I от тепер, допливши берега, мушу топитись...

К а т р я (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я!

Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе...

може б, вернулося...

К а т р я. Нi, Дмитре! Несила моя...

Д м и т р о. Значить, годi! Ну, що ж - радощiв не зазнали, з лихом -

приятелi... горювати - не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була

щасливою!

К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидiв мене -

легше було б!

Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого

б'?, то вже не милу?!

К а т р я. Коли б ти вийняв мо? серце та розкраяв надво?!

Д м и т р о. I, вже! Дай боже... щоб хоч тобi щастя, то хай уже

тiшиться ворог мiй... а менi (махнув рукою) - утоплю десь сво? горе!.. Але

ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на

зневагу, на горе, - то не схова?ться вiн вiд мене нiде: на краю свiта

знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю... I тодi вже з

паничем побалакаю!

К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!

Д м й т р о. Не бiйся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я

радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, - щастя! (Утира

сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде).

К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!

Д м и т р о. Пропадай усе!! (Iде хутко).

Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиля?ться до них, вiд несили.

В И Х I Д VII

Катря i Михайло.

М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!

К а т р я (уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!

М и х а й л о (обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують!

К а т р я. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила.

М и х а й л о. Ну, все ж обачнiше треба.

К а т р я. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься!

М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цiлу?).

К а т р я (обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю... Чого ти

вчора й позавчора не був?

М и х а й л о. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили... Я все,

зна?ш, вибираю годину, щоб з мо?ми батьками про тебе побалакати...

К а т р я. Господи, що то буде?

М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це

випада...

К а т р я (зiтха). Ох! Не випада... i не випаде!

М и х а й л о. Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось... Зразу,

звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може,

через маму...

К а т р я. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi... вони з'?дять мене!

М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього бо?шся?

К а т р я. Боюсь, голубе, i душi у мене нема!

М и х а й л о (пригорта i лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не

морщи ж сво?х брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми

палко, та пригорнися шпарко!

Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала.

М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб хто

не здибав.

К а р т я (журно), I-i, вже! Нема чого й критись..,

М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?

К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть...

Степанида оце була, каже - Аннушка похваля?ться... плеще на мене...

М и х а й л о. От каторжна! Я ?й утну язика!

К а т р я. Не втнеш, ще бiльше здрату?ш! Де вже там те шило в мiшку

ута?ти! Пiзно.

М и х а й л о. Ти жалку?ш?

К а т р я. Борони боже! Сво?ю волею покохала, - аж згорiла у тiм

коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму... Не зраджуй

тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла).

М и х а й л о (цiлу?). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька ?

К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки

лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).

М и х а й л о. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе?

К а т р я. Вiн нещасний, бiдний... я його скривдила... сватався... так

його шкода: занапастила!..

М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про

Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею,

упитись коханням, - а ти менi вкинеш приску за пазуху.

К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У само? пекло... Тiльки що

був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...

М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна

буде...

К а т р я. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить...

М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!

К а т р я. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась.

М и х а й л о. Розумна! Сама пуска?ш славу?

К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при

менi... От тiльки за матiр боюсь, як дiйде - не переживуть вони!

М и х а й л о. Правда, за матiр - погано.

К а т р я. Що менi робити, порадь, мiй соболю?

М и х а й л о. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр?

К а т р я. Як, щоб я маму кинула?

М и х а й л о. Ну, то вдвох?

К а т р я. Нi, нi! Як таке ?й i сказати! Вона б швидче на себе руки

зняла, нiж пiшла б на публiку!* (*Публiка - сором, ганьба.)

М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з тво?ю матiр'ю, присягнусь ?й

за тебе, - то вона й заспоко?ться; лучче ж од нас правду почути, нiж од

других...

К а т р я (сумне i чуло). I не знаю вже й як... аж серце окипа крiв'ю,

як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене...

М и х а й л о. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з

старими швидко владна?ться справа, то тодi безпешно! Прийде день -

потурбу?мось, а нiчка - наша!

К а т р я (ламаючи руки). Коли б менi мами не вбити! Царице небесна,

зглянься хоч ти!

М и х а й л о. Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине...

Катря безнадiйно сплеснула руками.

Завiса тихо спада

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Широкий рундук з ганком у панськiм будинку. Навкруг квiтки, клумби,

луговина; далi - розкiшний садок. Вiкна деякi одчиненi на рундук; на

рундуцi - стiл, самовар з причандалами, крiселка. Вечiр.

