Тема 11. Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції ( кінець хх – початок ххі ст.)

11.1. Динаміка та структурні зміни світового господарського розвитку кінця ХХ – початку ХХІ ст.

11.2. Еволюція ринкової економічної теорії на сучасному етапі.

Ключові поняття: глобалізація, інтеграція, перехідна економіка, неокласична доктрина, «нова економіка».

11.1. Динаміка та структурні зміни світового господарського розвитку кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Ми живемо в епоху колосальних змін. Становлення глобальної господарської системи, що руйнує кордони національних господарств, пов'язаних міцними торговельними, фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, – найбільш значущий процес, який визначив обличчя світу на межі ХХ-ХХІ ст. Механізм глобалізації є об'єктом ґрунтовних досліджень, дискусій та суперечок серед економістів і політиків.

Вперше термін “глобалізація” був введений американським економістом Т. Левітом у статті, яку він опублікував у 1983 р., для визначення феномену злиття ринків окремої продукції. Свій подальший розвиток поняття глобалізації дістало завдяки книзі консультанта Гарвардської школи бізнесу японця К. Оме “Мир без границ” (1990 р.). У ній автор стверджував, що тенденції розвитку світової економіки неминуче ведуть до того, що транснаціональні фінансово-промислові групи все більш рішуче витісняють зі світового ринку національні корпорації. Цей процес неминуче призведе до інтернаціоналізації і глобалізації всієї системи світової економіки та її ринків. Інакше кажучи, світ опиниться на порозі нового етапу свого цивілізаційного розвитку.

Отже, глобалізація – це метасистема, що характеризується прискоренням темпів розвитку економічної, соціальної, політичної та духовної сфер суспільного життя.

Дослідники різних галузей пов’язують з глобалізацією принципово новий етап у розвитку людства, що якісно відрізняється від попередніх історичних формацій. Зокрема, в економічному вимірі процес глобалізації узгоджується з переходом від індустріального суспільства до постіндустріального.

Інтеграція і глобалізація – найчастіше обговорювані теми як у політичних колах, так і серед фахівців-вчених і громадськості. Процеси глобалізації істотно впливають на зміст і темпи формування нових типів відносин у сучасному суспільстві і фахівців нового покоління. Від людини ХХІ сторіччя потрібні особлива мобільність і здатність адаптуватися до жорстких умов життя, змін структури і змісту професій, культурного середовища. У новому тисячолітті міжнародне співробітництво переходить в еру глобалізації розвитку, що відкриває для людства не тільки нові, раніше небачені можливості розвитку і якісного зростання, але і нові загрози, проблеми і глобальні конфлікти.

Глобальні зміни, разом з іншими об'єктивними факторами, сприяють пошуку ефективних шляхів зменшення несприятливих наслідків, надійних методів прогнозування можливих змін з метою виживання і подальшого процвітання держав. Завданням сучасного суспільства в умовах глобалізації є перетворення його потреб у корисні можливості для людини і нації.

У зв'язку з тим, що знання й інтелект стали новою формулою власності для створення і нагромадження багатства, глобалізація економіки обумовила перехід до «економіки знань» чи інформаційно-інтелектуальної економіки.

Збільшення ролі і місця інтелектуальної і гуманітарної глобальної інтеграції вступає в протиріччя з глобальною теорією трансатлантичного економізму. В останній третині ХХ століття виникла і перейшла в ХХІ століття ідеологія глобалізма як небачений по своїй «потужності» всесвітній ідеологічний проект. Сила даного проекту полягає в тому, що його локомотивом, рушійною силою є величезний економічний потенціал США, країн великої сімки і розвинених держав світу. Це рукотворний проект, не стихійне природне явище – а справа людських інтересів. В основі економічної глобалізації знаходиться інтеграція світової економіки і її особливий синергетичний ефект.

Основними наслідками глобалізації виступають:

• розвиток системи засобів інформації;

• формування світового фінансового ринку;

– поширення діяльності ТНК;

– посилення «відкритості» національних економік;

– регіоналізація світової економіки;

– прискорення взаємодії культур.

У сучасному світі – світі "відкритих ринків" та бурхливого розвитку економічних зв’язків між різними країнами – господарство кожної держави, регіону, економічної системи все більше залежить від характеру та форм зв’язку зі світовим господарством, від ступеня інтегрування економіки тієї чи іншої країни в систему світових господарських відносин.

Інтеграція розвивається перш за все в районах з найбільш розвинутим господарством та інтенсивним протіканням НТР. Історично Західна Європа стала найбільш виразною формою розвитку інтеграції: сформувався єдиний "господарчий простір", спільна економічна система та механізм політичного реформування у формі Європейського товариства (ЄТ).

Процес інтеграції характеризується новим етапом розвитку НТР. Так, Тофлер стверджує, що людство переживає нову технологічну революцію, яку він розглядає як "третю хвилю" радикальних перетворень суспільства. "Третя хвиля" повинна, на його думку, привести до безперервного оновлення соціальних і створення надіндустріальних відношень. Найважливішим фактором, який викликає такі перетворення в суспільстві, є науково-технічна революція [2].

Зазначимо, що "перша хвиля" її, якщо використати такий умовний термін, відбулася в історії людства ще в період неоліту, близько 10 тис. років тому; в результаті сформувалося аграрне, або традиційне, суспільство.

