Київська русь: етапи становлення держави та суспільної організації.

У своєму розвитку суспільство Київської Русі пройшло три основні періоди. Перший період (кінець ІХ – кінець Х ст.) – це консолідація та збирання руських земель. Другий (кінець X - середина XI ст.) - розквіт і піднесення. Третій період (друга половина ХІ ст. – середина ХІІІ ст.) – занепад й феодальна роздробленість Київської держави.

Початок державотворення на слов’янських землях як перший період розвитку Київської Русі (кінець ІХ – кінець Х ст.) історики пов’язують з об’єднанням в єдине державне утворення в ІХ ст. військово-політичних союзів східних слов’ян та державницькою діяльністю в цьому відношенні перших князів – Аскольда (? - 882), Олега (882 - 912), Ігоря (912 - 945), Ольги (945 - 964), Святослава (964 - 972). Період характеризується об’єднавчими процесами навколо Києва, заснованого князем Києм, протистоянням Русі з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами, формуванням системи васально-ієрархічних відносин давньруської держави. Зі зміцненням позицій київських князів занепадає федеративна форма правління часів первісної доби. На зміну приходить самодержавна (князівська) влада, що стала свідченням політичного об’єднання Русі та переходу до фази державності в історії українського суспільства.

Першим з київських князів, який розпочав активне «збирання руських земель» був Олег, що, захопивши 882 р владу в Києві. та об’єднавши при цьому два державних формування в Східній Європі: Славію (Ладогу, Новгород) і Київ (як центр полян і основу давньоруської держави), поширив надалі владу київського столу на території древлян ільменських словен, сіверян, кривичів, радимичів, уличів, можливо, дулібів й хорватів, а також на неслов’янські племенні об’єднання — чудь і меря. Олег до того ж вів активні війни з хозарами, погромивши їхні порти на Каспії. 907 і 911 рр. він здійснив два воєнних походи на Візантію, наслідками яких стали надзвичайно вигідні для Русі торговельні угоди.

Активну експансіоністську й оборонницьку політику продовжив надалі наступник Олега – князь Ігор, син Рюріка, що ініціював походи на сусідні племена, Візантію, хозяр, а також князь Святослів, син Ігоря й Ольги, який підпорядкував Києву в’ятичів і волзьких булгір, знищив Хозарський каганат, прагнув реалізувати масштабні завойовницькі плани на Балканах. Як наслідок, на кінець Х ст. Русь значно збільшила свою територію, поширивши межі до рубежів Чорного моря та підпорядкувавши своєму впливові майже всі причорноморські країни. Протидіючи нападу кочових племен (хозар, печенігів) та стримуючи тиск Візантії, Русь власне стверджувалася на міжнародній арені як потужне державне утворення.

Щодо розвитку взаємовідносин з Візантією, то цей напрямок міжнародної діяльності набував для Русі початкового етапу державності особливого значення. Кожен з руських правителів цього періоду вважав за необхідне організувати декілька військових походів на Візантію (Аскольд - 860, 863, 866, 874; Олег - 907, 911; Ігор - 941, 944; Святослав - 969-971 рр.). Навіть княгиня Ольга побувала у Константинополі 955 р. з посольською місією. Основні причини посилення Візантійського вектора у зовнішній політиці Русі – це намагання здобути вихід до провідних торговельних шляхів тогочасного світу, які переважно контролювалися Візантією; приєднатися до культурних й релігійних здобутків Візантійської імперії; вибороти через взаємовідносини із світовим центром - Візантією гідне Київській державі місце у сформованих європейських і євразійських відносинах.

Активна зовнішня політика, як і поширення державних кордонів Київської держави відбувались протягом першого етапу у взаємозв’язку з тенденцією на централізацію державного управління та зміцнення влади київських князів. Консолідація процесу державної влади чітко вивляла себе при цьому в двох аспектах: завоювання та поширення впливу Русі на нові території та жорстока боротьба київських князів проти автономістських настроїв підкорених народів. Політиці централізації, поряд із силовою політикою, сприяв водночас й ряд державних реформ. Княгиня Ольга впорядкувала збирання данини, розділивши князівства між своїми синами. Святослав поклав початок адміністративній реформі, в результаті якої Русь опинилась у володінні однієї князівської династії.