В И Х I Д I

Харлампiй, а далi Аннушка.

Х а р л а м п i й (ставить на стiл чайнi причандали; потiм пiдмiта).

Ач, знов накидали цигарок! Що я ?х ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого

кудлая, - так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чисто? наказанi?! Хiба це

моя обов'язаность пiдмiтати, примiрно сказать, всяку погань? Це козачкiв

дiло, чи там служок яких, а не мо?; мо? дiло за ними доглядать та давать

запотилишникiв... А от, Харлампi? Григоровичу, довелося i вам щiтку до рук

узяти та пiдмiтати собственно пiдлоги! Ох-ох-ох! (Спира?ться на щiтку). Не

тi теперечки часи, доложу вам, - сумнительнi! Гай-гай! Де те вельможне

панство дiвалося? I знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, примiром

кажучи, мужику волю дали, ну й посiда, або ще - жидова та! Ну, якi вони

пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано - одно боже попущенi?,

скусительство! Нашi теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми

опиняться... А через кого все прахом iде? Через нашу паню: як прибилася

сюди, зараз завела новi моди, - покойовок, лаке?в... Ми вже, значить,

стали невгоднi, неодукованi! А сама повiялась по Ки?вах та по Варшавах;

понавозила губарнорiв отих - по двi пари держала... ?й-богу! Ну i

додержалась! (Пiдходить до столу, поправля масло, сметану, сухарi й

цукерки). Такi завели заведенiя за приводом отого кудлая, що, на мо?

мнительство, - кiнець свiта: з ким тiльки кумпанiю водять? Тьпху! - та й

годi! Тепер, примiром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться,

на вулицю ходить... Страмовище одно! Не зна того, як в старовину... От хоч

би, значить, нащот женського полу - як було благородно, прекрасно! Звелiли

кого привели... та й кiнець... I делiкатно, i поштительно! А тепер?.. Ех,

грiхи нашi, грiхи! Отаким шелихвiсткам, як ота Аннушка, припоручають тепер

до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацiдив! (Дивиться у

кухлик). А сметанка яка? Хiба така при покойному пановi була? Хоч ножа

стромляй! А то! (Нахильцем п'?).

А н н у ш к а (зазира в одчинене вiкно). Чаго ви до сьох пор самовара

не да?тьо? Бариня сердяться!

Х а р л а м п i й. Ти ще менi, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки

цiла!

А н н у ш к а. Што ви себе воображенi? взяли! Скажите, пожалуйста! А

зливки для чого випили?

Х а р л а м п ?й. Хто випив?

А н н у ш к а. Нехто!

Х а р л а м п i й. Хто випив? (Наступа?).

А н н у ш к а. Хтокало!

Х а р л а м п i й (яро). Бачила?

А н н у ш к а. От тiлько троньте, я такого шкандаля зделаю!

Х а р л а м п i й. Так ти бачила?

А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступа? до дверей).

Х а р л а м п i й (змiшавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш менi

звiдцiля! (Iде в дверi).

А н н у ш к а (тiка на рундук). Ругателi!! Будете знать! Постойте, я

вас вс?х на чистую воду! - I ви, паничу Михайло Iванович, почешетесь! У

мене письмо од дядиньки: я його викрала... Будет i бариня знати! Промiняли

меня на ту шльондру, - i я ж потешусь! Попану?ш! Попану?ш! Ух, печуть меня

всi, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, iде далi).

В И Х I Д II

Анна Петрiвна i Михайло.

Анна Петрiвна виходить разом з Михайлом з парку, у не? в руках

картонка.

А н н а П е т р i в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное

дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно

ехатiь, ,то уж верно нужно.

М и х а й л о. Та я в дiлах не знаюся!

А н н а П е т р i в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, -

научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon

genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то какие!

Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в

Петербург, освежилась бы хоть немного...

М и х а й л о (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать?

Та ще й вибира?те таких, що тiльки плечима здвигнеш! Я з вами хотiв би

побалакати...

А н н а П е т р i в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела...

М и х а й л о. Дуже швидко.

А н н а П е т р i в н а. Зто уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам

намекает в письме...

М и х а й л о. Та яке ж менi дiло до його превосходительства...

А н н а П е т р i в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры

отказываешься? Да ты в уме ли?

М и х а й л о. Мамо, я хотiв би побалакати...

