5. Фактори виробництва у світовому господарстві. Ресурсний потенціал сучасної цивілізації
5.1. Фактори виробництва у світовому господарстві
Фактори виробництва (ФВ) – це ресурси, які необхідно затратити, щоб зробити товар:
праця – фізична і розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного результату;
технологія – наукові методи досягнення практичних цілей (включаючи підприємницькі здібності);
земля – усе, що надала природа в розпорядження людини для її виробничої діяльності (земля, корисні копалини, вода, повітря, ліси та ін.);
капітал – накопичений запас засобів у продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ.
Фактори виробництва підрозділяються за наступними ознаками.
За походженням:
основні (первинні) – ті, що дісталися країні від природи або в процесі історичного розвитку (природні ресурси, географічне положення, некваліфікована робоча сила);
розвиті (вторинні) – придбані (сучасна технологія й інфраструктура, кваліфікована робоча сила).
За ступенем спеціалізації:
загальні – які застосовуються в різних галузях для створення різноманітної продукції;
спеціальні – які застосовуються у визначеній галузі або для створення визначеного виду продукції або послуг.
Розвиті фактори частіше є спеціалізованими, основні – загальними.
За матеріальністю:
матеріальні (капітал, земля);
нематеріальні (праця, організація виробництва, технологія виробництва, інформація).
За характером зростання:
екстенсивні фактори зростання: збільшення обсягу інвестицій при збереженні існуючого рівня технології, збільшення числа зайнятих працівників, зростання обсягів споживання сировини, матеріалів і палива;
інтенсивні фактори зростання: прискорення НТП (упровадження нової техніки і технологій шляхом відновлення основних фондів), поліпшення використання основних і оборотних фондів, підвищення ефективності виробництва за рахунок кращої його організації.
Фактори виробництва характеризуються обмеженістю і мобільністю. Обмеженість ФВ змушує окремі фірми, країни і світову економіку в цілому вибирати найбільш оптимальні варіанти їхнього використання. Теоретично обмеженість ФВ непереборна, тому вирішальне значення в економічному житті здобуває віддача від ФВ, або проблема фактороємності виробництва. Обмеженість ФВ у національних масштабах виявляє себе в чинності закону зростаючих витрат, закону убування граничного продукту праці і закону убування граничного продукту капіталу. Саме обмеженістю ФВ зумовлюються глибокі розходження у фактороємності виробництва різних товарів у різних країнах, що, відповідно до теорії Хекшера – Оліна, є головним спонукальним мотивом до міжнародної торгівлі.
Мобільністю ФВ називається їхня здатність переміщатися в просторі або змінювати свої функції. З цих позицій розрізняють:
абсолютно мобільні ФВ, що відносно легко можна переміщати в просторі і змінювати їхні функції;
слабко мобільні (немобільні) – функції яких не можна або невигідно змінювати. Вони містять монопольний елемент і відповідно вимагають монопольної плати за їхнє використання (монопольної ренти). До них можна віднести, наприклад, здатності фахівця рідкої професії, унікальні ділянки землі для вирощування рідких сортів, унікальні родовища корисних копалин, що коштують дорого саме тому, що крім звичайних витрат їхнє відшкодування повинне включати і монопольну ренту.
Основні і спеціальні ФВ вважаються слабко мобільними, а розвиті і загальні мають високий ступінь міжнародної мобільності.
Однак здатність до мобільності не означає можливості такої мобільності (наприклад, через валютні обмеження, обмеженя на вивіз технології та ін.).
Розходження в забезпеченості країн факторами виробництва приводить до міжнародного поділу факторів виробництва.
Міжнародний поділ факторів виробництва – зосередження окремих факторів виробництва в різних країнах, що приводить до виробництва ними визначених товарів, економічно більш ефективних, ніж в інших країнах.
Ресурси в економіці розглядаються як складові елементи виробничого потенціалу, якими володіє окрема країна або світове співтовариство, і які використовуються для економічного, соціального і науково-технічного розвитку.
