Літературознавство і мовознавство

Літературознавствo — одна з двох найголовніших філологічних дисциплін. Інша філологічна наука — це мово­знавство, або лінгвістика (від лат. lingua — мова). Обидві науки об'єднує спільна спрямованість на вивчення сло­весності. Однак завдання в них специфічні. Якщо лінгвісти­ка досліджує мову, її функції, універсальні характеристики, структуру та історичний розвиток, то літературознавство вивчає художню літературу різних народів, виявляє законо­мірності її розвитку.

Літературознавство та лінгвістика постійно взаємодіють між собою: художня література слугує одним із джерел лінгвістичних студій; літературознавство допомагає мово­знавству зрозуміти змістову специфіку художньої творчості, пояснити її лінгвістичні особливості.

Вивчаючи літературу того чи іншого народу, вчені не можуть обійтися без знання мов та їхньої історії. Тут літе­ратурознавцям активно допомагають лінгвісти. Адже на ранніх етапах розвитку людства література існувала лише в усній формі, а згодом, із закономірним поступом сус­пільства, народ створював власну писемність, що давало змогу розвиватися літературі на основі певної системи літер, об'єднаних в алфавіт, чи умовних позначок, що синтезують цілі поняття або уявлення й називаються ієрогліфами. Слово . література походить від лат. littera — буква. М. Грушевський зазначав, що цей термін уперше вжив Цицерон «у значенні літературної, властиво граматичної освіти, знання» .Пізніше, на думку цього вченого, термін набрав «значення суми писаних пам'яток: всього написаного, що дісталося від певного часу чи певного народу.

До відкриття книгодрукування німецьким винахідником Йоганном Гутенбергом (1440 p.), запровадження книго­друкування в Україні Іваном Федоровим література існу­вала в манускриптах або рукописах. Переписування книг було справою над­звичайно тривалою й дорогою. Твори існували в обмеженій кількості примірників, часто переписаних з інших джерел. Нерідко зв'язок текстів з оригіналом був досить умовним, кожен із переписувачів вільно поводився з твором, правля­чи його, розширюючи або скорочуючи. Автор на списках не вказувався, його ім'я поступово втрачалося. Внаслідок цього авторство через багато віків установити практично неможливо. Прикладів таких творів української літератури є чимало («Слово о полку Ігоревім», «Слово о погибелі Руської землі»).

Основні і допоміжні літературознавчі дисципліни

Літературознавство як наука, що вивчає художню літе­ратуру, розвивалася з найдавніших часів, спершу — в річищі філософії та естетики, а з кінця XVIII століття — як самостійна дисципліна. Зачатки літературознавчих уявлень знаходимо вже в окремих стародавніх міфах. Перші стрункі плературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель.

Сучасне літературознавство як наука про художню літе­ратуру об'єднує три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику. Правда, окремі дослідники не вважають літературну критику скла-довою частиною літературознавства.

Деякі дослідники неправомірно розширюють сферу літературознавства, включаючи до його складу й інші дисци­пліни. На Заході сюди відносять ще й компаративістику (або порівняльне літературознавство), і текстологію.

І все ж переважає позиція, згідно з якою літературо­знавство — це теорія літератури, історія літератури, літе­ратурна критика. Ці дисципліни називаються головними.

Літературознавство, як і кожна інша наука, має ще цілий ряд допоміжних дисциплін. Передусім слід назвати літе­ратурознавчі історіографію й бібліографію, а також тексто­логію. Деякі дослідники додають ще й палеографію.