1) Дисципліни, які вивчають минуле мови (історіо-логія);

2) Дисципліни, які вивчають теперішній стан мови;

3) Дисципліни, які вивчають майбутнє мови (прог­ностика).

Мовознавство в СРСР

131

Справжній лінгвіст повинен відповідати певним вимогам: бути творцем мовних культур; мовним полі­тиком, прогнозистом; «загальним лінгвістом і, зокре­ма, історіологом; істориком культури». Слід зауважи­ти, що Поливанов указував на важливість прогностич­ної лінгвістики тоді, коли її, власне, не було.

Іван Іванович Мєщанинов (1883—1967). Йому належить особливе місце у мовознавстві 20—40-х ро­ків. Хоч він був марристом, однак неординарний та­лант дослідника допоміг йому вийти за межі «нового вчення про мову» і створити оригінальну лінгвістич­ну теорію. За освітою — юрист (закінчив юридичний факультет Петербурзького університету в 1907 р.) й археолог (закінчив у 1910 р. Археологічний інститут). Досліджував археологію Давнього Сходу. Був директо­ром Інституту антропології, археології і етнографії АН СРСР (1933—1937). Перші мовознавчі праці опублі­кував у 1929 р. З 1939 до 1950 р. очолював Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра АН СРСР. Відоми­ми працями Мєщанинова є «Вступ до яфетидології» (1929), «До питання про мову» (1934), «Нове вчення про мову. Стадіальна типологія» (1936), «Загальне мо­вознавство» (1940), «Члени речення і частини мови» (1945), «Дієслово» (1949).

У сучасному мовознавчому світі Мєщанинов зна­ний як творець знаменитої синтаксичної типології мов, побудованої на глибокому вивченні індоєвропейських, кавказьких, тюркських, монгольських і палеоазіатсь­ких мов. В основу цієї класифікації покладено струк­туру синтаксичних конструкцій, а саме способи вира­ження суб'єкта і предиката. На основі цього критерію він виділив 3 основні типи мов: пасивний, ергативний і номінативний.

У пасивному типі мов, до якого належать інкор­поруючі мови (алеутська, чукотська, нівхська, індіан­ська мова немепу), дієслово не має категорії перехід­ності/неперехідності дії, а словесний комплекс, пред­ставляючи єдине ціле, включає до свого складу різні частини. Тут абсолютно однаково виражаються преди­кативні й посесивні відношення між володарем і тим, чим він володіє. Частини мови слабо диференційовані, дієслівні форми утворюються від іменних основ.

В ергативних мовах, до яких належать іберійсь­ко-кавказькі (грузинська, абхазька, адигейська, лез­гинська та ін.), баскська, мови деяких народів Азії й

132

Історія мовознавства

Америки, речення з перехідними і неперехідними діє­словами мають різну структуру: суб'єкт при неперехід­ному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а суб'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.

У номінативних мовах, до яких належать індоєвро­пейські фінно-угорські, тюркські та семіто-хамітські, єдино можливою формою підмета є називний (номіна­тивний) відмінок незалежно від перехідності/неперехід­ності дієслова. Тут суб'єкт рівнозначний підмету, пре­дикат — присудку, а об'єкт — додатку.

Синтаксична класифікація мов Мєщанинова прийня­та світовою лінгвістикою.

Намагаючись творчо розвинути маррівську теорію єди­ного глотогонічного (стадіального) процесу, Мєщанинов розподілив виділені ним типи за стадіями. Найстарішим типом назвав пасивні мови, а найновішим — номінативні. Це суто декларативне, нічим не підтверджене положен­ня. Зрозуміло, що таких стадій у розвитку мов не було.

У праці «Члени речення і частини мови» Мєщани­нов детально проаналізував співвідношення членів ре­чення і частин мови, а також простежив способи вира­ження синтаксичних відношень у словосполученні та реченні (узгодження, керування, прилягання, інкорпо­рація). Щодо частин мови, то дослідник вважає, що принципи їх класифікації є універсальними, але конк­ретні системи можуть бути різними в різних мовах.

Вагомим внеском ученого у світове мовознавство є його вчення про поняттєві категорії. Ці категорії, на відміну від граматичних, можуть не мати формального вираження. Вони притаманні не окремим словам і си­стемам їхніх форм, а широким класам слів. Це уні­версальні категорії, властиві всім або більшості мов світу (наприклад, категорії статі, темпоральності, пер­сонал ьності тощо). Завдяки своїй універсальності во­ни дають можливість з одних і тих самих позицій описувати різносистемні мови і виявляти їхню (кате­горій) специфіку вираження в кожній із мов. Заслуга Мєщанинова в тому, що він на прикладі поняттєвих категорій показав автономність семантики і синоні­мічність лексичних і граматичних засобів: лексика та граматика нерідко виконують одні й ті самі функції (певна поняттєва категорія в одній мові може виража­тися формально й набувати статусу граматичної кате­горії, а в іншій — лексичними засобами).

Мовознавство в СРСР

133

Мовознавство 50—80-х років XX ст.

Після дискусії 1950 р., на якій було піддано кри­тиці догми «нового вчення про мову» Марра та його послідовників, радянське мовознавство змінило напря­ми досліджень. Було реабілітовано порівняльно-істо­ричне мовознавство, яке почало інтенсивно розвиватися (праці Б. О. Серебренникова, Л. А. Булаховського, Ф. П. Філіна, А. О. Білецького, В. В. Іванова, О. Н. Сав-ченка, Е. А. Макаєва, Я. М. Ендзеліна, О. С. Мельничука та ін.), а з ним і такі споріднені галузі мовознавства, як етимологія (дослідження В. І. Абаєва, А. О. Білецького, О. С. Мельничука, Г. А. Климова) та лінгвогеографія (праці А. В. Десницької, М. М. Гаджієва, Р. І. Аванесова, И. О. Дзендзелівського та ін.). Однак інші мовознавчі напрями, не пов'язані з порівняльно-історичним мо­вознавством, ігнорували. Усе зарубіжне мовознавство критикували і заперечувати. Така відрубність радян­ського мовознавства від зарубіжного негативно позна­чилась на його розвитку, оскільки нові ідеї і методи зарубіжної лінгвістики були невідомі мовознавцям у СРСР.

Ситуація змінилася в другій половині 50-х років, у період «хрущовської відлиги». Радянські вчені дістали змогу ознайомитися з усім, що зроблено їхніми колега­ми в різних країнах, і мовознавство в СРСР стало роз­виватися в єдиному світовому руслі. Як окремі напря­ми виділилися психолінгвістика, структурна лінгвіс­тика, математична лінгвістика, прикладна лінгвістика тощо (праці О. Р. Лурія, О. О. Леонтьєва, Л. В. Сахар-ного, О. М. Шахнаровича, І. І. Ревзіна, В. С. Пере-бийніс, Р. Г. Шотровського, М. Д. Андреєва та ін.). З'явилися глибокі теоретичні дослідження, у яких все­бічно розглядалися різні структурні рівні мови. Особ­ливо вирізняються праці В. В. Виноградова й О. І. Смир-ницького.

Віктор Володимирович Виноградов (1895—1969) — видатний російський мовознавець, учень О. О. Шахма-това. З 1950 до 1954 р. очолював Інститут мовознавст­ва, а з 1958 до 1968 р. — Інститут російської мови АН СРСР. Опублікував майже 300 праць із загального мо­вознавства, історії й сучасного стану російської мови, мови і стилю письменників, стилістики, синтаксису і фразеології: «Нариси з історії російської літературної мови XVII—XIX століть» (1934), «Мова Пушкіна»

134

Історія мовознавства

(1935), «Стиль Пушкіна» (1941), «Російська мова. Грама­тичне вчення про слово» (1947), «Про основні типи фра­зеологічних одиниць у російській мові» (1947), «Про ка­тегорію модальності і модальні слова в російській мові» (1950), «Словотвір у його відношенні до граматики й лек­сикології» (1952), «Питання вивчення словосполучень» (1954), «Про мову художньої літератури» (1959), «Стилі­стика. Теорія поетичної мови. Поетика» (1963) та ін.

Його дослідження про мову і стиль письменників було взято за основу нової дисципліни — історії росій­ської літературної мови і стилістики як окремої дис­ципліни.

Виноградов опрацював теорію словосполучення (розмежував словосполучення і речення), вчення про предикативність, про словотвір і його відношення до граматики та лексикології, про взаємодію лексичних і граматичних значень. У граматиці виокремив грама­тичне вчення про слово, вчення про словосполучення, про речення і про складне синтаксичне ціле. Обґрун­тував тісний зв'язок словотвору з граматикою і лек­сикологією, виділив словотвір як окрему лінгвістичну дисципліну, створив учення про чотири способи слово­творення (морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний і лексико-семантичний).

Оригінальними є його теорії типів значень слова і типів фразеологічних одиниць. Виноградову завдячує мовознавство виділенням фразеології в окрему дис­ципліну, нетривіальною класифікацією частин мови (див. тему «Морфологічний рівень. Частини мови»). М. С. Поспєлов так характеризував наукову діяльність Виноградова: «Прямий продовжувач Шахматова і Щер­би, В. В. Виноградов у своїй науковій роботі поєднує обидва ці типи: ніколи не випускаючи з поля зору за­гальні проблеми мовознавства, він, однак, ні на хвили­ну не покидає твердого ґрунту фактів мови. Подібно до Шахматова, В. В. Виноградов захоплює широтою охоп­лення конкретного мовного матеріалу в стрункій сис­темі вичерпної класифікації, зі Щербою ж зближує його невгамовний дух сміливих пошуків нових поглядів, но­вих методів, нових об'єктів лінгвістичного вивчення».

Олександр Іванович Смирницький (1903—1954) — мовознавець, який зробив істотний внесок у розв'язан­ня загальнотеоретичних проблем. Зокрема, він дослі­джував співвідношення мови і мислення, мови і мовлен­ня, об'єктивності існування мови. Його оригінальне

Мовознавство в СРСР

135

вчення з цих проблем викладене у праці «Об'єктив­ність існування мови» (1954). Самобутньою є його тео­рія мови і мовлення. Під мовленням Смирницький розуміє поєднання звучання з конкретним мовним змістом, а під мовою — сукупність взаємопов'язаних одиниць і відношень між ними, сукупність усіх компо­нентів різноманітних виявів мовлення. Якщо мовлен­ня — спосіб спілкування, то мова — засіб спілкуван­ня. Мова існує у мовленні, взаємодіє з мовленням і розвивається в мовленні. Така інтерпретація мови і мовлення є глибшою, ніж у Соссюра.

Смирницький оновив і теорію слова. Слово, вва^кає вчений, є одночасно одиницею лексики і граматики, бо в ньому переплетені лексичні й граматичні властивості, що надає йому цільнооформленості. На цій основі Смир­ницький проаналізував проблему окремості слова і його тотожності.

Федот Петрович Філій (1908—1982) — дослід­ник історії російської мови, проблем загального мово­знавства, соціолінгвістики. Очолював Інститут мовознав­ства (1964—1968) й Інститут російської мови АН СРСР (1968—1982). Йому належить майже 300 наукових праць.

У «Нарисах із теорії мовознавства» (1982) учений акцентує на необхідності системного підходу до вивчен­ня мовних фактів. Під системою він розуміє комплекс органічно пов'язаних між собою компонентів, а під структурою — самі зв'язки між компонентами. Систе­ма мови історично є змінною, тому дослідити мову мож­на лише враховуючи її історичний розвиток. Рівнова­га і стійкість системи завжди є відносними, бо в ній в один і той самий час існують елементи, які тільки що виникли і які зникають. На розвиток мовної системи впливають внутрішні й зовнішні суперечності, хоча між ними не можна провести чітку межу. Зокрема важливу роль у розвитку мови відіграють її функції. Саме від них залежить напрямок розвитку мови. І тут неоціненне значення має соціолінгвістичне досліджен­ня мови.

Заслуговує на увагу введене Філіним у мовознавст­во розрізнення тематичних і лексико-семантичних груп слів. Різницю між ними вчений вбачає в тому, що тематичні групи слів ґрунтуються на зовнішніх фак­тах, відношення між словами у них цілком відобража­ють відношення між поняттями, а лексико-семантичні групи слів є продуктом розвитку лексичної системи;

136

Історія мовознавства

утворення таких слів зумовлене історичними змінами мови, перегрупуваннями в її лексико-семантичній сис­темі (тим і пояснюється неоднаковий обсяг лексико-семантичних груп у різних мовах, зокрема розбіжність у синонімічних гніздах слів).

Найзначнішою працею Філіна є його монографічне дослідження «Про походження російської, української і білоруської мов» (1972). У ній на основі аналізу фоне­тичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних діа­лектизмів у пам'ятках давньої писемності виділено мов­ні явища, які згодом стали визначати специфіку кожної зі східнослов'янських мов. Недоліком цієї праці є те, що вона ґрунтується на тенденційному для радянської істо­ріографії підході до питання про походження українців, росіян і білорусів «із однієї колиски».

Українське мовознавство 20—80-х років XX ст.

В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди:

I період (1917 — початок 30-х років). Характеризу­ється активним дослідженням фонетики і граматики, історії й діалектології української мови, яскраво вира­женим практичним спрямуванням мовознавчої науки;

II період (ЗО—40-ві роки). Період наступу на укра­їнізацію і репресивної політики ВКІІ (б) — КПРС, ко­ли згорталися теоретичні дослідження і призупинила­ся практична робота;

III період (50—60-ті роки). Характеризується намаган­ням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку гра­матичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики;

IV період (70—80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням Сумнівних прогнозів, що видавалися за соціо­лінгвістику [Українська мова: Енциклопедія 2000: 648].

V перший період було засновано Інститут українсь­кої наукової мови Всеукраїнської академії наук (1921), створено кафедри української та інших мов у вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі дос­лідження, укладалися перекладні й термінологічні слов­ники, зокрема «Російсько-український словник» за ре­дакцією А. Кримського (т. 1—3, 1924—1933). З'явилися підручники і посібники з української мови (М. Грунсь-кого і Г. Сабалдиря в 1920 р., О. Синявського в 1923 р.,

Мовознавство в СРСР

137

М. Наконечного в 1928 р.; за редакцією Л. Булаховсько-го в 1929—ЗО рр.), з історії й діалектології («Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письмен-ської староукраїнщини XI—XVIII вв.» О. Шахматова й А. Кримського в 1922 р., «Нарис історії української мо­ви» П. Бузука в 1927 р., «Курс історії українського язи­ка» Є. Тимченка в 1927 р.). Розпочалась робота над укладанням «Історичного словника української мови» (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано десятки термінологічних словників.

Крім української, досліджують інші слов'янські мови, а також германські, романські, тюркські й араб­ську мови (помітним явищем не тільки в українсько­му, а й у світовому мовознавстві є дослідження з орієн­талістики А. Кримського).

На початку 30-х років інтенсивний розвиток україн­ського мовознавства було призупинено. Розпочалась бо­ротьба офіційної комуністичної політики проти україн­ської мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних діячів української науки, літе­ратури, мистецтва. Безпідставно були репресовані В. Ган-цов, М. Гладкий, О. Курило, С. Смеречинський, М. Су-лима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М. Йоган-сен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А. Кримський та ін. Адміністративно насаджу­вали марризм. Хто не поділяв маррівського вчення, по­трапляв до числа буржуазних мовознавців. Розгорнувся масовий пошук «помилок» у працях лінгвістів поперед­ніх років. З'являються публікації з критикою мово­знавців. Самі назви статей у журналі «Мовознавство» засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній ниві: «Добити ворога» (С. Василевський), «Проти буржуазно­го націоналізму й фальсифікації» (Г. Сабалдир), «На­ціоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору» (П. Горецький), «Національне шкідництво в синтаксисі сучасної української літературної мови» (П. Горецький, І. Кириченко), «Термінологічне шкід­ництво і його теоретичне коріння» (О. Фінкель), «Націо­налізм в етимології» (Н. Ліперовська). У 1934 р. опублі­ковано брошуру К. Німчинова «Проти націоналістично­го шкідництва в синтаксисі української літературної мови». Серед авторів «викривальних» статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.

Автори замовлених і часом не зі своєї волі написа­них статей вдавалися до далеко не наукової лексики і

138

Історія мовознавства

фразеології з явними ознаками стилю судового вироку. Так, С. Василевський у статті «Добити ворога» пише: «Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлін­но виконували замовлення свого умираючого класу — буржуазії, [...] за «чистою наукою» Тимченка, Кримсь­кого та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани», а Г. Сабалдир у статті «Проти буржуазного на­ціоналізму і фальсифікації» виносить такий присуд: «Нариси» С. Смеречинського — «твір ворожий, що його негайно треба з н и щ и т и, бо важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мо­вознавстві [...], де так чітко й войовниче сформульова­но ідеї українського фашизму в мовознавстві». Ці стат­ті, звичайно, не мають жодного стосунку до науки.

Серед нечисленних вартісних праць ЗО—40-х років мо­жна назвати «Історію форм української мови» М. Грунсь-кого і П. Ковальова (1931), «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) і «Російська літера­турна мова першої половини XIX ст.» (т. І, 1941) Л. Бу-лаховського та «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували мово­знавці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П. Ко­вальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін.

У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «но­вого вчення про мову» наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З'являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став вихід двотомного «Курсу сучасної україн­ської мови» за редакцією Л. Булаховського (1951) та «Історичної граматики української мови» О. Безпаль­ка, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Та-раненка (1957) та двотомного «Курсу історії українсь­кої літературної мови» (1958—1961).

У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчен­ня пам'яток української мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Слави-нецького, А. Корецького-Сатановського, «Словник укра­їнської мови» П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.

Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного «Українсько-російського словника» (1953—1963), тритомного «Російсько-укра­їнського словника» (1968), двотомного «Словника мови Т. Г. Шевченка» (1964).

Мовознавство в СРСР

139

На 50—60-ті роки припадає зародження українсь­кої лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалек­тів української мови, що згодом вилилося в укладення «Атласу української мови».

Із «хрущовською відлигою» 60-х років посилилася увага мовознавців до культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник «Культура слова»), до нових напрямів дослідження мови (струк­турна і математична лінгвістика, пов'язана зі школою В. Перебийніс). У 60—80-ті роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю. Жлуктенко, В. Акуленко, В. Семчинський, О. Ткаченко), розвиваєть­ся славістика (О. Мельничук, В. Русанівський), герма­ністика і романістика (Ю. Жлуктенко, Б. Задорожний, Г. Почепцов, О. Чередниченко), досліджуються балтій­ські (А. Непокупний), тюркські (О. Гаркавець), фінно-угорські (П. Лизанець, О. Ткаченко) та інші мови, за­кладаються підвалини української акцентологічної школи (В. Скляренко, В. Винницький).

Важливими подіями в українському мовознавстві 70—80-х років є вихід «Словника української мови» в одинадцяти томах (1970—1980), «Етимологічного слов­ника української мови» в семи томах (вийшло чотири томи, 1982,1985, 1989, 2003), «Атласу української мови» у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п'ятитомного курсу «Сучасна українська мова» (1969—1973), в яко­му узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час то­тальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови ствер­джувався її «нечуваний розквіт».

Найвидатнішими постатями українського мовознавст­ва 20—80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Ка-линович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.

Агатангел Юхимович Кримський (1871—1942) — видатний сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник і перекла­дач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до 1929 р. був директором Інституту української наукової мови. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона

140

Історія мовознавства

взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії україн­ського правопису до 1927 р.» (1929), «Українська грама­тика...» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза...» (1904), «Де­які непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський го­вір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну тео­рію Погодіна — Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського ет­носу. Досліджував українські говори. Низку праць при­святив розвитку й нормалізації української мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словни­ка» у трьох томах (1924—1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталісти­ки. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.

Микола Кузьмич Грунський (1872—1951) — про­фесор Київського університету (у 1919—1920 рр. був ректором). Досліджував походження старослов'янсько­го письма, мову давніх пам'яток старослов'янської пи­семності, історію слов'янських мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської писем­ності» у двох томах (1904—1906), «Нариси з історії роз­робки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910— 1911), «Білоруська мова в її минулому та сучас­ному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковносло-в'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918), «Вступ до слов'янського мовознавства» (1941), «Україн­ська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зро­бив критичний огляд тогочасних мовознавчих концеп­цій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.

Михайло Якович Калинович (1888—1949) — відо­мий мовознавець, літературознавець і перекладач, ака­демік АН УРСР з 1939 р., професор Київського універ­ситету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої індійської літератури. У 1930—1944 рр. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського слов­ника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та

Мовознавство в СРСР

141

історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію сло­ва, використавши матеріал різних європейських і пів-денноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).

Євген Костянтинович Тимченко (1866—1948) — один із організаторів Української академії наук, її дійс­ний член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання — 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання — 1930) широко залучив матеріал слов'янсь­ких та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції ге­нітива в південноруській мовній області» (1913), «Льо-катив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся* (1948).

Чи не найбільше відомий Тимченко як лексико­граф. Він є співавтором і редактором першого «Істори­чного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах (1897—1899), брав активну участь у підго­товці «Словаря української мови» за редакцією Б. Грін-ченка (1907—1909).

Леонід Арсенійович Булаховський (1888—1961) — видатний мовознавець, спеціаліст з українського, росій­ського, слов'янського й загального мовознавства, пер­ший голова Українського комітету славістів, дійсний член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, дирек­тор Інституту мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.

У полі зору Булаховського були питання історії й теорії мовознавства; фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія української, російської та інших слов'янських мов, методика викладання мов.

142

Історія мовознавства

Дослідженням ученого притаманний синтез історії, мо­вознавства й літературознавства. Він написав майже 400 наукових праць. Перша друкована праця «До пи­тання слов'янської кількості й наголосу» з'явилася в 1910 р., коли Булаховський був ще студентом.

Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках «Вступ до мовознавства» (росій­ською мовою, 1953), «Нариси з загального мовознавства» (1955) і у праці «Виникнення і розвиток літературних мов» (1941—1947). Учений вніс багато нового у ви­вчення проблем семасіології і лексикології, в дослі­дження становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х ро­ків Булаховський зробив вагомий внесок в утверджен­ня порівняльно-історичного мовознавства.

Чимало праць дослідник присвятив вивченню укра­їнської мови — лексики, морфології, синтаксису, сти­лістики, акцентології, орфографії, пунктуації, істори­чної граматики та історії літературної мови. Часто на матеріалі української мови вчений розв'язує загаль­нослов'янські проблеми. Його «Питання походження української мови» (1956), що відзначаються енцикло­педичністю відомостей, до нашого часу вважаються найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї про­блеми. Двотомний «Курс сучасної української літера­турної мови» (1951) за редакцією й участю Булахов-ського, дослідження мови українських письменників-класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні.

Неоціненний внесок його в русистику. «Курс росій­ської літературної мови» (1935) — оригінальна праця за способом викладу, новизною трактування проблем­них питань і за представленим у ньому матеріалом. Уперше у практиці вищої школи тут уведено розділ лексики, виділено в окремий розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин мови; в роз­ділі про синтаксис викладено вчення про надфразові єд­ності. Можна твердити, що саме Булаховський заклав основи синтаксису зв'язного мовлення.