"Друга хвиля" (промислова революція) мала місце в Європі з кінця ХVII сторіччя та привела до затвердження індустріальної цивілізації. Пов’язана вона була з науково-технічним прогресом – єдиним, взаємоумовленим, поступальним розвитком науки і техніки. Витоки науково-технічного прогресу – в мануфактурному виробництві ХVI – ХVIII ст., коли науково-теоретична і технічна діяльність починають зближуватись. Компас, порох і книгодрук (особливо останній) були трьома великими відкриттями, що започаткували міцний союз наукової і технічної діяльності. Парова машина Дж. Уатта стала "плодом науки". Машинне виробництво в свою чергу відкрило нові, практично необмежені можливості.

Наближення "третьої хвилі" почало відчуватися починаючи з 60-х років ХХ століття. Пов’язано воно було з третім етапом науково-технічного прогресу – з сучасною науково-технічною революцією, під впливом якої розширюється фронт наукових дисциплін, що орієнтуються на розвиток техніки (біологія, фізіологія, психологія, лінгвістика, логіка), прямо чи не прямо впливають на напрямки суспільних наук: економіку і організацію виробництва, управління економічними і соціальними процесами, конкретними соціальними дослідженнями, виробничою естетикою, психологією і логікою технічної творчості, прогнозуванням; виникають цілі галузі виробництва вслід за новими відкриттями: радіоелектроніка, атомна енергетика, хімія синтетичних матеріалів, виробництво ЕОМ і ін. Наука стає силою, що безперервно революціонізує техніку.

Сучасна, третя, НТР за своїм характером переросла в технологічну, а з посиленням процесу комп’ютеризації та розвитку інформаційних телекомунікаційних технологій, зокрема Інтернету, за словами Мануеля Кастельса, перетворилася на інформаційно-технологічну революцію [2]. НТР висуває більш високі вимоги до особистого фактору виробництва, до всього виробничого персоналу. Прискорення НТР визначає необхідність такого вдосконалення робітників, яке не відстає від розвитку науки та техніки. Сучасна практика свідчить, що освоєння нових технологій неможливе без підготовки робітників нового типу й кваліфікації, робітників широкого профілю та високого рівня технічної культури. Зараз у кваліфікаційній структурі робітників відбуваються істотні зміни, які знаходять свій прояв у ряді зрушень: виникають нові професії, які вимагають від робітників значних знань, умінь та підготовки; змінюється зміст праці; частка кваліфікованих робітників серед зайнятих у промисловості та інших галузях зростає.

Суттєві зміни відбулися в електронно-обчислювальній техніці. Майбутнє суспільства по праву називається епохою всебічного використання комп’ютерної техніки і пануванням інформаційних систем. Ці нові тенденції розвитку називають єдиним інформаційним суспільством, що є складовою частиною постіндустріального періоду.

На базі технологічної революції, особливо в розвинених країнах, спостерігається швидкий процес об’єднання працівників виробництва з науковими знаннями, докорінно змінюється характер суспільного виробництва, живої праці, праця скрізь сполучається з виробничим процесом і перетворюється переважно в інтелектуальну творчу працю. Наука є головною продуктивною силою, основним джерелом економічного розвитку, а поєднання робочої сили з науковими знаннями – вирішальним фактором зростання продуктивності та якості праці.

Все вказане вище – важливі складові науково-технічної революції, які істотно впливають на організацію виробництва, зростання продуктивності праці, особливо менеджерів і маркетологів, керівників підприємств, фірм, товариств, банків та організацій.

Три світових центра капіталізму: США, Японія та Західна Європа демонструють успішний приклад економічного поступу та зростання у повоєнний період та по теперішній час.

Так, Японія стає економічним лідером Південно-Східної Азії. В Японії сформувались фінансово-промислові групи «Міцуї», «Міцубіші», «Сумітомо», основними рисами яких були: існування чіткого поділу праці всередині кожної групи; покладання фінансування та інвестування підприємств на власний банк групи; покладання реалізації (збуту) продукції підприємств на власні торговельні компанії групи. Японія добре відома в усьому світі як країна з розвиненою економікою та ефективним державним управлінням.

У США до початку 1990-х – років здійснювався перехід до консервативної моделі економічного зростання, яка доповнила неокейнсіанську концепцію розвитку. Ідеологічним підґрунтям практичних перетворень адміністрації Б. Клінтона були теоретико-методологічні засади неоконсервативного напряму економічної теорії. У США було створено інституціональне середовище, до основних характеристик якого слід віднести: свободу підприємництва, повагу громадян до закону, мобільність населення з метою більш раціонального розміщення ресурсів та інше. Це сприяло НТР та економічному зростанню.

В Англії та Франції державне регулювання уряду лейбористів та економічний курс Ш. де Голля сприяли НТР.

У 80-90-х роках XX ст. сталися кардинальні й далекосяжні зміни у структурі світової економіки. Досі її формували три укрупнені компоненти. Перший складався з країн із розвинутою ринковою економікою, другий формували країни, що розвиваються, третій - соціалістичні країни.

Із 1989 по 1995 р. на економічній карті світу з’явився великий регіон перехідних економік. До нього можна зарахувати 14 соціалістичних країн, крім Північної Кореї та Куби. До особливого типу перехідних економік належать Китай та В'єтнам.

