РОЗДІЛ 8. Розумна соціальна дійсність як предмет філософії просвітництва

Коло питань: Критично-аналітичне мислення доби.

Емпіричний раціоналізм англійського просвітництва.

Питання суверенізації особистості.

Соціально-філософські ідеї французьких просвітників.

Пошук розумних законів людського співіснування.

Ідейний прорив з “царства розуму” в “царство гуманності” німецьких просвітників.

Просвітництво є специфічною епохою в тому історичному відтинку життя Європи, який називають Новим часом. Якщо особливим набутком Нового часу є критично-аналітичне мислення, породжене сплеском наукових знань, то особливістю Просвітництва є перенесення інтересу зі сфери дослідження, вивчення шляхів пізнання природи, що було типовим для XVII століття, на соціальні, політичні, правові, економічні, релігійні взаємини людей і це стає найбільш характерним для Європи XVIII століття. Розум критично оцінює успадковану від середньовіччя станову диференціацію суспільства зі своїми привілеями та нормами історичного права, заснованими на старожитніх звичаях і традиціях. Коли ми тут кажемо “розум критично оцінює”, то під цим розуміємо ту верству суспільства, що усвідомила доконечну потребу зміни в ньому правових основ людських взаємин, а це передовсім сфера політики та економіки. Економічне життя вимагало більшої свободи ринкових відносин, знесення усіх обмежень, що їх регламентували.

На погляд цих людей, дійсність, у якій вони живуть, є нерозумною, суперечить самій істоті розуму як найголовнішої властивості людей. Розум, пізнавши природу й відкривши в ній закони як розумні, вважає природу і своєю сутністю. Тому бути природним тут означає бути розумним, а бути розумним – означає бути природним. Якщо в природі панує природний закон, то в суспільстві тоді мусить панувати розумний порядок. І цей порядок настане тоді, коли до вивчення суспільства людина підійде з позиції науки. Розум через свою здатність мислити повинен спиратися в аналізі дійсності не на довільні, побудовані на розумуванні твердження, а на наукові дані й знання; він має прагнути до абсолютної завершеності. На цій основі й стан людства слід побудувати відповідно з вимогами розуму, це буде Царство Розуму. Таке звеличення розуму в цей історичний період, безумовно, веде до перебільшення, абсолютизації його значення, особливо в духовній сфері. Духовність же включає в себе як сферу свідомості, куди входить і розум, так і чуттєво-емоційну сферу людини, а також сферу підсвідомого й неусвідомленого знання. Зміст розуму просвітники (за винятком німецьких) розуміють як здоровий глузд, раціональність. Питання про їх розрізнення в філософії гостро ставить Кант. Про це буде йтися пізніше. Як елемент духовності просвітники називають душу, але трактують її як мислення. Все це досить спрощує розуміння змісту та сутності сфери духовного.

О

Основна ідея Просвітни-цтва

сновне завдання, яке перед собою ставлять просвітники: перебудувати людський світ на таких розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, що панують у природі. Біда людей у тому, що вони живуть, нехтуючи цими законами. Щоб повернути людину до природи, треба, аби вона усвідомила свої істинні вимоги, а вони є природними. Це може зробити лише виховання.

Ц

Просвітни-цтво в Україні

і основні риси Просвітництва в кожній національній культурі виявляють себе дещо видозміненими, оскільки розгортають себе на різних культурних, наукових, моральних традиціях, світосприйнятті і ментальності. При цьому просвітництво охоплює народи Європи не воднораз. Передовсім його ідеї з’являються у Британії в другій половині XVII ст., а потім їх підхоплює Франція (XVIII ст.) Німецьке просвітництво має свій специфічний вияв. В Україну воно приходить у XVIII ст. У своїй основі філософські, світоглядні позиції українських просвітників відповідають поглядам англійського, французького та німецького просвітництва. Але кожен з просвітників по-своєму ставиться до національних духовних традицій, у кожного своя реакція на історичні та політичні події у Російській монархії і на терені України. Наприклад, С. Десницький у своїх філософських, етичних, політико-правових поглядах орієнтується на англійських просвітників Т. Гоббса, Д. Локка, Д. Юма; Я. Козельський – на французьких: Ж.-Ж. Руссо, М. Монтеск’є, К. А. Гельвеція. Г. Сковорода пише свої твори в неоплатонічній філософській традиції і, як німецький преромантик Й. Г. Гердер, відкидає раціоналізм просвітництва. В українському просвітництві чітко окреслюються дві напрямні – раціоналістична і преромантична, орієнтована на ірраціоналістичні духовні традиції. Для українських просвітників раціоналістичної орієнтації Т. Прокоповича, Г. Кониського, Я. Козельського, С. Десницького – відправним пунктом філософування є поняття “освічений розум”. Але не лише для них, а й для англійських, французьких просвітників це поняття не має вичерпної змістової наповненості. Ум (esprit), розум (raison), душа (ame) – це ті поняття, яких вживають французькі просвітники для опису духовних феноменів. Так само в українських раціоналістів-просвітників подибуємо поняття “розум“, “душа” й зрідка “дух”. За Я. Козельським, розум – це здатність людської душі уявляти собі ясно істини, а дії розуму “суть ясне поняття, судження, міркування”. У Г. Кониського раціональна душа як достеменно людська та інтелект (розум) є явищами тотожними й належать до сфери духу.

В одного народу Просвітництво висуває на передній план одні питання, в іншого – інші, і, щоб глибше зрозуміти його зміст та особливості, слід детальніше спинитися на його національних проявах.

Англійське просвітництво

У Британії, порівнюючи з материковою Європою, цивілізаційні процеси, що супроводжувалися розвитком науки й техніки, почалися історично раніше. У середині XVII ст. постала потреба перебудови економіки на основі повного запровадження ринкових взаємин. Виникла потреба в такій конституції, яка б надавала рівне право громадянам усіх станів, яка б гарантувала свободу і права кожного індивіда. Нагальність цих потреб виявила себе в революції 40-х років XVII ст. Саме на середину XVII ст. випадає публікація основних праць Томаса Гоббса (1588 – 1679) – яскравого репрезентанта англійського просвітництва.

Г

Т. Гоббс: держава як соціальний організм

оббс був сином сільського священика, навчався в Оксфордському університеті, де вчив латину і грецьку мову, глибоко засвоїв досягнення європейської науки та філософії. Революційні події змусили його емігрувати до Парижа й зайнятися соціально-політичними проблемами. 1651 року Гоббс повертається з еміграції і того ж року публікує свою основну роботу “Левіафан”. Таку назву має згадувана в Біблії велика морська потвора. У книзі Йова сказано, що нічого в світі нема дужчого за неї. Гоббс Левіафаном називає державу, що є дужчою за саму людину, хоча остання є найдосконаліший витвір природи. Держава – це потужне створіння, в якому верховна влада дає йому життя і є штучною душею, судова й виконавча влада – це суглоби, нагорода й покарання – нерви, громадянський мир – здоров’я, розбрат – хвороба, громадянська війна – смерть.

Достеменно національна властивість британців – ставити людський розум в залежність від чуттєвого досвіду. Згадаймо, для француза Р. Декарта основним принципом філософії, її непохитною, неспростовною істиною є “сogito ergo sum”. Томас Гоббс же слідує філософській системі Ф. Бекона. За Гоббсом, філософія – це пізнання діючих причин шляхом міркування. Предметом філософії, тобто тим, що вона пізнає, є будь-яке тіло, виникнення якого ми, завдяки науковим поняттям, можемо осягти і яке можемо порівняти з іншими тілами. Отже, обмеження розуму рямцями чуттєвого досвіду спрямовує пізнання на виявлення речей дійсності в їх окремішності. Саме такими їх витворила природа. За Гоббсом, філософське мислення – це наукове мислення, що виводить висновки із теоретичних тверджень. Отже, в пізнанні істини Гоббс виявляє себе як раціоналіст. Але, на його думку, лише теперішнє “має буття в природі, минуле має буття лише в пам’яті, а майбутнє не має ніякого буття. Майбутнє є лише фікція розуму…”¹.

Коли такий емпіричній раціоналізм Гоббс застосував до вивчення соціально-політичного життя людей, то вони постали сукупністю природних індивідів, що початково перебувають у природному стані. У цьому стані, за Гоббсом, людині властиві: а) суперництво; б) недовіра; в) жадоба слави. Ці людські риси є трьома основними причинами війни. Природний стан людства – це стан війни всіх проти всіх. У цьому стані люди перебувають до того часу, поки не сформується спільна влада, що тримає усіх індивідів у страхові. Отже, за Гоббсом, природа “розділяє людей і робить їх здатними нападати одне на одного і нищити одне одного”.² Отже, влада є єдиним способом дійти згоди між людьми, а ця згода базується на угоді між ними, і, безумовно, не є природною, а штучною. Суть цієї угоди полягає в тому, що кожний індивід зрікається права володіти самим собою, а передає його одній людині чи групі людей. Віддавши це право, “Я” як індивід визнає дії такої групи як своєї. “Коли це відбулося, то множина людей, об’єднана таким робом у одній особі, називається державою, латиною – “civitas”. Таке народження того великого Левіафана чи, точніше (висловлюючись більш шанобливо), того смертного бога, якому ми під володарюванням безсмертного Бога зобов’язані своїм миром і своїм захистом”³. Із виникненням держави на місце законів природи приходять закони суспільства, а відповідно на місці природного права постає громадянське право. За своєю істотою громадянське право – це перенесене на державу природне право і її право (як індивіда в природному стані) стає необмеженим. Індивід же в державі отримує разом із обмеженням своїх прав ще й правовий захист як громадянин держави з чітко окресленими правами.

Носій влади, за Гоббсом, називається сувереном, а всякий інший є його підданим. Стосовно верховної влади (суверена) мислитель допускає такі три різновиди: а) демократія; б) аристократія; в) монархія. За політичним уподобанням Гоббс є прибічником сильної абсолютистської влади, що ґрунтується на розумі.

Політико-правова концепція Гоббса є наслідком поширення науково-природничих поглядів його доби на соціальну сферу. Так само як у центрі уваги наукового природознавства є емпіричні окремі речі та їх діючі причини, так у центрі теорії суспільного договору стоять окремі індивіди, з їх прагненнями і правами. Незважаючи на механістичний підхід до природи людини й суспільства, його теорія закладає демократичні засади розбудови громадянського суспільства. І навіть, бувши прибічником монархічної влади, Гоббс стверджує суверенітет індивіда як громадянина, суспільний договір постає у нього як природна рівність усіх людей, що є необхідною основою формування демократичного суспільства.

Інший англійський просвітник, Джон Локк (1632 – 1704), народився у родині дрібного судового чиновника. Після закінчення Оксфордського університету стає вчителем грецької мови та риторики. Періодично брав участь у політичному житті країни.

У філософії продовжує лінію емпіричного раціоналізму, започатковану Ф. Беконом. Основна філософська праця Локка “Дослід щодо людської здатності розуміти” має на меті довести, що єдиним джерелом людського знання є досвід, який єдино реальним визнає індивідуальне існування, а також описати шлях, яким людина приходить до будь-якого знання. На відміну від Декарта, Локк вважає, що душа людини не містить жодних вроджених понять, ідей чи принципів. Душа, за Локком, є tabula rasa, чистий аркуш, що заповнюється на основі чуттєвого досвіду. Його позиція в теорії пізнання – сенсуалізм, який за основу пізнання бере відчуття. Отже, людський розум оперує ідеями, джерелом яких є чуттєвий досвід, що ділиться на зовнішній та внутрішній. Джерелом зовнішнього досвіду є зовнішні тілесні речі як об’єкти відчуття. Зміст цього досвіду виявляє себе в сукупності відчуттів, наприклад, біле, червоне, гірке, тверде тощо. Джерелом внутрішнього досвіду є внутрішня діяльність нашого розуму. Це і бажання, і сумнів, і воля, і мислення і т. д. Обидва досвіди є джерелом ідей. Та не всі ідеї виявляють об’єкт таким, яким він є, оскільки існують первинні якості речей, що породжують у нас прості ідеї, такі, як форма, рух, спокій, протяжність тощо, та похідні ідеї, які не є продуктом схожості з речами. Речі здатні лише викликати в нас певні відчуття. Тому те, що є гірким, солодким, червоним в ідеї, у речах є лише форма, рух, обсяг непомітних часток.

Коли буде з’ясовано сутність і межі людської здатності розуміти, тоді з’явиться реальна основа успішно дослідити всі проблеми людського життя. Як і перед Гоббсом, першочерговими постають політико-правові проблеми, оскільки вони турбують Британію десятки років, починаючи з 40-х років XVII ст. Основною працею, присвяченою цим питанням, є “Два трактати про управління державою”. Очевидно, ця книга була реакцією на Гоббсового “Левіафана”. Як і Гоббс, вихідним пунктом теорії громадянського суспільства Локк бере твердження про природний стан людства, але, на відміну від Гоббса, у нього природний стан не є природною ворожнечею людини до людини, а є станом “повної свободи” і рівності, де “ніхто не має більше, ніж інший”. За Локком, в основі такого природного стану лежить закон природи, якому індивід слідує і “який обов’язковий для кожного, і розум, що є цим законом, навчає усіх людей, які побажають із ним рахуватися, що, оскільки всі люди рівні і незалежні, остільки жоден із них не повинен завдавати збитків здоров’ю, свободі чи власності іншого, адже всі люди створені одним всемогутнім і нескінченно мудрим творцем.”⁴ Для того, щоб природний закон не порушували люди і щоб він приносив людям користь, у суспільстві має бути введена влада, яка запроваджує його у життя і контролює це запровадження. Вводиться влада на основі волі законодавчих зборів і найліпше для суспільства, коли вона віддана в руки освіченого монарха. Але влада монарха не повинна бути абсолютною, бо монархи “всього лише люди” і “якщо той, хто судить, судить помилково в своєму чи якомусь іншому ділі, то він відповідає за це перед рештою людства”⁵. Тому влада монарха повинна здійснюватися в межах конституції.