Риторичний канон
Втіленням ідеального в соціумі є і завжди буде мова, бо „мовлення формує і формулює думку” (Л.Виготський). Наш час – це час інформаційного буму, коли мовленнєва агресія остаточно руйнує взаєморозуміння між людьми. Тому все більшого значення для фахівців, які так чи інакше пов’язані з масовою комунікацією, набуває знання риторики, тобто мистецтва спілкування адресанта з адресатом і набору правил створення мовленнєвих творів, призначених для тиражування, а відтак і впливу на масову аудиторію. Саме риторика пропонує просту й переконливу формулу особистісного проявлення людини в Слові: етос, пафос, логос.
Етос – наявність ідеалів морального характеру. Пафос – здатність збуджувати емоції. Логос – усвідомлення можливих наслідків упливу створених текстів на інших і самого автора.
Ком’ютер може багато чого, крім здатності створювати нешаблонні тексти, творчо мислити й втілювати свої думки в слова здатна (поки що?) лише людина. Журналіст – професія творча, потребує уміння точності висловлювань, єдності їх форми та змісту, яскравості, емоціогенності тощо. Як добитися цього – задумувались ще в античні часи, коли й був проаналізований механізм втілення думки в слово, продуманий шлях переходу від генотипової (внутрішньої) мови до фенотипової (зовнішньої). Цей механізм і отримав назву риторичний канон. Він є моделлю мовленнєвих дій, що забезпечують автору ефективне досягнення цілей, які той хоче досягти, коли визначає і розкриває тему твору.
Термінологічне означення понять складових канону в античності мало такий вигляд: інтенція (буквально – „знайти, що сказати”, „пошук аргументу”) – знаходження (винахід); диспозиція („порядок аргументу”) – розташування; елокуція („словесна аргументація”, „словесна прикраса”) – висловлення, втілення думки в слова; меморія -- запам’ятовування; акт виголошення („інсценування мовлення) – дискурс, реалізація тексту твору в певному контексті. Тобто перевірений, випробуваний століттями канон містить у собі систему дій, спрямованих на пошук і підбирання матеріалу, його розташування, втілення думки в слова, правила їх виголошення. Спочатку він призначався для підготовки ораторських (усних) виступів, але досить просто застосовується і для створення письмових тексті, бо вимоги до усного й письмового мовлення ідентичні (досягти певного впливу на реципієнта). Унікальність канону і в тому, що виконання певної послідовність операцій призводить до створення тексту певного стилю і в певному жанрі. Оволодіти ним – значить оволодіти традиційною, перевіреною часом схемою створення текстів різного призначення. Зрозуміло, що для письмового мовлення важливі три перших етапи канону.
1. Інвенція: що сказати?
Цей етап передбачає підбір матеріалу для розкриття обраної теми. Оскільки текст призначається для впливу на масового споживача інформації, слід згадати і риторичні засоби переконання, згідно яких автор повинен думати одразу в „трьох вимірах”: про те враження, яке він справляє на реципієнтів, про емоціогенну, пафосну здатність матеріалу („пристрасті” за Аристотелем) і про його доказовість, аргументованість („доводи”). Легко побачити в цьому трьохчленну структуру мовленнєвої ситуації: адресант – інформація –адресат. В античності вона виглядала як „нрави”, „пристрасті”, „аргументи”. Саме ці параметри обумовлюють спосіб трактування теми в залежності від місця та ролі, що диктуються певним жанром, а також тим образом, який автор хоче створити в уяві аудиторії, й тією її реакцією, на яку очікує автор.
За часів античності було визначене й таке поняття, як „топи” (синоніми – топоси, спільні місця). Аристотель писав: „Силогізми діалектичні й риторичні стосуються того, що ми називаємо „загальними місцями” – топами, вони ідентичні для міркувань про справедливість, явищах природи та інших предметах, що відрізняються один від одного: таким є, наприклад, топ більшого та меншого, бо однаково зручно на його основі побудувати силогізм або ентимему як стосовно справедливості або природних явищ, так і стосовно будь-яких предметів...” Тобто будь-яке висловлювання, що є міркуванням, створюється на основі (засадах, підвалинах) відомих усім положень, які й дають змогу оформити висловлювання як міркування. Таким чином, топоси можна визначити як смислові структурні елементи, на основі яких створюються міні-тексти, що спрямовані на розкриття теми висловлювання.