Група власне перехідних економік теж неоднорідна, її можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як перехідне суспільство і водночас інтегрується політично й економічно з ФРН, тому її варто розглядати окремо. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії. Ми виділяємо їх в окрему підгрупу через те, що перехідна економіка Албанії зазнала унікального впливу десятиріч найвитонченіших форм тоталітаризму, а держави колишньої Югославії мають досвід економічного життя за умов самоврядування працівників і, отже, недержавної власності, а також розвитку ринкової й відкритої економіки.

Друга група – п'ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу. Вони успадкували найбільш консолідовану й довготривалу соціалістичну систему, розклад якої є результатом внутрішніх суперечностей. Майже всі вони, як і Словенія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного характеру перехідній економіці у цих країнах. Економічні системи даних країн є частинами колись єдиного, планованого з одного центру господарського комплексу. Тому всі вони повинні формувати національно-державні економіки, долаючи одні й підтримуючи інші тенденції, їхні перехідні економіки мусять здійснювати дезінтеграцію у межах існуючої інтеграції, не дозволяючи порушувати відтворення господарського процесу.

Серед цих перехідних економік можна виділити групи країн, які мають специфічні відмінності. За рівнем економічного розвитку Естонія ближча до Чехії, ніж, наприклад, до Туркменістану. Естонія є зразком перехідної економіки у малій, а Україна – у великій країні, не кажучи вже про перехідну економіку Росії. Нині в теоріях перехідної економіки радять не ототожнювати ці два типи перехідних економік. Таджикистан, Вірменія Азербайджан, Грузія ведуть воєнні дії, тому їхня перехідна економіка відрізняється від тих економік, де панує мир.

Деякі дослідники вважають, що Китай є, можливо найбільш ефективним перехідним суспільством.

Перехідними називають такі економіки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки. Перехід має наперед визначену кінцеву мету – ринкову економіку та парламентську демократію.

Сукупність перехідних економік як регіону світової економіки нині й далі характеризуватиметься як у відносинах між собою, так і у відносинах із зовнішнім світом своєрідністю, що дає підстави виділити його в окрему частину. Вже можна констатувати, що на нього з більшою силою впливатимуть сили притягання зовнішньої світової економіки, ніж доцентрові сили. Це проявляється у торговельних, фінансово-кредитних, грошових та науково-технологічних відносинах і буде даватися взнаки у майбутньому.

Перехідні суспільства мають дедалі зростаючий приватний сектор. Вони є відкритим регіоном для зовнішньої світової економіки і створюють відкриті економічні системи. Зовнішньоекономічні взаємини країн даного регіону, а також відносини із зовнішньою світовою економікою значно відрізняються від відносин, що їх формувала Рада Економічної Взаємодопомоги, не кажучи про відносини між республіками колишнього СРСР. Зовнішньоекономічні відносини, характерні для перехідних економік, мають низку відмінностей, що дає змогу говорити про регіон перехідних економік як певну специфічну сукупність, відмінну також від розвинутих ринкових економік та країн, що розвиваються. Вона є предметом вивчення тих істотних змін, які характеризують і окремі країни, і увесь регіон.

11. 2. Еволюція ринкової економічної теорії на сучасному етапі.

Аналіз інформаційної економіки та її основи – інформаційного технологічного способу виробництва – свідчить про докорінну їх відмінність від індустріальної економіки і властивого їй технологічного способу виробництва, що зумовило невідповідність економічної теорії індустріального типу до якісно нових умов функціонування і розвитку інформаційного (постіндустріального) суспільства та її наукову неспроможність.

Для сучасного перехідного часу абсолютно природним є різночитання та неоднакове уявлення про економічні процеси, які відбуваються в країні та світі, бо все застаріле в економічній теорії швидко відмирає, але все ще існує. Все це приводить до суттєвих змін у розумінні завдань, предмету (об’єкту) досліджень, змісту економічної теорії, до відмови від багатьох догм, у межах яких ще зовсім недавно тільки й був можливий розвиток економічної думки.

Сучасна економічна теорія має бути спрямована не лише на високі темпи економічного зростання, а й на науково-технологічне оновлення виробництва, швидке зростання ефективності економіки, підвищення рівня добробуту.

Кейнсіанство, як напрямок економічної думки, відіграло важливу роль у розвитку західної економічної теорії. Розвиток кейнсіанства здійснюється під гаслом появи нових шкіл та напрямків. Так, у 60 –  70- х рр. в науковому світі стає відомим посткейнсіанство.

Посткейнсіанство сформувалося шляхом поєднання двох наукових напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембриджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.).

Найбільш яскравим представником лівого кейнсіанства була Джоан Вайолет Робінсон (1903 – 1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа. Вони продовжили критику неокласицизму, особливо його методологічної основи – маржиналізму; намагалися оновити вчення Кейнса та довести до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Об’єктом своєї критики ліві кейнсіанці обрали методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Вони категорично відмовлялися від моделі Хікса-Хансена, трактуючи її як "незаконнонароджене кейнсіанство". Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.

Корінь зла представники цього напрямку вбачали у недостатності "ефективного попиту", наслідком чого є безробіття і кризи. Проте (на відміну від традиційного кейнсіанства) головною причиною недостатнього попиту вони вважали нерівномірність і несправедливість розподілу національного доходу.