Економічні ресурси поділяються на матеріальні, природні, трудові, технологічні, фінансові, інформаційні. До матеріальних ресурсів відносяться насамперед знаряддя праці (це перший показник технічного прогресу людства) і предмети праці (це речовина, яку людина бере в природи і перетворює в кінцевий продукт або використовує для подальшої переробки). Особливе значення мають природно-сировинні ресурси.
Місце і роль природно-сировинних ресурсів
у світовій економіці
Під природно-сировинними ресурсами маються на увазі досліджені, розвідані і добуті природні багатства, які використовуються в господарстві і є засобами існування людського суспільства. До них відносяться: земля і її надра, водні і рослинні ресурси, ресурси атмосфери.
Усе різноманіття видів сировини, споживані сучасним виробництвом, звичайно підрозділяється за наступними ознаками:
За походженням:
ресурси природних компонентів;
ресурси природно-територіальних комплексів.
За видами господарського використання:
ресурси промислового виробництва;
ресурси сільськогосподарського виробництва.
У міжнародній практиці до сільгоспсировини часто відносять продовольчі ресурси, продовольчі культури, продукти тваринництва, рибальства, сировину для харчової промисловості і т. д.
Промислова сировина підрозділяється на:
1) сировину мінерального походження (руди, вугілля, нафта, газ, нерудні копалини – усього близько 200 видів). За технологією використання мінеральні ресурси підрозділяються таким чином:
паливно-енергетична сировина (нафта, вугілля, газ, уран);
чорні, легуючі і тугоплавкі метали (руди заліза, марганцю, хрому, нікелю, кобальту, вольфраму і т. д.);
кольорові метали (руди алюмінію, міді, свинцю, цинку, ртуті і т. д.) і шляхетні метали (золото, срібло, платиноїди);
хімічна й агрономічна сировина (калійні солі, фосфати, апатити та ін.);
технічна сировина (алмази, азбест, графити і ін.);
флюси і вогнетриви, цементна сировина;
2) сировину отриману штучним способом (штучні волокна, синтетичний каучук, пластмаси та ін.).
У загальному балансі споживаних у сучасних умовах природних ресурсів частка мінеральних ресурсів складає приблизно 80%.
За ознакою вичерпаності:
1) вичерпні ресурси. Потреби в таких ресурсах значно перевищують обсяги і швидкості природного заповнення, що веде до їх виснаження. На основі інтенсивності і швидкості природного утворення вичерпні ресурси можна підрозділити на:
непоновлювані (усі види мінеральних ресурсів і земельні ресурси);
поновлювані (ресурси рослинного і тваринного світу);
відносно поновлювані – ресурси, обсяги поповнювання яких значно менше обсягів споживання (продуктивні орні ґрунти, ліси зрілого віку, водні ресурси в регіональному аспекті);
2) невичерпні ресурси:
кліматичні ресурси (запаси тепла і вологи в даній місцевості);
водні ресурси (щорічно поновлювані запаси прісних вод не настільки великі, але світове господарство витрачає для своїх нестатків близько 10% загального водозапасу, тому при дотриманні принципів раціонального водокористування і розвитку технології опріснення солоних морських вод (близько 98% загального обсягу води у світі) ці ресурси можуть вважатися невичерпними);
нетрадиційні енергоресурси (сонячна, вітрова, припливна енергія морських хвиль, геотермальна (внутрішня енергія Землі), біологічна (енергія біомаси), енергія температурного градієнта океанських вод).
Якщо значна частина ресурсів у процесі споживання цілком знищується і стає непридатною до подальшого використання, то деякі інші ресурси після їхнього використання можуть знову служити вихідною сировиною для виробництва – це вторинна сировина. Виснаження мінерально-сировинної бази обумовлює зростаючу роль вторинної сировини. Так, у даний час до 50% світового виробництва стали вироблятися з металобрухту, що зберігає для світової економіки сотні мільйонів тонн залізної руди, коксу й інших матеріалів. Значна питома вага вторинної сировини у світовому виробництві кольорових металів, паперу, пластмас і ін.
