84. Центральні і місцеві органи влади та управління зунр.

Центральним представницьким органом українського населення Га­личини та Буковини була Українська Народна Рада.Від жовтня 1918 р. по червень 1919 р. вона діяла як тимчасовий законодавчий орган респуб­ліки, не маючи постійного складу впродовж усього періоду існування.

         15 листопада 1918 року приймається Закон про доповнення її складу представниками з повітів та великих міст. 4 січня 1919 року була створена Президія Ради у складі Президента (Є.Петрушевич) і чотирьох його заступників. Введення посади Президента не означало, що ЗУНР відмовляється від парламент­ської форми правління. В даному випадку ця посада була тотожна посаді спікера в парламенті. Президент скликав засідання Української Національ­ної Ради і головував на них. Президія організовувала роботу законодавчого органу в сесійний період.  Цього ж дня було створено ще один орган - Виділ Української Національної Ради. До його складу входили Президент і дев’ять членів. Виділ виконував функції колегіального глави держави. Він мав повноваження призначати членів уряду, затверджувати й оприлюд­нювати закони, проголошувати амністії тощо. Скликати Виділ мав право президент. Рішення ухвалювалося більшістю, за рівності го­лосів перевагу мав голос президента. Виділ відповідав за внутрішню і зовнішню політику в державі.

         Члени УНРади мали депутатську недоторканність, у сесійний пе­ріод їх не можна було притягнути до кримінальної відповідальності, крім випадку затримання депутата на місці скоєння злочину. Депу­татові надавалося право безоплатного проїзду територією ЗУНР.

         Важливе місце в діяльності представницьких органів влади посідали депутатські комісії. Попри наміри створити кілька комісій, зокрема адміністративну, міжнародну, національної оборони, було створено лише одну - фінансову. Щоправда, після переїзду УН Ради зі Львова до Станіслава на початку 1919 р., вона спромоглася створи­ти більше 10 галузевих комісій, які розробляли законодавчі проекти.  УНРада вважала себе тимчасовим органом і тому 31 березня 1919 року ухвалила Закон про скликання Сейму ЗУНР, а 13 квітня 1919 року - Закон про вибори до Сейму. Однопалатний Сейм мав обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого вибор­чого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне - з 25. Позбавлялися виборчого права ду­шевнохворі та засудженні судом за вчинення злочину. Посли Сейму обиралися за національно-пропорціональною системою, що гарантувало всім національним меншинам право мати своїх представників у парламенті.

         Сейм мав складатися з 226 послів. Українцям належало обрати 160 послів, полякам - 33, євреям - 27, австрійцям - 6. Територію країни було поділено на 18 виборчих округів, але провести вибори до Сейму так і не вдалося. В тяжкі для існування ЗУНР часи, 6 червня 1918 року Є. Петрушевича було проголошено Диктатором ЗУНР. Це було зроблено з метою повної централізації влади як законодавчої та виконавчої, так і військової. Для виконання диктаторських функцій Є. Петрушевич утворив Колегію головноуповноважених і Військову канцелярію, які в практичній діяльності керувалися виключно його вказівками. Державний Секретаріат - уряд ЗУНР - на чолі з Костем Левицьким було сформовано 9 листопада 1918 р. До нього перейшли вико­навчі функції державної влади. У його першому складі було 14 мініс­терств: внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, фінансів, юстиції, торгівлі та промислу, шляхів, земельних справ, харчових справ, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров’я, освіти, публічних робіт, віросповідання. Згодом структура і персональний склад уряду зазнали певних змін. На початку січня 1919 року К. Левицький іде у відставку. Прем’єром призначається С.Голубович. У складі уряду було утворено ще три секретарства - польське, єврейське і німецьке. Пізніше за рахунок об’єднання секретарств їх кількість була скорочена до десяти. Було ліквідовано секретарство праці та суспільної опіки, суспільного здоров’я. Ці секретарства стали відділами секретаріату внутрішніх справ. Після переїзду до Станіслава в руках Державного Секретаріату тимчасово зосереджувалися функції законодавчої влади.  Впродовж першої половини 1919 р. третю гілку влади створено не було. В ЗОУНР не існувало судового органу найвищої інстанції. Місцеві органи влади та управління. 1 листопада 1918 року УНРада проголосила про ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління й утворення нових - національних. Протягом місяця відбулися вибори до місцевих органів влади і управлін­ня на всій території ЗУНР. Такими органами стали: у селах та містах - громадські та міські комісари; у повітах - повітові комісари. У всіх адміністративно-територіальних одиницях були сформовані т.зв. „прибічні ради”, які виконували функції дорадчого органу. Повітового комісара при­значав державний секретар внутрішніх справ, а сільських, міських комі­сарів і „прибічні ради” обирало населення. Згідно Закону „Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки” від 16 листопада 1918 року повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він затверджував обрані кандидатури сільських і міських комісарів. Йому належало пра­во розпуску „прибічних” рад і призначення нових виборів до них. Крім цього повітові комісари повинні були: 1) оберігати інтереси української дер­жавності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб; 3) приймати рішення у випадку відмови австрійських службовців від виконання своїх обов’язків; 4) затвер­джувати розпорядження повітових властей; 5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню; 6) здійснювати нагляд за діловодством усіх держав­них органів і службових осіб у повіті. Закон регламентував також порядок виборів, структуру та функції „прибічних” національних рад. Передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільне необхідних служб (комунальних, зв’язку, залізниць тощо). В законі зазначалося, що всі службовці, які дадуть письмове зобов’язання чесно служити Українській державі, залишаються працю­вати на своїх місцях. Згідно із виданим у березні 1919 р. розпоряджен­ням Секретарства внутрішніх справ встановлювався перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни України бездоганної поведінки, які володіли українською мовою і мо­вою хоч би однієї з національних меншин, не старші 40 років. Запро­ваджувалося