Основні елементи посткейнсіанського підходу:

– формування доходів не пов’язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причини різниці в доходах посткейнсіанці вбачають, з одного боку, в соціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого – у дії ринкових сил;

– рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідношення між ними визначаються одночасно з іншими макроекономічними змінними, а саме: темпом зростання національного продукту, темпом розширення зайнятості, динамікою цін і т. ін.;

– визначальною детермінантою процесу нагромадження є інвестиційна діяльність. Зрушення в економічній кон’юнктурі, обумовлені підвищенням або зниженням обсягів капіталовкладень, впливають на процес економічного зростання і розподілу значно більше, ніж зміни відносних цін;

– гранична схильність до заощадження у власників капіталу вище, ніж у тих, хто отримує заробітну плату. Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування залежить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку.

У посткейнсіанських теоріях розподілу розвинуто далі кейнсіанський постулат про рівність чистих інвестицій та добровільних заощаджень. Але на відміну від Кейнса посткейнсіанці, аналізуючи механізм, що забезпечує вирівнювання очікуваних заощаджень та інвестицій, особливо наголошують на потребі змін у системі розподілу, хоч і не дають обґрунтованого аналізу закономірностей формування доходів різних класів та соціальних груп. Так, система розподілу, за Калдором, має забезпечувати відповідний рівень заощаджень. А оскільки величина норми заощадження в значній мірі є функцією соціально-економічного статусу одержувачів доходу, то вирішення проблеми розподілу в Калдора врешті-решт можна зобразити у вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто більше заощаджує.

Критика ортодоксального кейнсіанства у США проводиться за такими основними напрямками:

– по-перше, "ортодокси" не розробили теорії інфляції, відірвавши реальні процеси від процесів ціноутворення. В результаті цього їхні теорії циклу та рецепти антициклічної політики виявилися неспроможними в умовах стагфляції;

– по-друге, вони ігнорували роль грошово-кредитних факторів і фінансової системи в цілому як причин, що породжували і зумовлювали економічну нестабільність.

Саме на цих проблемах зосереджує свою увагу нове кейнсіанство.

Новий етап розвитку неокласичної економічної доктрини характеризується розвитком економічних теорій (сучасна монетарна теорія, економічна теорія пропозиції та школа раціональних очікувань).

Монетаризм виявився успішним, а його неоліберальні рецепти державного регулювання економіки взяли гору над кейнсіанськими починаючи з 70-х рр. У той час для багатьох країн постійними хворобами були зростаючі інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Слід визнати, що практичне втілення монетаристської доктрини було національно і регіонально специфічним, але досвід подолання кризових явищ у ряді латиноамериканських країн, оздоровлення національної валюти Ізраїлю, модернізація економік ряду азіатських країн, мінімізація державного сектора в ряді розвинутих країн – все це наочний прояв такого пріоритету. Концепції монетаризму були враховані міжнародними економічними установами. Так, наприклад, Міжнародний валютний фонд у розрахунках та економічних порівняннях країн і регіонів з використання офіційних валютних курсів перейшов на запропонований М. Фрідменом "природний" обмінний курс.

Але час загального тріумфу з приводу знайденої панацеї виявився недовгим (на Заході він тривав приблизно до середини 80-х рр.). Це не говорить, що монетаристська доктрина зовсім втратила свої позиції на теоретичному олімпі і на практиці. Деякі її положення отримали своє продовження у неокласичному синтезі й теоріях пропонування і раціональних очікувань. До неї звертаються економісти та урядовці пострадянських держав. Вона стає невід’ємною складовою теорій відкритої економіки.

На думку вченого-економіста Ю. Ольсевича [2], розробка проблем ринкової конкуренції в межах неоліберального напрямку посіла в західній думці почесне місце поряд з неокейнсіанськими теоріями макрорегулювання.

Монетаризм – це наука про гроші і їх місце у процесі відтворення. Це цілісна, загальна теорія, яка демонструє специфічний підхід до регулювання економіки. Його новизна, на відміну від кейнсіанського, поля­гає в обмеженні державного регулювання лише жорсткою грошово-кредитною політикою.

Сучасні ідеї монетаристів свідчать про істотну зміну уявлень про окремі аспекти монетарної політики і певною мірою є викликом панівній монетаристській ортодоксії. Представники нового монетаризму (Дж. Тобін, М. Монтес, В. Попов) на противагу теоретикам ортодоксальної теорії підкреслюють, що особливе значення для функціонування ринкової системи мають процеси кредитування, а не просто грошові трансакції, і грошова маса, що їх обслуговує. Як і більшість економістів, нові монетаристи високо оцінюють роль та значення монетарної політики як інструментарію державного макроекономічного регулювання економіки. Для нових монетаристів головний інструмент монетарної політики – операції на відкритому ринку, коли центральний банк здійснює купівлю або продаж державних цінних паперів для збільшення або скорочення кількості грошей в обігу, що має вплинути на стан банківських резервів і банківські відсоткові ставки.

Автори сучасних підходів у монетарній теорії висловлюють новий підхід до лібералізації фінансових ринків і доступу іноземних банків у країни, що розвиваються. Нові монетаристи прагнуть втілити регулятивну політику, яка повинна базуватися на теорії поведінки банків.

