господарське Право

27) Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство,  статутний капітал якого поділений на частки,  розмір яких встановлюється статутом.2. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відпо­відальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.3. Найменування товариства з обмеженою відповідальністю має містити наймену­вання товариства, а також слова «товариство з обмеженою відповідальністю».Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одно­го року, а зі спливом цього строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.2. Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа.Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідаль­ністю, яке має одного учасника.

28) Товари́ство з додатко́вою відповіда́льністю — господарське товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом. На відміну від товариств з обмеженою відповідальністю, учасники товариства з додатковою відповідальністю несуть відповідальність також і власним майном у разі неплатоспроможності товариства. Правове регулювання діяльності товариств з додатковою відповідальністю відповідає такому у товариств з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлене законом та статутом товариства. Учасники товариства з додатковою відповідальністю відповідають за його боргами своїми внесками до статутного (складеного) капіталу, а при недостатності цих сум додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.Таким чином, у випадку неплатоспроможності товариства з додатковою відповідальністю, учасники товариства не лише втрачають свої внески, внесені ними до статутного капіталу, але також із них може бути стягнута певна сума для покриття збитків товариства. Граничний розмір додаткової відповідальності учасників встановлюється у статутних документах.

29)Командитне товариство —  це організаційно-правова форма юридичної особи (господарського товариства), тому вимагається, щоб у фірмовому найменуванні таких товариств містились слова «командитне товариство». У найменуванні командитного товариства повинні зазначатись імена (найменування) всіх повних учасників. Можна зазначити імена (найменування) одного або декількох (не всіх) повних учасників. До цих імен (найменувань) слід в таких випадках додати слова «і компанія». За­значення в найменуванні командитного товариства імені (найменування) вкладника надає йому статусу повного учасника незалежно від умов засновницького договору. Це — єдиний для всієї системи цивільного права приклад, коли законодавець віддає заголовку (найменуванню) перевагу при правозастосуванні перед текстом договору (засновницького).

Стаття 134.   Засновницький договір командитного товариства 1. Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.

2. Засновницький договір командитного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.

3. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одно­особову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство ство­рюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею для командитного товариства.

1. Установчим документом командитного товариства є засновницький договір, який підписується усіма повними учасниками. Вкладники засновницький договір не підпису­ють. Проте це не перешкоджає одержанню статусу повного учасника тим вкладником, ім'я якого включене до найменування повного товариства.

2. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, установчим Документом товариства є одноособова заява (меморандум), до якої ставляться всі ті ж вимоги, що і до засновницького договору.

3. Відповідно до ч. 2 ст. 88 ЦК засновницький договір командитного товариства має містити обов'язок учасників створити таке товариство, визначення порядку здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, умови передання майна товариству. Крім того, засновницький договір командитного товариства має містити відомості, які зазначено в ч. 2 ст. 134 ЦК.

 

Стаття 135. Учасники командитного товариства

1. Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідаль­ність за зобов'язаннями товариства встановлюються положеннями цього Кодексу про учасників повного товариства.

2. Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товари­стві.

Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного това­риства.

Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.

3. Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п'ятдесяти від­сотків складеного капіталу повного товариства.

На момент державної реєстрації командитного товариства кожний із вкладників повинен зробити вклад у розмірі, встановленому законом.

1. Юридична або фізична особа може бути повним учасником тільки одного коман­дитного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Статус повного учасника командитного товариства виключає його участь у цьому товаристві як вкладника.

2. Законодавець визнав за неприпустиме, щоб повні учасники командитних товариств переважно користувалися чужим капіталом. Тому сукупний розмір часток вкладників в складеному капіталі командитного товариства не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу командитного товариства. Щодо повних учасників за­кон не встановлює строків внесення вкладів в складений капітал командитного това­риства. Щодо вкладників передбачається встановлення законом розміру внеску, що має бути внесений до державної реєстрації командитного товариства. Чинний Закон «Про господарські товариства» [53] (частина третя ст. 80) встановлює, що кожний із вкладників на момент реєстрації командитного товариства повинен внести не менше 25 відсотків свого вкладу.

 121 ЦК для по­вних товариств.

Використання учасниками відносин у сфері господарювання таких видів господарських товариств, як повне і командитне (на­зивають також довірчими товариствами або товариствами на вірі) трапляється досить рідко.