Ще одним проявом державницьких тенденцій стало формування системи васально-ієрархічних відносин. Поряд із невпинно зростаючою владою князя поступово зростає і роль верхівки княжої дружини, яка, виділяючись у панівний прошарок, фактично склала основу своєрідного адміністративного апарату, що збирав данину і займався судочинством на місцях. З’являються нові форми експлуатаці, коли поряд із продуктовою даниною дедалі більшого поширення набувають відробітки та грошова рента. Утворюються різні соціальні групи. Відбувається формування прошарків залежних селян - смердів, закупів, рядовичів. холопів, челяді. Давньоруське суспільство вочевидь просувається у напрямку формування феодальних відносин і феодальної монархії.

Другий етап розвитку Київської держави (кінець X - середина XI ст.) як період розквіту і піднесення здебільшого пов’язується в сучасній історичній літературі з князюванням Володимира (978-1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).Основні державницькі тенденції та суспільні процеси цього періоду характеризуються остаточним завершенням формування території Київської Русі; оформленням монархічної системи правління та феодальних суспільно-політичних відносин; розвитком господарства, внутрішньої і зовнішньої торгівлі; надзвичайним піднесенням культури, науки, освіти. Найбільш показовими проявами розвитку держави і суспільства стають прийняття 988 р. християнства, поступове формування руського кодексу правових норм («Закону земляного» за Володимира та «Руської правди» за Ярослава Мудрого), проведення реформ, спрямованих на зміцнення державного управління (адміністративна, військова, судова та ін.).

Відчутно активізуються міжнародні контакти Київської Русі, характерною рисою яких стає домінування дипломатії над зброєю. Іноземні країни вважають за честь розвивати взаємовідносини з Руссю, включаючи встановлення родинних зв’язків з членами князівських родин. Свідченням останньогго стають численні шлюби членів сім’ї Ярослава Мудрого з представниками правлячих династій Заходу. Русь виступає в якості потужного міжнародного суб’єкта, здатного визначати тенденції загальноєвропейського цивілізаційного розвитку.

Третій період (друга половина XI - сер. XIII ст) політичної роздробленості охоплює етап від князювання старших синів – нащадків Ярослава Мудрого Ізяслава, Святослава, Всеволода (др.пол.ХІ ст.) до монголо-татарської навали на руські землі (40-ві рр. ХІІІ ст.). Провідною рисою цього періоду стало посилення відцентрових тенденцій окремих князівств, а надалі - прогресуючий розпад держави на окремі територіально-державні утворення і землі.

Економічною причиною феодальної роздробленості Русі стало зародження індивідуальної земельної власності (князівське землеволодіння датується кінцем XI ст., боярське - поч. XII ст.) як передумови економічного збагачення, а надалі й політичної незалежності окремих князівств; політичною причиною – посилення чвар та міжусобиць представників провідних князівських родин щодо володіння київським престолом. Так, після смерті Ярослава Мудрого протистояння та суперечки між претендентами на київський стіл набувають загрозливого характеру. Спробою покласти край ворожнечі, згуртувати сили для відсічі кочовим ордам став Любецький з’їзд князів (1097 р.). На певний час його рішення зупинили процес міжусобної боротьби. Проте у другій половині XII ст. знову спалахують численні міжусобні війни. Яскравим свідченням прогресуючого ослаблення та нестабільності Київської Русі є те, що з 1146 р. по 1176р. на престолі великого князя змінилось 28 князів.

Спробою відновлення державної єдності та колишньої величі та могутності Київської Русі вважається князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» - своєрідного доповнення до «Руської Правди»), подолання сепаратиських тенденцій, об’єднання переважної більшості земель Русі тимчасово стабілізували внутрішнє становище Київської держави і повернули її в ряди наймогутніших держав Європи. Синові В.Мономаха Мстиславу (1125-1132 рр.), однак, лише на короткий час вдається підтримати єдність руських земель. Після його смерті децентралізація Русі набуває незворотнього характеру. Даний процес поєднується в історії Давньоруської держави з прогресуючим наростанням зовнішньої загрози. Спочатку вона зумовлювалася посиленням натиску половецьких ханів з др.пол. ХІ ст. та врешті-решт виявилася у встановленні монголо-татарського іга на Русі. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського пері­оду східнослов’янської історії. Починалась нова епоха, пов’язана з новими державними утвореннями і принципово новими тенденціями розвитку України-Русі.