2.3 Державне регулювання підприємницької діяльності

Необхідність державного регулювання ринкової економіки беззаперечна. В усіх країнах світу держава «втручається» в економіку більшою чи меншою мірою як розширенням державного сектору економіки, так і регулюванням її підприємницького сектору. Як свідчить досвід економічних реформ у промислово розвинених країнах, це регулювання здійснюється у широких межах і являє собою надзвичайно складний та професійний механізм, який ґрунтується на синтезі економічних та адміністративних методів впливу.

У науковій літературі традиційно виділяють чотири основні внутрішні функції держави - економічну, соціальну, політичну та ідеологічну, а іноді додають ще дві: екологічну та правоохоронну. Як правило, економічну функцію трактують як встановлення державою умов та порядку економічної діяльності у регулюванні економіки.

У сучасних умовах суть економічної функції перебуває у процесі далеко не безболісної трансформації від тотального управління до виправлення «недоліків» ринку, яке в ідеалі повинно не порушувати природні ринкові механізми саморегуляції. На практиці це має вираз у конкретних організаційно-правових заходах.

Наприклад, заборона провадити певні види господарської діяльності приватному бізнесу (ст. 4 Закону України «Про підприємництво»); обмеження недобросовісної конкуренції (Закон України «Про захист економічної конкуренції»); організаційно-правові засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій (Закон України «Про природні монополії»); основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів (Закон України «Про ціни і ціноутворення»); прогнозування та планування соціально-економічного розвитку країни (Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»); приватизація державної власності (Закон України «Про державну програму приватизації»); регулювання інвестиційної діяльності (Закони України «Про інвестиційну діяльність» та «Про захист іноземних інвестицій в Україні»); загальні організаційно-правові засади лізингу (Закон України «Про лізинг»); регулювання зовнішньоекономічної діяльності (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»); організаційно-правові засади створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків (Закон України «Про банки і банківську діяльність»); про цінні папери і фондову біржу (Закони України «Про цінні папери і фондову біржу» та «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»); захист прав споживачів (Закон України «Про захист прав споживачів») тощо [16, 125].

Отже, організаційно-правовий вплив держави має дуже різноманітний характер і здійснюється у багатьох формах та різними засобами.

Ґрунтуючись на чинному законодавстві, центральні й місцеві органи держави здійснюють безпосередню діяльність з державного регулювання у межах їх компетенції. Державне регулювання підприємництва дістало своє законодавче закріплення у ст. 15 Закону України «Про підприємництво» (додаток 4, ст. 15).

Російський економіст Б. Райзберг поділяє управління економікою на макро- та мікроекономічне. До макроекономічного вчений відносить управління такими великомасштабними об'єктами, як економіка країни, господарство найбільших територій (регіонів), економіка галузей і сфер народного господарства. Макроекономічне управління поширює свою дію на процеси, які охоплюють широкі інтереси, поля діяльності, зв'язки та відношення, що стосуються всього населення чи значної його частини. На відміну від макроекономічного, мікроекономічне управління поширює свою дію на окремі, відносно маломасштабні господарські одиниці, на організації, підприємства, компанії, фірми, на господарство невеликих територій, на ринки [15, 536].

Слід підкреслити, що державний сектор економіки є необхідним сегментом будь-якої економічної системи, оскільки є специфічні сфери господарювання, у яких приватна ініціатива або неможлива, або неефективна з огляду на ті чи інші причини (слід зауважити, що в Україні коло цих причин значно ширше, а іноді вони кардинально відрізняються від аналогічних у так званих промислово розвинених країнах).

Перехідний етап до ринку в Україні зумовлює наявність у регулюванні залишків від колишньої командно-адміністративної системи, з одного боку, та правовий вакуум у певних аспектах регулювання підприємницької діяльності, що стосуються функціонування власне ринкового механізму, - з іншого [16, 127].

На підтвердження цієї думки можна навести положення ст. 15 Закону України «Про підприємництво»: «Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається...»; «державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції...»; «не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності»; «збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами».

Такі норми закону віддзеркалюють реальний етап розвитку державного регулювання в Україні, оскільки є специфічними для законодавства пострадянського простору, хоча, поза сумнівом, є необхідними і мають бути конкретизовані з точки зору посилення відповідальності посадових і службових осіб з метою захисту прав та законних інтересів підприємців у подальших нормативно-правових актах.

На мій погляд, вітчизняну специфіку визначають певні чинники, які неможливо не враховувати при здійсненні реформ і які, безумовно, матимуть вплив на концепцію державного регулювання, а саме:

• економічні реформи здійснюються під політичним тиском, а звідси непослідовність, полярно протилежні рішення, непрофесіоналізм;

• недієвий апарат державної служби, визначальними рисами якого є некомпетентність та корумпованість (Україна станом на серпень 2005 р. входить до двадцяти найбільш корумпованих країн світу);

• припинення інвестицій у реальну економіку як внутрішніх, так і зовнішніх, що є наслідком непевної врегульованості питань власності, а також нестимулюючої податкової політики;

• значний зовнішній борг України, що збільшує її залежність від світової співдружності; внутрішній борг уряду перед населенням, що викликає негативне ставлення населення до здійснюваних економічних перетворень;

• вкрай важкими є психологічні наслідки здійснення реформ, на що не завжди звертають увагу, а це відіграє велику негативну роль. Зубожіння населення досягає моменту, коли люди «звикають» бути бідними і їх економічна поведінка стає пасивною. Це негативно впливає на розвиток малого та середнього бізнесу, який є рушійною силою економічних реформ у будь-якій країні та головним чинником зайнятості населення.

• з огляду на те, що відсутня цілісна, методологічно обґрунтована концепція державного регулювання підприємницької діяльності, воно розвивається спонтанно, зміни у законодавстві в основному спрямовані на надшвидке «латання дірок» шляхом видання підзаконних нормативно-правових актів, а також існують випадки державного управління, більш схожі на відомче чи кланове лобіювання тих чи інших інтересів.

На жаль, без надійної та якісної нормативно-правової бази, передусім публічно-правового спрямування, вирішення існуючих системних проблем видається нереальним. Полярно протилежні економічні рішення, які визначали економічну політику України в кінці 80-х - на початку 90-х років, викликали необхідність їх правового обґрунтування, надання їм, так би мовити, легітимності, що зумовило появу все нових і нових нормативно-правових актів, переважно підзаконних. Але законодавець фактично ігнорує розробку та прийняття таких важливих документів з позицій розбудови громадянського суспільства, як Господарський та Податковий кодекси України, а ці кодифіковані акти могли б стати правовою базою для економічного зростання країни та поліпшення добробуту людей - основної мети економічної політики держави.

Форми, способи та масштаби впливу держави на конкурентний підприємницький сектор економіки залежать як від економічних чинників (рівень індустріального розвитку економіки, рівень економічної активності тощо), так і від національної специфіки (традиційна роль держави у суспільстві, соціальний менталітет тощо). Державне регулювання підприємництва у перехідний період має бути спрямованим на:

• економічне зростання, підвищення економічної ефективності;

• появу нових робочих місць;

• збільшення самозайнятості населення;

• поліпшення добробуту людей.

Лише ці показники є інтегральними критеріями ефективності та доцільності державного регулювання приватного бізнесу. Хоча, поза сумнівом, інші критерії (суспільна безпека, ті чи інші пріоритети державної економічної та соціальної політики на конкретному етапі розвитку тощо) є важливими. Проте на відміну від економічного зростання вони мають змінний та динамічний характер, оскільки тактичні пріоритети соціально-економічного розвитку, поняття суспільної безпеки не є усталеними і можуть змінюватися залежно від тієї чи іншої ситуації в суспільстві.

Основним завданням держави, на мій погляд, вбачається:

• створення сприятливих умов для розвитку приватної ініціативи;

• компенсація негативного впливу дезінтеграційно-руйнівних процесів у сфері господарювання, а також відсутності усталених ринкових механізмів саморегуляції.

У додатку 7 подано дані по фінансуванню програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні. Вони є доказом закорумпованості влади, її неорганізованості та зловживання.

У журналі «Вісник Податкової служби України» зазначено: «Метою державної підтримки малого підприємництва є стимулювання його розвитку, формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць. У 1999 р. було зареєстровано 28,6 тис. осіб, що здійснювали підприємницьку діяльність, у 2000 р. – 66,6 тис., у 2001р. – 91,7 тис., у 2002 р. – 115,6 тис., у 2003 р. – 133,1 тис., у 2004 р. – 133,2 тис., то за дев’ять місяців 2005 р. – 131,8 тис. юридичних осіб. Станом на 01.10.2005 р. суб’єкти малого підприємництва – платники єдиного податку здійснювали свою діяльність у таких сферах: 52 871 – надання послуг (40,1%), 34 401 – матеріальне виробництво (26, 1%), 36 801 – торгівля та громадське харчування (27,9%), 5946 – сільське господарство (4,5 %), 1771 – інші види діяльності (1,4%)» [19, 26].

Отже, мале підприємництво розвивається переважно у сфері надання послуг, торгівлі та громадському харчуванні, матеріальному виробництві.

Оскільки в Україні ще не сформовано визначеного та усталеного механізму контролю за діями державних службовців, це може являти певну загрозу для нормального функціонування підприємницького середовища. Це стосується насамперед економічної свободи суб'єктів підприємництва та конкретизується у нестримному зростанні чиновницького апарату, пріоритетом силових відомств, розширенням та посиленням владно-імперативних засад у житті суспільства, тенденціями до домінування командно-адміністративного управління, а звідси - із укоріненням бюрократичних сторін функціонування державної служби, намаганнями до чиновницького всевладдя, подальшими пориваннями до втручання у все і вся та, як показує життєва практика, із зловживаннями владою, корупцією, хабарництвом. Тому в першу чергу треба сформувати владу, яка б піклувалася про інтереси народу і прагнула покращити його добробут.