Причиною цього є вищий ступінь відповідальності за зобов'я­заннями таких товариств для всіх учасників повного товариства і для повних учасників командитного товариства порівняно з від­повідальністю акціонерів в акціонерному товаристві і учасників у товариствах з обмеженою і додатковою відповідальністю.Повне товариство (як і командитне, про що вже вказувалося раніше) створюється і діє на основі засновницького договору, який підписується всіма учасниками. Засновницький договір повно­го товариства, окрім загальних вимог законодавства до змісту установчих документів, повинен містити відомості про розмір і порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі товариства, про розмір, склад і порядок (включаючи строк) внесен­ня ними вкладів, а також про форму їх участі в справах товариства (ст. 120 ЦК України і ст. 67 Закону України «Про господарські товариства»).Ведення справ повного товариства може здійснюватися або за спільною згодою всіх учасників, або одним чи декількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається засновницьким договором і дорученням, яке має бути підписане рештою учасників.

Учасники, яким було доручено ведення справ повного товари­ства, зобов'язані надавати іншим учасникам на їх вимогу повну інформацію про дії, що здійснюються від імені і на користь товари­ства. Учасники повного товариства не мають права від свого імені і в своїх інтересах укладати угоди, однорідні з цілями товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (окрім акціонерних), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності.Згідно з ч. 2 ст. 119 ЦК України особа може бути учасником лише одного повного товариства. Таке обмеження щодо участі у повному товаристві цілком обґрунтоване, оскільки учасники повного товари­ства займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть со­лідарну додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном.Це означає, що кожен учасник відповідає за зобов'язаннями то­вариства додатково до майна товариства всім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернене стягнення, незалежно від розміру його внеску в повному товаристві і від розміру внесків інших учасників. Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, чи виникли вони після або до його вступу до товариства. Учасник, який повністю сплатив борги товариства, має право звернутися з регрес ною вимогою до ре­шти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у майні товариства.Учасник повного товариства, яке було створено на невизначений термін, може у будь-який час вийти з товариства, попередивши про це решту учасників не пізніше, ніж за 3 місяці. Вихід учасника з пов­ного товариства, створеного на певний строк, допускається лише за наявності поважних причин (переїзд на постійне місце проживання в інший регіон або державу, призов на строкову військову службу та ін.) за умови, що попередження про це поступило не пізніше, ніж за 6 місяців. Передача учасником повного товариства своєї частки (її частини) іншим учасникам такого товариства або третім особам може бути здійснена тільки за згодою всіх учасників. При цьому, разом з пере­дачею долі (її частини) третій особі здійснюється одночасний перехід всієї сукупності прав і обов'язків, які належали учасникові, що ви­був з товариства, або такому, що поступився частиною своєї частки.До особливостей правового статусу повного товариства необхід­но також віднести відсутність вказівок у чинному законодавстві України на обов'язкове формування складеного капіталу і про його мінімальний розмір, що пояснюється солідарною відповідальністю учасників повного товариства за зобов'язаннями товариства всім своїм майном. Найменування повного товариства повинне містити прізвища (найменування) учасників (ст. 2 Закони України «Про господарські товариства»).Командитне товариство є свого роду гібридним і об'єднує в собі ознаки повного товариства, з якого воно історично виникло, і товариства з обмеженою відповідальністю. Тому, для одних учас­ників такого товариства (повних учасників) головними є елементи повного товариства, оскільки такі повні учасники здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність всім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення згідно із законом, а для інших учасників (вкладників) — головними є елементи ТОВ, оскільки вони не беруть участі в управлінні справами і присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами, а їх відповідальність за зобов'язаннями товариства обмежена вартістю внеску.Правовий статус командитного товариства визначається норма­ми ч. 6 ст. 80 ГК України, ст.ст. 133-139 ЦК України і ст.ст. 67-74 Закону «Про господарські товариства» (які регулюють створення і діяльність повних товариств, у тому числі вимоги щодо наймену­вання товариства, про порядок створення і ліквідації, відсутність вимог щодо мінімального складеного капіталу товариства і т. д.) з урахуванням особливостей, передбачених ст.ст. 78-83 того ж Закону (що належать безпосередньо до командитних товариств). Засновницький договір командитного товариства, окрім спільних вимог до установчих документів господарських товариств (ст. 4 За­кони «Про господарські товариства» і ст. 88 ЦК України), а також вимог до засновницького договору повного товариства (ст. 67 Закону України «Про господарські товариства» і ст. 120 ЦК України), по­винен містити відомості про сукупний розмір часток вкладників у майні товариства, а також про розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