А н н а П е т р i в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить

хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина

в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям - за их любовь, за

то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже

всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!

М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня!

А н н а П е т р i в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня

в могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается

тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!* (*Парiя

- безправний, зневажений.)

М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне

дорог!

А н н а П е т р i в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы

свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро

добьете! (Iде хутко на рундук).

В И Х I Д III

Михайло сам.

М и х а й л о. Ну й добалакався! Два мiсяцi чекав случаю, годив, думав

натрапити на щасливу хвилину, коли матiр весела, - от тобi й натрапив! З

нею, значить, - годi: цей проклятий дядькiв лист усе попсував... Хiба до

батька удатись? Просто i думок не зберу... у такi нетрi та болота зайшов,

що з кожним кроком тiльки грузнеш бiльше та глибше.

В И Х I Д IV

Михайло i Пашка.

П а шк а (тихо пiдкрадаючись). То ви, Михайло Iвановичу?

М и х а й л о. Пашка! Чого ти?

П а ш к а. Вийдiть зараз до млина: там Катря дожида?ться.

М и х а й л о. А що там?

П а ш к а. Як що? Цiлий тиждень не бачили ??, та й жалощiв нема? Ви ж

би подивились, що там у не? дома ко?ться. Мати знов занедужала; та то ще й

слава богу: хоч не чу?, що по селу дзвонять! I без того догаду?ться вже,

карта?...

М и х а й л о. А менi хiба легче? Он зараз з матiр'ю мав яку бучу!

П а ш к а. Хiба довiдались?

М и х а й л о. Та ще нi... я ж оце збирався поговорити з мамою,

попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть ?хати: пильне дiло.

П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви ?? так кинете?

М и х а й л о. Хто ж тобi каже, що кину? Я ж за не? i розпинаюсь тут!

П а ш к а. Хоч би ж навiдували ??, а то все рiдче та рiдче почали

ходити, мов цура?тесь! Вона ж такi за вас муки прийма - господи! Мов з

хреста знята!

М и х а й л о. А ти дума?ш, менi легко? Тут i дома не зна?ш на яку й

ступить, - i так i сяк пiдходиш, щоб прихилити сво?х... i такi й сякi

думки не дають спокою; а там прибiжиш до не?, щоб одвести хоч трохи душу,

а вона зiтха?, часом плаче... Така нудьга вiзьме, що й на свiт би не

дивився!

П а ш к а. Диво, що плаче! Вона бiльше й побива?ться, помiчаючи, що ви

не такi вже стали...

М и х а й л о. Я такий самий, а радощi-то не такi, яких чекалось.

П а ш к а. Чим же Катря винна? Хiба ж не бачите, що вона божеволi?,

гине за вами?

М и х а й л о. А в мене, Парасю, хiба не плаче все у нутрi? Тим-то i

тяжко йти на тi сльози...

П а ш к а. I як-таки вам рiвняти себе до не?? У вас - i достатки, i

розкошi, а у не?, бiдно?, часу нема i на сво? горе: роби i на себе, i на

свою матiр слабу... А тут ще Дмитро скаженi?, всякi похвалки чинить! А ви

хочете, щоб вона була весела.

М и х а й л о. Мало ще скрути - Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не

торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я ?? хотiв поки що одвезти до дядька

чи саму, чи з матiр'ю, - не хоче; хотiв i ?? матiр заспоко?ти - бо?ться;

що ж я маю чинити?

П а ш к а. Ну, а що ж i ?й робить? Iдiть, голубчику, зараз, прошу вас,

бо дiвка просто не при собi...

М и х а й л о. Та ходiм! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька,

послати мерщi... Так затяглеся вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки).

Почекай мене за хвiрткою у садку, я тiльки листа напишу та зараз i вийду!

(Iде направо).

П а ш к а (проводжаючи його очима). Паничу! Зда?ться, ти дба?ш тiльки

про свою шкуру! (Пiшла).

В И Х I Д V

Зiзi i Харлампiй.

З i з i (вбiга i бере до кишенi цукор; потiм дзвонить). Харлампий!

Харлампий! И где зта скотина шляется?

Харлампiй показу?ться в саду.

Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, - мама велела, тут мы

играть будем... Да иди же скорей;

только даром кормят!

Х ар л а м п i й. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на

мене лаять.

З i з i. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Iде).