Сучасні монетаристи виступають за посилення ролі держави у створенні надійної «сітки соціальної безпеки» в умовах трансформаційної економіки, необхідність поєднання заходів у соціальній політиці із заходами у сфері промислової політики.

У 70 – 80-х рр. XX ст., як зазначалося вище, перегляд напрямків і інструментів економічної політики супроводжувався ревізією традиційних моделей і появою нових теоретичних побудов. Однією з них стала економіка пропозиції, або економічна теорія пропозиції.

"Економіка пропозиції" – це теорія, яка, на відміну від кейнсіанства, віддає перевагу пропозиції як фактору зростання. Вона тісно пов’язана з монетаризмом, і, як вважається, останній відіграє у цьому зв’язку провідну роль. Загального лідера у цієї школи немає, але є провідні представники – американські економісти Артур Лаффер (професор економіки університету Південна Кароліна), Мартін Фелдстейн (Гарвардський університет) та Р. Ріган (колишній міністр фінансів США). Разом з монетаристською школою цю школу відносять до консервативного крила неоліберального напрямку.

"Економіка пропозиції" – сучасна концепція макроекономічного регулювання економіки за допомогою стимулювання інвестицій і виробництва, стримування інфляції. В якості інструментів стимулювання використовується перегляд системи оподаткування, скорочення витрат бюджету на соціальні потреби.

Теорія "раціональних очікувань" – одна з популярних сучасних концепцій, згідно з якою економічна політика уряду виявляється малоефективною, тому що фірми і домашні господарства оперативно реагують на дії верхів, керуючись власною вигодою. Раціональні економічні агенти, використовуючи інформацію, яку вони мають, діють всупереч розрахункам уряду.

Засновником цієї теорії вважається американський економіст Роберт Лукас (Чиказький університет), який у 1955 р. отримав Нобелівську премію за розробку теорії раціональних очікувань, яка зумовила зміни у макроекономічному аналізі та поглибила розуміння економічної політики.

Погляди прихильників цієї теорії з багатьох позицій співпадають з концепцією монетаристів. Втручання держави в економічне життя вони вважають неприйнятним не тільки у довгостроковому, а й у короткостроковому періоді. На їхню думку, великі фірми володіють достатньо повною інформацією і швидко реагують на рішення, які приймаються "нагорі". Фірми спроможні не тільки прогнозувати "економічну погоду", а й передбачати можливі дії правлячих кіл. Грошове стимулювання попиту зумовлює не зростання виробництва, а інфляційний сплеск цін. М. Фрідмен та Р. Лукас виходять з того, що ринкова економіка сама спроможна відновлювати порушену рівновагу. Втручання держави лише порушує процес ринкового саморегулювання.

Але, на відміну від монетаристів, представники теорії "раціональних очікувань" вважають, що прорахунки в економічній політиці обумовлені не помилками теоретиків-розробників і політиків, а безпосередньо непередбаченою реакцією фірм та споживачів на рішення, які приймаються.

Широковідомими є два підходи до оцінки очікувань: теорія адаптивних очікувань і теорія раціональних очікувань.

Перша виходить з того, що фірми коректують свої очікування і дії, відштовхуючись від подій минулого, тенденцій, підтверджень або заперечень минулих прогнозів. Подібним чином оцінюються вірогідна ситуація на ринках окремих товарів, динаміка цін, зміни кон’юнктури. Адаптивні очікування спираються на дещо звужену, обмежену оцінку фірми, переважно на минулий досвід, минулі "траєкторії" в русі змінних параметрів.

Друга теорія базується на більш повній і широкій інформації, яка засновується на аналізі й оцінках майбутніх подій. Раціональні очікування базуються на прогнозах. Це свого роду "передрікання економічних подій". Як вважають прихильники цієї теорії, класичний спосіб включити очікування в економічну теорію – це припустити, що той, хто приймає рішення, може оцінити загальний можливий розподіл наступних подій.

В останні десятиріччя невдоволеність традиційною економічною теорією, яка приділяла дуже мало уваги інституціональному середовищу, в якому діють економічні агенти, зумовила виникнення нової школи, що виступає під загальною назвою "нова інституціональна теорія", або "неоінституціоналізм".

Визнання нового напрямку було відзначено присудженням Нобелівської премії його видатним представникам: Рональду Коузу (1991) – за відкриття та пояснення значення трансакційних витрат (витрати за користування ринковим механізмом) і прав власності для інституціональної структури та функціонування економіки; Роберту Вільяму Фоуджелу і Дугласу Сесілу Норту (1993, спільно) — за відродження досліджень з економічної історії за допомогою застосування економічної теорії і кількісних методів, щоб пояснити економічну й інституціональну зміну.

Неоінституціоналізм виходить з двох фундаментальних передумов:

1) соціальні інститути мають значення;

2) вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії.

Найбільш тісно неоінституціоналізм пов’язаний з неокласичною теорією, від якої він і веде свій початок.

Неоінституціоналізм – один із найбільш яскравих проявів цієї загальної тенденції. Його вторгнення "до сфери правознавства", історії та організаційної теорії знайшло відображення в переносі мікроекономічного аналізу на різноманітні соціальні інститути.

