1. Політика ліберальної 1 консервативної партій після другої світової війни
Друга світова війна суттєво змінила статус Канади в Британській імперії і на міжнародній арені. Формально залишаючись домініоном Великобританії, Канада стала врівень з про-відними країнами світу. За роки війни національний доход країни зріс удвічі, темпи індустріалізації в повоєнні роки прискорились. У зв'язку з послабленням великих держав Канада незабаром вийшла на третє місце в західному світі за обсягами валового внут-рішнього продукту.
Під час війни значно послабилась залежність Канади від Великобританії і посилилась її економічна інтеграція зі США. Ця тенденція у повоєнні роки не лише не зникла, а ще більше поглибилася. Географічна близькість двох країн, невичерпні сировинні запаси Канади й різноманітні потреби на них з боку США, величезні фінансові можливості американських корпорацій і до того ж досконаліша технологія відіграли вирішальну роль у канадсько-американській економічній інтеграції. У 1948 р. Американський капітал контролював 39% усієї канадської обробної промисловості.
На прискорення економічного розвитку Канади значною мірою вплинуло також відкрит-тя великих запасів нафти у провінціях Альберта та Саскачеван, родовищ газу і кольорових металів на півночі країни. За перше повоєнне десятиліття видобуток нафти збільшився у 20 разів, залізної руди - у 10, природного газу - в 4, виробництво кольорових металів - у З
рази. Таких темпів зростання за цей період не було в жодній країні світу.
Зміцнення економічних позицій Канади супроводжувалось утвердженням канадського суверенітету і зростанням національної свідомості населення. В 1947 р. парламент прий-няв закон про канадське громадянство, Верховний суд Канади набув статусу вищої апеляційної інстанції. 1949 р. після тривалих ангао-канадських переговорів британське володіння Ньюфаундленд було приєднане до Канади і перетворилось на десяту провінцію
країни. В 1952 р. уродженець Канади В. Мессі вперше став генерал-губернатором. Канада набувала рис суверенної держави.
У перші повоєнні десятиліття внутрішню і зовнішню політику Канади визначали дві провідні політичні партії - Ліберальна та Консервативна. Ідеологічною основою після-воєнного канадського лібералізму стала теорія «держави загального благоденства». У розв'язанні практичних питань економіки ліберали велику роль відвели державному регулюванню, адже вони є традиційними прихильниками поглиблення канадо-американ-ської інтеграції. Консервативна партія, критикуючи державне регулювання і надмірне
втручання держави в економіку, виступила захисником приватного підприємництва та індивідуальної свободи, розширення прав окремих провінцій, а в зовнішній політиці - поборником відновлення традиційних зв'язків з Великобританією і противником надмір-ного впливу США.
В умовах післявоєнного економічного піднесення Ліберальна партія тричі - в 1945, 1949 та 1953 роках - перемагала на виборах. Однак за економічного спаду, що намітився з середини 50-х років, позиції лібералів значно послабились. На виборах 1958 р.перекон-ливу перемогу здобули консерватори (з 1956 р. партія перебрала назву Прогресивно-кон-
сервативної) завдяки широкій програмі оздоровлення країни й енергійної діяльності її лідера Джона Діфенбейкера.
Уряд Дж. Діфенбейкера (1957-1963) частково реалізував намічену програму. Загальне схвалення отримало підвищення пенсій, збільшення допомоги інвалідам і старим, зниження податків, виділення коштів на допомогу фермерам. Велику роль у розширенні демократії відіграв прийнятий у серпні 1960 р. Білль про права громадян. Уряд вжив заходів для впорядкування діяльності іноземного капіталу. Схвалені закони передба-
чали збільшення числа канадців в адміністрації іноземних компаній, що діяли на території країни, на 15% збільшувався податок на їхні прибутки.Уряд скеровував державні замов-лення насамперед вітчизняним підприємствам, а освоєння нафтових і газових родовищ Півночі надав фірмам, які мали в статутному фонді понад 50% канадського капіталу.
«Канадизація» економіки породила опір з боку корпорацій, пов'язаних з північноаме-риканським ринком, а заходи, спрямовані на обмеження американського впливу на теле-баченні, піддавались критиці обивателів, які звикли до продукції «масової культури». Зазнали невдачі й плани консерваторів щодо освоєння багатств Півночі.
З 1963 по 1968 рр., коли Ліберальна і Прогресивно-консервативна партії не змогли сформувати уряд без підтримки інших партій, Канада переживала період парламентської нестабільності. Кабінет, який до 1968 р. очолював ліберал Лестер Пірсон, не наважувався на рішучі заходи. Найвідомішими його рішеннями були схвалення в 1965 р. нового канадського прапора з червоним кленовим листком на білому полі та укладення т. зв:
Автопакту - об'єднання автомобільної промисловості Канади та США. Нестійкість феде-рального уряду призвела до сепаратистських тенденцій у діяльності провінційних адміністрацій. Яскравим проявом цього стали вимоги уряду Квебеку визнати франкомовне населення провінції окремою нацією і надати їй особливий статус. З цього часу франко-квебекська проблема перетворилася на найболючішу, загрожуючи в окремі роки існуванню всієї федерації.
Корені проблеми криються в історії формування держави, особливостях національного складу іммігрантів, нащадки яких складають основну частину жителів країни. В Канаді більшість населення є англомовним. Із семимільйонного франкомовного населення, яке становило у 60-ті роки 27% від загальної кількості жителів країни, переважна більшість проживала у провінції Квебек. Індустріалізація Квебеку супроводжувалась розбудовою американських фірм і їхніх філій, зростанням припливу до міст франкомовного населення. Англомовні жителі, які становили лише 10% населення провінції, обіймали 80% усіх керівних посад. Рівень безробіття серед франкомовних жителів Квебеку був на 20-30% вищим за середньоканадський. Вимоги вести діловодство англійською мовою, надання
їй переваг у повсякденному спілкуванні й на виробництві ставили франкомовне населення у нерівноправне становище. Політичні лідери франкомовних канадців висунули гасло «Дві нації в одній державі», а згодом проголосили курс на вихід Квебеку з канадської федерації. Уряд створив для вивчення квебекських проблем спеціальну комісію, яка керувалась у своїй роботі формулою: «Одна країна - одна нація». У 1968 р. утворилась
Квебекська партія, яка консолідувала рух сепаратистів.
В умовах загострення політичної кризи і загрози розпаду країни у 1968 р. відбулись парламентські вибори. Перемогу здобула Ліберальна партія, очолювана професором Монреальського університету П'єром Елліотом Трюдо - людиною широкоосвіченою, талановитим публіцистом і полемістом. Він був переконаним прихильником єдності Канади. З іменем П. Трюдо пов'язана внутрішня і зовнішня політика Канади з 1968 по 1984 рр. Уряд П. Трюдо почав проводити щодо Квебеку більш гнучку політику. Відмо-вившись визнати франко-квебекську націю, він у 1969 р. провів через парламент закон, що проголосив рівноправність в усіх ланках управлінського апарату англійської та французь-кої мов у тих провінціях, де чисельність людей, які розмовляли однією з них, досягала 10%. Проводилося навчання службовців усіх рівнів на спеціальних курсах англійської та французької мов. Такі заходи не задовольняли активістів із сепаратистської організації Фронт визволення Квебеку, і вони з жовтня 1970 р. вдалися до терору. Уряд на один рік запровадив у Квебеку воєнний стан, провів арешти екстремістів. Проблема збереження національної єдності посідала центральне місце в діяльності урядів П. Трюдо і в наступ-ний період.
У 70-х роках економічне становище Канади відзначалось нестабільністю. Економічна криза 1974-1975 рр. у Канаді спричинила скорочення виробництва в усіх галузях і різке збільшення безробіття. Уряд з 1975 р. запровадив жорсткий контроль за доходами і цінами. Антиінфляційне управління в примусовому порядку переглядало укладені договори й обмежувало зростання зарплати. Вперше в історії Канади 14 жовтня 1976 р. відбувся загальнонаціональний виступ робітників. Загострилися суперечності в уряді, який залишили однодумці П. Трюдо. На виборах у травні 1979 р. ліберали зазнали поразки.