Х а р л а м п i й (прибира). Тьпхуi Прости господи! Од такого блазня

терпiти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав

би плахiття, та випарив би лозою по мiсцю, звiдкiля ноги ростуть, щоб анi

сiла, анi почесала!

Чути за коном голос Анни Петрiвни: "Позовите скорей пана! Воды! Скорее!

Дурно!"

Х а р л а м п i й. О, вже пустила лотоки! Реве, аки лев рикающий!

(Iде).

В И Х I Д VI

Анна Петрiвна i Аннушка, потiм Iван Андрiйович.

А н н а П е т р i в н а. (блiда, плаче; Аннушка пiддержу?). Ах! Ах!!

Они меня дорежут! Воды! Дай скорее: душит! (Дзвонить).

А н н у ш к а. Не беспокойтесь, бариня. (Пода? воду).

А н н а П е т р i в н а. Ах! Зту мерзавку чтоб сейчас... раскатать!..

Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей! Виски

три!

Аннушка бiжить до дверей, стика?ться з Харлампi?м, що несе свiчку;

вирива у його свiчку.

А н н у ш к а. Бариня казала, чтоб барина звали, бо у баринi до барина

очинно... у баринi голова...

Х а р л а м п i й. Тьпху! (Пiшов).

А н н а П е т р i в н а. Спирту! Спирту! Виски три! Дурно!..

А н н у ш к а. Ах, боже мой! Хоч би барин!

I в а н А н д р i й о в и ч (пiдтюпцем). Що там таке?

А н н а П е т р i в н а (зуздрiвши). Ах! Умираю! (Зомлiла).

I в а н А н д р i й о в и ч. Анюточко! Анюточко! Що з нею?

А н н у ш к а. Потрьовожились од сюприманду.

I в а н А н д р i й о в й ч. Анюточко! Зомлiла? Ох, господи! (Бiга,

хапа крило, що з столу пiдмiтати, смалить на свiчцi й тика пiд носа пани).

А н н а П е т р i в н а. Ай! Что зто? (Схоплю?ться). фу!! Мужик!

I в а н А н д р i й о в и ч. Нiчого, нiчого! Смалятиною найлучче!

Постой, ще! (Смалить крило i хоче знов пiд носа).

А н н а П е т р i в н а. Ай!.. Оставьте!.. Изверг!

I в а н А н д р i й о в и ч. Що з вами?

А н н а П е т р i в н а. Ах, виски... тик, тик! Полюбуйтесь вашим

сынком!

I в а н А н д р i й о в и ч. Що там? Не натягуйте-бо тетиви!

А н н а П е т р i в н а. Зарезал... Женится на простой девке, на твари

женится, ваш братец - подлец - устраивает свадьбу!

I в а н А н д р i й о в и ч. Чи ви в умi, що ви мелете?

А н н а П е т р i в н а (кида зiм'ятого листа). Прочитайте, что братец

пишет! У них уже все улажено... Ох, уморят, уморят; я слабонервная,

чувствительная! Вот й разгадка, почему в Петербург не хочется ехать!

Выкормили сокровище... утешайтесь! Ох, виски! виски! виски!

Аннушка тре виски, Iван Андрiйович пробiга листа.

З i з i (вбiга i кида?ться до матерi). Маman, неужели Мiсhel с простой

дрянью повенчался?

А н н а П е т р i в н а. Отстань! Убирайся! Уведите ее!!

Аннушка бере за руку; Зiзi б'в ?? по руцi.

З i з i. Не тронь, сволочь!!

Виходять.

А н н а П е т р i в н а. Ах! Он погибнет, погибнет?!

I в а н А н д р i й о в и ч. Господи! От горе! Може, ще пособити можна?

Та не лементуйтесь, не дiлайте бешкету! Це не iграшки! Начхав я на все

iнче, а за сина - нi! Не перебивайте... слухайте: прикажiть, щоб там нi

Аннушка i нiхто - анi писнули, що ми зна?мо, бо я кишки випущу!

А н н а П е т р i в н а. Ах, боже мой! За что я страдаю, за что?

I в а н А н д р i й о в и ч. Анно Петрiвно! Не натягуйте, кажу, тетиви,

даби не лопнула! Треба спасать сина, а не телесуваться* (*Телесуватися -

кидатися в усi боки.).

А н н а П е т р i в н а. Кто ж спасет? Он погибнет, погибнет; зто все

братец!

I в а н А н д р i й о в и ч. Конешно, подлець; но не дiлайте публiки,

прошу вас.

А н н а П е т р i в н а. Хоть зтой шлюхе задам! 0-ох!

I в а н А н д р i й о в и ч. Не про не? рiч. Коли буде тихо i Михайло

нiчого не провiда, то я одведу йому очi i мерщi виряджу до Петербурга; хоч

i ви його проводiть... А там уже ту спровадимо: окручу з першим парубком,

дам придане та й витурю...

А н н а П е т р i в н а. Да денег же нет?

I в а н А н д р i й о в и ч. Дiстану у Шльоми: ми тут гешефта зробили.

А н н а П е т р i в н а. Неужели? Ах, матерь божия, сжалься!

I в а н А н д р i й о в и ч. Коли кажу, то вiрно. Тiльки ж слухайте,

щоб нiхто менi нiчичирк, та й ви знаку не покажiть Михайловi!

А н н а П е т р i в н а (веселiше). Хорошо, хорошо! Зто ты отлично

придумал: именно только Петербург нас спасет!

В И Х I Д VII

Тi ж i Харлампiй.

Х а р л а м п i й. Миколай Степанович Б?лохвостов зволили при?хать.

I в а н А н д р i й о в и ч. Слава богу: от хто нам поможе укоськати

Михайла.

А н н а П е т р i в н а. Как я рада! Соusin такой умница; он наверно

подействует... даже голова отошла. (До Харлампiя). Ступай, проси барина в

мою гостиную.

Харлампiй пiшов.

I в а н А н д р i й о в и ч. Тiльки ж я вас прошу, пожалуста, не

лопотiть язиком багато, бо спортите дiло.

А н н а П е т р i в н а. Ах, мой создатель, да говори сам; лишь бы

только поскорее выехать из этого болота! Я пойду гардеробом

распорядиться.,.

Х а р л а м п i й (знову ввiходить). Зволили пiти.

Анна Петрiвна i Iван Андрiйович виходять.

В И Х I Д VIII

Харлампiй i Пашка.

П а ш к а (ввiходить хутко, збентежена). Харлампi? Григоровичу!

Х а р л а м п i й. Га? А тобi що?

П а ш к а. Не бачили панича Михайла Йвановича? Може, в горницях?

Х а р л а м п i й. А тобi нащо?

П а ш к а. Пильно треба.

Х а р л а м п i й. Нащо, кажу? Глуха!

П а ш к а. Щоб зараз iшли! Нагло треба!

Х а р л а м п i й. Куди?

П а ш к а. Вони знають!

Х а р л а м п i й. Що це ви, шелихвiстки, собi в моду взяли? Так i

преться, каторжна! Я тобi дам панича!!

П а ш к а. Чого ж ви ла?тесь?

Х а р л а м п i й. Брись менi зараз!

Пашка тiка.

Розпустились, бач, до чого? Так прямо i кличе, - без сорому казка!

Тьпху! (Iде).

В И Х I Д IX

Михайло сам.

М и х а й л о (виходить з садка, замислений, читаючи свiй лист). Треба,

треба уже це покiнчити! Пишу до дядька, щоб при?хав сюди менi раду дати...

або я до його; тiльки спробую ще раз перебалакати з батьком та й по?ду.

Так оце й Катрi скажу. Далi тягти - уже несила! Не знаю вже, чи й ? з

цього провалля стежка? Батькiв кинути, розплюватись - безчоловiчно:

вигодували ж, випестили! Та й куди без них удатись! Легко сказать тiльки -

порви! Але й Катрю кинути на поталу, на горе - теж безчоловiчно, подло! Що

ж його чинити?(Шарпа руками волосся). Та вимiркуй же, хоч що-небудь, мозку

безсилий, ледачий!! О, будь ти проклята та година, що завела мене у

кохання! Як здавалось, що тому ра?вi кiнця не буде, а от тобi й кiнець, та

ще який гидкий, пекучий!.. Павло правий був, ох правий; болiзно щемить у

мо?му серцi його гiрке слово: "Не вистачить у тебе сили на боротьбу, а на

гiрше що - вистачить!" Так, вистачило! Павло уже два мiсяцi й не пише,

розплювався... i всi плюнуть... чесне товариство одвернеться... навiть

святi думки i замiри, що освiтили мою душу новою вiрою, стануть передо

мною грiзними суддями... i я сам розплююсь з собою! {Безсило опуска голову

й руки).

В И Х I Д Х

Михайло i Б?лохвостов.

Б ? л о х в о с т о в. Где ж он?