Книжка «Історичний коментарій до російської лі­тературної мови» (1936) оригінальна тим, що автор ви­брав ретроспективний спосіб аналізу мовних явищ: факти сучасної російської мови отримують своє пояс­нення в близькому і далекому минулому. Ця праця

Мовознавство в СРСР

143

сприяла з'ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури.

У двотомній праці «Російська літературна мова пер­шої половини XIX століття» (1941) досліджено стиліс­тичні засоби (лексичні, фонетичні, морфологічні й син­таксичні) різних жанрів російської літературної мови. Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як окремої наукової дисципліни.

Булаховський досліджував й інші слов'янські мови: польську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання ви­вчення слов'янських мов», «До історії взаємовідно­шень слов'янських літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і споріднених явищ (сло­в'янські атематичні дієслова)», «Слов'янські наймену­вання птахів», «Граматична індукція в слов'янському відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до поль­ської мови», «Акцентологічний коментарій до чесь­кої мови» та ін. Як зазначав російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову традиційної слов'янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод, він праг­нув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності [Иллич-Свитьіч 1967].

Олександр Савич Мельничук (1921—1997) — ака­демік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видат­ний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, укра­їнської та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літера­турна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мо­вознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін. Керував підготовкою фундаменталь­ного семитомного «Етимологічного словника українсь­кої мови», створив школу українських етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з син-

144

Історія мовознавства

хронічною україністикою, до етимологічних і загаль-нолінгвістичних, від загальнославістичних до загаль-ноіндоєвропеїстичних для того, щоб закінчити, на пре­великий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких ставилося й аргументовувалося положення про спорідненість усіх мов світу» [Ткаченко 2001: 6].

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мис­лення, система і структура мови, мова як знакова сис­тема. Багато уваги вчений приділив питанню розвит­ку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких виснов­ків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподіб­но), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3) про­грес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути сві­домими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідоми­ми (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мо­ви є мислення, при цьому роль мислення на різних ета­пах розвитку мови є неоднаковою: «[...] у процесі істо­ричної взаємодії між мисленням і структурою мови за­гальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історич­ного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, перекона­ний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тіль­ки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйова­ні. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознав­ства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їх­нього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагаль-ну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п'ять принципів порівняль­но-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольова­ними приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можли-

Мовознавство в СРСР

145

вості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й фор­мами без них; 5) встаїновлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.

Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально просте­жив еволюцію речення в слов'янських мовах від най­давніших часів до наших днів, а в академічному підруч­нику «Сучасна українська літературна мова. Синтак­сис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Запитання. Завдання

1. Чим характеризувався розвиток мовознавства в СРСР?

2. Дайте критичну оцінку «Нового вчення про мову» М. Я. Марра.

3. Що нового внесли в мовознавство 0. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов, 1.1. Мєщанинов, В. В. Виноградов, 0.1. Смирниць-кий,Ф. Н.Філін?

4. Як розвивалося українське мовознавство в СРСР? Назвіть ре­пресованих українських мовознавців.

5. Охарактеризуйте здобутки найвидатніших постатей в українсь­кому мовознавстві 20—80-х років.

Література

Основна

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 227—265.

Русанівський В. М. Україністика// Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — С. 648—652.

Додаткова

Жовтобрюх М. А. Нариси історії українського радянського мовознав­ства (1918—1941). — К., 1991.

Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и педа­гог. — Л., 1982.

Ларцев В. Г. Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницьі жизни и дея-тельности. — М., 1988.

А. Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. — К., 1974.

Л. А. Булаховский и современное язьїкознание. — К., 1987.

Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений// Мо­вознавство. — 2001. — № 6.

146

Історія мовознавства

2.8. Мовознавство на сучасному етапі

Хоча мовознавство має більш ніж двадцятивікову традицію, однак найінтенсивніший його розвиток припадає на XX ст. За це століття змінилося три нау­кові парадигми: порівняльно-історична (генетична), системно-структурна (таксономічна) й комунікативно-функціональна¹. Така швидка зміна наукових погля­дів на мову дала Підставу російському мовознавцеві П. Б. Парпшну кваліфікувати ситуацію в мовознавст­ві XX ст. як пермайентні, тобто постійні, безперервні методологічні перевороти. Однак, незважаючи на змі­ни наукових парадигм, надбані у попередні періоди знання про мову не заперечуються, а лише набувають нової оцінки. Різні парадигми ніби накладаються од­на на одну і навіть співіснують, то ігноруючи одна одну, то зближуючись.

Отже, різні течії і напрями сучасного мовознавства перебувають у доповнювальних відношеннях.

Когнітивна лінгвістика

На зміну системно-структурній парадигмі (струк­туралізму), де мова інтерпретувалася як своєрідна су­воро організована система, в якій кожне явище має свою цінність залежно від місця в цій системі, і де було проведено чіткі межі між мовною синхронією і діахро­нією, мовою і мовленням, звуком і фонемою, морфом і морфемою, словом і лексемою, значенням і смислом, висловленням і реченням тощо, прийшла когнітивна лінгвістика, котра розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе», а у зв'язку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим. Як зазначає Дж. Брунер, «рево­люціонери»-когнітивісти прагнуть повернути думку в

¹ Дехто як окрему парадигму розглядає генеративну, засновником якої є Н. Хомський — автор генеративно-трансформаційної теорії мови, основними принципами котрої є проголошення пріоритету гіпотетико-дедуктивного підходу до мови замість індуктивного, переміщення в центр досліджень синтаксису, визнання творчого (креативного) характеру мовної діяльності, вивчення мови як феномену психіки людини. Сучасний етап у мовознавстві можна назвати періодом постгенеративізму.

Мовознавство на сучасному етапі

147

науки про людину після «довгої холодної зими об'єк­тивізму» [Вгипег 1990: 1]. Таким чином, лінгвістика ніби повернулася назад, до тих парадигм, які розгля­дали мову як явище суспільне, явище, тісно пов'язане з історією народу, його культурою. Іншими словами, на сучасному етапі відбувається гуманізація мовознавства. Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки XX ст. (у 1975 р. в назві статті американських мовознавців Дж. Лакоффа та X. Томпсона з'явився термін когні­тивна граматика). Деякі вчені часом виникнення ког-нітивної лінгвістики вважають організований у 1989 р. Р. Дірвеном у Луйсбурзькому університеті (Німеччи­на) симпозіум, на якому було засновано журнал «Ког­нітивна лінгвістика».

Когнітивна лінгвістика (від англ. со£піііоп «знання, пізнання», «пі­знавальна здатність») — мовознавчий напрям, який функціонуван­ня мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, дія­льності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості до­сліджує через мовні явища.

Когнітивна лінгвістика є складовою частиною ког-нітології — інтегральної науки про когнітивні проце­си у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу. Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання, з на­буттям, виробленням, зберіганням, використанням, пе­редаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації, яка надходить до людини різними каналами, з переробленням знань, з прийнят­тям рішень, розумінням людської мови, логічним ви­веденням, аргументацією та з іншими видами пізнава­льної діяльності. Досліджуючи розум і розумові сис­теми, когнітивна наука розумну поведінку розглядає як певне обчислення. Існує навіть думка, що когнітивна парадигма може перерости в креативну, тобто творчу парадигму, яка використовуватиме когнітивні струк­тури для вироблення нових знань.

Когнітологія є комплексною наукою. Як зауважив К. Стеннінг, «складіть разом логіку, лінгвістику, пси­хологію і комп'ютерну науку — і ви отримаєте когні-тивну науку». Значення мови для когнітології є над­звичайно великим, бо саме через мову можна об'єкти-візувати розумову (ментальну, мисленнєву) діяльність, тобто вербалізувати («ословити») її. З іншого боку, ви­вчення мови — це опосередкований шлях дослідження

148

Історія мовознавства

пізнання, бо когнітивні й мовні структури перебувають у певних співвідношеннях. Саме тому когнітивна лінг­вістика стала провідною науковою дисципліною в межах когнітології. Вона досліджує, як пов'язані мовні фор­ми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Зокрема, предметом ког­нітивної лінгвістики є проблема ролі мови у проце­сах пізнання й осмислення світу, в проведенні проце­сів його концептуалізації й катетеризації (підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику, кате­горію; утворення і виділення самих категорій, тобто членування зовнішнього і внутрішнього світу людини й упорядковане подання різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів і об'єднань), проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної (буденної) картин сві­ту з мовною.

Варте уваги й загальне спрямування когнітивіс-тів на дослідження мови у зв'язку з людиною, яка думає і пізнає: «Переваги когнітивної лінгвістики й когнітивного підходу до мови [...] в тому, що вони відкривають широкі перспективи бачення мови в усіх її різноманітних зв'язках із людиною, з її інтеле­ктом і розумом, з усіма мисленнєвими й пізнаваль­ними процесами, нею здійснюваними, і, нарешті, з тими механізмами та структурами, які лежать у їх основі» [Кубрякова 1999: 3].

Кожен новий напрям у мовознавстві пов'язаний із новим методом дослідження мови. Щодо методу ког­нітивної лінгвістики однозначної думки немає. Біль­ше того, невизначеність методу дослідження стала причиною заперечення когнітивної лінгвістики як окремої парадигми в мовознавстві. Зокрема, В. Касе-вич стверджує, що «хоча внесок когнітивістів у сферу, наприклад, семантики виразно позитивний, вони тим не менше не створюють ні нового об'єкта (точніше, предмета) дослідження, ні навіть мовного методу» [Касевич 1998: 20]. О. Кубрякова вважає, що когні­тивна лінгвістика опрацювала свій метод, який пе­редбачає «постійне співвіднесення мовних даних із іншими досвідними сенсомоторними даними [...] на широкому культурологічному, соціологічному, біоло­гічному і — особливо — психологічному тлі», і що «метод когнітивної науки полягає передусім у спробі поєднати дані різних наук, гармонізувати ці дані й

Мовознавство на сучасному етапі

149

знайти смисл в їх кореляціях та співвідношеннях» [Кубрякова 1999: 5—6].

Когнітивна лінгвістика є поліпарадигмальною нау­кою. Вона успадкувала набутки всіх попередніх мово­знавчих парадигм і розвиває успадковані від лінгвісти­ки, а також від філософії, психології класичні пробле­ми зв'язків між мовою та мисленням, однак розглядає їх у дещо іншому плані, а саме в таких категоріях: знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезен­тації знань, мовні процедури оперування знаннями, мен­тальні структури та процеси у свідомості (пам'ять, сприйняття, розуміння, пізнання, аргументація, при­йняття рішення тощо). Головна ідея когнітивної лін­гвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.

Для когнітивної лінгвістики характерні такі зага­льні принципові настанови, як експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ). Якщо лінгвістику XX ст. можна представити як «як-лінгвістику» (як побудова­на мова), то когнітивну лінгвістику як «для чого/чо­му-лінгвістику», в основі якої буде примат пояснення [Кибрик 1995: 91].

Не всі структури репрезентації знань мають лінгва-льний характер. Диференціація різних структур знань, визначення загальних принципів їх формування, вияв­лення ролі мови в їх репрезентації, розумінні та інтер­претації становить предмет когнітивної семантики — найбільш важливого і найбільш опрацьованого розділу когнітивної лінгвістики.

Представниками когнітивного підходу в семантиці є переважно американські вчені Дж. Лакофф, Р. Ланга-кер, Р. Джекендофф, Ч. Філлмор, Л. Талмі, А. Гольд-берг, Дж. Тейлор, Ж. Фоконьє, Б. Рудзка-Остін, А. Чен-кі та ін. Відомою є праця Р. Джекендоффа «Семантика і когнітивна діяльність» (1983), в якій обґрунтовано зв'язок семантики з психологією. Зокрема у ній дово­диться, що при сприйнятті мовлення людина користу­ється тими самими механізмами, що й при сприйнятті загалом (зоровому, музики тощо).

Представники когнітивної семантики вважають, що їх головне завдання — виявити і пояснити, як організо­ване знання про світ у свідомості людини і як форму-

150

Історія мовознавства

ються та фіксуються поняття про світ. Тому вони роз­глядають семантику і мовні проблеми загалом через призму пов'язаних із лінгвістикою наук — герменев­тикою (від грец. Негтепеиіікбз * пояснювальний»; мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації); ґештальтпсихологією (одна з осно­вних шкіл зарубіжної, переважно німецької, психології першої половини XX ст., яка висунула принцип ціліс­ності (ґештальт) як основу в дослідженні складних психічних явищ), когнітивною психологією (один із напрямів переважно американської психології, що роз­глядає всі психічні процеси як опосередковані пізнава­льними (когнітивними) чинниками) та ін. Такий сим­біоз різних наук у дослідженні мовних явищ, з одного боку, сприяє всебічному їх вивченню, а з іншого — при­зводить до втрати автономності лінгвістики як науки.

Когнітивісти висунули кілька теорій і ввели в нау­ковий обіг нові поняття і, відповідно, терміни.

Новою є когнітивна теорія категоризацГі — теорія систематизації значень слів у мовній свідомості люди­ни, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомо­сті наївної картини світу. В її основу покладено ідею Б. Уорфа про членування світу на категорії за допомо­гою мови. Виділення такої категорії можливе лише то­ді, коли для її назви у мові є відповідне слово. Когніти-вний погляд на категоризацію ґрунтується на припу­щенні, що здатність людини до катетеризації пов'язана з її досвідом та уявою, особливостями сприйняття, культурою, а також зі здатністю створювати образи, ме­тафори, метонімії тощо. На думку Е. Рош, катетериза­ція є одним із найважливіших складників механізму пізнання і полягає в тому, що для кожного слова окрес­люється семантичне коло споріднених слів за ♦прин­ципом родинної подібності» та встановлюється уза-гальнювальний репрезентант (прототип). Метою кате­теризації є пояснення нового через уже відоме та структурування картин світу за допомогою узагаль­нень. Категорія — когнітивна структура, концептуаль­ний клас, що складається з елементів — членів катего­рії, об'єднаних «родинною подібністю». Об'єкти — чле­ни категорії не є рівноправними: всередині кожної категорії одні об'єкти є психологічно більш значущи­ми, ніж інші. Людина сприймає будь-яку семантичну категорію як таку, що має центр і периферію і, відповід­но, «більш прототипічних» і «менш прототипічних»

Мовознавство на сучасному етапі

151

представників. Наприклад, прототипічним птахом для європейців є горобець, а страус і курка є периферією; яблуко — прототипічний фрукт, а банан — периферія; прототипом стільця є стілець для стола, а не крісло в перукарні чи стілець для фортепіано. Правда, в різних етносів прототипи можуть не збігатися. Так, для аме­риканців прототипом птаха є малинівка (вільшанка), а прототипом фрукта — апельсин. Отже, прототип — це такий центральний член категорії, який є її найкра­щим, найяскравішим представником, головним репре­зентантом. Навколо такого прототипу в свідомості ін­дивіда об'єднуються всі інші об'єкти, що входять до категорії [КозсЬ 1977].

Дещо іншу концепцію прототипів запропонувала авс­тралійська дослідниця польського походження А. Веж-бицька. Прототипами, на її думку, є не самі об'єкти, а їх ідеалізовані, еталонні образи, ментальні утворення, які не належать до об'єктів, що піддаються спостереженню, але які концептуально відображають суттєві властиво­сті нашого уявлення про об'єкт (типова чашка, типове вікно, типовий велосипед, типова школа тощо). Так, на­приклад, до прототипу «велосипед» не належать такі предмети, як фари і дзвінок. Деякі дослідники (Р. Фрум-кіна) вважають, що назване Вежбицькою прототипом правильніше йменувати стереотипом і говорити, відпо­відно, про стереотипний образ певного об'єкта.

Із теорією катетеризації пов'язане поняття мента­льних репрезентацій, під якими розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мис­лення людини, що відтворюють реальний світ у свідомо­сті, втілюють знання про нього і почуття, які він викли­кає, відображають стани свідомості та процеси мислення [Штерн 1998: 214—215]. Процеси свідомості й мислення розглядаються як оперування ментальними репрезента­ціями. На думку американського мовознавця А. Пай-віо, ментальні процеси у свідомості опосередковані не тільки мовою (словесними формами), а й уявою (образа­ми). Порівняльний аналіз мови й уяви як засобів репре­зентації показує, що хоча вони в багатьох випадках ви­конують різні функції, однак гармонійно доповнюють одна одну. За Дж. Фодором, ментальна репрезентація є специфічною мовою мислення. Відчуття, які виникають у людини в процесі взаємодії з довкіллям, спричинені інформацією, що надходить до неї сенсорними канала­ми (зоровим, слуховим, тактильним). Сенсорні механіз-

152

Історія мовознавства

ми перетворюють ці матеріальні стимули на символічні утворення, які і є ментальними репрезентаціями.

Основним семантичним поняттям у когнітивній лін­гвістиці є «концепт», і саме цим когнітивна лінгвісти­ка найбільшою мірою відрізняється від інших напрямів дослідження семантики (логічного, структурного тощо). Поняття концепту поки що не має однозначного визна­чення. Під ним розуміють ментальний прообраз (нероз-членоване уявлення про об'єкт), ідею поняття і навіть саме поняття. Він має двоїсту сутність — психічну та мовну. З одного боку, це ідеальний образ, чи, точніше, прообраз, що уособлює культурно зумовлені уявлення мовця про світ, з іншого — він має певне ім'я у мові.

А. Вежбицька розрізняє концепт-мінімум, концепт-максимум і енциклопедичний додаток (доповнення). Концепт-мінімум — це неповне знання смислу слова (мовцеві відома реалія, але далеко не все, що її стосу­ється; у життєвій практиці вона для нього не є важли­вою або ж він з нею ніколи не стикався). Концепт-максимум охоплює всебічне (повне) знання мовцем смислу слова (реалія йому відома в усіх аспектах), у тому числі енциклопедичні відомості, професійні знан­ня про реалію. Так, якщо для мешканця України кон­цепт «яблуко» є концептом-максимумом, то концепт «ківі» є концептом-мінімумом (мовці не знають, на ку­щі чи на дереві ростуть ці фрукти, як ці рослини догля­дають, як вони цвітуть, коли дозрівають плоди тощо).

Кожен концепт має ідеалізовану когнітивну мо­дель [Ьако££ 1987], під якою розуміють усі наші уяв­лення про об'єкт зразу, в цілому, якийсь «нерозчленова-ний образ», що зумовлює певну поведінку мовного знака (рольову структуру). Так, англ. ]0§§іп§ «біг підтюпцем» і гиппіп§ «біг» мають різні «ідеалізовані когнітивні мо­делі». ^£§іп§ асоціюється зі здоровим способом життя, фізичною формою людей середнього класу, які досягли успіху в суспільствах розвинутих країн. Концепт цього слова виключає змагання, цільові ситуації, а також несу­місний з малолітніми дітьми, людьми похилого віку, тва­ринами та іншими концептами, звичайними для гиппіп§ (не кажуть *уо£ іо саісН іНе Ьиз «бігти підтюпцем, щоб устигнути на автобус», }о§ а/іег зотеопе «бігти підтюп­цем за кимсь», а піп іо саісН іНе Ьиз «бігти, щоб устигну­ти на автобус», піп а/іег зотеопе «бігти за кимсь»).

Зміна поняття значення на поняття концепту засвід­чує зміну орієнтацій від трактування смислу як абст-

Мовознавство на сучасному етапі

153

рактної сутності, репрезентація якої не пов'язана з мов­цем і адресатом, до його інтерпретації як ментальної сутності, що з'єднує зовнішній світ із внутрішнім сві­том людини. Тут мовознавство повернулося до тум­бо льдтівського розуміння мови як «третього, проміж­ного світу». Отже, когнітивна семантика вивчає не зна­чення слів, а концепти. Це абсолютно новий підхід до вивчення семантики.

Дослідження концептів у мові стало предметом ба­гатьох студій когнітивістів. Можна констатувати, що нині існує декілька різновидів концептуального аналі­зу (словосполучення концептуальний аналіз набуває функції терміна, і концептуальний аналіз можна яко­юсь мірою трактувати як метод когнітивної лінгвісти­ки). Як правило, концепти досліджуються на основі сполучуваності, переважно предикативної, рідше атри­бутивної, комплементарної, а інколи враховуються різ­номанітні широкі мовні контексти (фольклорні, ху­дожні, публіцистичні та інші твори). Уже досліджено чимало соціально-політичних, ідеологічних, філософсь­ких, культурних, ментальних, міфологічних концептів: «свобода», «справедливість», «істина», «доля», «душа», «дух», «серце», «шлях», «жінка», «чоловік» тощо (до­слідження Н. Арутюнової, Т. Булигіної, О. Шмельова, К. Рахіліної, Т. Радзієвської, Г. Яворської, С. Жабо-тинської та ін.).

Серед різних методик концептуального аналізу ви­різняються етноцентрична концепція А. Вежбицької, яка виходить із того, що значення зумовлене менталь­ністю певного етносу. Кожна мова специфічна, в ній відображений своєрідний національний характер. Спо­соби концептуалізації світу закладені в мові. Завдання лінгвіста — реконструювати властивості національно­го характеру через мову. Оскільки різні мови концеп­ту алізують світ неоднаково, то через зіставлення мов виявляються відмінні концептуальні структури світу. Однак концептуальні структури не є статичними. Ро­сійські мовознавці А. Баранов і В. Сергєєв, аналізуючи соціально-політичні й ідеологічні концепти типу «сво­бода», «справедливість» тощо, які є ціннісними кате­горіями суспільної свідомості, встановили кореляції між історичними змінами у значенні цих концептів і змінами суспільних ідеологій.

Кожен концепт пов'язаний з деякими іншими кон­цептами, і разом вони утворюють домени, тобто фони,

154

Історія мовознавства

із яких вичленовується концепт. Так, концепт «дуга» сприймається з опорою на уявлення про коло, концепт «гіпотенуза» — з опорою на поняття про трикутник. Співвідношення між концептом і доменом Р. Лангакер інтерпретує в термінах профіль і база [Ьап^аскег 1987, 1988, 1991а, 1991Ь]. Він вважає, що семантику можна зображати у вигляді схем, де виділена жирною лінією чи іншим знаком частина буде профілем мовної оди­ниці, а все інше — її базою. Так, наприклад, гіпотенузу можна зобразити як^, а дієприкметник §опе «який прийшов» як

і

Для £опе профілем є результативний стан, а все ін­ше (рух, переміщення) — базою.

Упорядковане поєднання концептів у свідомості лю­дини становить її концептуальну систему. Ці концепти можуть бути картиноподібні й мовоподібні. Концептосис-тему, таким чином, не можна зводити до ментального лексикону, тобто системи вербалізованих (ословлених) знань, яку ще називають внутрішнім лексиконом, теза­урусом, мовною пам'яттю. Концептосистема і менталь­ний лексикон перебувають у відношенні «ціле — части­на», оскільки концептосистема — це єдиний рівень представлення знань, що поєднує мовну, сенсорну й моторну інформацію [Селіванова 1999: 71].

Концептосистема не є стабільною. Навпаки, вона динамічна, весь час змінюється під впливом постійного процесу пізнання. Водночас слід зазначити: концепто-системи в різних людей не збігаються, що залежить не тільки від їхнього інтелектуального рівня, а й від жит­тєвої практики.