30) Законодавство про захист економічної конкуренціїУ класичному уявленні ринкова система, яка створюється нині в Україні, містить стихійне та цілеспрямоване регулювання. Основою стихійного регулювання (саморегулювання) є об’єктивні економічні закони (наприклад, закон попиту та пропозиції). Наслідки їх діяння не завжди мають позитивний ефект з точки зору соціально-економічних інтересів суспільства (публічних інтересів), тому процес саморегулювання необхідно коректувати та доповнювати цілеспрямованим впливом на економічну систему, щоб зменшити негативні прояви ринку. Такий вплив здійснюється за допомогою державного регулювання економіки, одним з видів якого і є регулювання конкуренції. Його основне призначення — стимулювати конкуренцію, упереджувати та не допускати протиправної діяльності учасників ринку, яка спрямована на спотворення механізму конкурентної боротьби. Таким чином, поряд з існуванням конкуренції як природного елемента економіки, вона підтримується, стимулюється і навіть іноді нав’язується ззовні.Впливати на конкуренцію можна перш за все за допомогою її нормативно-правового регулювання. Таке регулювання здійснюється шляхом закріплення у нормативно-правових актах правил здійснення господарської діяльності, а також послідуючого контролю за цією діяльністю.Проявом нормативного регулювання є комплекс нормативно-правових актів про конкуренцію, який включає два великі блоки:1) законодавство про захист економічної конкуренції;2) інші нормативно-правові та рекомендаційні акти про конкуренцію.   Акти законодавства про захист економічної конкуренції розміщені відповідно до вертикальної ієрархії норм про конкуренцію.    Конституція України має вищу юридичну силу. Аналіз конституційних положень свідчить про те, що Конституція розглядає підтримку та захист економічної конкуренції як обов’язкову діяльність держави і водночас як гарантію забезпечення права на здійснення підприємницької діяльності, що не заборонена законом. Наступною сходинкою у вертикальній ієрархії норм законодавства про захист економічної конкуренції є закони України. Центральне місце серед них посідають закони України “Про захист економічної конкуренції” (найважливіші його положення буде розглянуто в наступному параграфі), “Про Антимонопольний комітет України” та “Про захист від недобросовісної конкуренції”.    Норми, спрямовані на захист та розвиток економічної конкуренції, містяться також у підзаконних актах, зокрема указах Президента України, постановах та розпорядженнях Кабінету Міністрів України. Як приклад можна навести Указ Президента України “Про Основні напрями конкурентної політики на 2002—2004 роки”, постанову Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання”.Підзаконними актами, що визначають механізм та напрями захисту економічної конкуренції, також є відомчі акти Антимонопольного комітету України. Перелік їх зокрема, включає: Правила розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Типові вимоги до узгоджених дій суб’єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб’єктів господарювання, Положення про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання (Положення про узгоджені дії). Положення про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання (Положення про концентрацію), Методика визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку.    До інших нормативно-правових актів про конкуренцію можна віднести закони та підзаконні акти, що захищають економічну конкуренції в окремих галузях і сферах економіки України. Сьогодні в Україні існує низка законів, що містять окремі норми, спрямовані на захист економічної конкуренції. На жаль процес закріплення у законах норм про конкуренцію відбувається досить хаотично, без чітко визначеної системи. Не завжди вдається з’ясувати, за яким принципом законодавець вирішує внести норму права, що спрямована на захист конкуренції, до того чи іншого закону. До таких законів можна віднести, зокрема закони України “Про банки і банківську діяльність”, “Про цінні папери і фондову біржу”, “Про Торгово-промислову палату в Україні”, “Про транспорт” та ін.Проблема захисту конкуренції має і міжнародне значення. На території України діють міжнародні правові акти, які підписала та ратифікувала Україна (наприклад, Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20 березня 1883 р.).    Крім того, величезне значення у справі захисту міжнародної конкуренції має співробітництво країн СНД. Співробітництво країн СНД у сфері захисту економічної конкуренції сьогодні спирається на положення низки міжнародно-правових документів, серед яких Угода про узгодження антимонопольної політики, Договір між Україною та Російською Федерацією про.економічне співробітництво на 1998—2007 роки, Договір про проведення узгодженої антимонопольної політики та ін.

31) природна монополія - стан товарного ринку, при якомузадоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі - товари); споживач товарів, що виробляються суб'єктами природних монополій, - фізична або юридична особа, яка придбаває товар, щоь виробляється (реалізується) суб'єктами природних монополій; суб'єкт природної монополії - суб'єкт господарювання(юридична особа) будь-якої форми власності, який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії; { Абзац четвертий частини першої статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом N 4910-VI ( 4910-17 ) від 07.06.2012 }

32) Монопольне (домінуюче) становище– це виключне становище суб`єкта господарювання, така ринкова влада, яка дає йому можливість диктувати свої умови і отримувати додатковий прибуток або інші переваги, пов`язані не з підвищенням ефективності діяльності, а саме з цим положенням.

Законом України “Про захист економічної конкуренції” (ст.12) визнано, що суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

на цьому ринку у нього немає жодного конкурента

він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин

Існують і кількісні виміри визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єкта господарювання на певному ринку товарів (робіт, послуг).

 

Ситуація А.

 

Ситуація В.

