50. Вплив державних діячів (м.С. Грушевського, м.О. Скрипника, в.П. Затонського) на розвиток народної освіти в Україні.

М.С. Грушевського - Автор понад двох тисяч праць, талановитий професор-педагог, видатний історик, дослідник літератури та інших видів мистецтва, письменник, перекладач, етнограф, соціолог, публіцист, лідер впливових в Україні демократичних партій і перший президент Української Республіки, керівник славнозвісного Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства в Києві та «Літературно-наукового вісника», газет, журналів, один з фундаторів Української Академії наук, автор десятитомної «Історії України-Руси» та історії запорізького козацтва — Михайло Грушевський на ниві освіти, науки, культури, громадсько-державної діяльності дістав не лише загальнонаціональне, а й міжнародне визнання.

Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) — це курси лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це неперевершена видавнича діяльність (лише "Записок Наукового товариства ім.Шевченка" за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).

Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів — написання суцільної історії України. Перший том фундаментальної "Історії України-Руси" побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів, що аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники Грушевського назвуть його "Історію України-Руси" метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим "Кобзарем".

М.О. Скрипника –

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований де-мократичними перетвореннями з 1917 р., українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську дер-жаву, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтен-сифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культур-ному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних за-борон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Попри всі негаразди, зв’язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвива-тись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських куль-турно-творчих організацій та об’єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базува-лася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.

Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917–1918 навчального року в Україні відкрилося 30 ук-раїнських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вив-чення української мови, літератури та історії було обов’язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не заборонялося відкривати в них, за вимогою батьків-неукраїнців, класи з російською мовою навчання, а в російських гімназіях, де українці становили меншість, – класи з українською мовою викладання.

(Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада. Восени

1918 р. з 836 діючих тоді в Україні гімназій 150 були зукраїнізовані.Перша українська гімназія відкрилася у Києві 18 березня 1917 р. Їїдиректором став відомий український педагог П.Холодний. Для не-заможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій –імені Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка та інших письменників ідіячів культури. Було прийнято закон про обов’язкове навчанняукраїнській мові та літературі, а також історії й географії України повсіх середніх школах. Цими питаннями енергійно займався міністросвіти та мистецтв в гетьманському уряді М.П.Василенко.)

Перепоною на шляху українізації була нерозробленість ук-раїнського загального правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші мовні проблеми були болючими місцями впродовж усього українізаційного процесу 20-х років.

Аби розв’язати подібні проблеми, Раднарком УСРР 23 липня 1925 р. постановив організувати при Наркомосі Державну комісію для роз-робки правил правопису української мови з 26 осіб: О.Я.Шумського (голова), П.К.Сологуба, А.Ю.Кримського, М.Г.Хвильового, М.О.Скрип-ника, С.О.Єфремова та інших. За основу під час розробки правопису комісією було взято «Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук», затверджені Народним комісаріатом освіти (НКО) УСРР 1921 р.. 4 вересня 1928 р. український уряд затвердив новий український правопис (скрипниківський), який діяв до 1933 р.. Це в ньому з’явилися знамениті «лямпа» і «кляса».

В.П. Затонського

<p>Актуальність теми. Після проголошення незалежності України в 90-х рр. XX ст. розпочався якісно новий, черговий етап у розвитку історичної біографістики, що об’єктивно посіла одне з провідних місць у тематиці історичних досліджень. Значне місце займають розвідки про діячів радянської України. Одним із активних комуністів, фундатором радянської влади в Україні був Володимир Петрович Затонський (1888-1938 рр.), який увійшов у вітчизняну історію як радянський державний, громадський діяч, неодноразовий нарком освіти України. З його іменем нерозривно пов’язана історія становлення й розвитку освіти та культури України від початку існування радянської влади до кінця 1930-х рр.</p>

<p>Разом з тим відсутність в українській історичній науці спеціального дослідження про В. П. Затонського актуалізує поглиблене вивчення його громадсько-політичної, культурно-освітньої та військової діяльності, переосмислення його місця і ролі у вітчизняній історії. При цьому суттєвим є введення до наукового обігу нових, маловідомих наукових джерел. Таке дослідження має важливе значення не лише для всебічної оцінки діяльності В. Затонського, але й для рельєфнішого відтворення динаміки українського політичного, освітнього процесу даного періоду. Потреба фундаментального наукового дослідження про В. П. Затонського зумовила вибір теми дисертації: “Громадсько-політична та культурно-освітня діяльність В. П. Затонського”.</p>

<p>Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною планової теми кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича згідно з науково-дослідною темою “Актуальні питання соціально-економічного і суспільно-політичного життя України XVII-ХХ ст.” (реєстраційний номер 016U008487). Обраний напрямок наукового дослідження орієнтований на виконання Державної програми України “Повернуті імена”, яка спрямована на об’єктивне дослідження біографій відомих діячів історичного минулого, котрі залишили помітний слід у суспільно-політичному, соціально-економічному, культурно-освітньому житті України на різних етапах її історичної минувшини.</p>

<p>Мета дослідження полягає в комплексному науковому аналізі та реконструкції громадсько-політичної, культурно-освітньої діяльності В. П. Затонського, визначенні його ролі та місця в тогочасних державотворчих процесах.</p>

<p>Для реалізації означеної мети визначено такі завдання дослідження:</p>

<p>визначити чинники, що впливали на формування світогляду й громадської позиції В. П. Затонського;</p>

<p>охарактеризувати основні аспекти політичної, громадської, військової, наукової діяльності В. П. Затонського;</p>

<p>дослідити внесок В. П. Затонського у створення культурно-освітньої системи радянської України, його вплив на формування державної політики у сфері культури, освіти і науки;</p>

<p>висвітлити невідомі сторінки життя та діяльності В. П. Затонського;</p>

<p>з’ясувати обставини слідства над В. П. Затонським органами НКВС.</p>

<p>Об’єкт дослідження – суспільно-політичні та культурно-освітні процеси в Україні (1917 р. – 30-ті рр. ХХ ст.).</p>

<p>Предметом дослідження стала громадсько-політична та культурно-освітня діяльність В. П. Затонського в статусі державного, політичного діяча, народного комісара освіти УСРР.</p>

<p>Хронологічні межі дослідження зумовлені тематичною спрямованістю роботи й охоплюють життєвий шлях і діяльність В. П. Затонського впродовж 1888-1938 рр.</p>

<p>Теоретико-методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, об’єктивності. Для вирішення поставлених мети і завдань використано такі загальнонаукові, спеціально-історичні та міждисциплінарні методи дослідження:</p>

<p>конкретно-пошуковий (виявлення, відбір, теоретичний аналіз, синтез, актуалізація, класифікація, узагальнення архівних і друкованих джерел з досліджуваної проблеми);</p>

<p>історико-структурний (визначення, структурування основних складових періодів життя, творчості);</p>

<p>проблемно-хронологічний, який дав можливість прослідкувати й розглянути діяльність В. П. Затонського в русі, змінах, часовій послідовності;</p>

<p>діахронний (метод періодизації) для дослідження життя та діяльності В. П. Затонського в межах визначених історичних періодів;</p>

<p>метод актуалізації для поширення висновків дослідження на сучасному етапі розвитку культури і освіти України.</p>

<p>Наукова новизна одержаних результатів полягає у розробці актуальної проблеми, котра не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення у вітчизняній історичній науці на різних етапах упродовж 1920-1990-х рр. Вона визначається постановкою і втіленням авторської концепції дослідження аналізу та викладу власного бачення суспільно-політичних і культурно-освітніх процесів в Україні впродовж 1917-1938 рр.</p>