Компонентами концептосистеми є фрейми. Фрейм (від англ. {гате «каркас, остов», «будова, структура, система», «рамка», «окремий кадр фільму» та ін.) — це структура, що репрезентує стереотипні, типізовані ситу-

Мовознавство на сучасному етапі

155

ації у свідомості (пам'яті) людини і призначена для ідентифікації нової ситуації, яка ґрунтується на тако­му ж ситуативному шаблоні.

Поняття фрейму введено М. Мінським у 1974 р. За Мінським, фрейм — це ієрархічно впорядкована ре­презентація певної стандартної ситуації дійсності. У пам'яті людини зберігається великий набір різномані­тних фреймів, які актуалізуються під час сприймання нових сцен. Як і вся концептосистема, фрейм має мов­ну й позамовну сутність. Він репрезентує у свідомості людини стереотипну ситуацію і зв'язки цієї структури з деякими іншими видами інформації, наприклад, як користуватися фреймом і що робити, коли певні плани не здійснилися. Фрейм не є закритою структурою. Він може доповнюватися шляхом поглиблення інформа­ції про ситуацію, образного (символічного, метафорич­ного та ін.) уявлення про неї.

Ідея фреймів знайшла своє застосування в дослі­дженні механізмів розуміння природної мови. Ч. Філл-мором уведено поняття інтерпретувального фрейму як інструмента опису семантики лексем, граматичних категорій та тексту. Р. Шенк застосовує фреймовий ана­ліз до аналізу розуміння смислу зв'язного тексту. Зокре­ма, він розрізняє два різновиди фреймів — сценарії та плани. Сценарії описують стандартні, типові ситуації в їх розвитку. До сценаріїв входять назва ситуації, імена учасників ситуації, перелік причин виникнення ситуації та набір сцен (певних дій). Плани служать для встанов­лення причиново-наслідкових зв'язків між сценаріями (послідовності дій). Вони складаються зі сцен і сценаріїв, які ведуть до певної мети. Д. Поспєлов скористався фрей­мами для формування прикладної семіотики як нової па­радигми штучного інтелекту, а А. Баранов для моделю­вання процесів метафоризації на когнітивному рівні.

У багатьох працях когнітивістів використовуються поняття фігури і фону, запозичені з гештальтпсихології. Л. Талмі, який увів ці терміни в лінгвістику [Таїту 1978], звернув увагу на те, що звичайно, наприклад, ка­жуть човен біля верби, автомобіль поруч з будинком, а не *верба біля човна, *будинок поруч з автомобілем. Рухомі об'єкти у просторі й часі — це фігури, а нерухомі — фон. Фігури, маючи просторові й часові межі (об'єкт на фоні простору, факт на фоні процесу), тяжіють до визначено­сті (англійською мовою не можна сказати *А іаЬІе із пеаг іНе юаіі, а тільки ТНе іаЬІе із пеаг ііге юаіі). Отже, фоном

156

Історія мовознавства

є нерухомі, громіздкі об'єкти, не обов'язково визначені (певні) і які часто не мають просторових і часових меж.

Поняття фону і фігури знайшли застосування в описі семантики прийменників і в аспектології (розді­лі граматики, який вивчає дієслівний вид і суміжні з ним видо-часові категорії та способи дії). На думку Талмі, їх можна застосувати й у дослідженні відмін­кової граматики (за Філлмором), де агенс, інструмент і пацієнс будуть інтерпретуватися як мобільні, а дже­рело, кінцева межа, маршрут, місцеположення як статичні.

Особливу увагу когнітивісти приділяють вивчен­ню метафори, вважаючи, що вона займає в когнітив-ній моделі мови центральне місце. Так, Дж. Лакофф і М. Джонсон указують, що повсякденні метафори слу­жать для структурування навколишньої дійсності й ке­рують інтелектуальною діяльністю людини та її вчин­ками [Лакофф, Джонсон 1987; див. також: Мак-Кормак 1990]. Водночас метафора є знаряддям формування нових ментальних категорій, утворення нових концеп­туальних систем, формування нового знання. На думку когнітивістів, усі значення (лексичні, словотвірні, гра­матичні) пов'язані між собою метафоричними перене­сеннями. У кожній метафорі є донорська і реципієнтна зони. Донорська зона завжди конкретна й антропоцент-рична: для її породження широко використовується лю­дина, зокрема її тіло (ручка, ніжка, горло, вушко, ніс, око (очко), чоло тощо), місцезнаходження у просторі та рух (укр. він у жаху І його охопив жах; дійти висновку; рос. он в ярости / пришел в ярость).

У когнітивній семантиці метафора стала робочим інструментом, методом опису полісемії, її типів, спо­собів переходу від одного значення до іншого. Більше того, за допомогою метафори відтворюється історія значень, причини і послідовність їх появи, тобто до­сліджується діахронічна семантика. Це є ще одним свідченням того, що когнітивна лінгвістика поверта­ється до історико-філологічних, доструктуралістських традицій. Когнітивісти вважають, що діахронічний опис є дуже важливим для інтерпретації полісемії в синхронії. Вони принципово не диференціюють зако­ни історичного розвитку мови і їх синхронної будови.

Схеми, які показують зв'язки між значеннями, М. Джонсон назвав топологічними схемами (іта£е зсЬета) [^опзоп 1987], а напрям, який вивчає відношен-

Мовознавство на сучасному етапі

157

ня між окремими значеннями слова, — топологічною семантикою. Типова модель схем (раНеш) типу «кон­тейнер» (вмонтовані один в одного об'єкти; об'єкти як вмістилища), «шлях», «поверхня», «перешкода», «кон­такт», «шкала» та ін. застосовується до опису багатьох слів зразу. Кожна схема відштовхується від форм і ру­хів людського тіла, які переносяться на навколишню дійсність (це явище, що засвідчує антропоцентричність семантики, отримало назву етЬойітепХ «втілення, уособлення»).

Крім когнітивної семантики в когнітивній лінгвіс­тиці існує низка когнітивно-граматичних теорій та концепцій. До них належать відмінкові граматики (сазе £гаттагз), «когнітивна граматика» Р. Лангаке-ра, «теорія ґештальтів» Дж. Лакоффа, «конструкційна граматика» Ч. Філлмора.

Особливою оригінальністю характеризується конс­трукційна граматика Філлмора. На думку вченого, є чимало таких мовних виразів, у яких форма або зміст не виводяться зі значення або форми їхніх складників (одиниць, що до них уходять). Тому потрібно ще вра­ховувати значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники конструкції. Згідно з цією ідеєю, вихідною (початковою) є конструкція, а не дієслово. Конструкція, властива для певного класу діє­слів, здатна «втягувати» дієслова інших класів. Діє­слово ніби вмонтовується в різні конструкції (за умови, що воно відповідає передбачуваним цими конструкція­ми обмеженням на дієслівне місце) й отримує власти­ве конструкції значення:

Диліжанс їхав (плив, чесав) через село.

Іди (шуруй, мотай, чеши) звідси.

Як інструмент опису когнітивісти використовують поняття «Ь1еп(1іп§», під яким розуміють неправильне су­міщення. Згідно з Ь1еш1іп£'ом породження речення і тексту завчасно не запрограмоване, а є спонтанним проце­сом, за якого мовець може припускатися помилок. Запо­внення аргументних місць когнітивісти пропонують пред­ставляти як Ь1епс1іп£ предикатної структури та імені.

Таким чином, у когнітивній лінгвістиці стираються межі, встановлені структуралізмом, між семантикою і психологією, синхронією і діахронією, мовою і мовлен­ням, словниковою й енциклопедичною інформацією, зна­ченням і смислом, різними значеннями полісемічних слів і навіть різними концептами. Заперечується прин-

158

Історія мовознавства

цип мовної економії та принцип алгоритмічної побудо­ви речення. Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а й вимагає його, і функ­ціонує не за алгоритмічними законами. Мовознавство якоюсь мірою повернулось назад — до історико-філософ-ських традицій кінця XIX — початку XX ст. [Рахилина 2000: 378].

Такий поворот науки про мову є цілком закономір­ним, що відповідає розвитку думки згідно із законом за­перечення заперечення. Жодна наукова парадигма не мо­же претендувати на статус абсолютно правильної і єдино можливої, однак кожна з парадигм — це новий (інший) погляд на таке складне, багатовимірне явище, як мова.

Безумовно, не все в когнітивістиці витримає перевір­ку часом. Когнітивістів нині критикують за відхід від проблеми значення, підміну значення значно ширшим поняттям інформації, а також за звуження (вузьке розу­міння) поняття антропоцентричності, що теж зводиться до чистої інформації, тоді як насправді найважливішою рисою людського інтелекту є воля, яку когнітивісти ігно­рують. Синтактика символів, якою когнітивісти найчас­тіше обмежуються, не може адекватно відобразити мен­тальність людини [Демьянков 1994: 20—21].

Функціональна лінгвістика

Поряд із когнітивною лінгвістикою в сучасному мо­вознавстві продовжують розвиватися інші напрями, що виникли ще до появи когнітивної парадигми. Се­ред них — функціональна лінгвістика.

Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, — сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування.

Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 р., коли було створено Міжнародне това­риство функціональної лінгвістики у Франції, куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян, Ж. Му-нен, Е. Бюйсанс, Дж. Харві та ін. Функціоналізм сфор­мувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфіль-да і глосематиці Л. Єльмслева. Великий вплив на появу цього напряму мав осередок Празької функціо­нальної лінгвістики.

Основний принцип функціональної лінгвістики — розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів

Мовознавство на сучасному етапі

159

вираження (цільове призначення мови), який уперше був проголошений у «Тезах Празького лінгвістичного осередку» в 1929 р. Функціональний підхід передба­чає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призна­ченні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різ­ниться від інших, наприклад, формального.

За останні два-три десятиріччя з'явилося чимало функціональних описів багатьох мов на всіх їхніх рів­нях, у тому числі і в Україні: Сггаштаіге £опстлоппе11е сій Ргап^аіз, есі. Раг А. Магтлпе* (Р., 1973); Бік 8. С. Рипсііопаї £гаттаг (Ат8І., 1979); Бондарко А. В. Функ-циональная грамматика (Л., 1984); Слюсарева Н. А. Проблеми фуйкционального синтаксиса современного английскоґо язьїка (М., 1981); Загнітко А. П. Основи функціональної морфології (К., 1991); Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису (К., 1992); Ба-цеви*і Ф. С, Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексиКологии (Львів, 1997) та ін.

У функціональній граматиці об'єктом досліджен­ня є функції морфологічних і синтаксичних, рідше лек­сичних, одиниць. Таке дослідження може проводитися у двох напрямках — від функцій до засобів їх реаліза­ції і від засобів до їх функцій. Перший підхід є основ­ним, бо практично людина під час комунікації відшу­кує, як саме виразити певну думку, та й у навчанні іноземної мови головним є питання, яким чином нею можна передати певний зміст. Проте й другий підхід має вагоме значення, особливо коли застосовується су­купно з першим. Двосторонній підхід у функціональ­ній лінгвістиці виправдангіВ тим, що певна функція може реалізуватися різними мовними засобами, а один і той самий засіб може виконувати різні функції.

Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О. В. Бондарком теорія функ­ціонально-семантичного поля як системи різнорівне-вих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, син­таксичних), здатних виконувати одну спільну функ­цію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту (аспектуальність, модальність, стан, персональ-ність, посесивність, міра, локативність, темпораль-ність тощо). Так, наприклад, модальність може вира­жатися синтаксично, морфологічно і лексично.

Функціонально-семантичне поле має центр і пери­ферію. Центром є одиниця, яка найбільшою мірою спе-

160

Історія мовознавства

ціалізується на вираженні певної семантичної катего­рії. Є моноцентричні і поліцентричні поля. Моноцен­тричні поля ґрунтуються на граматичній категорії (поля аспектуальності, темпоральності, модальності, персональності), а поліцентричні поля — на сукупно­сті різних мовних засобів, які не створюють єдиної го­могенної системи форм, вони є слабоцентровані (поля локальності, посесивності, якості, кількості, суб'єкт-ності, причини, умови та ін.).

Функціонально-семантичні поля різних мов, в осно­ві яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов'янсь­ких мовах центром поля аспектуальності є категорія виду, а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різні лексико-граматичні засоби вираження граничності. Різноструктурними є в германських і сло­в'янських мовах поля означеності/неозначеності. Якщо в германських мовах їх центром є граматична катего­рія означеності/неозначеності, то у слов'янських мо­вах, за винятком болгарської та македонської, голов­ними її репрезентантами є лексичні та синтаксичні засоби. Бондарко вважає, що дослідження функціона­льно-семантичних полів різних мов є одним із найваж­ливіших завдань функціональної лінгвістики.

Останнім часом функціональна лінгвістика викори­стовує деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей та співвідношення універсальних й ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях.

Лінгвістика тексту

Особливого розвитку в останні десятиліття набула лінгвістика тексту.

Лінгвістика тексту—галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.

Якщо в 60-ті роки XX ст., коли було започатковано лінгвістичне вивчення текстів, досліджували структу­ру і граматику тексту та засоби когезії (зв'язності) в тексті (повтори, синоніми, тематичні групи лексики, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, вставні сло­ва, порядок слів, співвідношення часових форм дієсло­ва тощо), то нині текст аналізують як складну комуні­кативну структуру, враховуючи особистість автора з

Мовознавство на сучасному етапі

161

його психологічними, ментальними, соціальними, куль­турними, етнічними та іншими властивостями, адре­сата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію (хронотоп, тобто художній простір і час). Інформація диференціюється на фактуальну, концептуальну (автор­ське розуміння) та підтекстову. Під час аналізу тексту враховується принцип конгеніальності, тобто гармо­нізації творчих можливостей автора і читача, при цьо­му звертається увага на пресупозицію — фонові знан­ня, якими послуговується автор при творенні тексту, а читач при його сприйнятті. Сприймання тексту роз­глядається як проникнення у свідомість автора, його концептуальну систему. Як і в когнітивній лінгвісти­ці, в лінгвістиці тексту широко використовують ан-тропоцентричний підхід і дані інших наук — когніто-логії, герменевтики, літературознавства, філософії, пси­хології, соціології, етнології, а також таких стикових дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика, соціо­лінгвістика.

Під впливом когнітивної лінгвістики текст стали розглядати як форму репрезентації знань у мові, як концептуальне модельне відображення дійсності, як мо-дифікат сфери свідомості автора, його художніх, есте­тичних, етичних, наукових, аксіологічних, прагматичних поглядів та уподобань та як моделі впливу на свідо­мість, інтелект, погляди і поведінку читачів [Селіванова 1999: 112; Радзієвська 1998; Корольова 2003].

З лінгвістикою тексту пов'язане вчення про дискурс (від фр. йізсоигз «мовлення») — текст у сукупності праг­матичних, соціокультурних, психологічних та інших чин­ників; мовлення як цілеспрямована соціальна дія, як ме­ханізм, що бере участь у когнітивних процесах. Образ­но кажучи, дискурс — це текст, занурений у життя. До дискурсу належать не тільки власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референ­ція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника. Дис­курс вивчається разом із відповідними «формами життя»: репортаж, інтерв'ю, судове засідання, інструк­таж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо. Тому його можна моделювати у формі фреймів (типових си­туацій) або сценаріїв (ситуацій у розвитку). Всебічне вивчення дискурсу передбачає звернення до психологі­чних, етнографічних і соціокультурних стратегій поро­дження й розуміння мовлення в певних умовах [Лин-гвистический знциклопедический словарь 1990: 137].

162

Історія мовознавства

До початку 80-х років XX ст. термін дискурс ужи­вався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни стали диференціювати: під текстом розуміють об'єдна­ну смисловим зв'язком послідовність знакових оди­ниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність, а під дискурсом — різні види актуалізації тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів і у зв'язку з екстралінгвальними чинниками.

Отже, «дискурс існує перш за все і головним чином у текстах, але таких, за якими стоїть особлива грамати­ка, особливий лексикон, особливі правила слововживан­ня і синтаксису, особлива семантика, — в кінцевому підсумку — особливий світ. У світі будь-якого дискур­су діють свої правила синонімічних замін, свої прави­ла істинності, свій етикет. Кожен дискурс — це один із можливих світів» [Степанов 1999: 44—45].

Комунікативна лінгвістика

Лінгвістика тексту і дискурс безпосередньо пов'я­зані з комунікативною лінгвістикою.

Комунікативна лінгвістика — напрям сучасного мовознавства, який вивчає мовне спілкування, що складається з таких компонен­тів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка конта­кту та код (засоби) повідомлення.

Умовою успішної комунікації є бажання її учасни­ків спілкуватися (налаштованість на співпрацю); за відсутності такої кооперації виникає конфліктна ко­мунікативна поведінка. На думку американського ло­гіка Г. Грайса, успішна комунікація можлива за умо­ви дотримання чотирьох максимів: інформативності (висловлення повинно бути змістовним), істинності (говорити тільки правду), релевантності (говорити тільки те, що стосується справи), ясності, чіткості (го­ворити коротко і зрозуміло).

Важливим чинником у спілкуванні є дотримання мовленнєвого етикету — прийнятої певним суспільс­твом системи стійких норм спілкування для встанов­лення мовленнєвого контакту співбесідників, підтрим­ки спілкування відповідно до їхніх соціальних ролей чи рольових позицій. У кожному мовному суспільстві виробилися певні стереотипи мовленнєвої поведінки: звертання на ти чи Ви, звертання по імені чи інакше, специфічні форми спілкування між старшими і молод-

Мовознавство на сучасному етапі

163

шими, а також форми привітання, прощання, знайомст­ва, вибачення, вираження вдячності, поздоровлення, по­бажання, прохання, запрошення, поради, згоди, відмови, схвалення, співчуття тощо.

Мовленнєвий етикет характеризується яскравою національною специфікою, пов'язаною з неповторною мовленнєвою поведінкою, звичаями, ритуалами, невер-бальною комунікацією представників певного етносу. Йому притаманна фразеологізована система формул (укр. Ласкаво просимді, рос. Добро пожаловатьі, болг. Добре дошлиі, англ. Уои аге юеісотеї, укр. Скільки літ, скільки зимі, Хай щастить!, 3 води і роси\> Красно дякуюі, рос. С легким паромі та ін.).

Розуміючи важливість мовленнєвого етикету для комунікації, вчені багатьох країн, у тому числі Украї­ни, звернулися до його всебічного вивчення. Відомими є такі праці: Костомаров В. Г. Русский речевой зтикет (Рус. яз. за рубежом. — 1967. — № 1); Формановс-кая Н. И. Русский речевой зтикет (М., 1983); її ж Рус­ский речевой зтикет: лингвистические и методологи-ческие аспектьі (М., 1987); її ж Речевой зтикет и куль­тура общения (М., 1989); Гольдин В. Е. Речь и зтикет (М., 1983); Фабіан М. П. Етикетна лексика в українсь­кій, англійській та угорській мовах (Ужгород, 1998); Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілку­вання (Львів, 2001).

Значне місце в комунікативній лінгвістиці належить теорії мовленнєвих актів, тобто цілеспрямованих мов­леннєвих дій, здійснюваних відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки. Основними ознаками мовленнєвого акту є намір (інтенціональність), цілеспрямованість і конвенціональність (дотримання прийнятих у соціумі норм мовленнєвої поведінки).

Теорія мовленнєвих актів сформувалася в лінгвістич­ній філософії під впливом ідей В. Вітгенштейна про бага-тоаспектність (поліфункціональність) мови і її нерозрив­ність з формами життя: взаємодія мови і життя оформ­ляється у вигляді регламентованих суспільних «мовних ігор». Основи теорії мовленнєвих актів закладені англій­ським філософом Дж. Остіном (1911—1960).

Популярним є вчення Остіна про три рівні мовлен­нєвого акту: іллокуція (відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації), перлокуція (вплив на свідомість та поведінку адресата, виникнен­ня нової ситуації), локуція (використання мовних за-

164

Історія мовознавства

собів для досягнення мети). Остін визначав як іллоку-цію наказ, інформування, попередження, а як перлоку-цію — переконання, досягнення мети, реакцію подиву, страху, обман. Так, наприклад, речення Я зайду до Вас може мати різну іллокуцію (повідомлення, обіцянка, по­гроза тощо). На цьому ґрунті виникло вчення про не­прямі мовні акти. Наприклад: Я хотів би побути сам (прохання до присутніх вийти); У кімнаті душно (про­хання відчинити вікно) тощо.

У мовленнєвих актах беруть участь мовець і ад­ресат. Вони повинні мати якусь кількість спільних мовленнєвих навиків (мовленнєву компетенцію), знань та уявлень про світ. Крім цього, до мовленнє­вих актів належать обставини мовлення — той фраг­мент дійсності, якого стосується його зміст. Здійсни­ти мовленнєвий акт означає вимовити членорозділь­ні звуки певної мови, побудувати висловлення зі слів за граматичними правилами, надати вислову смисл і референцію (локуцію), цілеспрямованість (іллоку­цію), викликати бажані наслідки (перлокуцію), тобто вплинути на свідомість або поведінку адресата, ство­рити нову ситуацію.

З комунікативною лінгвістикою тісно пов'язана прагматика, яка вивчає комплекс проблем, що стосу­ються мовця, адресата, їхньої взаємодії в комунікації, а також ситуації спілкування. Інтенсивний розвиток прагматики, який припадає на другу половину XX ст., пов'язаний з розвитком теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна, Дж. Серля, 3. Вендлера. З'явилось чима­ло наукових праць, присвячених явним і прихованим цілям висловлювання, мовленнєвій тактиці, принци­пам співробітництва, ставленню мовця до висловлюва­ного, інтерпретації мовлення, впливу висловлення на адресата, на його зміни емоційного стану, поглядів, оці­нок, на його вчинки, впливу мовленнєвої ситуації на тематику і форми комунікації та ін. [ЬеесЬ О. N. 1983; Ьєуіпзоп 81. 1983; Степанов 1981; Бульїгина 1981].

Прагматика вивчає мовлення в межах загальної теорії людської діяльності. На цьому ґрунті виникло вчення про перформативи (від лат. регіогто «дію»), під якими розуміють висловлення, рівнозначні дії, вчин­ку. Наприклад: Я оголошую війну; Я клянусь; Я запо­відаю; Я прошу вибачення; Я наказую усунути недолі­ки; Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне су-

Мовознавство на сучасному етапі

165

спільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економіч­ний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самовряду­вання народу країни, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх зносинах (З «Декларації про державний суверенітет України», при­йнятої Верховною Радою 16 липня 1990 р.). Тут дія виражається самим мовленнєвим актом (так, присяга неможлива без проголошення тексту; проголошуючи перформатив, мовець не описує й не називає дію, а здій­снює її). Саме тому перформатив не може отримати істиннісну оцінку. Поняття перформатива введено Дж. Остіном. У його концепції це поняття було пізні­ше зближене з поняттям іллокутивної сили, тобто ко­мунікативної спрямованості висловлення.

Отже, прагматика охопила багато проблем, які рані­ше вивчалися в риториці та стилістиці, комунікативно­му синтаксисі, теорії мовленнєвої діяльності, теорії ко­мунікації й функціональних стилів, соціолінгвістиці, теорії дискурсу та ін.

З проблемою комунікації пов'язана низка нових тем, що привернули увагу дослідників в останні роки. Серед них можна назвати такі: лінгвістика брехні (осо­бливо популярна в Німеччині), особистість комунікан-та (досліджується типологія мовних особистостей, де виділяють, з одного боку, поняттєво-логічний тип, асоціативний тип і тип «хамелеон», який здатний набу­вати ознак як першого, так і другого типів, а з іншого боку — авторитарний і демократичний типи, а також такі мовні типи, як типовий учитель, типовий профе­сор, типовий лікар, типовий дипломат, типовий сту­дент, типовий телеведучий, типовий українець, грузин, італієць тощо).

Предметом сучасної лінгвістики стали й перешкоди ефективності спілкування, так званий комунікативний шум, комунікативні збої, тобто різноманітні помилки, надто велика метафоричність, неточність вираження думки, паузи, алогізми, непослідовність, обман, незнан­ня особливостей, головно мовної компетентності адре­сата, розбіжність обсягу внутрішнього словника в кому-

166

Історія мовознавства

нікантів, розбіжність їхніх концептуальних систем, різ­ні психічні особливості комунікантів (емоційність, характер, темперамент, спосіб мислення), розбіжність їх­ніх стратегій мовленнєвої тактики, поведінки, нарешті, зовнішні перешкоди (див.: [Городецкий, Кобозева, Са­бурова 1985; Бацевич 2000; Бацевич 2003; Почепцов 1999]).

Пошуки нових теорій, здатних повніше і точніше описати мову, тривають і нині. Робляться спроби ство­рення цілісної інтегральної концепції мови. Такою теорією, дехто вважає, стане синергетична парадигма мови, в основі якої лежить філософська концепція синергетики [Базьілев 1998: 46]. Синергетика — сучасна філософська теорія самоорганізації, новий сві­тогляд, що пов'язується з дослідженням феноменів самоорганізації, нелінійності, глобальної еволюції, з вивченням процесів становлення «порядку через хаос». На думку В. М. Базилєва, синергетика стає джерелом нового — еволюційного і холістичного бачення світу. З огляду на це він уважає, що проблема синергетики мо­ви і мовлення стане однією з центральних проблем мовознавства XXI ст.

Стає очевидним, що мовотворчі тенденції буквально пронизують інтелектуальну творчість, в основі якої — виявлення і використання функціонування мовної системи, когнітивних можливостей мовного моделю­вання реальності.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте загальну ситуацію в сучасному мовознавстві.

2. Назвіть напрями, які розвиваються в мовознавстві нашого часу.

3. Які проблеми порушила когнітивна лінгвістика? Які її перспек­тиви?

4. Які праці з функціональної лінгвістики, лінгвістики тексту і кому­нікативної лінгвістики з'явились останнім часом? Які оригінальні ідеї вони містять?

5. Розкрийте суть синергетичної теорії мови.

Література

Основна

Селіванова О. О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики. — К., 1999. Язьік и наука конца 20 века. — М., 1995. Лингвистические исследования в конце XX в. — М., 2000.

Мовознавство на сучасному етапі

167

Додаткова

Паршин П. Б. Теоретические перевороти и методологический мятеж в лингвистике XX века // Вопр. язьїкознания. — 1996. — № 2.

Кубрякова Е. С. Начальньїе зтапьі становлення когнитивизма: линг-вистика — психология — когнитивная наука // Вопр. язьїкознания. — 1994. — № 4.

Касевич В. Б. О когнитивной лингвистике // Общее язьїкознание и теория грамматики. — СПб., 1998.

Бацевич Ф. С. Нариси з комунікативної лінгвістики. — Львів, 2003.

Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. — К., 1999.

Радзієвська Т. В. Текст як засіб комунікації. — К., 1998.

Новое в зарубежной лингвистике. Лингвистическая прагматика. — М., 1985. — Вьіп. 16.

Новое в зарубежной лингвистике. Когнитивньїе аспектьі язьїка. — М., 1988. — Вьіп. 23.

Кубрякова Е. С, Демьянков В. В., Панкрац Ю. Г., Лузина Л. Г. Крат-кий словарь когнитивньїхтерминов. — М., 1996.

3.

Теорія мови

3.1. Знакова природа мови

Хоча теорія знакової природи мови бере початок в ученні стоїків (IV ст. до н. є.) і пройшла довгий шлях у своєму розвитку (концепції Арістотеля, граматики Пор-Рояля, В. Гумбольдта, Е. Кассірера, Ч. Пірса, Р. Кар-напа, Ч. Морріса, Ч. Огдена, А. Річардса, А. Гардинера, К. Бюлера, Ф. де Соссюра та ін.), ставши предметом особливої лінгвістичної дисципліни — лінгвосеміоти-ки, однак і досі дискусійними є багато питань, серед яких питання про структуру мовного знака та знакові одиниці мови.

Поняття про знак і знакову систему мови

Небезпідставним є твердження, що ми живемо в сві­ті знаків. Дзвінок будильника вранці — сигнал того, що пора вставати. Червоне світло світлофора — знак забо­рони переходити вулицю, зелений — знак дозволу. По дорозі в університет ви зустрічаєте товариша, кивком голови вітаєтеся з ним чи тиснете йому руку — знак поваги, прихильного ставлення до нього. У гардеробі вам видають жетон, який засвідчує, що у вас прийняли на зберігання пальто. У їдальні ви розплачуєтеся гро­шовими знаками. А якщо додати до цього різні вивіски

Знакова природа мови

169

на громадських чи торговельних закладах, стрілки, що вказують на рух чи місцезнаходження чогось, різні схеми і графіки, з якими кожного дня доводиться стикатися, то все це засвідчує велику роль різних знако­вих систем у нашому повсякденному житті.

Однією із знакових систем є мова. Про її знако­вий характер говорили ще вчені давніх Індії та Гре­ції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо — знак пер­ших». Поняття знаковості знаходимо також у грама­тиці Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компа-ративістів — В. Гумбольдта, О. Потебні, П. Фортуна-това, І. Бодуена де Куртене, В. Поржезинського, В. Богородицького та ін. Однак термін знак у дос­лідженнях цих учених не отримав спеціального лін­гвістичного визначення.

Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті сус­пільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожни­ми методами мислиться в складі семіології — єдиної науки про знаки: «Мова є система знаків, що виража­ють ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбу­кою для глухонімих, з символічними обрядами, з фор­мами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства [...]. Ми назвали б її семіо-логія».

Така наука виникла і отримала назву «семіотика».

Семіотика (від грец. зетеіоп «знак*)— наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем.

Зародження семіотики пов'язують із працями Чарль-за Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американ­ський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміо-тпики.

Основним поняттям семіотики є знак.

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.

170

Теорія мови

Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, нази­вається денотатом або референтом); 3) непов'яза­ність із позначуваним природним (причиновим) зв'яз­ком; 4) інформативність (здатність нести якусь інфор­мацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід ро­зуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Так, зокрема, знак ! в дорожній знаковій системі означає * небезпечна дорога», в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці — «факто­ріал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло са­ме по собі нічого не означає, але в дорожній сигнальній триколірній системі — червоний, жовтий, зелений ко­льори — воно має певне значення. Кивок головою звер­ху вниз у системі жестів українців означає «так», а в системі жестів болгар — «ні». Таким чином, знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза сис­темою знак неможливий.

Типологія знаків

Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші серед них — класифікація за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об'єк­том та класифікація з погляду фізичної природи. За першою класифікацією всі знаки поділяють на зна-ки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і знаки-сим-воли.

Знаки індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — знаки, пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами. Наприклад, дим як знак вогню (без вогню диму не буває), низькі чорні хмари як знак до­щу, висока температура у людини як знак хвороби, дзенькіт скла як знак розбитого посуду тощо. Правда, кваліфікувати симптоми як знаки немає достатніх під­став, бо вони не відповідають наведеному вище визна­ченню знака. Причинові відношення не є заміною одного предмета іншим.

Знаки-копїі — відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин, фотогра­фії, зліпки, відбитки тощо.

Знакова природа мови

171

Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу ввести м'яч у гру, дзвінок як знак початку чи закін­чення заняття тощо. Знаки-сигнали завжди прив'яза­ні до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені (Е. М. Ахунзянов та ін.) не кваліфікують їх як знаки.

Знаки-символи — знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами. Наприклад, три­зуб і синьо-жовтий прапор як символ України, п'ять кілець як символ олімпійських ігор, голуб як символ миру, маска як символ театру. До знаків-символів належить хімічна, географічна та математична симво­ліка. Тут названі символи, що є міжнародними. Ще ба­гатшими й різноманітнішими бувають специфічно-на­ціональні символи — символіка кольорів, квітів, дерев, птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українсь­кі символи, як калина, явір, верба, червона рута, едель­вейс, гарбуз, чайка тощо.

Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні знаки. Вони не мають комуні­кативної функції, а виконують пізнавально-прагматич­ну функцію.

Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки спілкування. Вони мають відправни­ка та адресата (отримувача) і виконують комунікатив­но-прагматичну функцію.

Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отри­мувач домовляться про їх значення. Так, звичайно, дим є симптомом, наслідком вогню, але в часи козач­чини дим, що йшов від підпаленої на вишках соломи, сигналізував про набіг ворога. Солома чи сіно самі по собі нічого не означають, однак вони можуть стати ко­мунікативними знаками, що засвідчує одна з українсь­ких пісень Закарпаття, де дівчина говорить коханому: ♦Як буде солома, не йди: старі дома, а як буде сіно, то приходи сміло». Отже, справжні знаки характеризу­ються умовністю, конвенціональністю.

Наведену класифікацію, яка є дещо доповненою авс­трійським психологом К. Бюлером класифікацією Ч. Пірса, розглядають і як функціональну. Симптоми —

172

Теорія мови

знаки, які виконують експресивну функцію і виражають «внутрішню суть» відправника. Сигнали виконують апе-лятивну функцію, оскільки звернені до сприймача, пове­дінка якого ними скеровується (опергщіональні знаки). Символи мають репрезентативну функцію, оскільки орі­єнтуються на предмети й матеріальний зміст.

Польський мовознавець А. Шафф запропонував класифікацію, за якою всі знаки поділяють на природні й штучні. Штучні розпадаються на несловесні і словес­ні, в несловесних виокремлюються сигнали і замінники, а в замінниках — іконічні знаки та знаки-символи.

Знаки

природні

симптоми

				ГЕ	[ТуЧЕ	[І
					1
			І				~~1
	Н(	гсз	юве	СНІ		<у	товесні
			1
					1
сигв	алі	і		зала	[ІННИ	[КИ
					1
			1				~1
		і	кон	ІЧНІ		си	мволи

Справжні знаки, на думку вченого, жодної іншої цін­ності не мають і поза знаковою функцією не існують.

Цікавою є бінарна класифікація знаків, що спира­ється на їх функцію і структуру, польського мовознав­ця Т. Мілевського.

Знаки

симпто

ми

[

С]

ИГН&)

їй

ап

елі

с

ем

ант

ич

аі

обр*

13

и

Д

ОВ]

ІЛ

ЬНІ СИ

п

іалр

[

<

ЗДІ

ІОКЗ

іас

ов

і

^

(ВОК

ла<

зов

і

і

аефон

ем

ні

Ф

он

ємні

(

М(

>ва)

Знакова природа мови

173

На думку Мілевського, ця класифікація передає й історію (послідовні етапи) виникнення знаків [Мі1е\узкі 1972: 20].

З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструмен­тальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркапта-ну як застережливий знак для шахтарів); 5) смакові (існують вони більш теоретично, ніж практично; як приклад можна навести те, що на українському По­ліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення гостини, через що цю страву тут називають кисіль-розганяй; подібний факт зареєстрований на Курщині, де подача на стіл каші означає закінчення весілля; цю кашу називають каша-разгонница, вигоняйло, вьігонял-к^разгоняй¹).

Найважливіші для людини слухові (акустичні) та зорові (оптичні) знаки залежно від способу їх творення поділяють на 4 підвиди (субкоди): 1) зоровий скороми­нучий (мімічна мова глухонімих); 2) зоровий трива­лий (письмо); 3) вокально-слуховий (усне мовлення); 4) інструментально-слуховий (мова бубнів, що пошире­на серед деяких африканських племен). Це різновиди одного й того ж коду — мови.

Чому, маючи в своєму розпорядженні 4 субкоди, людина зупинилася на вокально-слуховому? На це запитання дуже влучно відповідає одна із скандинав­ських саг, яка розповідає про «науковий» диспут між мудрецем-богословом і однооким вікінгом. Цей дис­пут відбувся у формі жестів і проходив так. Богослов показав один палець, на що одноокий вікінг відповів, показавши два пальці. Богослов показав три пальці, після чого вікінг показав кулак. Тоді богослов з'їв вишню і виплюнув кісточку. Вікінг знайшов у своїй кишені аґрус і з'їв його. Тут богослов визнав себе пе­реможеним.

— Чому? — здивувалися члени журі.

— А тому, — відповів богослов, — що цей одноокий вікінг — справжня криниця мудрості.

— Про що ви сперечалися? — запитати члени журі.

^ив. про це: Ларина Л. И. Терминология свадебного обряда кур­еного региона в зтнолингвистическом аспекте: Дис. ... канд. фи-лол. наук. — Курск, 1990. — С. 172.

174

Теорія мови

— Я показав один палець, вказавши тим, що Бог у світі один. Він же заперечив двома пальцями, що крім Бога-отця є ще Бог-син. Я тоді показав три пальці, ма­ючи на увазі те, що якщо бути точним, то є ще й Дух Святий, але він виявився і тут на висоті: показавши кулак, влучно відповів, що все одно трійця єдина. Я відчув, що перемогти його в богослов'ї не зможу і змі­нив тему диспуту. З'ївши вишню, я сказав, що життя солодке. Але й тут він відповів мені дуже влучно: з'їв­ши аґрус, він ствердив, що треба жити навіть тоді, коли життя й кисленьке.

— Чи про це ви сперечалися? — запитали члени журі в одноокого вікінга.

— Я й не думав з ним сперечатися на богословські теми. Цей зухвалець показав, що в мене одне око. Я йому відповів, що моє одне око варте його двох. Він далі вів своє: у мене й у нього разом три ока. Після того я сказав, що таких нахаб, як він, треба вчити не науковими суперечками, а кулаком. Тоді він став по­грожувати, що з'їсть мене і кістки мої виплюне, на що я йому відповів, що з'їм його з кісточками.

Отже, зоровий скороминучий субкод допускає неод­нозначність інтерпретації повідомлення. Тільки звукова людська мова дає можливість максимально чітко висло­вити думку і точно, адекватно її сприйняти. На цю пере­вагу звукової мови вказував М. В. Ломоносов, допов­нивши, що спілкування жестами можливе тільки на близькій відстані й тільки в світлий час доби: «темнота великим бьіла б помешательством такому разговору».

Структура знака

Існує дві протилежні думки щодо структури знака. Одні дослідники вважають знак односторонньою оди­ницею, тобто стверджують, що знак має тільки план вираження. Цю групу вчених репрезентують такі фі­лософи і мовознавці, як Р. Карнап, Л. Блумфільд, Л. О. Рєзников, А. О. Вєтров, В. 3. Панфілов, А. А. Зі­нов'єв, О.Ф. Лосєв, О. С. Мельничук, Т. П. Ломтєв, В. М. Солнцев, Е. М. Ахунзянов, 3. Д. Попова та ін. На їхню думку, знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак — це тільки «час­тинка матерії» (В. М. Солнцев), тоді як значення — факт свідомості, ідеальне відображення явища дійсності. Ця

Знакова природа мови

175

теорія знака відома в науці як унілатеральна (від лат. ипиз «один» і Іаіиз «сторона»).

Інші дослідники (Ф. де Соссюр, Л. А. Абрамян, І. С. Нарський, Ю. С. Степанов, В. А. Звегінцев, В. І. Ко­ду хов та ін.) розглядають знак як двосторонню одини­цю, яка має план вираження і план змісту, тобто зна­чення. На думку цих учених, поняття знака без зна­чення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак — це органічна єдність двох сторін, це «союз значення і його носія» (І. С. Нарський), тобто поняття й акустич­ного образу. Це, як зазначав Ф. де Соссюр, все одно, що дві сторони аркуша паперу: ніколи не можна розрізати тільки одну з них. Розглянуту теорію знака називають білатеральною (від лат. Ьіз «двічі» і Іаіиз «сторона»).

Значення і значеннєвість знака можна встановити, коли він (знак) буде розглянутий у знаковій ситуації, тобто в таких відношеннях, як знак — референт (по­няття і предмет), знак — знак і знак — людина. Відпо­відно до знакової ситуації, за Ч. Моррісом, розрізняють три аспекти знаків: семантику, синтактику і прагма­тику. Німецький філософ Г. Клаус з першого аспекту в окремий виділив сигматику, і, таким чином, за його теорією, в плані змісту знаків маємо чотири аспекти: сигматику (відношення знака до відображуваного об'єкта), семантику (внутрішньомовні відношення, значеннєвість знака), синтактику (текст) і прагма­тику (відношення, що виявляються у вживанні; оцін­ка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні знаки).

Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи

Розглядати мову як знакову систему є сенс у то­му разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують­ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від­сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з не-мовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха­рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззапе­речною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про до-

176

Теорія мови

вільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними слова­ми (укр. стіл, нім. ТізсН, англ. іаЬІе; укр. цвях, рос. гвоздь, чеськ. НгеЬік, нім. Иа£еІ, англ. пай) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крам­ниця», англ. та£агіпе «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідуваль­ні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як друго­рядні й суперечливі щодо їх символічного походжен­ня. На його думку, вони не заперечують основної те­зи про умовність, довільність мовного знака.

Останнім часом думка про вмотивованість мов­них знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести пси­холінгвістичний експеримент на визначення розмі­ру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот, позна­чених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, при­ємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові асоці­ації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назва­ли [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак у ці­лому звукова мотивація має неосновний, фоновий ха­рактер.

Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внут­рішня мотивація, до якої належить морфемна вмоти­вованість похідних, особливо складних слів (укр. сім­десят, перекотиполе, нім. ВезіагЬеііег, Ке§епЬо§еп, РегпзеНаррагаі і та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотиву­вання одних знаків іншими. Говорячи про вмотиво­ваність чи невмотивованість як ознаку мовного зна­ка, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».

Специфічною ознакою мовного знака є непаралель-ність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:

а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятив-

Знакова природа мови

177

ну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;

б) один експонент (позначувальне) може мати де­кілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може зміню­ватися при незмінності плану змісту (бт>чела —> бджо­ла) і навпаки {міщанин «житель міста» —> «назва соці­ального стану людей» —> «людина з обмеженими інте­ресами і вузьким кругозором; обиватель»).

Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого по­лягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лін-гвальна система може еволюціонувати.

Інші особливості мовних знаків зумовлені специфі­кою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи по­лягає в тому, що:

1. Мова виникає природним шляхом, постійно роз­вивається, удосконалюється, тобто має динамічний ха­рактер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (ви­никають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мов­них знаків, як продуктивність. Знаки нерідко зміню­ють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мов­них знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне зна­чення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «півден­на сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знахо­диться на півдні, то антонімічне північ набуло значен­ня «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі

178

Теорія мови

на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система мови»).

2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна мані­фестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можли­вості й обмежену сферу застосування.

3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гно­сеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцін­ку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнан­ня об'єктивного світу.

4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розми­тість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-відмічене ^мовознавство тексту).

Характерними рисами мовних знаків є також аб­страктність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у від­риві від безпосередніх подій і ситуацій.

Знаковість і одиниці мови

Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважа­ти знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки.

Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план ви­раження і не має значення), її не можна вважати зна­ком. Це одиниця, яка служить для побудови і розріз­нення знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігу­рою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові.

Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рук-а є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а

Знакова природа мови

179

флексія -а має аж три граматичні значення: назив­ний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значен­ня реалізуються не самостійно, а тільки в складі ціло­го слова. Морфема не може виступати одиницею ко­мунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком (термін В. Ко-духова).

Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважа­ти мовним знаком.

Речення не є знаком, бо складається зі знаків і нале­жить до рівня структур.

Оскільки слова комунікативну функцію викону­ють у реченні, точніше у висловленні, то дехто схиль­ний думати, що повноцінним мовним знаком є тіль­ки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником яко­гось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти вислов­лення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану зміс­ту. За такого підходу до проблеми знаковості, як за­уважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не ли­ше речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики текс­ту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мов­лення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими обра­зами [Попова 1987: 72].

Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнаково-го рівня, слова — до знакового, речення — до суперзна-кового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд:

Речення (висловлення) — суперзнаковий рівень

Словосполучення

Слово — знаковий рівень

Морфема

Склад

Фонема — субзнаковий рівень

180

Теорія мови

Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)

Людське мовлення супроводжують невербальні (не­словесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зу­мовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є над­звичайно вагомим при спілкуванні.

Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголо­сив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю про­мову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та сама промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили впливу.

Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наво­диться зауваження Р.-М. дю Гара про своїх героїв із його твору «Сім'я Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найне-значніші порухи вели між собою безугавну розмову».

Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістики належать усі ті спо­соби передачі інформації, які пов'язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висо­та, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесики належать жести і міміка.

Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім того, уміння володіти тембром може вносити додаткові від­тінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось ви­мовляється з металом у голосі.

Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно кажуть: важливо не те, що гово­рять, а як говорять. Англійський письменник Бернард Шоу зауважив, що існує п'ятдесят способів сказати так і п'ятсот — ні. Антон Макаренко зізнавався, що педа­гогом відчув себе тільки тоді, коли зміг один і той самий наказ віддавати двадцятьма різними інтонація­ми. Розповідають, що один італійський актор, перебу-

Знакова природа мови

181

ваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у скоєно­му і щиро просить прощення. Зал перейнявся таким співчуттям до «героя», що в багатьох із слухачів на очах з'явилися сльози. Потім з'ясувалося, що, не під­готувавши запасного номера, артист вимовляв по-іта­лійському цифри від одиниці до сотні. За допомогою інтонації можна до протилежного змінити зміст фра­зи. Саме від інтонації найбільшою мірою залежить те, що одна й та сама дійова особа в певній п'єсі, яку рані­ше в театрах інтерпретували як негативну, тепер по-новому «прочитана» як позитивна.

Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інфор­мація слухачам поступає. Невипадково Цицерон заува­жив: «Найсильніший крик — у мовчанні». Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках Василя Симоненка:

Не жартуй наді мною, будь ласка, І говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи.

Згадаймо ще знамениту німу сцену в «Ревізорі» Ми­коли Гоголя. Напружені, повні внутрішньої динаміки діа­логи п'єси раптом змінюються загальною паузою, і вона краще від усяких слів виносить присуд дійовим особам.

Що стосується паракінесики, то варто назвати та­кий факт: антропологи виявили, що людське тіло мо­же приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комуні­кативне призначення. Міміка і жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чи­ном ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати думки. Не треба упускати з ува­ги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшу­кати потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похиту­вати пальцями [Рус. разг. речь 1973: 465].

Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів У спілкуванні, особливо якщо врахувати, що вони ма-

182

Теорія мови

ють і національну специфіку; це засвідчує створення останнім часом словників жестів і міміки (див., на­приклад: Акишина А. А., Кано X., Акишина Т. Е. Жес-тьі и мимика в русской речи. Лингвострановедческий словарь. — М., 1991). Майбутній учитель (не тільки словесник) повинен бути обізнаний з невербальними знаковими системами, щоб ефективно й цілеспрямова­но використовувати в своїй педагогічній роботі другий канал інформації, активно впливати на вихованців.

Отже, мова як своєрідна семіотична система є полі-функціональною, багаторівневою і глобальною за зна­ченням. Це вторинна природна багатовимірна дина­мічна система, яку супроводжують невербальні систе­ми знаків.

Запитання. Завдання

1. Сформулюйте визначення знака. Назвіть його основні властивості.

2. У працях яких філософів і мовознавців започатковано вчення про знакову природу мови?

3. У чому полягає оригінальність підходу до трактування мовних знаків Ф. де Соссюра?

4. Як називається наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем? Із працями яких учених пов'язують зароджен­ня цієї науки?

5. У якому співвідношенні перебувають лінгвістика і семіотика? Що таке лінгвосеміотика і хто є її основоположником?

6. Назвіть основні ознаки знака й охарактеризуйте їх.

7. Розкрийте сутність найвідоміших класифікацій знаків.

8. Які концепції структури знака вам відомі? Чому деякі вчені вважа­ють, що значення не входить до структури знака? Яка концепція структу­ри знака, на вашу думку, є прийнятною? Аргументуйте своє твердження.

9. Назвіть специфічні властивості мовного знака. Розкрийте своє­рідність мови як знакової системи.

10. Які думки існують стосовно знакових одиниць у мові? Чи всі мовні одиниці можна вважати знаками?

11. У чому подібність і відмінність паралінгвістики й паракінесики? Наведіть приклади використання в комунікації невербальних знаків.

Література

Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 26—55. Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 123—133. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. М., 1979. — С. 114—141.

Мова і мислення

183

Общее язьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 122—140.

Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 96—196.

Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996. — С. 162—165, 176—187,193—195.

Додаткова

Аветян 3. Г. Природа лингвистического знака. — Ереван, 1968.

Ветров А. А. Семиотика и ее основньїе проблемьі. — М., 1968.

Волков А. Г. Язьік как система знаков. — М., 1966.

Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. — М., 1982.

Маслов Ю. С. Знаковая теория язьїка// Вопр. общ. язьїкознания. — Л., 1967.

Кочерган М. П. Мова як знакова система// Укр. мова і літ. в школі. — 1973. — № 4.

Панов Е. Н. Знаки, символьї, язьїки. — М., 1978.

Проблема знака и значення. — М., 1969.

Солнцев В. М. Язьїковой знак и его свойства// Вопр. язьїкознания. — 1977. — № 2.

Соломоник А. Семиотика и лингвистика. — М., 1995.

Степанов Ю. С. Семиотика. — М., 1971.

Горелов И. Н. Невербальньїе компоненти коммуникации. — М., 1980.

Колшанский Г. В. Паралингвистика. — М., 1974.

Кондратов А. Звуки и знаки. — М., 1978.

Попович М. В. Мова як знакова система. — К., 1965.

Тищенко К. М. Лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення // Мовознавство. —1980. — № 1.

3.2. Мова і мислення

Співвідношення мови і мислення — одна з цент­ральних проблем не тільки теоретичного мовознавства (філософії мови), а й філософії, логіки, психології. Ці­кавились нею також математики, фізики, медики та ін. Якщо раніше головним питанням було обґрунтування наявності чи відсутності зв'язку між мовою і мис­ленням, то нині — виявлення характеру зв'язку між ними.

Проблема співвідношення мови і мислення

Незважаючи на те що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують від найдавніших часів до на­ших днів, вона далека від свого розв'язання. У сучасній

184

Теорія мови

філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній літературі дають різні, інколи взаємозаперечні від­повіді на питання про співвідношення цих феноме­нів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження, це той «чорний ящик», про роботу якого ми можемо судити дедуктив­но і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі мовленнєвих фактів. Не сприяє розв'язанню пробле­ми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в су­часній науці немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело до того, що нерід­ко говорили про співвідношення мови і свідомості, а малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки.

Слід розрізняти поняття «свідомість» та «мислен­ня». Свідомість — це весь процес відображення дійс­ності нервово-мозковою системою людини; це усвідом­лене буття, суб'єктивний образ світу. Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у фор­мах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків [Философ-ский знциклопедический словарь 1983: 391].

Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне став­лення людини до світу [Українська радянська енцик­лопедія 1983: 59]. Очевидно, до свідомості входять і відчуття, й уявлення.

Мислення — вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно умож­ливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чут­тєве сприйняття не дає повного відображення дійснос­ті. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями, пе­реборює обмеження чуттєвого сприйняття й повнокров­но відтворює дійсність.

Отже, поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає його в себе. Однак у науковій

Мова і мислення

185

літературі трапляються й інші тлумачення цих понять (див.: [Знциклопедический словарь 1985; Ахунзянов 1981: 95; Ардентов 1971: 57], де термін мислення трактується як ширше поняття, ніж термін свідо­мість. Тут під свідомістю розуміється вищий ступінь мислення).

Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Так, зокре­ма, французький математик Жак Адамар заявив: «Я стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю [...]. Усі слова зникають саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з'являються в моїй свідо­мості тільки після того, як я закінчу або закину дослі­дження» [Адамар 1970: 72]. Подібна думка висловлена Альбертом Ейнштейном: «Слова або мова, як вони пи­шуться або вимовляються, не відіграють жодної ролі в моєму механізмі мислення. Психічні реальності, які служать елементами мислення, — це деякі знаки або більш чи менш ясні образи, що можуть бути за бажан­ням відтворені й скомбіновані. Вищезгадані елементи в цьому випадку носять зоровий і мускульний харак­тер. Звичайні й загальноприйняті слова дуже важко підбираються лише на наступній стадії, коли згадана асоціативна гра достатньо відстоялась і може бути від­твореною за бажанням» [Зйнштейновский сборник 1967: 28].

Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які розгля­дають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенве-ніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища.

У наш час обидві крайні тенденції продовжують існувати в різних варіантах. Так, зокрема, різні відно­шення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі двох різних напрямів — менталістичного, в якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного (біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінг-вальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мис-

186

Теорія мови

лення фікцією (див.: [Кубрякова 1968: 103; Ахунзянов 1981: 63]).

Однак переважна більшість мовознавців і філосо­фів не сумнівається в наявності зв'язку між мовою і мисленням. Головна увага вчених спрямована на ви­явлення характеру зв'язку між цими явищами. Мова і мислення — це особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст [Общее язьїкознание 1970: 374].

Якщо колись вважалося, що мислення невіддільне від мови і здійснюється лише в мовних формах (згадай­мо хоча б таке висловлення Ф. де Соссюра: «Мову можна порівняти з аркушем паперу. Думка — його ли­цевий бік, а звук — зворотний, не можна розрізати лицевий бік, не розрізавши зворотного. Так і в мові не можна відділити ні думку від звука, ні звук від думки, цього можна досягнути лише шляхом абстракції» [Сос-сюр 1977: 145]), то нині поширена концепція, за якою мова і мислення пов'язані між собою діалектичними відношеннями й утворюють взаємозумовлену єдність, але не тотожність. Можна також стверджувати про відносну незалежність мови від мислення і мислен­ня від мови. Форми реалізації зв'язку мови і мислен­ня можуть бути найрізноманітнішими: від наявнос­ті безсумнівної єдності до боротьби між ними. Так, ще Л. В. Щерба зауважив, що «кожна думка ніби сидить під ковпаком слова, і рух думки вперед є боротьба зі словом» [Лекции Л. В. Щербьі по русскому синтакси­су 1970: 83]. Крім того, можна говорити і про можли­вість несловесного мислення, що свого часу допускали мовознавець О. І. Томсон [Томсон 1910: 286], фізіолог І. М. Сєченов [Сеченов 1952: 87], психолог С. Л. Рубін-штейн [Рубинштейн 1946: 416]. Поряд із словесним допускали інші форми мислення також І. П. Павлов, Л. С. Виготський. Та й словесне мислення зводиться не тільки до звукових, а й до інших образів слів — зорових, жестових, тактильних, що доведено досвідом навчання глухих і особливо сліпоглухонімих людей.

І. Н. Горєлов на основі декількох експериментів ви­явив, що кількість предметів у полі зору дитини і кіль­кість дій з ними значно перевищує число відомих ди­тині найменувань. Домовна інформаційна система створює основу для переходу від першої до другої сиг­нальної системи, до мови (див.: [Попова 1987: 51]). Усе це підтверджує думку, що мислення з'явилося ра-

Мова і мислення

187

ніше від мови, а це є ще одним важливим аргументом на користь твердження про відносну незалежність мо­ви та мислення.

Мовне мислення, як зауважує Л. С. Виготський, не вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мислення. Існує велика ділянка мислення, яка не має безпосеред­нього стосунку до мовного мислення [Вьіготский 1934: 95]. Для того щоб встановити, яка саме ділянка мис­лення не пов'язана з мовою, необхідно з'ясувати, які типи мислення існують. На думку сучасних учених, потрібно розрізняти три типи мислення: чуттєво-об­разне, технічне і поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах.

І чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищих тварин (мавп, собак, котів, дельфінів тощо). Доведено, що вищі тварини користуються всіма відомими звичайній (тобто формальній) логіці метода­ми — дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом, експе­риментом, абстрагуванням тощо — аж до утворення родових понять, тобто всіма тими методами, які вико­ристовує людина. Вони різняться лише ступенем свого розвитку. Завдяки цьому вищі тварини виявляють здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризує власне мис­лення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчих тварин.

Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльності людини всі три типи мислення переплітаються. Як довів І. П. Павлов, звичайне нор­мальне мислення може протікати лише за безпосеред­ньої участі як першої, так і другої сигнальної системи. У різних людей рівень участі кожної з цих сигнальних систем різний: сигнали другої сигнальної системи мо­жуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в свідомості можуть бути наявними образи дійсності, які не осягнеш словом [Павловские средьі 1949: 232]. Що ж стосується глухонімих, то вони використовують жес­ти двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови, і їхня пальцьова азбука розроблена людьми, які чу­ють. Інші, власне жестові знаки, не зіставляються з одиницями звукової мови. Такий жест може нагадува­ти позначувану річ (іконічний жест), але може бути зовсім невмотивованим (ієрогліфічний жест). Чим більше невмотивованих жестів, тим складніше пере­вести їх у слова [Попова 1987: 45].

188

Теорія мови

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:

1) мислення характеризується певною самостійніс­тю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предме­тів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);

2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мис­лення — ідеальне;

3) мова — явище національне, мислення — інтер­національне;

4) будова і закони розвитку думки і мови неоднако­ві. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфе­ми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиво­ди. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й су­дження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і понят­тя перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення сло­ва. Значення може мати різні конотації, тобто емоцій­но-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емо­ції. Нарешті, слова та їх значення — категорії націо­нальні, тоді як поняття — загальнолюдські.

Щодо співвідношення судження і речення правиль­ною залишається традиційна сентенція, що будь-яке судження є речення, але не кожне речення є судження. Так, зокрема, слова-речення не є судженнями. Структу­ра суджень і речень є різною. У складному реченні мо­же бути декілька суджень. Якщо судження складаєть­ся з трьох компонентів (суб'єкта, предиката і зв'язки), то в реченні може бути і один член, і два, і більше трьох.

Синтаксичне й актуальне (логічне) членування ре­чення не накладаються одне на одного. Структурні типи речень значно багатші й різноманітніші, ніж логічні су­дження. До того ж суб'єкт судження не завжди відпові­дає граматичному підметові, оскільки він може виража­тися не тільки підметом, а й додатком (Музика написа­на композитором) і просто закінченням (Читаю).

Складні зв'язки існують між логічними і граматич­ними категоріями (пор. граматичну категорію роду і поняттєву категорію статі). Деякі граматичні категорії

Мова і мислення

189

відображають не відмінності в об'єктивній дійсності, а різні відношення людини до цієї дійсності (категорія стану, модальності, способу). Граматичні категорії в різних мовах не збігаються (вид, відмінок тощо).

Як бачимо, між категоріями мови і логіки немає пов­ного паралелізму, але немає й розриву. О. Єсперсен пи­сав: «Установити всі ці синтаксичні поняття і категорії можна не виходячи за межі граматики. Однак як тільки ми запитуємо, що ці категорії і поняття відображають, тут же зі сфери мови потрапляємо у сферу зовнішнього світу або у сферу мислення» [Есперсен 1958: 56]. Далі це положення Єсперсен розкриває на прикладах категорій числа і часу. На думку вченого, «відповідність між зов­нішніми і граматичними категоріями ніколи не буває повною; всюди ми знаходимо дуже дивні і несподівані перехрещення і взаємоперетини» [Есперсен 1958: 57].

Говорячи про зв'язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетично­му плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в філогенезі (в історії виду).

Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автоном­ні і мають свої специфічні риси, які вимагають спеці­ального вивчення.

Психофізичні основи зв'язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення

Центри, що керують мовленнєвою діяльністю лю­дини, розташовані в мозковій корі лівої півкулі. За­лежно від специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори голов­ного мозку. Так, зокрема, з правою півкулею пов'язане чуттєво-образне, конкретне мислення, а з лівою, де роз­ташовані мовленнєві зони, — абстрактне мислення. У задніх відділах великих півкуль здійснюється при­ймання, перероблення і зберігання інформації.

Зона Брока, яка знаходиться в задньому відділі нижньої лобної звивини, керує усним мовленням. Зо­на Верніке, що розташована в першій висковій звивині, забезпечує сприйняття й розуміння усного мовлення. Тім'яно-потилична частина лівої півкулі керує логіко-граматичними зв'язками мови, забезпечує дотримання семантики мовлення.

190

Теорія мови

Пошкодження певних центрів мозку, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю, призводить до мовленнєвих розладів, які називають афазією. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі ви­ди афазії:

1) моторна, що полягає в утраті здатності виража­ти думку в усній формі. Моторна афазія пов'язана з ушкодженням зони Брока;

2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розумі­ти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке;

3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв'язного мовлення, головним чином у порушенні гра­матичних зв'язків; спричиняється ушкодженням лоб­них доль лівої півкулі;

4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам'яті потрібні слова для називання знайо­мих предметів, пов'язана з ушкодженням тім'яно-по­тиличної ділянки лівої півкулі.

Дослідження різних форм афазії (в чистому вигляді вони трапляються рідко) засвідчують, що мисленнєва і мовленнєва діяльності людини перебувають у складних і водночас нежорстких зв'язках. Науку, що вивчає взає­мозалежність стану мовлення від стану різних ділянок мозкової кори, називають нейролінгвістикою.

Важливою підмогою в розкритті механізму мислен­ня є внутрішнє мовлення. Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє мовлення буває двох типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) і 2) зреду­коване, максимально скорочене фрагментарне мовлен­ня (мовлення майже без слів). Якщо перший тип лег­ко перекладається на зовнішнє мовлення, то другий тип такій трансформації не піддається. Озвучене внут­рішнє мовлення другого типу залишилось би не зрозу­мілим для співбесідників.

Роль внутрішнього мовлення полягає в тому, що воно матеріально закріплює думку. Слухач використо­вує внутрішнє мовлення для узагальнення й запам'ято­вування зовнішнього, звучного мовлення (людина запам'ятовує не всі слова, а зміст мовленого). Внутріш­нє мовлення, таким чином, є проміжною ланкою між мисленням і зовнішнім (звучним) мовленням (див.: [Жинкин 1958; Соколов 1968]). Однак внутрішнє мов-

Мова і мислення

191

лення — не єдиний засіб, за допомогою якого відбува­ється формування й вираження думки. Деякі розумові процеси відбуваються без внутрішнього мовлення з ви­користанням, наприклад, лише зорових чи моторних образів. Досить часто доводиться стикатися з випадка­ми, про які можна сказати: «На язиці вертиться, а ска­зати не можу».

Роль мови у процесі пізнання

Розмірковуючи над природою мови, людина спо­чатку розкривала в ній категорії мислення, тобто встановлювала вплив мислення на мову. Однак уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер у своїх працях розглядають цю проблему різнобічно. Особ­ливу увагу ролі мови в процесах пізнання приділив В. фон Гумбольдт. За Гумбольдтом, вивчення нової мови рівнозначне набуттю нового погляду на попе­реднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різни­ми мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Оскільки, за Гумбольдтом, мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й діяль­ність людини залежать від мови, зумовлюються мо­вою.

Ще далі в питанні про вирішальну роль мови в процесах пізнання пішли американські вчені Едуард Сепір і Беджамін Уорф — автори так званої гіпоте­зи лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов американських індіанців, вони дійш­ли висновку про глибокий вплив мови на становлен­ня світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова є не стільки засобом передачі суспільного досвіду, скільки способом визначення цього досвіду для всіх, хто роз­мовляє тією мовою. Вона «нагадує математичну систе­му, яка відображає досвід у справжньому значенні цього слова тільки в найелементарніших своїх почат-ках, але з плином часу перетворюється на систему по­нять, яка дає змогу передбачити всі можливі елементи досвіду відповідно до певних прийнятих формальних правил».

Б. Уорф твердить, що мова «не просто передаваль­ний інструмент для озвучених ідей, а скоріше сама тво­рець ідей, програма і керівництво для інтелектуальної

192

Теорія мови

діяльності людських індивідів [...]. Ми досліджуємо природу за тими напрямками, які вказує наша рідна мова». За Уорфом, мова визначає мислення; людина в своєму мисленні і в поведінці йде за мовою. Відкриття Ньютона, на думку Уорфа, не є результатом його дос­ліджень чи інтуїції, а взяті з мови. Якби Ньютон гово­рив мовою хопі, то його поняття простору, часу й мате­рії були б іншими.

Висновки авторів теорії лінгвальної відносності та їх послідовників (Лео Вайсгербера та інших представ­ників неогумбольдтіанства) про перетворювальну силу мови не є правомірними. Різні мови справді представ­ляють далеко не однакові картини світу, але цю обста­вину правильніше формулювати в зворотному поряд­ку: дійсна й об'єктивна картина світу відображена в мовах неоднаково. Мова не має тієї керівної сили, яку їй приписують згадані вище вчені. Різні мови неоднако­во членують реальний світ (структура лексико-семантич-них полів різних мов не збігається) з огляду на нетотожні умови матеріального і суспільного життя людей, але зміст мовлення не є простою сумою мовних одиниць. Крім того, одне й те ж можна виразити не тільки словом, а й слово­сполученням (укр. залізниця, рос. железная дорога) і опи­сово цілим реченням. Через те перехід з однієї мовної системи на іншу доречно порівняти з переходом від однієї системи мір до іншої (з кілометрів на милі, з футів на метри, з термометра Фаренгейта на термометр Цельсія).

Отже, без мови неможлива сама пізнавальна діяль­ність, але мові в жодному разі не можна приписувати властивість змінювати дійсність. Розглядаючи цю проблему, обов'язково слід враховувати три феномени в їх взаємозв'язках і впливах (між мовою й об'єктив­ною дійсністю знаходиться мислення):

дійснтгггт^ > миглтттття <> > МОВА

Не можна реальні предмети, явища і їх співвідно­шення проектувати безпосередньо в мові, оминувши мислення. Потрібно також розрізняти зміст мислення і техніку мислення. Мова впливає на техніку мислен­ня, а не на його зміст.

Роль мови в процесах пізнання полягає в тому, що: 1) мова закріплює результати пізнавальної діяль­ності. О. О. Потебня справедливо зауважував, що «мова відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне» [Потебня 1976: 211];

Мова і мислення

193

2) мова є основним інструментом пізнання. Засвоюю­чи мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення. Водночас мова дала змогу людині вийти за межі безпосередніх чуттєвих сприймань, які для тварин є основним джерелом інформації про зов­нішню дійсність. Не всі, наприклад, бачили айсберг чи ліани, але знають, що це таке, на основі того, що прочи­тали у словниках чи інших книжках.

За допомогою мови людина не тільки отримує уза­гальнені знання, а й членує явища дійсності на складо­ві елементи, класифікує їх. Членування явищ дійснос­ті відбувається за допомогою дискретних одиниць — слів, а класифікація — як за допомогою слів (родо­би дові відношення та ін.), так і за допомогою грама­тичних форм (частини мови, суфікси тощо).

Якщо процес пізнання здійснюється, як правило, від конкретного спостереження до абстрактного мис­лення, то мова дає можливість спочатку ознайомитися з абстрактними поняттями, а потім переходити до їх конкретизації, що прискорює процес пізнання й розу­мовий розвиток людини загалом.

Запитання. Завдання

1. Чому проблема співвідношення мови і мислення належить до од­нієї з найскладніших проблем мовознавства?

2. Які тенденції щодо питання про співвідношення мови і мислення існують у мовознавстві?

3. Які є підстави вважати, що мислення може здійснюватися без допомоги мови? За яких обставин це буває?

4. Доведіть, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності.

5. У яких співвідношеннях перебувають внутрішнє мовлення і мис­лення?

6. Яка роль мови в процесах пізнання?

Література

Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство. -— К., 1996. — С. 219—255.

Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 367—418.

Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 87—122.

Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 71—89.

Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 152—167.

194

Теорія мови

Додаткова

Вьіготский Л. С. Мьішление и речь. — М. — Л., 1934.

Жинкин Н. И. Механизмьі речи. — М., 1958.

Потебня А. А. Мьісль и язьік // Потебня А. А. Зстетика и позтика. — М., 1976. — С. 35—220.

Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.

Панфилов В. 3. Взаимоотношение язьїка и мьішления. — М., 1971.

Панфилов В. 3. Язьік, мьішление, культура // Вопр. язьїкознания. — 1975. — № 3.

Колшанский Г. В. 0 вербальности мьішления // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — М., 1977. — Т. 36. — № 1.

Соколов А. Н. Внутренняя речь и мьішление. — М., 1968.

Горелов И. Н. Невербальньїе компонентьі коммуникации. — М., 1980.

Рубинштейн С. Л. К вопросу о язьіке, речи и мьішлении // Вопр. язьї­кознания. — 1957. — № 2.

Язьік и мьішление. — М., 1967.

3.3. Мова і мовлення

Проблему мови і мовлення вважають однією з най­важливіших і найскладніших у сучасному теоретич­ному мовознавстві. Дихотомія «мова — мовлення» є чи не найважливішим досягненням лінгвістики XX ст. Хоча нині необхідність розрізнення мови і мовлення визнає переважна більшість мовознавців, однак трак­тування цих понять і критеріїв їх розмежування вче­ними різне.

З історії вивчення проблеми мови і мовлення

Усе глибше проникнення у вивчення феномену мо­ви привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і мов­лення.

Поширеною була думка, що поняття мови і мовлен­ня першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавця­ми дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в сус­пільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил,

Мова і мовлення

195

який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окре­мі елементи, відтворювані — й до того ж неповно — мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови» [Гумбольдт 1960: 68—86].

Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, — це су­купність мовного матеріалу одного народу.

Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І. О. Бодуен де Куртене «комплекс певних складових частин і категорій, який існує іп роіепііа і в сукупності всіх індивідуальних відтінків», протис­тавляв «безперервно повторюваному процесові, що ґрунтується на факторі спілкування людини та її пот­ребах втілювати свої думки і повідомляти їх до неї подібним істотам» [Бодузн де Куртенз 1963а: 77].

Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких інших представників дососсюрівського мовознавства — Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін.

Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мов­лення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою. Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття (Кесіе «мовлення», Еіп2ЄІзргасЬе «конкретна мова» і 8ргасЬуегти£еп «мовна здатність»). Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на пер­ше місце висувають мовлення, трактуючи його як ді­яльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта.