Монопольне (домінуюче) становище може розглядатися за географічним виміром та галузевими ознаками.

Монополія існує коли компанія або група компаній, постачає фіксовану законом частку всіх товарів або послуг певного типу (виду).

Серед проблемних питань, пов'язаних із визначенням монопольного становища суб'єктів господарювання на ринку становить досягнення ними певної мети.

Метою визначення монопольного (домінуючого) становища є:

- отримання необхідної інформації для прийняття рішень з питань розвитку і захисту економічної конкуренції (демонополізації економіки, контролю за узгодженими діями, концентрацією, антимонопольного регулювання);

- контроль за дотриманням конкурентного законодавства;

- захист інтересів суб'єктів господарювання або груп суб'єктів господарювання та споживачів від порушень.

Як засвідчує досвід та практика регулювання в сфері монополізованих ринків домінуючий суб'єкт господарювання (фірма) має контролювати не менше 40% всього ринку певного товару (робіт, послуг). Там де такі домінуючі суб'єкти можуть самі призначати ціни на свою продукцію, виникає економічна ситуація пов'язана із конкуренцією.

32)Існує ще й обмежувальна ділова практика, яка суттєво впливає на стан конкуренції на ринку. Обмежувальна ділова практика – це є заходи, до яких вдаються суб'єкти господарювання для обмеження конкуренції, встановлення перешкод для вступу нових конкурентів (підприємців) з метою досягненнЗловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об’єктивно виправданих на те причини;

обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям;

часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин;

створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання.

Тобто відповідно до законодавства України сама по собі наявність у суб'єкта господарювання монопольного становища не є протиправною. Такими є дії чи бездіяльність монополістів, які обмежують конкурентоспроможність інших учасників ринку, ущемляють їхні інтереси чи інтереси споживачів. Найчастіше зловживання монопольним становищем проявляється у вигляді завищення цін та зниження якості товарів та послуг.

 

Особливістю цього виду порушення законодавства про захист економічної конкуренції є здійснення суб’єктом господарювання, який займає монопольне становище на ринку, таких дій, що були б неможливі в умовах ефективної конкуренції на ринку. Це, зокрема, отримання прибутку, зумовленого не ефективністю діяльності або високою продуктивністю, а неправомірним  використанням свого домінуючого становища на ринку, або утримання чи посилення такого становища шляхом усунення з ринку конкурентів чи обмеження їхнього доступу на ринок.

 Запобігання, виявлення та припинення зловживань монопольним (домінуючим) становищем є напрямом роботи Антимонопольного комітету України, що за сучасних умов забезпечує найбільший безпосередній соціально-економічний ефект.

я домінуючого становища.

33)Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються: 1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; 2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; 3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; 5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців; 6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; 7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод; 8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

Антиконкурентними узгодженими діями вважається також вчинення суб'єктами господарювання схожих дій (бездіяльності) на ринку товару, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції у разі, якщо аналіз ситуації на ринку товару спростовує наявність об'єктивних причин для вчинення таких дій (бездіяльності).

Досягнуті між суб'єктами господарювання неправомірні (антиконкурентні) угоди можуть мати як формальний, так і неформальний характер (так звані джентльменські угоди, які не набули договірних форм і не є юридично зобов'язуючими).

Існує чотири групи антиконкурентних узгоджених дій: горизонтальні, вертикальні, конгломератні та змішані.

До горизонтальних узгоджених дій належать формальні та неформальні угоди між юридично незалежними суб'єктами господарювання, що перебувають у конкурентних стосунках (найбільш поширеними у цій групі є узгоджені дії про спеціалізацію, які передбачають зосередження зусиль та ресурсів їх окремих учасників на виробництві (реалізації) певних товарів); до вертикальних - формальні та неформальні угоди між суб'єктами господарювання, що не є конкурентами (провадять свою господарську діяльність на різних рівнях відповідного ринкового сегменту), але пов'язані між собою єдиним виробничим ланцюжком (добування сировини - виробництво товару - його реалізація - післяпродажне обслуговування). Найбільш поширеними є такі види вертикальних угод: а) договори про виключну реалізацію (за якими продавець зобов'язується продавати свій товар тільки одному або обмеженому колу покупців); б) договори про єдиний товарний знак (за якими покупець зобов'язується придбавати товари, що вилущені тільки під товарним знаком продавця); в) договори про єдині перепродажні ціни (за якими покупець зобов'язується перепродавати товари не нижче і не вище ціни, що встановлена їх первісним продавцем); г) угоди про поділ ринку (за якими покупець обмежується у виробі джерел закупівлі чи перепродажу товарів). Узгоджені дії, які не відповідають вищеозначеним вимогам, можуть бути дозволені відповідними органами АМКУ, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють: вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва.