39. Розкрійте зміст проблеми «сенс життя» – а) у онтологічному й б) у антропологічному сенсах. Яку роль грає ця проблема, якщо представити особисте життя у вигляді системи?

Питання про сенс життя – одне з тих питань, які неминуче встають перед кожною дорослою розсудливою людиною. У деяких філософських концепціях, зокрема, у тих, які відносять до екзистенціалізму, питання про сенс життя взагалі вважається основним питанням філософії. Саме так оцінює проблему сенсу життя А. Камю (1913-1960) у своєму відомому есе «Міф про Сізіфа».

Перші труднощі, які завжди виникають при відповіді на це питання, пов'язані з поділом онтологічного й антропологічного планів постановки даної проблеми. В онтологічному ключі питання про сенс життя може бути поставленим в один ряд із такими питаннями, як, наприклад, «у чому сенс існування Сонячної системи», «у чому зміст тяжіння», «у чому сенс життя мурах» або «у чому зміст зміни дня й ночі». Людина із природничо-науковим світоглядом, буде вважати всі ці питання погано сформульованими, оскільки вважає, що «сенс» буття природи мав би припускати наявність у неї цілей. А мета – це завжди об'єкт бажання, тобто уявлення про новий стан системи, у який суб'єкт хотів би систему перевести, або бажання побудувати зовсім іншу систему. Інакше кажучи, мета й, відповідно, питання про сенс буття природи, припускає наявність у природи зовнішніх відношень, які не випливають ні з яких спостережень і експериментів, тобто не верифікуються, і не фальсифікуються. Однак віруюча в Бога людина саме, навпаки, у всьому побачить божественний промисел, і скаже, що таке зовнішнє відношення існує, що вищі цілі й сенс буття людини, а також усієї природи, заданий їхнім Творцем. Цю суперечку між Наукою й Релігією слід віднести до числа вічних, вона навряд чи може мати раціональне рішення, хоча подібні спроби все-таки безупинно здійснюють протягом тисячоріч.

Що стосується постановки проблеми сенсу життя в антропологічному плані, то вона аж ніяк не виглядає нерозв'язною. Людина як істота розумна, працююча, та, що змагається, що прагне до розуміння й, у всіх випадках, − така, яка тренує рефлексії, просто не може не оцінювати свою поведінку і свої рішення, завжди ставить перед собою цілі. Ці цілі в різних людей, природно, різні, залежні від прийнятої системи цінностей: одні прагнуть, у першу чергу, до забезпечення економічного благополуччя, інші доводять свої переваги в одній з областей соціального життя, треті бачать своє призначення в рішенні духовних завдань, тобто хочуть зрозуміти природу, суспільство, самих себе або присвячують себе служінню Богу. А. Камю, наприклад, уважав, що сенс життя в бунті – не в тому значенні цього слова, як О. С. Пушкін говорив про «руський бунт, безглуздий і нещадний», а в тому, у якому ми говоримо, що хтось повстав проти відсталості, застою, і рутини. Аналогічну точку зору висловлював і М. А. Бердяєв (1874-1948): оскільки Бог створив людину по образу й подобі своїй, а атрибутом, невід'ємною властивістю Бога є творчість (ми так і говоримо: Творець), то й сенс людського буття – у творчості.

Тільки тоталітарні режими завжди прагнули нав'язати всім однакову мету й задати «загальний» сенс життя. Однак повна реалізація цього завдання мала б (і раніше дійсно мала!) сумні наслідки: очевидно, існує загальносистемна закономірність, відповідно до якої ніщо гомогенне (однорідне) не життєздатне. Розмаїтість рішень проблеми сенсу життя, як і розмаїтість ціннісних установок, і розмаїтість культур – необхідна умова здорового функціонування суспільства.

Головна мета, яку певна людина ставить перед собою, і є сенс її життя. Якщо представити індивідуальне людське буття у вигляді системи, то ця мета, яку обирає людина, у даній системі виступає концептом. Відповідно до цього концепту людина ухвалює рішення щодо можливому порядку поведінки (як би становить «рецепт» діяльності), що і є структурою її життя, а сукупність учинків утворить субстрат цієї системи. Якщо «рецепт» не складений, то людина, як говорять, «пливе за течією». Її поведінка стає більш-менш залежною від привхідних обставин, її буття ніяк не назвеш «розуміючим».

Звичайно, у реальному житті далеко не всі вчинки людей повною мірою відповідають зазначеному ними порядку життя. Адже людина не тільки (а можливо, і не стільки) раціональна істота, величезну роль в її особистому житті відіграють емоції й різного роду випадковості. У цьому сенсі говорять про більш-менш цілісні натури. Хоча «цілісна натура» є широко розповсюдженою позитивною характеристикою, максимальна цілісність (когерентність) життя не тільки збіднює людину, але й, як це не дивно, не сприяє рішенню основного завдання. А. Ейнштейн не випадково грав на скрипці й цікавився політикою, А. П. Бородін – не тільки відомий композитор, але й великий учений в області органічної хімії. Прикладів безліч. Очевидно, цілісність життя повинна бути не максимальної, а оптимальної. Визначення цієї міри цілісності – особиста проблема кожної людини.