Представник молодограматизму Герман Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав ува­гу на протиставлення узуального й індивідуального, психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було покладено в основу дихотомії «мова — мовлення».

Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися не­поміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії.

Основні положення швейцарського вченого, викла­дені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:

196

Теорія мови

1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяль­ність (1ап£а£е), мову (1ап£ііе) і мовлення (рагоіе);

2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що по­в'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мис-леннєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за до­помогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);

3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;

4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тоб­то звуки і значення, належать до мовлення;

5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і пе­редбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефектив­ним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди пе­редує мові.

Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальни­ти так:

МОВА МОВЛЕННЯ

— психічне явище, — психофізичне явище, що міститься що знаходиться

в мозку людини у фізичному середовищі

— соціальне — індивідуальне

— системне — несистемне

— пасивне — активне

— потенційне — реальне

— стійке — нестійке

— довговічне — однократне

— синхронічне — діахронічне

— суттєве — побічне

Оскільки існує два об'єкти, то, природно, їх повинні вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і лінгвіс­тика мовлення.

При всій, здавалось би, чіткості соссюрівської кла­сифікації очевидна її ескізність. Найменш чітко ви­значена лінгвальна діяльність: «має різнорідний харак­тер», «поняття мови не збігається з поняттям лінгваль­ної діяльності взагалі; мова — тільки певна частина, правда — найважливіша, лінгвальної діяльності» [Сос-сюр 1977: 47]. Недаремно пізніше в цей термін різні

Мова і мовлення

197

вчені почали вкладати далеко не ідентичний зміст, а більшість сучасних мовознавців не бачать необхідності в цьому понятті взагалі й аналізують тільки дихото­мію «мова — мовлення».

Мовлення Ф. де Соссюр визначає як «індивідуаль­ний акт волі й розуміння, в якому потрібно розрізня­ти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець користу­ється мовним кодексом із метою вираження своєї осо­бистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу йому об'єктивізувати ці комбінації. Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) соціаль­не від індивідуального; 2) суттєве від побічного і ви­падкового» [Соссюр 1977: 52].

Можливо, саме ця ескізність характеристик поро­дила пізніше неоднозначне розуміння і критику май­же всіх положень Ф. де Соссюра про мову та мовлен­ня. Так, зокрема, очевидна суперечність в наведеному визначенні: або мовлення лише індивідуальне, випад­кове, побічне, або це «комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом», що вже не по­бічне, не випадкове і навіть не індивідуальне.

Найповніше Ф. де Соссюр визначив мову, наголошу­ючи на її соціальній суті. Мова — «соціальний еле­мент лінгвальної діяльності загалом, зовнішній щодо індивіда, який сам не може ні створити мову, ні її змі­нити».

Незважаючи на дещо неповну характеристику ви­ділених явищ (треба брати до уваги те, що праця же­невського мовознавця опублікована за лекційними конспектами його учнів Альберта Сеше і Шарля Бал-лі), можна погодитися з Луї Єльмслевом, який зазна­чав, що «Соссюр, по суті справи, відкрив мову як та­ку; одночасно він показав, що сучасна йому лінгвіс­тика вивчала не мову, а мовлення [...]» [Ельмслев 19606: 57].

Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактую­чи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Біль­шість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус, Н. Хомський — компетенція (сошреіепсе) і виконання (рег£огшапсе). Е. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс,

198

Теорія мови

мовлення (1ап£ііа, йізсоигсе, рагоіе). Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний ма­теріалу тобто сукупність усього сказаного і написано­го; 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки * мовна система і мовний матеріал — це ли­ше різні аспекти єдиної даної в досвіді мовленнєвої діяльності» [Щерба 1974: 25]. На відміну від Ф. де Соссюра Щерба стверджує, що мова — це не конкрет­на, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій учених.

Подібну трихотомічну концепцію запропонувала М. І.Черемисіна: «мова — мовлення — текст» [Черемисина 1970]. Однак, на думку Ю. В. Фоменка, текст не можна розглядати як явище одного порядку з мовою і мовленням. Текст — поняття видове стосов­но родового поняття мовлення.

М. Д. Андреєв і Л. Р. Зіндер, розвиваючи ідеї Л. В. Щерби, запропонували чотириелементну побудову: мова, мовлення, мовленнєвий акт і мовленнєвий матеріал. Під мовленнєвим матеріалом розуміється конкретна реалізація системи мови; під мовленнєвим актом — процес, породженням якого є мовленнєвий матеріал; під мовленням — система сполучень мовних елементів у тексті [Андреєв, Зиндер 1963].

Дещо відмінну схему запропонував румунський мо­вознавець Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні: рі­вень індивідуального мовлення, рівень норми і струк­турний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів. Рівень норми є більш абстрактним. Норма охоплює лише ті явища індивіду­ального мовлення, які є повторенням прийнятих у пев­ному людському колективі зразків. Так, до поняття норми не належать тембр голосу, жести, хрипла чи ше­пелява вимова звуків, але належить, наприклад, для української мови тверда вимова шиплячого [ч] перед голосними, крім [і], наголошування слів, їх сполучува­ність тощо. Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та

Мова і мовлення

199

ідеальний (нормативність встановлюється традиційно й умовно, і саме поняття правильності є відносним). Структурний рівень є найбільш абстрактним. Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Так, наприклад, у російській мові розріз­нення [у] фрикативного і [г] проривного належить до рівня норми ([глра] і [улра]), а не до структурного рів­ня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення [г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати органа­ми чуття. ^ч

Оригінальною є теорія Л. Єльмслева, який розрізняє чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему. Узус — це прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення (акт мовлення здійснюється відповідно до узусу). Норма являє собою певну абстракцію, узагальнення правил, на основі яких здійснюється узус. Схема — це чиста структура відношень. Наприклад, якщо іноземець ви­мовляє по-російському фразу «Я иметь один сестра», то він порушує мовну систему (схему). Якщо ж цей же зміст він передає реченням «Я имею одну сестру», то порушує норму (нормативним у російській мові є «У меня (єсть) одна сестра»). У такому уявному оголо­шенні на залізничному вокзалі * Увага! Поїзд «Київ — Берлін» відправиться через 3 хвилини. Дякую» пору­шено узус, оскільки загальноприйнятим є певний сте­реотип: «Увага! До відправлення поїзда ... залишаєть­ся 3 хвилини» (пор.: в англійському узусі останнє сло­во дякую (іЬапк уои) є обов'язковим). Вважають, що в практиці викладання іноземних мов наведене вище розмежування аспектів має ефективне застосування, оскільки уможливлює чітке визначення межі й рівнів викладання мови: навчання системи, норми, узусу (див. про це: [Попова 1987: 39]).

Заслуговує на увагу і концепція російського мово­знавця О. І. Смирницького, який також розрізняє мо­ву і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм його існування: усне, писемне, мислене. Усну і пи­семну форми він відносить до зовнішнього мовлення, а мислену — до внутрішнього. Мову Смирницький визначає як сукупність усіх компонентів витворів

200

Теорія мови

мовлення і правил використання цих компонентів, які становлять певну систему [Смирницкий 1957: 10—12].

Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення

Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення

і критерії їх розмежування та їхній онтологічний ста­тус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпре­тують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлен­ня є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлен­ня, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мов­лення.

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлен­ня використовують переважно ті ознаки, які запропону­вав Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мо­ва — системне явище, а мовлення — асистемне.

Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнаєть­ся не тільки мова, а й мовлення, яке також вважа­ється системним.

Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мов­лення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Тру-бецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев).

Мова і мовлення

201

Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мо­ва— мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, мані­фестацією цієї потенції (знання, системи знаків).

Щодо загального статусу мови і мовлення, то А. Гар­динер, Е. Бенвеніст, М. Трубецькой, Н. Хомський, як і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як різ­ні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу заперечу­ють це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л. Єльм-слев, В. Брьондаль, Н. Хомський) дотримуються сос-сюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, Е. Косеріу та ін.) висувають на передній план мовлення або ж розгляда­ють мову у взаємозв'язку з мовленням (Празька шко­ла, Л. Щерба та ін.). Необхідність двох лінгвістик (лін­гвістики мови і лінгвістики мовлення) обґрунтовують А. Гардинер, А. Сеше, М. Трубецькой, Е. Бенвеніст, Н. Хомський. Заперечують не тільки необхідність, а й можливість виокремлення двох лінгвістик Л. Єльмс-лев, А. Мартіне, Е. Косеріу, Л. Щерба, О. Смирницький та ін. Цьому певною мірою сприяли перші неаргу-ментовані і непереконливі спроби деяких учених роз­поділити мовні одиниці між лінгвістикою мови і лін­гвістикою мовлення (на зразок: категорія відмінка належить мові, а конкретний, наприклад, давальний відмінок — мовленню). Очевидно, мова і мовлення не мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і мов­лення співвідносяться, як модель і її реалізація.

Незважаючи на інтенсивне входження понять мо­ви і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало мово­знавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них Г. ІПухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єспер-сен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Кол-шанський і український лінгвіст О. С. Мельничук. На їхню думку, мова — це не реальний об'єкт, а нау­кова абстракція. Як зазначає Мельничук, «соссюрів-ська концепція мови і мовлення являє собою теоре­тично безперспективне змішування двох різних під­ходів до мови як об'єкта дослідження, оскільки протиставлювана реальній мові абстрактна система мови, тобто її ідеальний аспект [...], перетворюється тут у само- стійний предмет спеціально-лінгвістично­го аналізу, а конкретно-лінгвістичний аналіз мови у плані її об'єктивно-матеріальних властивостей і

202

Теорія мови

суб'єктивно-ідеального їх представлення підміняється розриванням і протиставленням цих двох взає­мозв'язаних сторін мови як об'єкта лінгвістичного дос­лідження» [Мельничук 1987: 7—8]. Мельничук наго­лошує на тому, що «говорити про мову і мовлення як про два співвідносні аспекти загальної мовної сфери немає підстав. Реально існує лише мова як загальна сукупність конкретних мовних виявів, тобто процесів мовної діяльності, в яких використовуються різні ком­поненти мовної структури» [Мельничук 1997: 13].

Незважаючи на наявність взаємовиключних точок зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному мово­знавстві мова і мовлення розглядаються як діалектич­на єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна українська мова. Вона як реальне явище існує в голо­вах людей, у суспільній свідомості українськомовного соціуму, його пам'яті. Інша думка, що буцімто мова існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Якщо було б так, зауважив Г. П. Мельников [Мельников 1967: 239], то малий на­род, прокинувшись уранці, став би безмовним. Непра­вильною є також думка, що мова існує в текстах. Зако­номірно виникає запитання щодо безписемних наро­дів. Крім того, тексти фіксують лише певну кількість одиниць мови, а не весь інвентар. Неможливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові [Ельмслев 1960а: 298]. Отже, мова не зберіга­ється (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об'єктивується в ньому. Мова «існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах, тіль­ки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну мовну спільність» [Бодузн де Куртенз 19636: 71]. Ре-алізуючись у мовленні, мова виконує своє комуніка­тивне призначення. Мовлення вводить мову в кон­текст уживання.

Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).

Мова і мовлення

203

У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступе­ня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мов­лення — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектич­ному зв'язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки структура мови — явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне тільки мов­лення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж мовна система в мовленні не реалізується, вона існує потенційно. Вітторе Шзані свого часу поставив рито­ричне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі двіс­ті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять.

У плані онтологічному мова належить до психіч­них явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіо­логічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.

З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загально­прийняте, тоді як мовлення є оказіональним (випад­ковим, унікальним), рухливим.

Як уже зазначалося, Ф. де Соссюр протиставляв мо­ву і мовлення як соціальне індивідуальному. Це по­ложення швейцарського вченого неодноразово підда­вали критиці. Як зауважив С. Д. Кацнельсон, мова не повністю соціальна, а мовлення не повністю індивіду­альне [Кацнельсон 1967: 32]. Мова соціальна за своїм функціональним призначенням та індивідуальна за способом існування (збереження), причому превалює в мові соціальне. Мовлення є індивідуальним за вико­нанням, воно завжди належить певній конкретній осо­бі, тобто має автора. Значення ж мовлення як засобу спілкування в колективі є соціальним. Соціальність мовлення виявляється і в тому, що воно служить об'єд­нанню людей у колектив, і в тому, що воно базується на єдиній для всього колективу мовців мові. Переважає в мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі елементів мови (в уживанні одних і у відмові від інших), у частотності вживання певних елементів мови, в порядку розташування мов­них елементів у фразі, в різноманітних модифікаціях ви­користаних мовних одиниць, у тому числі навмисних чи неусвідомлених порушеннях мовних норм. Іншими словами, мовлення відображає мовну компетенцію інди-

204

Теорія мови

віда, його досвід, є своєрідним видом вільної творчої діяльності індивіда. Індивідуальність мовлення надає мовленнєвому акту унікальності, неповторності, оригі­нальності, тоді як соціальність забезпечує взаєморозу­міння.

Мову і мовлення протиставляють і за іншими озна­ками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих пара­метрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигма­тичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна органі­зація її елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкуван­ня. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хиб­ності; до мови такий підхід неможливий.

Мовлення характеризується також деякими озна­ками, які не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови. Мовлення може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, ар­тикуляційною чіткістю, акцентом тощо. У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовлення можна кваліфікувати як емоційне, схвильо­ване, спокійне та ін. Узагалі будь-яке мовлення мож­на оцінити зі змістового, етичного й естетичного по­гляду (змістовне, пусте, правильне, неправильне, зраз­кове, образне, художнє, добірне, витончене, вишукане тощо).

Помилковим є протиставлення мови мовленню як системного несистемному, бо мова не втрачає своєї сис­темності в процесі функціонування. Щоправда, в мов­ленні асистемні явища все-таки трапляються.

З історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із син­хронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлен­ня вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.

Оскільки Ф. де Соссюр не тільки різко протиставив мову і мовлення, а й заявив про необхідність створен­ня двох різних лінгвістичних дисциплін — лінгвісти­ки мови і лінгвістики мовлення, то в мовознавстві по­чалися пошуки мовних і мовленнєвих одиниць. Так, англійський мовознавець Алан Гардинер усі традицій-

Мова і мовлення

205

ні елементи, що трапляються в мовленнєвому потоці, відносив до мови, а все те, що визначається конкретни­ми умовами, інтенцією мовця — до мовлення. Наприк­лад, структуру речення він уважав фактом мови, а ре­чення в його віднесеності до дійсності, тобто конкретні висловлення, — фактом мовлення. О. І. Смирницький відносив до мови ті явища, які відтворюються (слова, фразеологізми, морфологічні форми тощо), а до мов­лення — явища, які створюються в процесі комуніка­ції (словосполучення, конкретні речення). Такий роз­поділ мовних одиниць між мовою і мовленням запере­чували ті вчені, які розглядали мову і мовлення як два аспекти одного й того самого об'єкта. Так, зокрема, Т. П. Ломтєв наполягав на тому, що «всі лінгвістичні одиниці є одиницями мови і мовлення: одним боком вони звернені до мови, іншим — до мовлення».

Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конк­ретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень назива­ють ще є мінним) і мовленнєві: фонема — звук, морфе­ма — морф, лексема — слово, речення (структура) — висловлення (фраза), значення — смисл. На основі про­тиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування речення, глибинна і поверхнева структура тощо. Однак знайти в усіх традиційно виокремлюваних одиницях мовний і мовленнєвий аспекти, тобто визначити інва­ріанти і варіанти, не вдається, через що відрізки, які виділяються внаслідок членування мовленнєвого пото­ку (склади, такти, фонетичні синтагми, надфразні єдності), розглядаються тільки як одиниці мовлення.

Розмежування мови і мовлення виявилося корисним як у теоретичному, так і в практичному планах. Без урахування співвідношення мови і мовлення не мо­жуть бути розв'язаними багато лінгвістичних проблем, зокрема, проблема розвитку мови (мова не тільки по­роджує мовлення, не тільки стримує його плин, а й живиться ним, змінюється під його впливом) чи теорія формування лексичних значень, лексико-семантичних категорій (синонімії, антонімії, енантіосемії тощо).

206

Теорія мови

Дихотомія мови і мовлення дуже цінна для прак­тики викладання рідної і, особливо, іноземної мови. Залежно від того, чого збирається навчати вчитель — мови чи мовлення, залежить методика навчання: йти від мовних моделей до їх реалізації в мовленні чи нав­паки. Останнім часом усе більшого поширення набуває навчання мови через мовлення (текст). Учням поперед­ньо не дають відомостей про будову мови, ні граматич­ного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі виявляють структуру мови. Така практика бере поча­ток від датського мовознавця О. Єсперсена, який вва­жав, що навчати мови потрібно тільки через мовлення.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте основні етапи в дослідженні питання про співвідно­шення мови і мовлення.

2. Які принципові відмінності в інтерпретації цієї проблеми харак­терні для концепції Ф. де Соссюра, Л. В. Щерби і Е. Косеріу?

3. Як трактується проблема співвідношення мови і мовлення в сучасному мовознавстві?

4. Яке теоретичне і практичне значення має дихотомія «мова — мовлення»?

Література

Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 6—25.

Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 85—91.

Общее язьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 11—15,140—145.

Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики // Соссюр Ф. де. Трудьі по язьі-кознанию. — М., 1977. — С. 48—58.

Додаткова

Гардинер А. Различия между речью и язьїком // Звегинцев В. А. Исто­рия язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2. — С. 111—120.

Ельмслев Л. Язьік и речь //Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.

Щерба Л. В. О трояком аспекте язьїковьіх явлений и об експеримен­те в язьїкознании // Щерба Л. В. Язьїковая система и речевая деятель-ность. — Л., 1974.

Косериу 3. Синхрония, диахрония, история // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вьіп. 3.

Структура мови

207

Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мо­вознавства // Мовознавство.—1997.— № 2—3.

Андреев Н. Д., Зиндер Л. Р. О понятиях речевого акта, речи, речевой вероятности и язьїка // Вопр. язьїкознания. — 1963. — № 3.

Леонтьев А. А. Язьік, речь, речевая деятельность. — М., 1969.

Ломтев Т. П. Язьік и речь // Ломтев Т. П. Общее и русское язьїкозна-ние. — М., 1976.

Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвис-тики. — М., 1975.

Супрун А. Е. Лекции по теории речевой деятельности. — Минск, 1996.

3.4. Структура мови

Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної шко­ли. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв'язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознав­стві в термін структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім термі­на система мови, хоча більшість мовознавців ці термі­ни диференціюють.

Системний характер мови

Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому нале­жить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в об­ґрунтуванні системного підходу до мови відіграли пра­ці українського мовознавця О. О. Потебні.

Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссю-ром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічно­му зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр запе­речував її системність.

Поняття системи мови базується на взаємозалеж­ності її елементів. Системні відношення не є чимось зов­нішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику. Не­рідко відмінність системних відношень є єдиною осно­вою розрізнення й самих елементів.

208

Теорія мови

Пор.: англ. Іоие, Іоие'з, ^ез, ^ез⁹ і Іоие, Іоиез, Іоиесі, Іоиіп£, де в другому випадку (ряді) /оие — дієслово зі зна­ченням «любити», а в першому випадку (ряді) Іоие — іменник зі значенням «любов». Таке розрізнення тут можливе на основі системних відношень (у першому випадку Іоие — член іменникової парадигми, у друго­му — дієслівної). На основі принципу системності мо­ви базується й таке граматичне поняття, як нульова морфема (вода, води, воді, воду, водою, воді, води, вод0, во­дам, води, водами, водах). Відсутність закінчення в ро­довому відмінку множини за його наявності в усіх інших відмінках набуває граматичного значення, а оскільки відмінкові значення виражаються закінчен­нями (флексіями), то в даному разі наявна нульова флексія.

Положення про системний характер мови застосо­вується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних одиниць. На­приклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольова­ними фонемами іншої мови, незважаючи на їх позір­ну подібність. Фонему можна визначити лише стосов­но певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон, наше тверджен­ня, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова подібні, позаяк вони мають фонему <в>, буде рівно­значне твердженню, що цей капелюх, сукня, пара ту­фель однакові, якщо вони всі позначені одним розмі­ром. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у фонологічній системі певної мови.

Необхідно розрізняти системоутворювальні і сис-темонабуті властивості мовних одиниць. Системоут­ворювальні властивості формують системні зв'язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входжен­ня в систему. Системонабуті — це ті властивості, якими система і системні відношення наділяють об'єкт (одиницю, елемент) і яких цей об'єкт не має поза сис­темою. Для наочного пояснення понять системоутво-рювальних і системонабутих властивостей скористає­мося з прикладу, наведеного Т. П. Ломтєвим. Якщо сім'ю з двох людей розглядати як систему, а членів сім'ї як елементи цієї системи, то можна констатува-

Структура мови

209

ти таке: для того щоб сім'я могла утворитися, необ­хідно, щоб дві особи мали властивості бути чоловіком (особою чоловічої статі) і жінкою (особою жіночої ста­ті). Узявши шлюб, вони набувають властивості бути чоловіком (мужем) і дружиною. Властивість бути жін­кою і бути чоловіком (особами різної статі) є системо-утворювальною, вона не створюється сімейними сто­сунками, але реалізується в них. Властивості бути чо­ловіком і дружиною (подружжям) набувають у системі завдяки встановленим між цими елементами відношен­ням (шлюбним стосункам) і характеризують ці елемен­ти як члени даної системи. Такі властивості назива­ються системонабутими, або структурно зумовленими.

Звернемося до мовних прикладів. Так, зокрема, фор­ми співаю, співаєш, співає є системоутворювальними, бо формують систему особових форм дієслова теперіш­нього часу однини. Форма співала у виразах я співала, ти співала, вона співала є системонабутою, вона репре­зентує то першу, то другу, то третю особу однини в ми­нулому часі. Якщо речення Пісня виконується діть­ми розглядати як систему, то системоутворювальними є властивості слів як частин мови, системонабутими є властивості бути підметом, присудком чи додатком (певним членом речення).

Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так, зокрема, фоне­тичний закон відкритого складу, який діяв ще в сло­в'янській мові доісторичного періоду, призвів до інте­грації відмін іменників з основами на б і й (гаЬбз —> рабь; зйпйз —> сьінт>)₉ оскільки відпав приголосний, а [б] і [й] перейшли в один звук [т>] і названі форми переста­ли розрізнятися, а це з часом і зумовило зближення й уніфікацію парадигм цих іменників.

Унаслідок того, що окремі англійські слова у пері­од скандинавського завоювання мали скандинавські паралелі, відбулося розщеплення звукової форми дея­ких спільних за походженням слів: зсігі «спідниця» і ст. англ. зНігі «сорочка», е§£ «яйце» і ей§е <— ес§ «край»; ігайіііоп (лат. ігасііііо) «традиція» і ігеазоп (ст. фр. ігаізоп <— лат. ігасііііо) «зрада». Те ж спостері­гаємо в нім. Кпарре «зброєносець» і КпаЬе «хлопець».

