30. Естетика та метафізика світла в філософії Середніх віків.

У естетиці Середньовіччя велике естетичне значення мало також світло.

Естети вважають, що в основі любові середньовічної людини до світла лежала не стільки чарівність видимого світла, скільки захоплення перед прихованою енергією і силою, символом якої і було це видиме світло.

Добре відома середньовічна пристрасть до яскравим кольорів. Це був варварський смак, що виявлявся в багатоколірності статуй і живопису на стінах церков, магія вітражів.

Середньовіччя, майже позбавлене кольору, яким ми милуємося сьогодні, це результат руйнівної дії часу. Але за колірною фантасмагорією був страх перед мороком і жадання світла, що сприймається як порятунок.

Краса сприймалася як світло, яке було знаком благородства.

Ідеалом в цьому сенсі вважався середньовічний святий, про якого говорили: святий — це істота з світла.

Світло виникає з божественного джерела, і врешті-решт зливається з енергією форми.

Прояв краси як світла — це привабливість яскравих фарб і блиску. І це практичне значення врешті-решт стає частиною філософського значення. Пригадаємо середньовічні мозаїки, рукописи як приклади цього естетичного світла. Але це тільки зовнішні символи потужності світла. Середньовічні мислителі-містики за цим зовнішнім світлом бачили незбагненний, яскравіший, ніж сонце, світло. І концепція Бога як життєдайного світла прийшла до Августина і його послідовників в результаті складної релігійної і філософської історії, і вона сходить до, єгипетського і іранського богів що втілював як сонце і зірки, так і добродійну функцію світла, що дає життя і знання.

Августин проповідував ідею створення світу Трійцею, але першоджерело у нього сповнене світла.

Підносячи світло, середньовічні мислителі додавали йому такі естетичні функції: чарує відчуття, формує, упорядковує і створює всесвіт живих істот, полегшує пізнання.

"Світло" виступло важливою категорією всієї середньовічної естетики. Активно розроблялася світлова символіка. "Метафізика світла" була тією основою, на якій у середні століття базувалося вчення про красу. Clarіtas у середньовічних трактатах означає світло, сяйво, ясність і входить майже в усі визначення краси. Краса для Августина - сяйво істини. Для Аквінського світло прекрасного означає "сяйво форми речі, будь то твір мистецтва або природи... таким чином, що вона постає перед ним у всій повноті й багатстві її досконалості й порядку".

32. Відношення мистецтва до природи в контексті ренесансного пантеїзму.

Епоха Ренесансу, - надзвичайно багатозначна. Принаймні, у розвитку розглянутого відношення "людина-природа" Ренесанс з'являється як своєрідний рубіж, як епоха переходу від одухотвореного космосу до "нейтрального ґрунту". Перш, ніж надовго померкнути, природа блищала всіма своїми фарбами, вона стала як осередок краси й джерело радості людини, як об'єкт любові й преклоніння, як будинок людини. Функціонування Всесвіту усе ще описується в термінах "любов", "симпатія" й "антипатія".

В епоху Відродження, прекрасну в різноцвіття людських і природних фарб, цінностей, змістів, що виплеснулися ненадовго перед тим, як знову піти в сіре небуття, природа бачиться як "зовнішня людина". Зовнішня людина - це і є образ природи епохи Відродження. Природа як би проговорює себе через вінець свого творіння. Ренесанс, мабуть, не знав природи "самої по собі", що існує поза зв'язком зі сприймаючою її людиною. Мова природи була одночасно мовою теології, поезії, образотворчого мистецтва. У гуманістів Відродження природа - особливо вишукана майстерність мистецтва.

Тісний зв'язок природи й людини відбивається й поняттям "природного закону", що мав поширення в літературі цього періоду.

Нова "природна" магія, у порівнянні із середньовічної, привносить у ренесансне бачення світу вчення про ієрархічність й організамічність Універсума, всі елементи якого, включаючи людину, зв'язані єдиним ланцюгом взаємодій. Зберігаючи двоїсте відношення до природи, ренесансна епоха звеличує людину, наділяючи його божественними повноваженнями стосовно природи.

У Піко делла Мірандоли у вченні про "природну магію" людини, очистившись від недосконалостей, можна розвити в собі здатність осягати таємні сили макрокосму й управляти ними, людина здатна викликати на світло чудеса, сховані в затишних куточках світу, у надрах природи. Саме в такому контексті: виділення людини з космічного порядку, визнання його автономності, розуміння природи як нейтрального ґрунту, не одушевленої особливим для неї духом, а існуючої тільки для того, щоб служити людині, формувалося майбутнє раціональне бачення світу, а також світоглядна традиція, у якій людина й природа протипоставлені.

В епоху Відродження відбувається ототожнення понять "дослідження природи" й "пізнання істини" у контексті діяльності художників, що експериментують. Потім їхні шляхи починають розходитися. Зі звеличуванням розуму відбувалося приниження природи. Уже Галілей відзначав, що кольори, звуки не існують поза очами і вухами.

На епоху Ренесансу можна також глянути як на велику цільну спробу почати історію заново, на акт відновлення початку, регенерацію соціального часу. У цілому можна сказати, що саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про його необмежені можливості.

Естетика Відродження орієнтує мистецтво на наслідування природі. Однак на першому місці тут не стільки природа, скільки художник, що у своїй творчій діяльності вподібнюється Богові. У поступово вивільнюваному від церковної ідеології творці твору мистецтва найбільше цінується гострий художній погляд на речі, професійна самостійність, спеціальні навички, а його створення здобувають уже самодостатній, а не священний характер.

Одним з найважливіших принципів сприйняття творів мистецтва стає насолода, що свідчить про значну демократичну тенденцію на противагу моралізуванню й схоластичній "ученості" попередніх естетичних теорій.

Естетична думка Відродження містить не тільки ідею абсолютизації людського індивіда на противагу надсвітової божественної особистості в середні століття, але й певне усвідомлення обмеженості такого індивідуалізму, заснованого на абсолютному самоствердженні особистості.