Усіх представників неоінституціоналізму цікавлять дві основні проблеми: проблема економічної влади та контроль над нею. В основі еволюції людського суспільства лежать зміни в техніці виробництва. Саме відповідно до цих детермінованих зрушень розроблені концепції "трансформації суспільства". В цьому напрямку особливе місце посідає проблема перебудови сучасного суспільства. Абсолютизація ролі техніко-економічних факторів дозволила висунути теорію конвергенції (Д. Гелбрейт, П. Сорокін, У. Ростоу – США, Ж. Фурастьє і Ф. Перру – Франція, Я. Тінберген – Нідерланди, Х. Шельський і О. Флейхтмен – Німеччина і ін.). Прихильники цього напрямку, між іншим, вважають, що науково-технічна революція веде до подолання соціальних суперечностей. Не вдаючись до деталей, зазначимо, що теорія конвергенції, про яку ще буде іти мова, включає широкий діапазон філософських, соціологічних, економічних і політичних поглядів і футурологічних прогнозів. Деякі соціологи і політологи (Р. Арон, Д. Белл і ін.) обмежують конвергенцію лише областю економічної діяльності, тоді як інші (З. Бжезинський) поширюють її на суспільні відносини в цілому.

Неоінституціоналісти відзначаються великою увагою до людини, до соціальних проблем взагалі, в результаті чого виникли економічна теорія прав власності (Р. Коуз, США), теорія суспільного вибору (Дж. Б’юкенен, США) та ін. В першій теорії наголос робиться на виграшу в добробуті, який забезпечують інститути права. В другій теорії на втратах, які породжуються діяльністю політичних інститутів.

Економічна теорія прав власності заснована на тому, що під відносинами власності розуміють різноманітність норм, регулюючих доступ до ресурсів. Теорема Р. Коуза говорить: «Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінним і ефективним незалежно від змін у розподілі прав власності» [2].

З теореми випливає кілька важливих та практичних висновків:

- екстерналії з’являються лише тоді, коли права власності визначені нечітко;

- шлях до подолання екстерналій лежить через створення нових прав власності в тих сферах, де вони нечітко визначені;

- коли трансакційні витрати позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним фактором і починає впливати на ефективність і структуру виробництва;

- посилання на зовнішні ефекти – недостатня підстава для державного втручання.

Теорія суспільного вибору виходить з того, що інститути надають систему стимулів , направляючи діяльність людей. Цим вони знижують невизначеність і роблять соціальне середовище більш передбачуваним.

Основними особливостями теорії суспільного вибору є:

• для опису поведінки людини в політичній сфері використовуються ті ж гіпотези, що й у неокласичній економічній теорії: гіпотези проходження особистого інтересу, повноти і транзитивної переваги, раціональної максимізації цільової функції;

• процес виявлення переваг індивідів найчастіше розуміється в термінах ринкової взаємодії;

• у ході дослідження ставляться питання, аналогічні тим, що мають центральне значення в неокласичній теорії ціни, тобто питання про існування і стабільність політичної рівноваги, шляхи її досягнення і її оцінки з погляду принципу ефективності Парето.

На основі цих поглядів змінюється економічна політика розвинутих країн, результати якої дозволяють говорити про "соціалізацію капіталізму". Головна ідея – затвердження не тільки зростаючої ролі людини як основного економічного ресурсу постіндустріального суспільства, а й обгрунтування висновку про загальну переорієнтацію всієї системи на всеосяжний розвиток особистості. ХХI століття, таким чином, проголошується сторіччям Людини.

Крім неоінституціоналізму, опозицією неокласиці виступає неоавстрійська школа. Предметом дослідження неоавстрійської школи є приватнопідприємницька діяльність. Основними постулатами неавстрійської школи є: макроекономічна політика заснована на правилах монетаризму; відсутній вплив фіскальної політики на економіку.

Теорією трансформації економіки і суспільства виступає теорія економічної інтеграції, яка визначається як сукупність заходів, спрямованих на ліквідацію дискримінації між економічними одиницями, які належать до різних держав.

Одним із засновників цієї теорії є Дж. Вайнер. У роботі «Питання про митні союзи» (1950 р.) він досліджує вплив [4], який справляє утворення митних союзів на торгівлю між країнами, і виділяє так звані ефекти розширення і переспрямування торговельних потоків.

Дж. Мід розглядаючи вплив митних союзів на заміщення одних товарів іншими, відзначає взаємозв’язок ефекту виробництва і споживання [4]. Заміщення одних ресурсів іншими справляє вплив на структуру споживання шляхом зміни цін, які платить покупець. У свою чергу, заміна одних товарів іншими приводить до зрушень у структурі виробництва, оскільки і виробники зіштовхуються з цінами, які змінилися.

У свою чергу Р. Ліпсі і К. Ланкастер дійшли висновку [4], що неможливо зробити однозначний висновок про те, чи підвищиться, чи знизиться добробут країни в результаті створення митного союзу.

Створення митного союзу для розвитку промисловості, на думку Х. Джонсона, передбачає, що галузі виробництва промислових товарів країни-учасниці перебувають у відносно менш сприятливому становищі порівняно з рештою країн.

Марксизм в Україні, як і в Росії, мав як прихильників, так і стійких противників. Тривалий час як головний водорозділ як у російській, так і в українській економічній думці проліг саме відносно лінії ставлення до марксизму – між його ортодоксальними послідовниками та всіма іншими течіями. На цей час більшість з них повністю відходить не тільки від суспільно-політичної доктрини марксизму, а й від більшості його теоретичних засад і висновків. Саме з творчістю цих учених-економістів, які становили серцевину соціального напрямку в політичній економії, пов’язаний цілий ряд певних здобутків, внесених поряд з представниками маржинальнальної та математичної шкіл у розвитку економічної науки в Україні.

Характер економічного розвитку економіки України в державно-соціалістичний період підтвердив практичну неспроможність марксизму стати теоретичною основою науково-технічної моделі економічного зростання, яка є характерною для більшості розвинутих країн світу, хоча і підтвердив деякі висновки цієї теорії за умови їх критичного аналізу та певного перегляду з урахуванням динаміки економічного середовища.

Широкого поширення набувають теорії економіки країн, що розвиваються. Найбільший вплив на розвиток «третього світу» справили ідеї М. Вебера. Аналізуючи країни «третього світу», М. Вебер розкрив не тільки їх принципову відмінність, а й обґрунтував необхідність більш адекватного цивілізаційного підходу до афро-азіатського світу.

Розвиваючи ці ідеї, Дж. Тойнбі («Дослідження історії» (1961)) [4] акцентує увагу на впливі релігійних факторів на соціально-економічний та політичний розвиток народів.

Г. Мюрдаль («Азіатська драма: дослідження бідності народів»(1968)) вважає [4], що слаборозвинутість країн пояснюється не дефіцитом іноземного капіталу, а недовикористанням трудових ресурсів.

На становлення сучасних західних концепцій модернізації «третього світу» великий вплив справила теорія переходу до «самопідтримуваного зростання» У. Ростоу. Ця теорія визнавала провідну роль матеріального виробництва у розвитку суспільства, його обумовленість прогресом продуктивних сил, впливом соціального середовища на їх розвиток.

Концепція «хибного кола злиденності» полягає в тому, що збільшення середнього доходу на душу населення внаслідок збільшення продуктивності сільського господарства швидко поглинається зростанням населення.

Продовженням теорії «хибного кола злиденності» стала концепція «великого поштовху», представниками якої виступили П. Розенштейн-Родан, Р. Нурксе, Х. Лейбенстайн. Головна увага в їхніх дослідженнях приділялася проблемам первинної індустріалізації, ролі автономних інвестицій, обумовлених економічною політикою держави, спрямованою на зростання національного доходу. Для модернізації країн, що звільнилися від колоніалізму, необхідні великі вливання капіталів, унаслідок чого починається самопідтримуване зростання.

Західні теорії створили передумови для виникнення і розвитку економічних теорій, сформульованих представниками самих країн «третього світу»: теорії «периферійної економіки», «залежного розвитку», «опори на власні сили», «нового міжнародного порядку» та інші, що відіграли важливу роль у становленні самосвідомості та еволюції наукової думки слаборозвинутих країн.

Теорія «периферійної економіки» (Р. Пребіш) ставила основні завдання: вирішити проблему поглинання надлишкової робочої сили; розробка стратегії розвитку, яка передбачала і заміщення імпорту, і новий вихід на світовий ринок, і навіть пошук «стилю розвитку».

Значний внесок у розвиток африканської економічної думки, починаючи з 70-х років, зробили: Фуада Мурса (Єгипет); Гішам Мутаваллі (Сирія); Закі Хейрі (Ірак), економісти Кувейту, Марокко, Алжиру та інших африканських країн. На відміну від ісламістської альтернативи центральною проблемою їх досліджень є економічна залежність африканських країн від індустріально розвинутих держав і шляхи забезпечення подальшого їх розвитку.

Загальною для їхніх праць була критика політики Заходу і ТНК в арабському регіоні. Економічне, фінансове і культурне панування Заходу, на їхню думку, призвело до переміщення центру прийняття рішень з арабського світу на Захід. Пропонувались різні шляхи подальшого розвитку арабських країн, але всі вони зводились до концепції «колективної опори на власні сили».

У сучасних умовах значна частина африканських економістів виступає за створення умов африканської єдності.

Країни «третього світу» повинні мати за мету: постійне створення робочих місць; активізація самих африканських країн до міжнаціональної та міждержавної інтеграції, яка сприятиме концентрації зусиль на більш вигідних і результативних напрямах розвитку.

Початок ХХІ сторіччя характеризується становленням «нової економіки». «Нова економіка» є результатом четвертої промислової революції і базується на широкому впровадженні в практику господарської діяльності сучасних інформаційних та комунікаційних технологій, формуванні економіки знань.

Епоху «нової економіки» досить часто називають періодом революції знань, коли здатність набувати, використовувати і виробляти нові знання стає найважливішим чинником конкурентоспроможності як окремої фірми так і національної економіки. Саме тому в найбільш розвинутих країнах інвестиції в знання доганяють і навіть переганяють інвестиції в основний капітал.

Принциповою відмінністю «нової економіки» є те, що в сферу економічної діяльності включається не тільки технологія, а й весь механізм продукування знання – вища освіта, фундаментальна наука. Формується цілісна система під назвою «економіка знань».