Ще античні ритори помітили, що всі теми, сюжети, об’єкти промов мають деяку схожість і можуть розглядатися зі спільних точок зору. Така „схожість” може бути внутрішньою, тобто предмети за сутністю своєю мають „спільні місця”, і зовнішньою, тобто „спільні місця” визначаються сторонніми свідоцтвами. Саме „спільні місця” допомагають організовувати думку, формують мовлення, виступають як засіб організації спілкування. Але вони при цьому не є інструктивними, тобто не вимагають скрупульозного дотримання. Це загальні прийоми, які автор може використовувати на свій розсуд. Його завдання – вибрати саме ті топоси, які йому потрібні в конкретному випадку, і так вибрати, аби кожен з них став невід’ємною складовою тексту й працював на цільність загального змісту твору. Прийнято вважати, що будь-яка тема усного чи письмового висловлювання може бути охарактеризована за „спільними місцями”. При чому вже сама тема в собі містить деякі зі „спільних місць”, які допомагають точніше її сформулювати. Розробка теми передбачає розділення її на декілька підтем, кожна з яких є „спільним місцем”. Отже, в сукупності вони є своєрідним ”каркасом” теми.
Традиційно прийнято виокремлювати наступні „спільні місця”.
1. Род і вид (загальне й окреме). Розвиток ідеї відбувається як би вертикально (уверх-униз): від видового поняття до родового і навпаки. Наприклад, „замітка” як видове поняття піднімається до родового „інформаційний жанр”, а її різновидами будуть „хронікальна” (коли, де, що), „подієва” (що, де, як), „критична” (що, як, оцінка), полемічна” (що, як, різні точки зору) . Див. схему.
Автор вирішує, який саме різновид вибрати, які саме „спільні місця” задіяти і в якій послідовності. Кожне з них можна використати по-різному. Від перерахування й описання різновидів йти до родового поняття й навпаки. Вміння ділити вид на підвиди дуже важливе, бо відбиває рух від окремого до загального і від загального до окремого.
Наприклад. Дороги... Вони бувають бетонними й асфальтованими, бруківкою і путівцем, сумними й веселими, першими й останніми... Або теж саме перерахування, а потім – ...Різними бувають дороги. Так використовується топос „род-вид”.
2. Визначення (дефініція) – розкриття змісту предмета мовлення у відповідності до теми й мети автора. Дати визначення – значить ясно, несуперечливо витлумачити його значення, показати його сутність. Привести уявлення про цей предмет адресата до якоїсь єдиної ідеї. Це необхідна складова тексту. Визначення може створюватись на підвалинах родо-видових понять, на перерахуванні властивостей, на використанні метафор. Дороги – це взагалі те, що супроводжує людини від ембріона в лоні матері, коли він подорожує у часі, до останнього путі, яка веде за межі земного світу... Власне, це єдиний вірний її друг, який лишається з людиною до кінця її земних мандрів...
Іноді цілий абзац може визначати сутність того чи іншого явища, предмета, тієї чи іншої події.
3. Ціле – частина. Цей топос передбачає сприйняття й осмислення предмета мовлення як єдиного цілого, а потім його поділ на частини, аби з’ясувати, яка з частин найефективніше слугуватиме розкриттю теми. Це „спільне місце” відбиває закон логіки – від цілого до частин і навпаки (аналіз – синтез). Цей поділ не повинен бути штучним, здійснюється за певними принципами: виокремлюються або функціональні частини предметів, або зовнішні, найбільш яскраві деталі. Українські дороги – вони такі особливі, схожі між собою не лише мальовничими узбіччями, а й чимось невловим. Можливо, пам’яттю, яку ніяк не вдається роздавити, розчавити колесами іномарок? І в той же час кожна з них має сій вік, свою історію, свою любов і свою ненависть... Ось кримський шлях... А ось – поліський... А он берегом, вздовж дніпровських порогів, курява здіймається – то козаки вертають з далекого походу...
4. Порівняння – це модель, що дає змогу знайти схожість між різними предметами, а також засіб не лише посилення виразності, а й пізнання світу. Бажано шукати схожість між двома предметами, що означені віддалених один від одного родовими поняттями. Ми живемо з дорогами, як з братами та сестрами. Звикаємо до них, не звертаємо уваги, розчиняючись у буденності, але відчуваємо гострий біль, якщо втрачаємо хоча б одну... За лаштунками кожної з них, як і театрі, багато чого невідомого, несподіваного, незвичного...
5. Протиставлення. На відміну від попередньої ця модель передбачає пошук не схожостей, а відмінностей між предметами. Такі мікротексти спряють більш повному, більш цікавому розкриття теми. На відміну від європейських та американських доріг, наші вітчизняні не звикли до зайвих роскошів, надмірної уваги шляховиків ледь не до кожного метра покриття
6. Властивості. Цей топос використовують для розмноження ідеї за рахунок описання її властивостей. Останні прийнято ділити на три групи: 1. матеріальні; 2. життєві, внутрішні, притаманні живим істотам: пам’ять, характер, пристрасті й т.п. 3. функціональні, тобто дії, які може виконувати предмет.
Бетонні автостради – ще молоді, люблять всілякі косметичні прикраси, рисочки та смужечки, але мають твердий, чоловічий характер, тому їх можна ще назвати трансвеститними... Асфальтні траси дещо старші за віком, підтоптані, у зморшках, чимало шрамів лишив їм час... Бруківка – це та невірна жона, яка, сходивши наліво, обов’язково покаже себе правою, аби чоловік нічого не второпав на такому перехресті... Є і тракти – великі стратеги, які вміють трактувати будь-яку подію так, що потім у багатьох мудрих трактатах озивається...
Завдяки цьому топосу тема розгортається, отримує більші описові можливості.
7. Ім’я. Використовується „спільне місце”, пов’язане з походженням слова, яке означає даний предмет мовлення. Дуже цікавий топос. Вживається по-різному. Наприклад, коли іноземне слово перекладається на український. Інвенція перекладається з грецької як „винахід”, „знаходження”... Або коли якась людина отримує характеристику в імені. Її звали Людмила, але навряд чи вважали її милою з причини кепського характеру, хоча вона й намагалася його приборкати... Або коли пояснюється етимологія імені, тобто його походження. Марина – морська піна (Цвєтаєва). Олександр – мужній. Або коли підбираються співзвучні слова. Осінь. Оса. Осіняти... Чому ці слова так схожі?... Дорога. А якщо поміняти наголос – дорога... Кому як: одним – бо приносить прибутки або збитки, а іншим – бо з нею пов’язане щось дуже особистісне, дороге серцю...
8. Обставини. Така смислова модель потрібна в тому випадку, якщо треба описати як, де, коли, яким чином щось відбувалося. За допомоги відповідей йде розвиток змісту. Особливо в описах та розповідях. Ця модель містить у собі три топоси – „місце”, „час”, „умова”. За будь-яким поворотом будь-якої дороги (де), особливо вночі або пізнього вечора (коли), збираються всілякі несподіванки, аби налякати кущем або деревом (як), що в темряві або присмерку здаються водіям живими істотами, які збираються кидатися під колеса... На трасі Харків-Київ (де) декілька таких поворотів, на яких і влітку і взимку (коли) пахне (чим) небезпекою за будь-якої погоди, а особливо у ті години, коли насувається туман. За таких умов і найдосвідченішим водіям не до балакучих молільників та дотепних дикторів „еф емок”, які можуть так відволікти, що, заслухавшись (яким чином), не помічають, як машини прямують у кювети, на зустрічну смугу або прямісінько в обійми бетонного стовпа...
9. Причина – наслідок. Ця модель показує відношення, зв’язки як між різних явищ дійсності, так і між окремими фрагментами у тексті. Головна ідея розкривається, поширюється, коли описуються причини якихось явищ, подій або наслідків, до яких веде одна з причин. Часто має місце в такій моделі конструкція „якщо... то...” Хто хоча б раз їздив старою бруківкою, що веде від магістральної траси до якогось хутора або напівпустого села, той знає, яка це мука не лише для автомобільних амортизаторів, а й людини. Не для такого транспорту прокладалися десятиліття тому, оті „трясучки”... Якщо їхати бруківкою доведеться довгенько, то обов’язково доведеться потім звертатися до автомайстерні.
10. Наступне завжди йде за попереднім. Тут смислова модель показує поступове розгортання предмета мовлення, а також відбиває розумовий процес: якщо є наступне, то повинно бути й попереднє, і навпаки. (логічний доказ запрограмованості життя).
Це внутрішні „загальні місця”, які допомагають розгорнути ідею, предмет мовлення. А до зовнішніх „загальних місць” прийнято відносити: 1. Титули, звання, назви посад. 2. Історичні довідки. 3. Цифрові дані. 4. Біографічні довідки. 5. Свідоцтва очевидців, фахівців. 6. Цитати.
Ці відомості беруть з додаткових джерел, слугують же вони для найбільш повного розкриття теми. Наприклад, цитати. Матеріал про сучасне козацтво можна почати так. Еней, як відомо, був парубок моторний, хоча й не мав коня, а не легковика. Сучасний козак не завжди має коня, а от з моторами знається. Якщо не власне авто м ає, так громадським користується... Або: „Эх, дороги! Пыль да туман, холода, тревоги да степной бурьян... Десятилетия прошли с тех времен, когда песня эта была популярна и актуальна. Немало дорог с тех пор преобразилось, стало магистралями, трасами, номерными шоссе, но в полесских степях они оказались как бы вне времени – пыль да туман...
Досить ефективні топоси історична та біографічна довідка. Наприклад. Чого тільки не бачили і не чули дороги Слобожанщини... І гул тисячокопитних монголо-татарських орд, і майоріння козацьких прапорів та хоругов... Або: По яким тільки дорогам не водила доля цю людину!..
Отже, можна зробити висновок, що „спільні місця” є смисловими схемами (субконцептами), за якими розгортається тема, і що вони існують і реалізуються незалежно від того, знайомий чи ні автор тексту з цими теоретико-риторичними поняттями. При свідомому ж авторстві, коли їх вживання стає моделлю, вони їх використання неабияк допомагає журналістові для професійного створення матеріалів.
Етап інтенції, що забезпечує підбір матеріалу, переходить в наступний – диспозицію.