За методикою ООН природні ресурси підрозділяються на:
розвідані ресурси – виявлені сучасними методами розвідки або обстеження, технічно доступні й економічно рентабельні;
попередньо оцінені – установлені на основі теоретичних розрахунків і обстежень, включають точно встановлені запаси сировини, що витягаються технічно, або резервів, а також ту їхню частину, що у даний час освоїти не можна з технічних або економічних причин;
прогнозні (вірогідністні) – кількісна і якісна оцінка яких ґрунтується на приблизному знанні геологічних особливостей родовища.
Видобувні галузі є одним з найважливіших підрозділів промисловості багатьох країн світу. Питома вага видобувної промисловості у світі складає 12%, а з урахуванням електро-, газо-, водопостачання – 19%.
Світове виробництво найважливіших видів сировинних ресурсів зростає приблизно тими ж темпами, що і ВСП та світове промислове виробництво. Так, за період 1951 – 1990 рр. при зростанні ВСП у 3 рази і світового промислового виробництва в 3,6 рази продукція видобувних галузей збільшилася в 3,7 рази. Для підтримки цих темпів економічного розвитку світовий видобуток нафти виріс у 4 рази; природного газу – у 5,8; залізної руди – у 2,5; виплавка сталі – у 2,9; виробництво пластмас – у 40 разів. Виробництво сільгоспродуктів за цей же період також істотно зросло: бавовни – у 2 рази; каучуку – у 2,1; пиломатеріалів – у 1,6; пшениці – у 2,7 рази.
Абсолютному збільшенню світового виробництва і споживання сировинних ресурсів протистоїть тенденція до зниження в міру розвитку НТП матеріало- і енергоємності готової продукції, що приводить до скорочення частки сировини і палива у всьому суспільному продукті, а також до відносного зменшення витрати сировини й енергії на одиницю національного доходу і промислового виробництва.
Сировинна політика багатьох країн спрямована на посилення режиму економії сировини, створення резервних запасів критичних видів мінеральної сировини, збільшення використання вторинної сировини. Енергоємність виробництва за 1960 – 1986 рр. знизилася на 25%. Особлива увага стала приділятися використанню альтернативних матеріалів і джерел енергії. Наприклад, у даний час АЕС виробляють 24% електроенергії загальносвітового виробництва.
Мінерально-сировинна ситуація у світі характеризується концентрацією запасів і видобутку в порівняно невеликому числі держав.
На промислово розвинуті капіталістичні країни приходиться близько 3,6% запасів непаливних мінеральних ресурсів світу, 5% нафти, 81% виробництва обробної промисловості. Тут у великих розмірах зосереджені тільки, в основному, метали платинової групи (90%), кам'яне вугілля (більш 60%), золото й уран (70%), свинець, цинк і молібден (по 60%), природний газ, хромова руда (55%), нікель (50%). Серед розвинутих країн найбільшими мінеральними ресурсами володіють: Австралія (уран, залізні і марганцеві руди, мідь, боксити, свинець, цинк, титан, золото, алмази), ПАР (марганцеві і хромові руди, ванадій, золото, платиноіди, алмази, уран), Канада (уран, свинець, цинк, вольфрам, нікель, кобальт, молібден, ніобій, золото, калійні солі), США (мідь, молібден, фосфатна сировина).
На території країн, що розвиваються, сконцентровано порядку 50% світових непаливних мінеральних ресурсів, 2/3 запасів нафти і близько 50% природного газу, при цьому вони виробляють менш 20% продукції обробної промисловості. У цих країнах знаходяться 90% промислових запасів фосфатів, 88% кобальту, 86% олова, більш 50% мідної і нікелевої руд.
Країни, що розвиваються, також відрізняються досить різкою диференціацією в забезпеченості запасами корисних копалин. Переважна їхня частина зосереджена приблизно в 30 зі 160 країн, що розвиваються. Країни Перської затоки містять 2/3 світових запасів нафти. Крім того, необхідно відзначити Бразилію (залізні і марганцеві руди, боксити, олово, титан, золото), Мексику (нафта, мідь, срібло), Чилі (мідь, молібден), Гвінею (боксити), Заїр (мідь, кобальт, алмази), Замбію (мідь, кобальт).
Східноєвропейські країни володіють значними розвіданими запасами мінеральної сировини. Особливо треба виділити Російську Федерацію, де сконцентровано 13% світових запасів нафти, 39% природного газу і вугілля, 1/3 залізної руди, 70% апатитової руди, її мінеральні ресурси в 3 рази більше, ніж у США, у 4,4 рази більше, ніж у КНР.
Ще в більшому ступені скупчене споживання мінеральної сировини.
Промислово розвинуті країни споживають понад 60% мінеральної непаливної сировини, 58% нафти і близько 50% природного газу, у результаті чого тут спостерігається великий розрив між виробництвом і споживанням мінеральних ресурсів. У США він складає 20%, країни ЄС можуть задовольнити свої потреби тільки на 2/3. Власні запаси в них достатні тільки з деяких з основних видів мінеральної сировини – залізної руди, ртуті, калійних добрив. Ще нижче рівень самозабезпеченості мінеральними ресурсами промисловості Японії – близько 1/3.
Однією зі складних проблем західноєвропейських країн і США є забезпечення потреб у нафті. У Західній Європі споживання нафти в 90-х роках XX ст. перевищувало власний видобуток у 2,5 рази, у США – у 1,9 рази. Японія практично цілком залежить від імпорту нафти.
Країни, що розвиваються, зважаючи на недостатній промисловий розвиток споживають близько 16% світового виробництва мінеральної сировини.
Мінеральна сировина – важлива категорія міжнародної торгівлі, на неї припадає 19% усього товарного експорту. В експорті мінеральної сировини основну масу постачань складає паливо – 53%. У постачаннях мінеральної сировини зросла роль промислово розвинутих країн і знизилася частка інших груп країн.
Паливно-енергетичний потенціал і його розподіл
у світовому господарстві
У сировинному секторі світового господарства провідну роль відіграють паливно-енергетичні ресурси – нафта, нафтопродукти, природний газ, кам'яне вугілля, енергія (ядерна, гідроенергія та ін.). Ця група товарів у 90-і роки XX ст. зберігає роль лідера серед інших товарних груп у міжнародній торгівлі, поступаючись лише групі машин і устаткування.
Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) відіграє найважливішу роль у світовій економіці, тому що без його продукції неможливе функціонування усіх без винятку галузей. До складу ПЕК входять газова, нафтова і вугільна промисловості, енергетика.
Світовий попит на первинні енергетичні ресурси (ПЕР) у 1995 – 2015 рр. буде зростати повільніше, ніж у 80-і роки ХХ ст. (без урахування колишнього СРСР), і ця тенденція збережеться в наступні десятиліття XXI ст. Одночасно буде підвищуватися ефективність їхнього використання, особливо в промислово розвинутих країнах. Як вважають фахівці, у цей період загальне споживання усіх видів ПЕР у світі може зрости приблизно в 1,6 – 1,7 рази і складе близько 17 млрд. т умовного палива. При цьому в структурі споживання домінуючий стан збережеться за паливно-енергетичними ресурсами органічного походження (більш 94%). Частка енергії АЕС, ГЕС і інших не перевищить 6%.
У загальному обсязі виробництва і споживання ПЕР лідируючу роль збереже нафта, на другому місці залишиться вугілля, і на третьому – газ. Проте в структурі споживання частка нафти упаде з 39,4% до 35% при зростанні частки газу з 23,7% до 28%. Трохи знизиться частка вугілля – з 31,7% до 31,2%. Невелике збільшення частки неорганічних енергоресурсів буде відбуватися на тлі скорочення питомої ваги атомної енергії – з 2,3% у 1995 р. до 2% до 2015 р.
Структура ПЕК у світовому господарстві визначається видами використовуваної первинної енергії і балансом між ними. У таблиці 5.1 наведені джерела первинної енергії і відповідні їм види вторинної енергії, що виходить у результаті перетворення.
Таблиця 5.1