких партнерство не застраховане;

3) внаслідок заборони учасникам товариств з обмеженою відповідальністю продажу їх вкладів (паїв) на відкритому ринку в разі виходу одного з них з партнерства інші учасники або треті особи зобов'язані викупити його частку.

Партнерства найбільш поширені у сфері дрібного бізнесу при наданні послуг, зокрема у медицині, юриспруденції.

Корпорація — найдосконаліша форма організації підприємств, що існує переважно у вигляді відкритого акціонерного товариства, засновники якого формують акціонерний капітал шляхом об'єднання власних ресурсів через механізм випуску і продажу цінних паперів (передусім акцій), а співвласники несуть обмежену відповідальність.

Згідно з чинним законодавством корпорація — це договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

Засновниками акціонерного товариства можуть бути фізичні та юридичні (підприємства) особи. Акціонерний капітал (власність), який формується при цьому, складається із загальної вартості випущених і проданих акцій. Засновники товариства отримують засновницький прибуток, який становить різницю між сумою, отриманою від продажу акцій, та обсягом вкладених ресурсів.

Основними позитивними сторонами корпорацій є:

1) можливість збільшити джерела фінансування для розширення виробництва (за рахунок продажу цінних паперів), а отже отримати більший прибуток, частина якого (нерозподілений прибуток) йде на розширення обсягів виробництва;

2) кращий (порівняно з партнерствами) доступ до кредитів банків;

3) внаслідок наведених переваг отримання можливості впроваджувати передові досягнення науки і техніки у виробництво, що зумовлює зростання продуктивності праці й зниження собівартості товарів і послуг;

4) обмежена відповідальність акціонерів за зобов'язання корпорації, а отже відсутність відповідальності власним майном;

5) залучення до управління виробництвом професійних управляючих (менеджерів), що сприяє вдосконаленню процесу вироблення управлінських рішень;

6) здійснення внутрікорпораційного планування на поточний та віддалений період (5—10 років), комплексне вивчення ринку, формування потреб споживачів тощо і завдяки цьому отримання переваги над конкурентами.

Основними недоліками корпорацій є:

1) значне знецінення акцій корпорацій під час погіршення економічної кон'юнктури, внаслідок чого дрібні акціонери можуть втратити їх;

2) недосконалий механізм оподаткування в окремих країнах (так, в Україні оподатковуються і прибуток корпорацій, і доходи на акції, що особливо несправедливо для дрібних акціонерів);

3) перетворення дрібних акціонерів, внаслідок їх великої чисельності, на формальних власників, неспроможних впливати на вибір керівництва, розподіл прибутків тощо у більшості крупних корпорацій і прийняття управлінських рішень на основі кількості акцій;

4) внаслідок зосередження контрольного пакета акцій у руках небагатьох акціонерів встановлення їх контролю над заощадженнями більшості дрібних акціонерів.

Корпорації є найадекватнішою формою організації крупних та середніх підприємств.

Поняття «організаційно-правова форма» відображає не лише форми об'єднання людей для здійснення їх спільної діяльності у межах певної структури, а й законодавче закріплення цих форм. Тому не дивно, що в окремих підручниках їх називають «правовими формами».

Згідно із затвердженим Державним комітетом України із стандартизації, метрології та сертифікації класифікатором до організаційно-правових норм господарювання належать: усі види підприємств, а також кооперативи, орендні підприємства, споживчі товариства, спілки споживчих товариств, господарські товариства, асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, дочірні підприємства, організації орендарів, організації покупців, політичні партії, громадські організації, релігійні організації, філії, представництва, а також організації, заклади, установи, які не займаються підприємницькою діяльністю, та інші об'єднання. До господарських товариств, у свою чергу, належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства.

Такий підхід, коли до складу організаційно-правових норм підприємства відносять і самі підприємства, і організаційно-правову форму їх функціонування та розвитку, є науково некоректним.

Розглянемо деякі з цих організаційно-правових форм, зокрема господарських товариств, з урахуванням того, що відкриті акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю частково аналізувались у попередньому параграфі й розглядалися при характеристиці засновницьких документів.

Акціонерне товариство (з економічного погляду) — підприємство, об'єднання кількох фізичних або юридичних осіб (тобто підприємств), які формують свій капітал шляхом випуску і продажу цінних паперів, передусім акцій, з метою отримання прибутку.

Акціонерне товариство (з правового погляду) — організаційно-правова форма функціонування та розвитку підприємств, компаній, що базується на статутному фонді, поділеному на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, учасники якої несуть відповідальність за зобов'язаннями тільки майном підприємства.

Якщо у відкритому акціонерному товаристві акції розповсюджуються шляхом відкритої підписки та відкритої купівлі-продажу (як правило, на біржах), то у закритому акціонерному товаристві — у формі закритої підписки, шляхом розподілу між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки, купуватися та продаватися на біржах.

Товариство з додатковою відповідальністю — товариство, статутний фонд якого поділено на частки визначених установчими документами розмірів, а його учасники відповідають за зобов'язання своїми внесками до статутного фонду.

У разі недостатності цих сум учасники товариства відповідають за його борги додатково належним їм майном у розмірі, кратному до внеску кожного учасника.

Повне товариство — товариство, учасники якого формують статутний фонд зі своїх вкладів, займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть необмежену і спільну відповідальність за зобов'язання товариства (тобто відповідальність усім своїм майном).

Повне товариство не є юридичною особою, а отриманий прибуток розподіляється між учасниками відповідно до величини їх внесків. Учасник товариства відповідає за його борги незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства.

Командитне товариство — вид змішаного товариства, в якому поєднуються риси товариств повного і з обмеженою відповідальністю.

Його дійсними (повними) членами є комплементарії, які займаються від імені товариства підприємницькою діяльністю і повністю відповідають за його зобов'язання всім своїм майном. Інша частина учасників, або вкладників, — командисти, які не беруть участі у підприємницькій діяльності, зокрема в управлінні товариством, і відповідають за неї лише у межах свого вкладу. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50% майна товариства, зазначеного в установчому договорі. Свої вклади вони здійснюють у грошовій або матеріально-речовій формі. Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть повну відповідальність за борги товариства.

Назва командитного товариства складається з прізвища всіх або кількох дійсних членів. Якщо у назву не входять всі прізвища, то вона набуває вигляду: «Ларін і К°».

Серед об'єднань підприємств, згідно з чинним законодавством, важливу роль відіграють корпорації, консорціуми та концерни.

Консорціум — тимчасове об'єднання підприємств, компаній, банків на основі загальної угоди з метою виконання крупних завдань (зокрема, для реалізації капітали та наукомісткого проекту) або для спільного розміщення позики.

Консорціуми створюються банками шляхом організації підписки на акції й боргові зобов'язання та їх розповсюдження серед населення. Консорціум несе спільну відповідальність перед своїми замовниками.

Концерн — крупне об'єднання підприємств різних галузей промисловості, торгівлі, транспорту, наукових організацій, банків тощо, учасники якого у правовому аспекті зберігають самостійність (залишаються юридичними особами), але втрачають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, а головне підприємство здійснює над іншими учасниками фінансовий контроль (управляє фінансами, інвестиціями тощо), єдине керівництво.

Таке керівництво (в тому числі контроль) здійснюють через зосередження контрольного пакета акцій або більшість голосів.