Стимулювання в англійській мові аналітичних тен­денцій пов'язане з тим, що зредуковані закінчення вия­вилися нездатними виражати з достатньою чіткістю гра-

210

Теорія мови

матичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумо­вив нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища. Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні. Так, зокрема, В. М. Солнцев подає таку класифікацію систем:

ідеальні

Системи

т

природні

матеріальні

і

первинні

І

вторинні

1

штучні

т~і—

динамічні

органічні неорганічні | несаморегулювальні | саморегулювальні

Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють пер­винні і вторинні матеріальні системи. Первинні мате­ріальні системи — це системи, елементи яких значен­нєві самі собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елемен­ти мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки зав­дяки приписаним їм властивостям, називаються вто­ринними матеріальними системами.

Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти сис­тему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матері­альних ідеальні системи завжди виникають тільки зав­дяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують по­за якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжують­ся нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріп­люється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її но­сієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось.

Структура мови

211

Закритою є система, яка складається зі строго ви­значеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є не­змінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскіль­ки вона поповнюється новими елементами, що забезпе­чує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку на­роду — носія мови. Мова не існує ізольовано від сус­пільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологіч­них, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забува­ти, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українсь­ка мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до мал овід критих, то лексико-семан­тична система є найбільш відкритою (щодня мова по­повнюється новими словами, а також час від часу втра­чає застарілі функціонально непридатні слова).

З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність₉ яка виражається в постій­ній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної сис­теми виявляється її потенційність, яка полягає не тіль­ки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона пе­рестала б задовольняти суспільство, не могла б вирази­ти нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здат­ність до саморегулювання.

Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.

Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.

Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні відношення між мовними одиницями

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.

212

Теорія мови

Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначу-ваних одиниць мови.

Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в гра­матиці — між відмінковими формами слів, формами діє­відмінювання, між різними типами речень тощо; в лекси-ко-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та інші відношення. Парадигма­тичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вер­тикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо).

Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.

Синтагматичні відношення називають горизонтальни­ми, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєдну­ються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова нема такого звукосполучення, як цст. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомо­дація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відно­шення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів:

-тель -ар

учити + —

лікувати — +

ткати — —

уболівати — —

водити — —

У синтаксисі кожної мови також існують певні син­тагматичні особливості. Зокрема, в латинській та бага­тьох романських і германських мовах існує зворот ассизаііуиз сит іпйпіііуо (див. нім.: ІсН заН іНп йигсН йіе 8іга/3е £екеп_у що дослівно перекладається «Я бачив його по вулиці йти»), якого зовсім не фіксують слов'ян­ські мови. Пор. ще північноросійські звороти на зразок вода пить, трава косить тощо.

-ач	-(ль)ник	-ій
+	—	—
—	+	—
__	__	+

Структура мови

213

У лексиці синтагматичні відношення також вияв­ляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з оди­ничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), витріщити (очі), скалити (зу­би), вудити (рибу), рос. закадьічньїй (друг), убористий (почерк), подножньш (корм), трескучий (мороз), испус-тить (дух), грецкий (орех), перочинний (нож). Лексич­на синтагматика також є специфічною для кожної мови. Пор. англ. Ьгошп (еуез, Ьооіз, Наіг, Ногзе) і укр. ко­ричневі черевики, але карі очі, каштанове волосся, ка­рий, гнідий, каро-гнідий кінь; англ.: Ьгоюп Ьгеай і укр. чорний хліб.

Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших оди­ниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.

Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня склад­ності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношен­ня об'єднують одиниці різних ступенів складності.

Протиставлення парадигматичних і синтагматич­них відношень, з одного боку, та ієрархічних, з іншо­го, відображає особливу властивість мовної системи — її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосу­ється будови мови, її структури.

Структура мови. Основні й проміжні рівні мови

У науковій літературі немає чіткої диференціації тер­мінів система і структура. Так, наприклад, В. І. Ко-духов ці два терміни вживає як синоніми. Вперше розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який за­пропонував термін система використовувати для по­значення системних відношень між одиницями одного рівня мови, а термін структура для визначення сис­темних відношень між різними рівнями. Таким чином, за О. О. Реформатським, система — це зв'язок і взаємо­залежність по горизонталі, а структура — це вертикаль­ний аспект; система — єдність однорідних елементів, структура — єдність різнорідних елементів. Уся мова — система через структуру.

В. А. Звегінцев пов'язує поняття структури з діа­хронічним аспектом: «На відміну від системи, саме утворення якої передбачає статичний стан елементів, що

214

Теорія мови

входять до неї, структура — поняття динамічне і шир­ше, ніж поняття системи. Воно зумовлює не тільки стан, а й (це передусім) форми розвитку елементів, взаємо­пов'язаних у цілісній єдності». Оригінальним є тракту­вання терміна структура Л. Єльмслевом: «Структу­ра — це автономна сутність із внутрішніми взаємоза-лежностями». Іншими словами, структура — це гіпотетична побудова, яка являє собою сітку внутрішніх залежностей, внутрішніх відношень, що характеризують суть мови. Визначення Л. Єльмслева не приймає пере­важна більшість мовознавців, бо структуру мови ні в якому разі не можна звести до «чистих відношень».

Загальноприйнятою стала інтерпретація понять «система» і «структура» О. С. Мельничука. О. С. Мель-ничук термінологічне значення виводить із загально­вживаних значень цих слів. Так, наприклад, можна сказати система міністерства і структура міністерс­тва, але не можна сказати замість система важелів — структура важелів, замість структура ґрунту — сис­тема ґрунту. Під структурою ґрунту тут розуміють його склад. Звідси О. С. Мельничук доходить виснов­ку, що система — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура — це склад і внутрішня організація єдиного цілого [Мельничук 1970: 27].

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.

Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінг­вістиці. Вона була підготовлена традиційним виокрем­ленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексико­логії, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.

Рівні мови — деякі ^ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних оди­ниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.

Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтаг­матичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях (фонеми не мо­жуть складатися з фонем, морфеми з морфем і т. д.). З одиницями іншого рівня мови вони вступають тільки

Структура мови

215

в ієрархічні відношення на зразок «складається з ...» або «входить в ...» (морфема складається з фонем, фоне­ма входить у морфему, ...). Отже, до одного рівня нале­жать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності. Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка виявля­ється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:

1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; оди­ниці одного рівня повинні бути однорідними;

2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;

3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.

Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція», тобто функція оди­ниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лекси-ко-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, мор­фологічний — морфему, лексико-семантичний — лек­сему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).

За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема — одностороння одиниця (не має пла­ну змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.

Синтаксичний

т

Лексико-семантичний

т

Морфологічний

т

Фонологічний

Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємо­пов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одини-

216

Теорія мови

ці іншого рівня. До проміжних рівнів належать мор­фонологічний, словотвірний, фразеологічний.

Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основопо­ложник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологіч­ного використання фонологічних засобів мови. Морфо­нологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова: рука — ручка, села — села, англ. /ооі — /ееі, нім. Уо£еІ — Уддеї тощо.

Словотвірний рівень є проміжним між морфологіч­ним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, слово­твірних моделей.

Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предме­том фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь, Чорне море тощо).

Дехто з мовознавців виділяє ще рівень диферен-ційних ознак, словосполучень, надфразових єдностей, що є необґрунтованим. Як і будь-яка класифікація, на­ведена тут класифікація рівнів мови є огрубленням реальних мовних фактів. У мові існують більш склад­ні відношення між її підсистемами. У цій схемі рів­нів не все враховано, зокрема те, що морфеми поді­ляються на кореневі, словотвірні і словозмінні, які ви­конують зовсім різні функції; що над рівнем морфем існує не тільки рівень слів, а й рівень граматичних форм; що речення утворюється не із слів, а з певних словоформ.

Отже, враховуючи основні й проміжні рівні, струк­туру мови можна схематично зобразити так:

Структура мови

217

У мовознавстві є й дещо відмінні від наведених тут погляди на рівневу будову мови (див.: [Березин, Голо­вин 1979: 147—148]).

Для різних рівнів ступінь системності не є однако­вим, тому говорять про градуальність поняття систем­ності. Ступінь системності рівня залежить від кількос­ті одиниць, що входять до його складу. Чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Найменше оди­ниць має фонологічний рівень, найбільше — лексико-семантичний, звідки й висновок про найвищий ступінь системності фонологічного рівня і найнижчий — лек-сико-семантичного.

Теорія ізоморфізму й ієрархії рівнів мови

Теорію ізоморфізму запропонував польський мо­вознавець Єжи Курилович. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями. Так, зокрема, структурну подібність можна побачити у складі й реченні (структурна тотожність голосного в складі і предиката в реченні). Теорія ізоморфізму має важливе практичне значення. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого, наприклад запозичен­ня методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики.

Не всі вчені приймають теорію ізоморфізму. Так, зокрема, російський мовознавець В. І. Кодухов ува­жає, що ідея ізоморфізму не пояснює всієї складності мовної структури, а зводить її до найпростіших струк­тур з площинною будовою.

Іншу оригінальну теорію щодо структури мови — теорію ієрархії рівнів — сформулював у 1962 р. фран­цузький мовознавець Еміль Бенвеніст. Суть цієї теорії полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту належать до вищого рівня. Схематично це можна зобразити так:

.------------------—, слово

-----------------—- МОРФЕМА

ФОНЕМА

218

Теорія мови

Морфема планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту набуває ли­ше в складі слова. Наприклад: закінчення -а має зна­чення * називний відмінок, однина, жіночий рід» тіль­ки в складі слова (рук-а, рік-а, сестр-а). Фонему також можна визначити лише як складову частину одиниці вищого рівня — морфеми. Формою мовної одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням — здатність бути складовою части­ною одиниці вищого рівня. Таке розуміння мовної структури, на думку В. І. Кодухова, допускає тільки один напрям аналізу — від нижчого рівня до вищого, від форми до змісту.

Своєрідність системності мови. Співвідношення системних і несистемних явищ у мові. Система і норма

Говорячи про мову як відкриту й динамічну систе­му, слід зазначити, що в ній є і несистемні явища. Приміром, так звані «дефектні» (неповні) парадигми деяких іменників та дієслів (рос. мечта не має форми родового відмінка множини; від рос. победить не утво­рюється форма І особи однини (*побежу; пор. укр. пе­ремогти — переможу) тощо). Пор. ще відсутність дея­ких паралельних форм жіночого роду в російських назвах осіб за діяльністю:

начальник — начальница певец — певица дворник — ? министр — ? врач — ?

Спостерігається також зворотне явище: балерина —? (жартівливе некодифіковане *балерун).

Асистемні факти в мові, які, як правило, характер­ні для мовної периферії, описані в статті Р. О. Будаго-ва «Система й антисистема в науці про мову» [Будагов 1978: 3—17]. Дослідник зазначає: «Будь-яка природ­на мова, зберігаючи свій системний характер, за своєю природою не зводиться і не може зводитися до суми різних схем, які ніби визначають 'її суть і особливості її функціонування [...]. Одиниці мови всіх її рівнів не вкладаються в систему, причому за межами системи нерідко опиняються якраз найважливіші мовні влас­тивості та явища».

Структура мови

219

Мовна система постійно прагне до рівноваги, але ні­коли цього не досягає повністю. Через те вона розвива­ється і перебуває в стані відносної рівноваги. Отже, причина розвитку мови значною мірою закладена в са­мій мові.

Система мови, на думку деяких мовознавців, — це не тільки те, що реально існує в мові, а й усе те, що може бути в ній створене. «Система мови, — пише Е. Косе-ріу, — це система можливостей, вона охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності» [Косериу 1966: 175]. Наприклад, у системі українського словотвору є модель «дієслівна основа + суфікс -тель», «дієслівна основа + суфікс -ач», «дієслівна основа + суфікс -ник». Моделі дають змогу утворити іменники з певним зна­ченням з трьома суфіксами, однак не всі можливості, що дає система, реалізуються в мові. У системі мови є порожні клітини, тобто нереалізовані можливості мо­ви, їх часто заповнюють діти своїми інноваціями, які вони створюють за моделями, наявними в мовній сис­темі (писаю, малюваю тощо).

Норма завжди є вужчою від системи. Норма відби­рає і закріплює далеко не всі дозволені системою фор­ми. Порушення норм, які визначаються системою мо­ви, носіями мови (тими, для кого ця мова є рідною), не спостерігається, бо це означало б вихід за межі мож­ливостей, наданих системою, тобто вихід за межі не тільки того, що реально існує, а й того, що в ній може бути (вживання утворень, які не тільки не існують, а й неможливі в мові). Таких помилок можуть припуска­тися тільки іноземці (білий стіна, будем посмот-реть).

Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі й різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділян­ки — типовий зразок динамічної саморегулювальної системи.

Запитання. Завдання

1. Доведіть, що мова має системний характер.

2. Які типи систем розрізняє сучасна наука? До якого типу систем належить мова? Обґрунтуйте відповідь.

3. На чому ґрунтується системність мови? Які відношення існують між мовними одиницями?

220

Теорія мови

4. За яким принципом виділяються мовні рівні? У чому відмінність між основними і проміжними рівнями мови? Який зміст вкладають у поняття ізоморфізму й ієрархії рівнів мови?

5. У чому виявляється своєрідність системності мови? Як співвід­носяться поняття мовної системи і норми?

Література Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 56—72, 185—206,212—218.

Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 90—110.

Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 134—152.

Общее язьїкознание: Внугренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1972. — С. 8—119.

Додаткова

Солнцев В. М. Язьік как системно-структурное образование. — М., 1977.

Косериу 3. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвисти-ке. — М., 1966. — Вьіп. 3.

Мельничук А. С. Понятие системьі и структури язьїка...// Вопр. язьі-кознания. — 1970. — № 1.

Мороховський О. М. Про співвідношення понять мовлення — нор­ма — система // Мовознавство. — 1973. — № 1.

Гухман М. М. Понятие системьі язьїка в синхронии и диахронии // Вопр. язьїкознания. — 1962. — № 4.

Успенский Б. А. Отношение подсистем в язьіке и связанньїе с ними универсалии // Вопр. язьїкознания. — 1968. — № 6.

Будагов Р. А. Система и антисистема в науке о язьіке // Вопр. язьїко­знания. — 1978. — № 4.

Виноградов В. А. Всегда ли система системна? // Система и уровни язьїка. — М., 1969.

3.5. Фонологічна система мови

Вивчення звуків мови, їх акустичних і артикуля­ційних особливостей по суті почалося з часу заро­дження науки про мову. Однак таке вивчення радше стосується фізики й фізіології. Справжнім лінгвіс­тичним об'єктом звуки стали тоді, коли їх почали вивчати у співвіднесенні з планом змісту мови, з їх­нім функціональним аспектом, тобто з виникненням фонології.

Фонологічна система мови

221

Передумови фонології

Найнижчим рівнем мовної структури, як уже за­значалося, є фонологічний. Основною одиницею фоно­логічного рівня є фонема.

Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Курте-не. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті люди­ни він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Вважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Сос-сюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, надавши йому нового змісту. Він, зокрема, акцентуючи на не­збігу фізичних і функціональних властивостей звука, чітко протиставляє звук як «минуще фізично-акус­тичне явище» і фонему як стійке уявлення про звук, «психічний еквівалент звука» [Бодузн де Куртенз 1963а: 351]. Отже, Бодуен де Куртене розглядав фоне­му не як носія певного смислу, а скоріше як організа­ційний центр, навколо якого групуються в нашій сві­домості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні функції.

Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднав з функціональним. Смислороз-різнювальна роль фонеми виходить на передній план: «Фонемою називається найкоротше спільне фонетич­не уявлення даної мови, здатне асоціюватися зі смис­ловими уявленнями і диференціювати слова» [Щерба 1971: 121]. У своїй праці «Фонетика французької мови» (1937) він пише: «У живому мовленні вимовля­ється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці зву­кові типи мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо називати їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо назива­ти відтінками фонем» [Щерба 1974: 132].

Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вва-

222

Теорія мови

жають М. С. Трубецького. У ґрунтовній новаторській праці «Основи фонології» (вийшла в 1939 р. в Пра­зі німецькою мовою, а російською мовою в Москві в 1960 р.) він виклав свою теорію фонем. Зі структур­но-семантичного і функціонального підходів автор дав визначення таких важливих фонологічних по­нять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (во-калічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейт­ралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єд­нує фонеми, що нейтралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив детальну класифікацію фонологіч­них опозицій.

Трубецькому належить уведення терміна фоноло­гія і виокремлення фонології в окрему науку, яка ви­вчає структурні й функціональні закономірності звуко­вої будови мови. Фонологія відрізняється від фонети­ки, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще на­зивають функціональною фонетикою.

У фонології розрізняють два рівні — сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сег­ментації. Суперсегментний рівень складається з оди­ниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема_у в дея­ких мовах Південно-Східної Азії — силабема.

Поняття фонеми

Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і про­тиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тоб­то такі, які служать для розрізнення значеннєвих оди­ниць, і нерелевантні — які не служать для розріз­нення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опо­зиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одини­цями різняться наведені слова і відповідно їхні значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є не-релевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].

Фонологічна система мови

223

Фонема (від грец. рііопета *звук, голос») — мінімальна одиниця звукової будови мови_г яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнан­ня та розрізнення слів.

Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] — [н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наяв­ність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. Ьеі [Ьеї] «би­тися об заклад» — Ьиі [Ьлі] «але» — Ьіі \ЬЩ «кусок» — Ьеаі [Ьі:і] «бити», «удар» — Ьоидкі [Ьо:1] «разі від Ьиу «купувати» — Ьаі [Ьаеі] «кажан» — Ьооі [Ьи:і] «чере­вик» засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <л>, <і>, <і:>, <о:>, <ае>, <и:>.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й роз­різнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конс­титутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (роз­пізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'яза­ні відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнюваль-ну. Але таке розмежування не має принципового зна­чення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фо­нем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'я­зана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наяв­ним обмеженням на появу певних елементів у мовлен­нєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [г|] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою мор­фемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим вказує на межу слова, а в інших позиціях фонема <д> реалі­зується в алофоні [ті].

224

Теорія мови

Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдя­ки наголосу і сингармонізмові.

Фонеми в парадигматиці й синтагматиці

Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) непо­дільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (роз-різнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Пояс­нимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему).

[т] [дом]~[том] [к] [гол]~[кол]

і 'І

передньоязиковість твердість задньоязиковість твердість

[б]-----------------------[д]-----------------[д«] [б]----------------------[г]-----------------[ґ]

[дар] - [бар] [домь] - [д'бмь] [гор] ~ [бор] —

І і

[з] [дам] ~ [зам] [у] —

Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чоти­ри ознаки. Для першої фонеми — це передньоязико­вість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовують­ся для протиставлення іншим фонемам (передньо­язиковість <д> протиставляється губності <б> (дар — б ар) у дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том), твердість <д> протиставляється м'якості <д'> (дома — Дема [д'бм'ь]), а проривність — фрикативним, африка­там тощо (дам — зам)_у то в другому випадку для про­тиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за ними фонеми <д> і <г> протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з> і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фо-

Фонологічна система мови

225

неми <г> не використані для розрізнення: в російсь­кій мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного [г] [гт>ллва] на фрикативний [уьллва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки нази­ваються інтегральними (заповнювальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в україн­ській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати «виконувати що-небудь на музичному інс­трументі» і ґрати «загорожа із переплетених метале­вих прутів», гніт «гноблення» і ґніт «шнур, що вико­ристовується для горіння в освітлювальних приладах»; нім. Напз «власне ім'я Ганс» і Сапз «гуска»). Вібрант-ність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтег­ральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збіга­ються (пор. вимову <р> в українській, німецькій, фран­цузькій та англійській мовах).

Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:

1) ознаки за способом творення звуків: прорив­ність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкатив-ність тощо;

2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязи-ковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губ-ність (лабіальність), глотковість (фарингальність), гор-ловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);

3) м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'Гла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'зл] — мель [м'зл'], еон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], бит [бьіт] — бить [бьіт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);

4) довгота і короткість (англ. сагі [ка:і] «віз» — сиі [клі] «різати», рогі [ро:і;] «порт» —роі [рої] «горщик», зеаі [зі:1] «сидіння (місце)» — зіі [зіі] «сідати», теаі [ті:і] «м'ясо» — тій [тії] «рукавичка», Іеаие [И:у] «від­ходити, від'їжджати» — Ниє [ііу] «жити»; нім. іНт [і:т]

226

Теорія мови

«йому» — іт [іт] «в», Вееі [Ье:і] «клумба» — Веіі [Ьеї] «ліжко»; чеськ. раз «пояс» —раз «паспорт»);

5) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. зіпз [зіг|] «співати» — зіп [зіп] «гріх», ікіпд [8іг|] «річ» — ікіп [8іп] «тонкий»);

6) відкритість — закритість (фр. /аіі [іг] «факт», /ее [іе] «фея»).

У мовах світу використовується загалом 12 ознак (див. с. 230—231). Отже, фонему можна операціональ-но представити як низку диференційних й інтеграль­них ознак.

Усе розглянуте стосується парадигматичного аспек­ту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (ін­варіант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним на­бором диференційних та інтегральних ознак. При роз­гляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мов­леннєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрап­ляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слаб­кими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів до­сягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі пози­ції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах силь­ною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена позиція. Пор.: укр. села [села] і села [се^ила]; рос. вол і воловой [вт>ллв6і], вал і валовой [вьллвоі], шок і токо-вой [гьклвбі], так і таковой [гьклвоі]. Для приголос­них сильною є позиція перед голосними і сонорними (рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед інши­ми приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бо-род'ба]; рос. сдать [здат'], легко [л'е^ихко]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігають­ся. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип]; польськ. §гай [£гаі] «град» — §гаі [£гаі] «стара річ», росі [рої] «під» —роі [роі] «піт»; нім. Кад, [гаї] «колесо» — Каі [гаї] «ратуша», Випй [Ьипі] «союз» — Ьипі [Ьипі] «пістрявий», Тосі [їоі] «смерть» — іоі [їої] «мертвий»). В українській і англійській мовах кінець слова є силь­ною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип. Важ хліб і Ваш хліб; англ. &а#[Ьае£] «сумка, портфель» і Ьаск [Ьаек] «спина»,

Фонологічна система мови

227

юійе [луаій] «широкий» і юкііе [\уаіІ] «білий», Нагй [Ьа:сІ] «твердий, сильний, важкий» — Неагі [Ьа:і] «серце»).

Таким чином, у мовленні виступають уже не фоне­ми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [е^и] в слові село [се^ило] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в слові травка [трафкь] — алофоном фонеми <в>.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіаль­ні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості ви­мовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення то­що). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о], бойківське обнижене [и], що нагадує [м] російської мови, львівське шепеляве м'яке [с^ш], покутське наго­лошене [и], наближене до [є] тощо). Яскравим прикла­дом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ьі] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейньш — безьідейньш, Я с Ирой [йа сьіроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а]; рос. мял [м'ал], мять [м'ат'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омо­фонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Касі і Каіу Випсі і Ьипі та ін.), варіації — це «не­винні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких пози­цій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому спри­йняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реа­лізується в мовленні. У філософському плані відношен­ня фонеми і звука можна визначити як відношення сут­ності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кіль­ка звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються пози­ційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — т>] в словах води [вбдьі], вода [влда], водяной [вт>д^,з^ин6і]), де кожен елемент можливий тіль-

228

Теорія мови

ки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ря­ди можуть бути паралельними для одних позицій і пе­рехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному ало­фоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні |/ь]).

Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане по­няття фонотактики, тобто закономірності сполучу­вання фонем.

Поняття фонологічної системи

Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одини­ця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти­ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротика­ми, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють ♦протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично зав­дяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро­сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в україн­ській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими оди­ницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Кон­статувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем ви­міру — системи взуття і системи одягу. Відповідно

Фонологічна система мови

229

цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> — <ае> — <з:> — <з> (Неасі [Ьесі] «голова» — касі [Ьавсі] «разі від кше «мати» — кеагд, [Ьз:с1] «разі від Неаг «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони пере­бувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадиг­матичного аспекту. Фонологічна парадигматика є сис­темою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протистав­лення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глу­хість, губність — передньоязиковість. Як приклад коре­ляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бі­нарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одно­мірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукуп­ності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фо­нем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні озна­ки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприк­лад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвін­кість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. При-вативні — опозиції, в яких один член має якусь озна­ку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глу­хість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глу­хість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими сло­вами, це відношення протиставлення фонем, які про-

230

Теорія мови

порційно повторюються у відношеннях протиставлен­ня інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> - <к> = <г> - <х> = <ж> - <ш> = <з> ~ <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюєть­ся, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Граду альні опозиції (їх ще називають ступінчасти­ми) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не ха­рактеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприк­лад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глу­хість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй прита­манну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Опозиції, члени яких різняться тільки однією озна­кою, а за всіма іншими збігаються, називаються коре­лятивними. Наприклад: <б> - <п>, <д> - <т>, <в> -~ <Ф>, <н> - <н*>.

Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему дифе-ренційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до при-вативних. За основу загальної класифікації фонем во­ни взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу най­різноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні про­тиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) во­кальність — невокальність; 2) консонантність — не-консонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в централь­ній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість;

Фонологічна система мови

231

5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий ха­рактер) — неназальність (ротовий характер); 7) перер­вність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифі­кація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифіка­ція шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність — висока тональність; 11) бе­мольність (ослаблення верхніх частотних складни­ків унаслідок участі при творенні звука губ) — небе-мольність; 12) дієзність (посилення верхніх частот­них показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієз-ність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мо­ви використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опи­су фонем української мови достатньо 9 ознак: во­кальність, консонантність, дифузність, низькість, бе­мольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість (див. табл.).

ознаки -^^^	а і у б к м' н ц ш
вокальність консонантність дифузність низькість бемольність дієзність перервність різкість дзвінкість	і++ і і і++ і + + + і і і + і + + + + + і + + і + і+ і + і і + і і і+ + +і і+і + + і+ + +і і і + + і+і і і і і + + іі+і і і і +

Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця своєрідність стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голос­них та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фо­нем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні; в ні­мецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголос­них); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.

232

Теорія мови

Фонологічні школи

У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного по­гляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І. О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір — концепції психо­логічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев — концеп­ції семіотичної реальності (фонема — фігура, що слу­жить для побудови знаків), то У.-Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фо­неми й об'єктивність відношень фонем, що ґрунтують­ся на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови, розходять­ся в розумінні деяких суттєвих питань. Так, у Росії існує дві фонблогі'чт школи — Санкт-Петербурзька і Московська, кййцепції фонеми яких багато в чому різняться. * '

Санкт-Петербурзька фонологічна школа (осново­положник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зін-дер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздєв, Л. Л. Буланін, С. Б. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнен­ня звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотож­ність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фоно­логічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як води [водьі] і вода [влда] є різними фонемами, а звук [т] у словах сад [сат] і том [том] — однією. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).

Принцип підходу цієї школи'—прагнення пов'яза­ти лінгвістичну природУфонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально дос­ліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лі­куванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створен­ні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.

Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Ава-несов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Си-

Фонологічна система мови

233

доров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлєв, Г. О. Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у цент­рі уваги не розрізнення звукових оболонок значен­нєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розгляда­ють як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Звуки [о], [л], [т>] у словах води [вбдьі], вода [влда], водяной [ввд^нбі] є варіантами однієї фоне­ми <о>, а останній звук у слові сад [сат] і перший звук у слові том [том] є різними фонемами. Таким чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одини­цею. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Москов­ська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, а й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М. В. Панова [Панов 1967]. З інших фонологіч­них шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Аме­риканська і Копенгагенська.

У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фоно­логія (праці Є. Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне). В Україні зародження фонології пов'язане з іменами Є. К. Тимченка («Курс історії українського язика. Вступ і фонетика», 1929), О. Н. Синявського («Спроба звукової характеристики літературної укра­їнської мови», 1929) та О. Б. Курило («До поняття «фонема», 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно укра­їнської мови розвивали І. 3. Петличний, П. П. Костру-ба, Ф. Т. Жилко, Л. І. Прокопова, В. С. Перебийніс, Н. І. Тоцька та ін.

Запитання. Завдання

1. Чим різниться трактування фонеми І. О. Бодуеном де Куртене, Л. В. Щербою і М. С. Трубецьким?

2. Охарактеризуйте функції фонем.

3. Як співвідносяться між собою фонеми в парадигматиці й син­тагматиці?

234

Теорія мови

4. У чому полягає своєрідність фонологічних систем різних мов?

5. Які фонологічні школи існують і чим вони різняться між собою?

Література Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 73—98.

Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 287—317.

Общее язьїкознание: Внутренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1970. — С. 120—199.

Степанов Ю. С. Основьі общего язьїкознания. — М., 1975. — С. 72—87.

Додаткова

Трубецкой Н. С. Основьі фонологии. — М., 1960.

Коструба П. П. Основні поняття фонології // Укр. мова і літ. в школі. — 1965. — № 7.

Коструба П. П. Фонетика, фонологія і морфонологія // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.

Перебийніс В. С. Кількісні та якісні характеристики фонем сучасної української літературної мови. — К., 1970.

Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. — К., 1969. — С. 218—260.

Касевич В. Б. Фонологические проблеми общего и восточного язьї­кознания. — М., 1983.

Реформатский А. А. Фонологические зтюдьі. — М., 1975.

Журавлев В. К. Диахроническая фонология. — М., 1986.

Кодзасов С. В., Кривнова О. Ф. Современная американская фоноло­гия. — М., 1981.

Панов М. В. Русская фонетика. — М., 1967. — С. 65—169.

3.6. Граматична система мови

Граматична система мови — це частина організації мови, представлена в її граматичних одиницях, грама­тичних формах і граматичних категоріях. Граматична будова мови як система — це єдність абстрактних гра­матичних значень і їх формальних виражень, які ста­новлять ту основу, без якої мова не функціонує.

Граматика. Граматичне значення

Коло явищ, які входять до граматики, по-різному окреслюються вченими. Одні вважають, що сюди нале­жать лише граматика слова і граматика речення, інші — словотвір, а треті, як, наприклад, деякі представники

Граматична система мови

235

Празької лінгвістичної школи, дуже широко тракту­ють граматику, включаючи до неї все в мові, за винят­ком фонологічної системи [Матезиус 1965: 128].

Граматика належить до знакового рівня, або, за тер­мінологією А. Мартіне, до сфери першого мовного чле­нування, а фонологія — до незнакового рівня, або до сфери другого мовного членування. Водночас треба ма­ти на увазі, що граматика має справу з абстракціями різних відношень (у поєднаннях слів, у будові речення) та узагальненим вираженням ситуацій (між суб'єк­том і дією, дією та об'єктом тощо).

Найважливішим і вихідним для граматики є по­няття граматичного значення (за іншою термінологі­єю — грамеми).

Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, влас­тиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження.

Іншими словами, це формально виражене значен­ня. У морфології — це значення предметності, проце-суальності, ознаки тощо як обов'язкові атрибути пев­них частин мови (в цьому разі — іменників, дієслів, прикметників), а також більш конкретні значення слів і словоформ (значення часу, особи, числа, роду, відмінка тощо). У синтаксисі — це значення предикативності, суб'єкта, об'єкта, кваліфікатора, обставинне, семантика темо-рематичних відношень у простому реченні і від­ношень між предикативними одиницями в складному реченні,

На відміну від лексичного граматичне значення ха­рактеризується такими ознаками:

1) вищим ступенем абстракції. Граматику можна порівняти з геометрією, яка вивчає не конкретні пред­мети, а тільки їх просторові параметри — довжину, висоту, ширину. Так, цегла для геометрії — це лише паралелепіпед. Для граматики стіл, будинок, місто — всього лише предмети. Різні слова будинку, великого, цього, п'ятого об'єднані спільним граматичним значен­ням родового відмінка, яке не пов'язане з конкретним лексичним значенням цих слів. Лексичне значення індивідуальне (кожне слово має тільки йому притаман­не лексичне значення), тоді як граматичне значення загальне, спільне для цілих груп і класів слів;

2) необов'язковою співвіднесеністю з позамовним референтом. Чимало граматичних значень має тільки

236

Теорія мови

внутрішньомовну природу. Так, наприклад, не дово­диться шукати в позамовній дійсності пояснення, чому ставок, водойма та озеро мають різне родове значення (відповідно чоловічого, жіночого і середнього роду), хо­ча всі вони позначають природні або штучні заглиби­ни, заповнені водою. Про необов'язкову співвіднесе­ність граматичного значення з позамовним референтом свідчить невідповідність родових показників слів, що позначають одні й ті самі референти, в різних мовах. Так, укр. дах чоловічого роду, нім. сіаз ВасЬ, середньо­го, укр. степ, Сибір, посуд чоловічого роду, рос. степь, Сибирь, посуда — жіночого, укр. виделка — жіночого роду, білор. відзлец — чоловічого, укр. проблема жіно­чого роду, польськ. ргоЬІет — чоловічого. Одну й ту ж ситуацію можна описати різними синтаксичними спо­собами, тобто користуючись різними синтаксичними значеннями. Так, зокрема, одна й та сама подія в ре­ченнях Учні виконують пісню і Пісня виконується учнями передається граматичними значеннями актив­ності (у першому випадку) і пасивності (у другому ви­падку). Рос. крестьянин, що має значення однини, в пушкінському тексті Зима, крестьянин, торжествуя, на дровнях обновляет путь передає множинність предме­тів; пор. ще укр. привезли цеглу, у ставку водиться риба; 3) регулярністю свого вираження. Кожне граматич­не значення має обмежений набір засобів свого вира­ження. Так, зокрема, значення доконаного виду одно­кратної дії виражається за допомогою суфікса -ну-(стукнути, крикнути), значення давального відмінка іменників за допомогою закінчень -у (-ові), -і (бать­ку (-ові), матері, дорозі, теляті). І хоч одне граматичне значення може виражатися різними морфемами чи іншими формальними показниками і, навпаки, різні граматичні значення можуть виражатися однією мор­фемою (наприклад, у словоформах мама, сина, жита, де флексія -а виражає називний відмінок однини, родо­вий відмінок однини і називний відмінок множини), однак список таких морфем є строго фіксованим і кількісно незначним. Саме цим пояснюється те, що на відміну від лексичних значень, які є відносно вільними (у потребі сказати про сильний вітер зі снігом можна вибрати одне з таких слів, як завірюха, віхола, хуртови­на, хуга, хуговій, сніговій, сніговиця, сніговійниця, сніжни­ця, завія, хурделиця, хуртеча, хурдига, метелиця), грама­тичні значення не вибирають, оскільки вони є задани-

Граматична система мови

237

ми: коли ви вже вибрали слово сніговій, то в родовому відмінку змушені вжити флексію -у (графічно -ю, де кінцевий основи ] і закінчення -у передаються однією буквою);

4) обов'язковістю. Ця ознака пов'язана з поперед­ньою. Якщо лексичні значення є необов'язковими і за­лежать від наміру і смаків мовця, то граматичні від цього не залежать. Це ті значення, без яких не можна вживати певний клас слів. Якщо ви вживаєте імен­ник, то не можете уникнути значень числа, роду, від­мінка, бо будь-який іменник завжди має в собі ці зна­чення. Обов'язковість вираження граматичних значень є універсальним, незалежним від типу мови критерієм визначення граматичних явищ.

Усі граматичні значення можна поділити на три типи: а) ті, що виражають відношення явищ дійсності; б) ті, що виражають відношення людини до тих явищ; в) ті, які не пов'язані зі світом речей і явищами людської свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями. До пер­шого типу належать значення числа (зошит — зошити, пишу — пишемо), роду, коли йдеться про розрізнення ста­ті (робітник — робітниця, викладач — викладачка) то­що. До другого типу відносять граматичні значення мо­дальності (ствердження, заперечення, наказовість, умов­ність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення). До третього типу належать значення роду, числа та від­мінка прикметників, що зумовлені відповідним значен­ням іменника, з яким вони узгоджуються.

Проте не буде помилковим і твердження, що між лексичним і граматичним значеннями немає якоїсь прірви. Одне й те ж значення в одній із мов може бути граматичним, а в іншій — лексичним. Так, зокрема, в германських, романських та деяких інших мовах є гра­матична категорія означеності і неозначеності, що від­повідно вказує на повністю визначений, відомий пред­мет, і один із багатьох, не відомий слухачеві та й мов­цеві предмет. Виражається ця категорія означеними і неозначеними артиклями: нім. йег, Діє, баз і еіп, еіпе, еіп, фр. Іе, Іа і ип, ипе, англ. іНе і а. Те, що в названих мовах виражається граматично, в українській мові, як і в усіх інших слов'янських, крім болгарської та македон­ської, передається лексично: цей чоловік, моя бабуся і якийсь чоловік, одна бабуся. Непоодинокі випадки, ко­ли в одній і тій же мові ті самі значення в одних випад­ках виражаються граматично, в інших — лексично.

238

Теорія мови

Так, в англійській мові значення претериту в дієсло­вах виражається за допомогою закінчення -есі, а зна­чення вищого і найвищого ступенів порівняння прик­метників і прислівників за допомогою слів ступеня тоге і тозі або суфіксів, однак у дієслові іо Ье і в прикметнику та прислівнику Ьасі вони виражаються лексично (/ ат — / юаз, Ьасі — юогзе). Те саме маємо в українській видовій парі брати — взяти (в інших випадках доконаний і недоконаний вид виражаються граматично за допомогою спеціальних префіксів і су­фіксів: писати — написати, грюкати — грюкнути тощо). У слов'янських мовах часові значення також мають двояке вираження (Я йшов додому, Іду я вчора додому; Я піду додому, Завтра іду я додому). Хист­кість меж між лексичним і граматичним значеннями засвідчують також явища граматикалізації лексич­них явищ (укр. читатиму, що утворене з читати йму) і лексикалізації граматичних (прислівники вни­зу з в + низу, кругом із форми орудного відмінка імен­ника круг).

Кожен спосіб вираження значень має свої перева­ги і недоліки. При лексичному вираженні маємо син­тагматичну зручність, якої досягнуто внаслідок нероз-членованого вираження лексичного і граматичного значень (скорочення і спрощення тексту), але пара­дигматичну незручність (збільшення числа лексич­них одиниць, тобто ускладнення коду). При граматич­ному вираженні — все навпаки. Закон мовної еконо­мії, однак, рідко допускає перший варіант.

Граматичні значення не існують ізольовано. Кожне з них входить до пов'язаних із ним і протиставлених йому значень. Іншими словами, граматичні значення є членами певних парадигм, які, як правило, формують граматичні категорії.

Граматичні категорії

У мовознавстві ще немає єдиного загальноприйня­того трактування граматичної категорії. Одні вчені інтерпретують граматичну категорію дуже широко, від­носячи до неї всі групи граматичних одноманітностей, однаковостей. Так, О. О. Потебня категоріями називав іменник, дієслово, час, число, особу, орудний відмінок. Чеський мовознавець Мілош Докуліл граматичними категоріями називає іменник, істоту, підмет, підрядне

Граматична система мови

239

речення тощо. Мабуть, тут словосполучення граматич­на категорія не претендує на термін, як не претенду­ють на терміни у деяких працях поняття рівня, струк­тури, системи і поля. Однак є випадки широкого трактування граматичної категорії і в термінологіч­ному значенні. Так, зокрема, Б. М. Головін усі грама­тичні категорії класифікує на категорії слів, куди від­носить частини мови, категорії словесних форм (час, рід, відмінок, число і т. ін.), категорії словесних пози­цій (члени речення) і категорії словесних конструкцій (речення). Очевидно, таке широке застосування термі­на граматична категорія, де під ним розуміється будь-яка «єдність граматичного значення і формаль­них засобів його вираження» [Березин, Головин 1979: 180], не є коректним. Частина мови не є родовим по­няттям до часу, способу, відмінка тощо. Це явища різ­ного роду.

Інше трактування граматичної категорії запропо­нував Д. А. Штелінг. Граматичну категорію він виз­начає як «відношення, виражене в граматичній будові мови через протиставлення двох (і не більше) взаємо-виключних за значенням рядів (або груп) форм: це єдність взаємовиключних протилежностей» [Штелинг 1959: 56]. Таке тлумачення граматичної категорії на­буває все більшого поширення і нині, по суті, домінує в лінгвістиці.

Граматична категорія — система протиставлених одна одній грама­тичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.

Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа ви­діляють протиставлені граматичні значення однини і множини, а в межах категорії виду — значення доко-наності і недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множи­ни, суфікси, що виражають недоконаність, та суфікси і префікси, які виражають доконаність): стіл — сто­ли, берег — береги, корова — корови, весна — весни; робити — зробити, стукати — стукнути. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія обов'язково повинна мати формальне вира-*кєння.

Щодо першої ознаки граматичної категорії (проти­ставлення) закономірно може виникнути запитання,

240

Теорія мови

як бути з категорією відмінка, яких у мовах буває не тільки два, а й чотири, шість, сім і навіть двадцять один, або як інтерпретувати число в тих мовах, де їх три (однина, двоїна, множина), чи час, який має також три форми (теперішній, минулий і майбутній) та інші подібні випадки. Саме це є головним аргументом про­тивників опозиційного трактування граматичної кате­горії. Однак відомо, що будь-яку кількість протистав­лених членів можна звести до двох (до бінарної прива-тивної опозиції), як, наприклад, прямий відмінок — непрямі відмінки, дійсний спосіб — недійсний спосіб, чоловічий рід — нечоловічий рід, перша особа — інші особи тощо.

Що ж стосується другої обов'язкової ознаки гра­матичної категорії — формального вираження, то во­на дуже важлива, бо саме наявність чи відсутність формального вираження є основним критерієм розріз­нення граматичних і поняттєвих категорій. Так, на­приклад, поняттєва категорія статі притаманна всім мовцям незалежно від того, якою мовою вони спілку­ються: усі розрізняють чоловічу і жіночу стать. Таке розрізнення спирається на позамовну дійсність, тому поняттєві категорії є інтернаціональними, універсаль­ними. На відміну від поняттєвої категорії статі грама­тична категорія роду є тільки в тих мовах, де вона має формальне вираження: слов'янських, балтійських, ро­манських, німецькій. Для її вираження перелічені мо­ви використовують спеціальні закінчення (укр. тато, мама, море) або артиклі (нім. йег, йіе, йаз і еіп, еіпе, еіп_у фр. Іе, Іа, і ип, ипе, італ. її, Іа і ип, ипа). Оскільки в англійській мові, фінно-угорських і тюркських мовах таких показників немає, то немає і категорії роду. Для германських і романських мов характерна граматична категорія означеності—неозначеності, яка формально виражається означеними і неозначеними артиклями. У слов'янських мовах, за винятком болгарської і маке­донської, значення означеності—неозначеності не має формального граматичного вираження, отже, й такої граматичної категорії тут немає. Поняттєва категорія означеності — неозначеності в цих мовах може бути виражена лексично (цей хлопець — якийсь хлопець). У слов'янських мовах, як уже зазначалося, існує грама­тична категорія виду дієслів, тоді як германським і романським мовам вона невластива, бо вони не мають формальних засобів її вираження; у разі потреби зна-

Граматична система мови

241

чення завершеності чи незавершеності дії тут переда­ється описово, лексично.

Узагалі мови світу розрізняють за кількістю і скла­дом граматичних категорій (крім вищеназваних зістав­лень, можна навести ще такі приклади, як категорія граматичного класу «людини» або «речі» в іберо-кав-казьких мовах, категорія ввічливості в японській і ко­рейській мовах та ін.); за кількістю протиставлених членів (в німецькій мові чотири відмінки, в англійсь­кій — два, в російській — шість, в українській — сім, у деяких дагестанських мовах — сорок; в українській, як і в інших слов'янських мовах, три граматичних ро­ди, у французькій — два); за тим, які частини мови мають ту чи іншу категорію (в ненецькій мові, наприк­лад, іменник має категорії особи і часу).

Граматичні категорії не є незмінними. У процесі сво­го історичного розвитку мова може втрачати чи набува­ти граматичні категорії або змінювати їхню структуру. Так, зокрема, великих змін зазнала видо-часова система слов'янських мов. Змінився в українській мові і кіль­кісний склад категорії числа (було три числа: однина, двоїна, множина) та категорії часу (було чотири форми минулого часу: аорист, імперфект, перфект, плюсквам­перфект, дві аналітичних і одна синтетична форма май­бутнього часу та проста форма теперішнього часу).

Усі граматичні категорії поділяють на морфоло­гічні і синтаксичні. До морфологічних категорій на­лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо­собу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Оче­видно, сюди можна віднести категорію комунікатив­ної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які фор­мують парадигму речення.

Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні ка­тегорії — це такі, в яких члени виступають як рубри­ки класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційни­ми, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до діє­слів доконаного чи не доконаного виду або двовидових.

242

Теорія мови

Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно по­єднується в мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, ка­тегорія роду прикметників. Прикметники не класифі­куються, а відмінюються за родами (кожен прикмет­ник у слов'янських мовах має форми всіх трьох родів; наприклад укр. великий, велика, велике). Класифікація граматичних категорій графічно має такий вигляд:

					Г	ра*	іатичн	і кат	егор	ії
		морф	оло	гічн	і					синтаї	ссичні
класифі	каї	цйні		сл	0]	ВОЗІ	УІІННІ

Граматичні категорії по-різному виявляються в мо­ві. Наприклад, такі категорії, як рід і відмінок, в укра­їнській мові виявляються синтаксично (реляційно), ка­тегорія виду і часу — несинтаксично (номінативно, референційно), а категорія числа або особи поєднує ознаки обох названих типів.

Крім граматичних категорій, які обов'язково ма­ють формальне вираження, в мові існують приховані категорії, вперше виявлені американським ученим Б. Уорфом.

Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які не мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови висловлення, оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність.

В українській мові як приховані можна трактувати категорії контрольованості/неконтрольованості, істо­ти/неістоти та ін. Так, дієслова зі значенням неконт-рольованості не можуть мати після себе обставин мети (не можна сказати *Випав град побити сад, *Куля ле­тить убити солдата), не можуть вживатися з іменни­ком у давальному відмінку з пасивним значенням (*Каменеві чудово летілось, *Воді грайливо теклось). Назви неістоти не вживаються в давальному відмінку зі значенням належності (*Купити скатертину сто­лу, *Дати обкладинку книжці).

Від граматичних категорій слід відрізняти лекси­ко-граматичні розряди (їх ще називають лексико-гра­матичними категоріями). Лексико-граматичні роз-

Граматична система мови

243

ряди — це граматично релевантні групи слів у межах певної частини мови, яким властиві такі риси: