Тема 3.Економічна думка античного світу

У попередніій лекції дано загальну характеристику світового економічного розвитку у доосьовий час, розглянуто його особливості в умовах ранніх цивілізацій Давнього Сходу, проаналізовано пам'ятки економічної думки Месопотамії, Стародав­нього Єгипту, Шумеру. Визначається роль цих цивілізацій у по­дальшому суспільно-економічному розвитку людства.

Метою даного розділу є розглянути та проаналізувати основні риси осьового часу, його вплив на формування сучасних цивілі­зацій — Східної та Західної. Особливу увагу приділено форму­ванню основ Західної цивілізації, закладених в античні часи у Давній Греції та Давньому Римі.

План

1. Загальна характеристика економічної думки античності.

2. Економічні погляди старогрецьких філософів

3. Економічна думка Стародавнього Риму

4. Економічні ідеї раннього християнства

1. Загальна характеристика економічної думки античності.

Західна, або Європейська цивілізація традиційно пов'язується із становленням та розвитком античних держав — Стародавньої Греції та Риму. Основою господарства цих країн на відміну від Сходу стала індивідуальна власність на базові засоби виробницт­ва — передусім землю. Це не означає, що суспільної (державної) власності тут не існує зовсім, просто ці дві форми — суспільна та індивідуальна — були чітко відокремлені і забезпечені відповід­ними законодавчими актами. Інакше кажучи, влада була відокремлена від власності. Відмінною є і роль праці рабів, яка набуває певної господарської значущості. Для розуміння цієї тези слід конкретніше розглянути особливості господарського розвитку античних держав.

Як відомо, історія Давньої Греції налічує дві тисячі років і включає дві цивілізації — Крито-Мікенську (кінець III — перша половина II тисячоліття до Р.Х.), що швидше нагадувала Східну цивілізацію, та власне Грецьку, розквіт якої припадає на вже згадуваний осьовий час. З господарського погляду в історії Давньої Греції можна виділити два етапи — патріархальний, що характеризувався пануванням натурального господарства, та торговельно-ремісничий.

Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полісах — містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям, мало власну історію і виступало як незалежна та самостійна політична одиниця. Проте поєднувала їх спільність релігійних вірувань, тяжіння до певних релігійних центрів, передусім до святилищ Олімпу та острова Делос. Водночас економічні зв'язки за умов панування на­турального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх до­машньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) госпо­дарстві. Проте така родина складалася не лише з осіб, поєднаних кровними зв'язками, до неї входили іноді цілі родини або окремі особи (так звані клієнти), а також раби. На чолі такої патріар­хальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у гос­подарському відношенні виступав як управитель та землевлас­ник. Саме право на землеволодіння визначало участь у держав­ному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та за­ступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У містах-полісах крім повноправних громадян існували та інші кате­горії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняття­ми, які греки вважали негідними громадянина.

Така патріархальна родина була самодостатньою і не потре­бувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господар­ства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобува­лися шляхом обміну на власну продукцію. Та виробництво на обмін у такій родині було не правилом, а радше винятком. Саме таке господарство і називали ойкісним. Діяльність їх зосере­джувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних ро­динних потреб.

Уявлення щодо такого ойкісного господарства дає нам Гомер в «Одіссеї», в описі дому Одіссея, де майже всі потреби задоволь­няються власним виробництвом, за винятком хіба що зброї, мі­ді, золота та коштовних тканин. Саме ж господарство має кіль­ка підрозділів, діяльність яких вже має певну спеціалізацію, що грунтується на поділі праці. Так, дружина Одісея Пенелопа ке­рує працею 50 служниць, які прядуть і виготовляють одяг; ще 12 служниць мелять зерно. Батько ж Одіссея Лаерт завідує ви­ноградниками, а численні стада худоби перебувають під опікою раба Евмея. Тобто таке господарство поєднувало у собі цілу низ­ку господарських форм, зокрема ткацтво та виготовлення одя­гу, переробку сільськогосподарської продукції (прядіння, мелення зерна), виноградарство, скотарство тощо. У такому гос­подарстві працювала велика кількість людей (100—150 осіб), і управління ним потребувало неабиякого хисту і високо ціну­валося у греків.

Господарською діяльністю, безпосереднім виробництвом у цю епоху були охоплені всі члени патріархальної родини, а раби — це швидше молодші члени її, ніж основні експлуатовані вироб­ники. За вірну службу домовласник не раз наділяв рабів та їх ро­дини ділянкою землі та дозволяв вести власне господарство, а заможні раби самі могли мати власних рабів.

Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспіль­ного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм госпо­дарської діяльності як складових ойкісного господарства. Влас­ник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.

Найбільшу стійкість таке господарство отримало у Спарті, адже його існування підкріплювалося тут законодавчими актами. За так званими законами Лікурга встановлювався принцип рівно­го розподілу землі для спартіатів, прикріплення до землі ілотів (залежне населення). Ілоти, як і земля, були власністю держави, отримані спартіатами ділянки землі (клери) не можна було ні продати, ані передати у спадок. Самі спартіати землю не оброб­ляли, цим займалися ілоти, віддаючи своєму господарю частину виробленого ними продукту. Як розміри клерів, так і кількість ілотів, прикріплених до них, були однаковими, що забезпечувало й приблизну однаковість доходів спартіатів.

Забороняли закони Лікурга й торговельно-ремісничі заняття для громадян Спарти і, взагалі, регламентували все життя спартіатів. Вони повинні були носити однаковий одяг без жодних прикрас, їсти однакову їжу, закони визначали навіть форму бо­роди та вусів. Ці закони закріплювали натуральний тип госпо­дарства та тоталітарний тип держави. Адже навіть гроші у Спарті виготовлялися із заліза і не мали ходіння поза її межами. На думку законодавця, це повинно було не допустити нерівності та заздрощів між спартіатами. Практично була заборонена у Спарті торгівля, а ремесло було слабо розвиненим.

Отже, можна сказати, що у творах та висловлюваннях мислителів античності економічна думка стародавнього світу виражена у найбільш розвиненому вигляді. За своїм змістом вона дещо відрізняється від економічних поглядів мислителів Старо­давнього Сходу, що великою мірою зумовлюється відмінностями античного суспільства Стародавньої Греції та Стародавнього Риму від патріархального суспільства країн Стародавнього Сходу

Економічна думка античності знайшла відображення в економічній політиці законодавців та реформаторів Лікурга, Драконта, Солона, братів Гракхів, творах давньогрецьких та давньоримських мислителів Ксенофонта, Платона, Аристотеля, Варрона, Сенеки, у публічних виступах видатних громадських діячів Катона, Колумелли, Цицерона та ін.

У працях мислителів античного світу було викладено багато історичних спостережень за соціально-економічною дійсністю Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, висловлено цікаві наукові ідеї стосовно економічних процесів і явищ.