33. Носії влади

Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Існує думка, що поняття “суб'єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні органі­зації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єк­тів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб'єктом за республіканського, демо­кратичного правління є народ — носій суверенітету і єди­не джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосе­редньо і через органи державної влади та місцевого само­врядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, пред­ставницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, бла­гополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колектив­ним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

34. Засоби (методи) влади

• принуждение (субъект властных отношений угрожает объекту применением силы в случае неповиновения)

• применение силы

• убеждение (посредством пропаганды и др.)

• манипулирование информацией

• побуждение (субъект предлагает объекту некое вознаграждение за подчинение)

• применение авторитета

35. Влада і вибори. Влада і мораль.

У науці державного управління та суміжних з нею політологією, конституційним правом, соціологією тощо практично відсутні дослідження форм взаємодії інститутів держави і виборів. Виключенням тут є хіба що висвітлення правових аспектів забезпечення виборчих прав у державі та дослідження Дж. Сарторі, А. Лейпхарта та М. Уоллерстайна щодо впливу виборчих систем на формування типу політичного режиму в державі [159, 111, 178].

Однак взаємозв’язок виборів та держави не обмежується виключно цими двома сферами. Він набагато ширший та різноманітніший. Форми взаємозв’язку інститутів держави та виборів слід розглядати як у вузькому, так і в широкому розумінні. У вузькому розумінні мова йде про систему відносин, що складаються між інститутами виборів та конкретними державними органами. Класифікація таких відносин проводиться на основі класичного розподілу влад з урахуванням специфіки державотворчої функції виборів. Цю специфіку виразно окреслила М.І. Ставнійчук, яка відзначила, що “Вибори відбуваються за допомогою держави, під контролем держави, проте основним суб'єктом виборів у широкому розумінні виступають громадянин, суспільство, народ. Здійснення виборів не вкладається сьогодні в рамки жодної з існуючих гілок державної влади, закріпленої в Конституції, хоча при їх проведенні кожна з гілок влади має свої певні повноваження” [103, с. 37].

Дійсно, взаємний вплив виборів та державних органів не вкладається у звичні рамки трьох гілок влади. Вимагають окремого розгляду, наприклад, відносини інституту виборів та інституту Президента, що стоять поза межами розгляду відносин виборів і виконавчої влади. Другою особливістю є наявність такого специфічного державного органу як Центральна виборча комісія, що відіграє у виборчому процесі значну роль, яку можна співставити з роллю кожної з трьох гілок влади та інституту Президента. Таким чином, вузьке розуміння взаємозв’язку виборів та державних органів влади в інституційному плані передбачає розгляд п’яти дихотомій:

Вибори – законодавча влада (парламент);

Вибори – інститут Президента;

Вибори – виконавча влада (державний апарат);

Вибори – судова влада;

Вибори – спеціальні органи державної влади (Центральна виборча комісія).

Широке розуміння взаємодії інститутів народовладдя та держави передбачає розгляд не тільки (і не стільки) безпосереднього впливу виборчої кампанії на формування та функціонування певних органів державної влади, але й всіх форм опосередкованого впливу інституту виборів на державу. У найбільш узагальненому вигляді таке розуміння базується на державотворчій функції виборів, яка “проявляється саме у фундаментальному розподілі між суспільством і державою функцій політичного владарювання і управління” [103, с. 31]. Класифікувати таку взаємодію краще за все на структурно-функціональних засадах у парадигмальній, юридично-правовій, інституційній, організаційній, імперативній, методичній, політико-просвітницькій, інформаційній та процедурно-регулятивній формах.

Влада, політика, яку проводять владні структури, органічно пов’язані з мораллю. Сам вибір політичної перспективи визначення засобів і методів їх досягнення базуються на моральних уявленнях людини, соціальної групи про добро і зло, справедливість чи несправедливість, обов’язок, честь і достоїнство.

Мораль базується на відповідному розумінні сенсу існування, мети і призначення людини. Ядром, загальнолюдським змістом моралі є ідеї гуманізму. Саме ці ідеї, втілюючись у моральній свідомості, стають орієнтирами і регуляторами діяльності людей, а деякі з них потім отримують юридичне закріплення у праві. Моральні норми регулюють не внутрішній світ людини, а відносини між людьми. Тому мораль передбачає оцінку суспільних явищ не з індивідуальних, а з колективних і загальнолюдських позицій. При цьому слід відзначити, що є мораль групова, наприклад, професійна, проте, як правило, вона є специфічним виразом загальнолюдських моральних принципів, або є виявом глибокого розколу суспільства (мораль «новых русских» і пересічних громадян), або є дегенерацією моральності («воровська (злодійська) мораль»).

Мораль і політика, яка є втіленням влади, функціонально близькі тим, що вони здійснюють регуляцію поведінки і життєдіяльності людей в цілому. Впорядкування поведінки людей відбувається за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поведінки), які поширюються на всі випадки цього роду і є загальнообов’язковими для всіх людей.

Єдність правових норм і норм моралі, як і єдність усіх соціальних норм цивілізованого суспільства, базується на спільності соціально-економічних інтересів, культури суспільства, прихильності людей до ідеалів свободи і справедливості. Завдання права зовсім не в тому, щоб світ, який знаходиться у злі, перетворився в царство Боже, а лише в тому, щоб він – до часу не перетворився в пекло.

Мораль – необхідна умова збереження людства, оскільки вона акумулює і узагальнює багатотисячолітній досвід людського співжиття, фіксує ті вимоги, вдосконалення яких необхідно суспільству. В моральній свідомості ці вимоги стають переконаннями, пов’язуються з емоціями і волею, стають внутрішніми критеріями оцінки особистістю мотивів, цілей, змісту та результатів власної поведінки, а також дій інших людей.

Людина здатна розвивати свою моральність лише в суспільстві, в державі. Влада, держава покликані допомагати їй у моральному розвитку. Для цього вона створює примусові закони, які обмежують злу волю людей і не дають їм змогу руйнувати суспільство. Система таких законів – необхідна умова морального вдосконалення людей. Шлях до загального блага пролягає через певну необхідну примусовість організацій суспільного життя. Без влади, держави, правозахисних органів моральність залишається деякою мірою абстракцією, «добрим побажанням».

Разом з тим моральне вдосконалення не може бути цілком примусовим, оскільки моральний розвиток передбачає свободу. В цих умовах влада через свої інституції, через право повинна забезпечити особистості необхідні свободи. Не схиляючи до аморальності, влада повинна забезпечити людині певний, обмежений рамками закону, але реальний простір свободи, який дозволяв би людині жити і діяти в ньому без шкоди для оточуючих і держави.

Роль влади в моральному удосконаленні суспільства і людини важлива, але разом з тим і обмежена. Влада створює лише зовнішні, певною мірою відносні умови для торжества моральності. Гарантуючи правопорядок, блокуючи руйнівні сили зла, вона убезпечує цим самим людину і дає їй можливість користуватись наданими свободами.

Моральність людини виявляється в тому, що вона свідомо розуміє сенс правопорядку, вміє оцінювати свої і чужі вчинки з точки зору добра і зла, законності і справедливості, має уявлення про суб’єктивний, мотивований бік злочину. Особистість повинна критично аналізувати своє ставлення до морально-правової реальності. На наш погляд, досить виразно складне діалектичне співвідношення суспільного устрою і особистої свободи, влади і моральності полягає в тому, щоб людина не хотіла би такого суспільства, де б вона не могла зробити зла, а саме такого, щоб вона могла робити усіляке зло, але не хотіла його робити сама.