Формування нової економіки є результатом розвитку нових знань. Їхнє зростання прискорилось в останні десятиліття. У новій економіці знання стали самостійним чинником виробництва. Це пов’язано з тим, що саме знання у вигляді інформації як систематизованих даних змінюють вигляд сучасного світу прискореними темпами.

Таким чином, в основі розвитку «нової економіки» лежать інформація, знання, які починають бути не тільки важливим, але й головним економічним ресурсом, що забезпечує економічне зростання й економічний розвиток.

Такий прогноз дають представники економічної думки на першу половину ХХI сторіччя, на нову епоху розвитку цивілізації.

Питання для самодіагностики:

1. В чому полягає сутність глобалізації?

2. Характерні риси інтегрування.

3. Назвіть значення НТР.

4. В чому особливість економіки перехідних суспільств?

5. Особливості сучасного монетаризму.

6. Характерні риси неоінституціоналізму.

7. У чому полягає криза марксистської теорії?

8. Дайте характеристику західної економічної теорії економіки країн, що розвиваються.

9. Наведіть особливості економічної теорії країн, що розвиваються.

10. Охарактеризуйте «нову економіку».

Проблемні питання:

1. Назвіть головні особливості розвитку світової економіки на порозі ХХI ст. Які групи країн і надалі будуть відігравати провідну роль у світовій економіці і чому ?

2. У чому, на вашу думку, полягають розбіжності між «старим» та «новим» інституціоналізмом ?

3. Назвіть представників неоінституціональної теорії, які є Лауреатами Нобелевської премії з економіки. Визначте їх внесок у розвиток економічної науки.

4. Визначте основні тенденції розвитку світової економічної думки на сучасному етапі.

5. Розкрийте особливості розвитку економічної теорії у країнах Центральної та Східної Європи.

Теми рефератів:

1. Загальна характеристика економіки перехідних суспільств.

2. Глобалізаційні процеси в світовій економіці та їхні наслідки.

3. Роль та значення окремих країн та регіонів у світовій економіці.

4. Теорії трансформації економіки і суспільства.

5. Економіка знань як альтернативна модель створення суспільства загального добробуту.

Тести :

1. Вперше термін “глобалізація” був введений:

а) Т Левітом;

б) К Оме;

в) Н. Калдором;

г) М. Фрідменом.

2. Наслідком глобалізації не виступає:

а) розвиток системи засобів інформації;

б) формування світового фінансового ринку;

в) поширення діяльності ТНК;

г) розвиток національної культури.

3. Найбільш яскравим представником лівого кейнсіанства є:

а) Дж. Робінсон;

б) Дж. Кейнс;

в) Н. Калдор;

г) П. Сраффа.

4. М. Фрідмен представник:

а) кейнсіанства;

б) монетаризму;

в) марксизму;

г) інституціоналізму.

5. Теорія переходу до «самопідтримуваного зростання» належить:

а) Дж. Кейнсу;

б) М. Фрідмену;

в) У. Ростоу;

г) Дж. Робінсон.

6. Предметом дослідження неоавстрійської школи є:

а) зовнішня торгівля;

б) приватнопідприємницька діяльність;

в) відносини власності;

г) організаційно-економічні відносини.

7. Хто не є представником монетаризму:

а) Дж. Тобін;

б) М. Монтес;

в) Н. Калдор;

г) В. Попов.

8. Концепція «хибного кола злиденності» полягає в тому, що:

а) збільшення середнього доходу на душу населення внаслідок збільшення продуктивності сільського господарства швидко поглинається зростанням населення;

б) модернізація країн, що звільнилися від колоніалізму, потребує вливання капіталу, унаслідок чого починається самопідтримуване зростання;

в) провідна роль матеріального виробництва у розвитку суспільства обумовлена прогресом продуктивних сил, впливом соціального середовища на їх розвиток;

г) збільшення середнього доходу на душу населення є постійним.

9. Розробка теорії «периферійної економіки» належить:

а) Р. Пребішу;

б) Фуада Мурсу;

в) Гішам Мутаваллі;

г) Закі Хейрі.

10. «Нова економіка» є результатом:

а) першої промислової революції;

б) другої промислової революції;

в) третьої промислової революції;

г) четвертої промислової революції.

Література:

1. Історія економіки та економічної думки: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц./ С.В.Степаненко, В.М. Фещенко, С.Н. Антонюк, Н.О. Тимочко та ін. – К.: КНЕУ, 2008, – 248 с.

2. Історія економічних вчень. Конспект лекцій / Грігорян Г. М., Сіроштан М. А., Українська Л. О. та ін. – Харків: Вид. ХДЕУ, 2003. – 252 с.

3. Сучасні економічні теорії. Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей всіх форм навчання / Укл. Ю.С. Кравчук, В.Ю. Кривобок. – Харків: Вид. ХНЕУ, 2006. – 140 с.

4. Чухно А.А., Юхименко П.І., Леоненко П.М. Сучасні економічні теорії: Підручник / За ред. А.А. Чухна. – К.: Знання, 2007. – 878 с.

5. Ущаповський Ю.В., Ущаповська І.І. Історія економічних вчень. Навч. – метод. Посібник – Житомир, ЖДТУ, 2004 р, – 140 с.